Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

За його плечима тоді був такий життєвий досвід, який робив його в очах однокурсників значно старшим. І не лише за роками, а за тими випробуваннями, які наклали відбиток на характер, обличчя зі слідами від третього поранення, відблиск в очах, що характерний для людей, обпалених полум’ям війни.

На війні як на війні

Його мама ніби відчувала, що на долю Богдана випадуть суворі випробування. Тому й ім’я обрала для нього відповідне — він у неї був сьомою дитиною, а троє синів рано померли. Коли після закінчення школи Богдан висловив намір вступати до училища військових льотчиків, Юлія Михайлівна рішуче заявила: «Забудь і думати про це!» І покликала однокласника Ігоря, аби той загітував сина обрати більш земну спеціальність. Богдан пожалів матір і разом з Ігорем поїхав учитися на ветеринара. Успішно закінчив технікум-радгосп і навіть встиг попрацювати за спеціальністю в одному з сіл Кіровоградської області.
Але небо поверталося до його життя тривожними нагадуваннями про себе. Під час строкової служби в Афганістані воював у складі полку «крилатої піхоти» і доволі часто спускався з неба на землю, здійснюючи рейди в тил противника. А одного разу Богдан Литвин потрапив під вогонь свого ж вертольота, екіпаж якого випадково прийняв його за душмана. Був ще випадок, коли гвинтокрила, в якому перебував Богдан Литвин, підбили, — і він загорівся. Після падіння на землю останньої миті лопать вертольота рубанула зі страшною силою по його обличчю. Внаслідок такого поранення він став інвалідом 2 групи.
Ось так увійшло у його життя і службу небо, від зустрічі з яким мати намагалася свого часу його вберегти. Та все ж її молитви, мабуть, було почуто, і п’ятий океан змилостивився над Богданом.
— Знаєте, до служби в армії я дав собі слово не мати дівчини, аби не піддавати її переживанням за мою подальшу долю, — розповідає старшина запасу Богдан Литвин. — Було якесь відчуття того, що мене не оминуть важкі випробування. Тому і вирішив не зв’язувати себе певними зобов’язаннями...
Підвищене почуття відповідальності за кожен свій крок, оточуючих — все це особливо проявилося в характері Богдана Михайловича під час військової служби. Цивільна спеціальність, отримана в технікумі, вплинула на військову. Після навчання в «учебці» Богдан став санінструктором роти. Спокійно сприйняв звістку про те, що доведеться служити в Афганістані. Особливих тривожних передчуттів не мав. Хоча під час посадки в транспортний літак Іл-76 в колону десантників врізався мотоцикліст, який невідомо звідки взявся на аеродромі. Кілька воїнів постраждали — і вони залишилися на Батьківщині. Але Богдана війна не оминула.
Коли прибув на нове місце служби, то майже всі воїни частини перебували на бойовій операції. За їхньої відсутності для таких, як Богдан, провели курс «молодого бійця» з огляду на ведення бойових дій на землі Афганістану. За два тижні десантники повернулися з операції, і вперше Богдан почув від них розповіді про подробиці боїв, про тих, хто відзначився і загинув. А згодом він і сам долучився до бойових буднів.

Не скоритися долі

На війні, як відомо, люди швидко мужніють. За два роки перебування тут Богдан Литвин понад 60 разів виходив на виконання бойових завдань як санінструктор роти, а на другому році — як фельдшер окремого медсанбату десантної дивізії. Багато разів йому довелося надавати бойовим побратимам під вогнем першу медичну допомогу. Та на все життя запам’ятався випадок, коли на його руках помер один із солдатів. Пригадуючи подробиці того бою, Богдан Михайлович розповів:
— Куля влучила йому в голову. Коли зробив бійцю укол, вже почалася агонія. Я дістав з санітарної сумки бланк, щоб заповнити дані про загиблого. На бойові операції ми не брали будь-яких документів. Зашивали в комірець патронну гільзу, встромляли згорнутий у трубку папірець з прізвищем, адресою батьків. Я заповнив цей бланк і уявив, як у життя рідних і близьких трагічною скорботою увійде повідомлення про загибель цього солдата. Тоді вперше подумав, що й мене може спіткати така доля... А ще після того я змінив ставлення до тих телевізійних репортажів, які передавав з Афганістану один відомий тележурналіст. На війні все було інакше.
Коли я слухав розповідь Богдана Михайловича про його бачення тієї війни, пригадав рядки з повісті письменника-фронтовика Е. Казакевича «Зірка»: «Хороша людина на війні стає ще кращою, а погана — гіршою». Якщо говорити про Богдана Михайловича, то війна розкрила саме кращі його якості, загартувала характер, зміцнила бойовий дух і відчуття відповідальності за виконання службових обов’язків.
У ході багатьох бойових операцій, на які виходив разом з десантниками старшина Богдан Литвин, так завжди виходило, що він першим з’являвся біля бойового побратима, якому потрібна була медична допомога. Це засвідчили й бойові нагороди відважного медбрата — медаль «За бойові заслуги» і орден Червоної Зірки.
...Того дня десантники полку, яким командував полковник Павло Грачов — майбутній міністр оборони Російської Федерації, перехопили численний караван душманів. Серед багатих трофеїв були новенькі портативні японські радіостанції. Офіцер штабу наказав старшині Литвину доставити таку радіостанцію командиру полку. В польоті вертоліт, на якому перебував і Богдан Михайлович, потрапив під обстріл. Машина загорілася і впала на землю. Коли він витягував з кабіни одного з важкопоранених воїнів, лопать гвинта вдарила його по обличчю.
Військові медики в госпіталі провели своєму колезі кілька операцій. Але слід поранення залишився і значною мірою ускладнив життя молодої людини: інвалідність є інвалідністю. Та загартований випробуваннями на війні Богдан Михайлович не скорився удару долі. Успішно закінчивши медичний університет в Тернополі, він нині працює лікарем в одній з установ поблизу міста. Поставив за мету міцно поставити на ноги старшого сина, радіє успіхам у навчанні в школі меншого.
Ніби все добре склалося в житті Богдана Михайловича. За винятком того, що отримане на тій далекій війні третє поранення створювало певні проблеми в житті, починаючи від вживання їжі до загального дискомфорту.
Якось від одного свого товариша — однокурсника по університету — дізнався, що в Центральній стоматологічній поліклініці Міністерства оборони України працюють фахівці, які роблять унікальні операції і повертають до нормального життя поранених воїнів-афганців. Звернувся по допомогу до них і старшина запасу Богдан Литвин — і протягом року військові стоматологи зробили йому кілька операцій.
Розповідаючи про результати роботи, Богдан Михайлович не приховував задоволення:
— Я ніби повернувся до нового життя. Як кожна людина відтепер можу вживати будь-яку їжу, почуваюся комфортно і забуваю про проблеми, які турбували мене протягом багатьох років після поранення. За це я нескінченно вдячний бойовим побратимам з Центральної стоматологічної поліклініки Міністерства оборони на чолі з учасником бойових дій в Афганістані полковником медичної служби запасу Рафіком Ханафійовичем Камаловим! Та особливо багато зробив для повернення мене до нормального життя хірург цієї поліклініки Віталій Коваленко. Висловлюю також щиру подяку керівництву Міністерства оборони за те, що не залишають таких як я наодинці з проблемами.

За законами бойового братерства

З Богданом Михайловичем я зустрівся в Центральній стоматологічній поліклініці Міністерства оборони, яку очолює головний стоматолог ЗС України, заслужений лікар України, кандидат медичних наук полковник медичної служби запасу Рафік Камалов. До столиці колишнього воїна-афганця запросили військові тележурналісти для зйомок програми про тих, хто повернув його до нового життя.
Мені показали фотознімок, зроблений одразу після поранення Богдана Литвина. Світлина, скажу вам, не для тих, у кого слабкі нерви: все обличчя залите кров’ю, на щоці глибока рана.
Переводжу погляд з тієї фотокартки на Богдана Михайловича і переконуюся: від неї майже не залишилося слідів. Сам він посміхнувся і сказав: «Тепер навіть шашлик можу їсти...»
— Я познайомився з Богданом Михайловичем рівно 24 роки тому, — розповідає Рафік Камалов. — Я у званні капітана медичної служби прибув на стажування до Кабульського військового госпіталю. Мій колега з Хабаровського госпіталю Василь Захаров розповів про старшину Литвина і подробиці тієї унікальної операції, яку він зробив. Побачив його «працю» й оцінив майстерність військового медика. А коли мені минулого року розповіли про проблеми Богдана Михайловича, ми запросили його до столиці для проведення серії операцій.
Зробив їх один із кращих наших хірургів підполковник медичної служби Віталій Коваленко. Він один з тих понад ста лікарів поліклініки, які особливо піклуються про ветеранів війни, учасників бойових дій. А прикладом такої турботи є сам Рафік Ханафійович. Як учасник бойових дій в Афганістані, кавалер кількох бойових нагород, він особливо добре знає проблеми бойових побратимів. Тому з ініціативи Рафіка Камалова було започатковано надання безкоштовної благодійної медичної допомоги колишнім воїнам-афганцям.
Так, з нагоди 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану тут провели безкоштовну імплантацію зубів і щелеп 14 колишнім воїнам-афганцям і двом батькам загиблих воїнів. На цей час уже виконано понад 200 благодійних операцій.
— Нам вдалося створити таку атмосферу, коли кожен з наших лікарів вважає справою честі й покликання надавати безкоштовно медичну допомогу ветеранам війни. Такі наші спеціалісти як підполковник медичної служби Віталій Коваленко, майор медичної служби Михайло Ліщишин, Віктор Понамарьов, Олександр Трофімчук та інші навіть на власному транспорті виїжджають до Одеси, Севастополя та інших регіонів України для надання допомоги ветеранам, — розповів Рафік Камалов.
На війні завжди особливо цінується бойове братерство. І це добре, що військові медики на кшталт полковника медичної служби запасу Рафіка Камалова та його колег і в мирний час залишаються вірними цим законам.
На знімку: учасник бойових дій старшина запасу Богдан Литвин (в центрі), підполковник медичної служби Віталій Коваленко (ліворуч) і керівник поліклініки Рафік Камалов.