Виступу радника Уповноваженого Верховної Ради України по правам людини Аблазова В.І
на установчої Конференціїї Організації “Закінчимо війну” 22.06.2007 р.
     Напередодні Дня Перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні. стурбованість суспільства викликали події в Таллінні.
     Крім демонстративних дій естонських властей, пов’язаних з переглядом підсумків Великої Вітчизняної війни і Другої світової війни, приниженням гідності ветеранів війни, заходи щодо переміщення надгробного пам’ятника Воїну-визволителю і останків загиблих воїнів з центру Таллінна на віддалений цвинтар без будь-якого попереднього повідомлення Україні упродовж 5-річного терміну, містять ознаки порушення норм міжнародного гуманітарного права і можуть розглядатися у відповідности до пунктом 3 статті 34 Першого Додаткового протоколу до Женевських Конвенцій 1949 року, як акт наруги над прахом воїнів–визволителів Європи від фашизму.
 
       Принципова позиція Омбудсмана України завжди полягала в тому, що  право на гідне поховання, вшанування пам’яті загиблих воїнів, повага до місць поховання осіб, які загинули або померли внаслідок воєнних дій, належать до фундаментальних прав людини.
     Спільними діями українського Омбудсмана і працівників Секретаріату Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення жертв війни і політичних репресій  встановлено, що два з дванадцяти військовослужбовців, похованих біля пам’ятника Воїну-визволителю, родом з України.
     Варшавська Олена Михайлівна (Леніна Моісеївна), старшина медичної служби, фельдшер дивізіону 40-го гвардійського мінометного полку, народилася 3 січня 1925 р. в м. Полтаві. Її батьки Варшавські Моісей Михайлович і Адель Соломонівна на той час мешкали в м. Полтава. 16-річною дівчиною добровільно пішла на фронт, за мужність і подвиги була нагороджена орденом Червоної Зірки і медаллю “За бойові заслуги”, загинула 23.09.1944 року в 19-річному віці у боях при визволенні м. Таллінна.
     Хапікало Степан Іларіонович, гвардії старший сержант, командир гармати 26-го окремого гвардійського важкого танкового полку, народився в 1926 р. в с. Новий Тагамлик Новосанжарського району Полтавської області, призваний Лозно-Олександровським РВК Ворошиловградської області (з 30.04.2004 р. Білокуракинсько-Троїцький об’єднаний районний військкомат Луганської області). Помер 22.09.1944 року в госпіталі (ТППГ-2623).  Політичні репресії розлучили родини, вимусили батьків Хапікала С.І. ховатись, залишити рідні місця, але рідні і односельці пам’ятають їх. Ім’я  Хапікала С.І. занесено в місцеві Книги Пам’яти  Полтавської і Луганської областей.
     Все це викликало відгуки, занепокоєння і пропозиції громадськості про перепоховання останків воїнів-українців на рідній землі. Міський голова Полтави Матковський А.В. повідомив про підтримку такої ініціативи і про те, що найкращим місцем вічного спочинку земляків полтавська територіальна громада беззастережно вважає Алею Героїв центрального цвинтаря Полтави.
     Але потребувались значні  зусилля для того, щоб переговори  щодо ідентифікації останків загиблих українських воїнів і їхню подальшу долю велися за участю України, яка на державному рівні не заявила про необхідність врахування інтересів її співвітчизників.
     Робота  нової  організації “Закінчимо війну”  починається не на голому місці. В Україні і в світі добре відома багаторічна копітка діяльність громадських  пошукових організацій і особистостей:
     Ясев Георгій Евтіхієвич з подвижниками архівного пошуку і видавничої діяльності, дійсний полевий командир Дорофеев Володимир, пошукові загони Криму, Київської, Харківської, Житомирської та інших областей;
     Державна міжвідомча комісія у справах увічнення жертв війни і політичних репресій: Дмитро Табачник, Казакевич Віталій, Мальцев Ігор;
     Держкомітет у справах ветеранів, УСВА: Червонописький Сергій, Зубко Юрій, Ментов Павел та інші;
    приклад Комітету Аушева в створенні бази ДНК рідних, у яких  діти пропали безвісти, в Афганістані.
  
    За даними Міждержавного координаційного центру по увічненню пам’яті захисників Вітчизни у 32 країнах за межами СРСР поховані більш ніж 2 млн 300 тис. загиблих військовослужбовців и тільки 300 тис. з них відомі, решта – невідомі солдати. Серед них, за оціночними даними, не менше півмільйону наших співвітчизників.  Лише в Польщі поховано біля 1млн 200 тис чоловік, в Німеччині – 800 тис, на далекої Кубі нашли вічний спокій 63 наших солдатів.
     А серед загиблих і похованих в Україні радянських солдатів до 75 % - мешканці інших країн СНД. Крім того, багато відомих і невідомих поховань військовослужбовців армій загарбників.
     Тому робота по завершенню війни, пошуку і перепохованню природно є міжнародною і повинна відповідати нормам міжнародного гуманітарного права, перш за все, Женевським Конвенціям 1949 року и додатковим Протоколам до них.
     Цей важливий напрямок діяльності потребує подальшого нормативно-правового забезпечення. Угоди про взаємне збереження і догляд поховань підписані лише з 4 країнами:  це Польща, Німеччина, Угорщина і Італія.
     Потрібен перехід на новий рівень діяльності організації на основі узагальнення національного і світового досвіду.  Це викликано такими факторами:
        нове політичне і економічне структурування у світі;
        в демократичному суспільстві зросла роль неурядових організацій у вирішенні задач державної ваги;
        нові можливості відкриває нова інформаційна і технологічна база, потребує сучасного переобладнання матеріальна база пошукової діяльності, включаючи застосування ідентифікації останків, ДНК технологій.