.jpg)
Життя тричі Героя Радянського Союзу Олександра Покришкіна неодноразово висіло на волоску, але він щоразу виходив переможцем.Народився він у місті Новомиколаївськ (нині Новосибірськ) в родині переселенців. Батьки бідували, і хлопчина, тільки-но йому виповнилося 14 років, почав працювати. Спочатку покрівельником, а потім, після закінчення фабрично-заводського училища, влаштувався слюсарем-лекальником.
Наприкінці 20-х років авіація стрімко розвивалася, про що повідомляли газети і радіо. У країні створювалися авіагуртки, в яких молодь опановувала матеріальну частину літака, радянські льотчики все більше встановлювали світові рекорди. Тож не дивно, що юнак загорівся мрією теж підкорити небо.
Незабаром він уже стояв на порозі 3-ї Пермської авіашколи. Проте тут його чекало розчарування: після спілкування з її начальником дізнався, що готує вона не льотчиків, а авіаційних техніків.
— Нічого страшного, хлопче, — сказав той. — Навчайся, вивчай техніку, а небо від тебе нікуди не втече.
Після закінчення школи Сашко працював авіаційним техніком, і коли видавалася вільна хвилина, залазив у кабіну літака, запускав двигуна, виводячи його на різні режими роботи, слідкував за показаннями приборів, подумки здіймаючись у небо.
Пізніше Покришкін написав кілька рапортів із проханням направити на навчання до льотного училища, але щоразу отримував відмову. Тоді вирішив торувати свій шлях самотужки. Накупив посібників із літакокерування, пілотування, аеродинаміки, вечорами студіював їх, не засинаючи до глибокої ночі. Навесні 1938 року пробився на прийом до начальника Краснодарського клубу ТСОАВІАХІМу. Той неабияк здивувався, побачивши перед собою незнайомця у військовій формі з двома «кубиками».
— Ви нічого не переплутали, юначе? — запитав він. — Ви ж людина військова, а прийшли у цивільну установу.
Та коли вислухав схвильованого відвідувача, посміхнувся, дозволивши здати теорію і практичні польоти за весь курс навчання в клубі. Протягом місяця (він видався надзвичайно важким для нього), іспити та заліки здав на «відмінно», після чого піднявся в небо і виконав польоти за весь курс навчання. Інструктори відзначили, що Олександр «чудово відчуває літак, який підкоряється кожному його рухові».
До частини Покришкін повернувся зі свідоцтвом про закінчення аероклубу. І написав ще один рапорт, з нетерпінням очікуючи результату. Цього разу командування вирішило відправити військового техніка 2 рангу Покришкіна у льотне училище. Так він став курсантом Качинської авіаційної школи, після закінчення якої службу продовжив у 51-му винищувальному авіаційному полку, який дислокувався на теренах Одеського військового округу.
У пекельному небі війни
У 1941 році полк, де Олександр Покришкін командував ескадрильєю, знаходився неподалік ріки Прут, на західних рубежах країни. На світанку 22 червня Покришкіна і його товаришів розбудило виття сирени: так для них почалася Велика Вітчизняна війна...
З перших днів війни Олександру доводилося виконувати відповідальні і дуже ризиковані завдання. Однополчани згадували, що Олександр Покришкін був не просто безстрашним, а неперевершеним льотчиком, який часто ризикував, нехтуючи правилами ведення повітряних боїв. Але це був не авантюрний ризик, а спланований: всі свої дії в повітрі він моделював на землі, прораховуючи можливі наслідки як для себе, так і товаришів, якщо на завдання доводилося вилітати у складі групи. Так, знаючи, що у нього погано виходить стрільба «по конусу», він засів за математичні розрахунки і навчився визначати відстань, з якої потрібно відкривати вогонь по ворожих літаках.
На початку 1942 року 55-й полк, у якому служив Покришкін, перевели в Закавказзя, перейменувавши в 16-й гвардійський винищувальний полк. Квітень 1943-го, коли точилися бої за визволення Кубані, став для Покришкіна знаковим часом: на очах в командувача 4-ї повітряної армії генерала Костянтина Вершиніна він збив... аж 7 ворожих літаків! Саме тут народився відомий девіз Покришкіна: «Висота, швидкість, маневр, вогонь».
Першу Золоту Зірку Героя Олександр Іванович отримав 24 травня 1943 року, маючи у своєму послужному списку 354 бойові вильоти, 54 повітряні бої, 13 особисто збитих ворожих машин та 6 — у групі.
Минуло всього 3 місяці, і груди командира полку гвардії майора Покришкіна прикрасила друга Зірка Героя Радянського Союзу: на той час він уже мав 455 бойових вильотів і 30 особисто збитих літаків «Люфтваффе».
У травні 1944-го Олександра Івановича призначили командиром 9-ї авіаційної дивізії. Попри таку високу посаду, він продовжував здійснювати бойові вильоти, вступаючи у повітряні поєдинки з фашистськими льотчиками і здобувши ще 7 перемог.
...Радянські війська, розвиваючи наступ під час Вісло-Одерської операції, звільнили Польщу і вклинилися в територію гітлерівської Німеччини. У бойових діях брала участь і дивізія полковника Покришкіна.
«Йшов квітень місяць. Погода видалася дощовою, земля буквально розкисала під ногами. Злітати стало неможливо, і наші аеродромники втомилися ущільнювати її щебенем, соломою. Виникла загроза, що через негоду ми взагалі виключимось з бойової роботи. Потрібно було знайти вихід з цього становища. І наш комдив його знайшов.
Про задуманий експеримент нам, льотчикам, тоді нічого не сказав, а аеродромникам наказав вислати кудись передову команду. Полковник Покришкін здійнявся в повітря першим, зробив коло і взяв курс на захід. Незабаром і нам поступила команда перелітати на новий аеродром. Піднявшись у повітря, почули наказ сідати... на автостраду!
Це був ризик, величезний ризик. І разом з тим — сміливість, відчайдушність. Ось вона — полоса автостради, в ширину міряй хоч сто разів — більше двадцяти метрів не наміряєш, а для посадки нам потрібна полоса хоча б у півсотні метрів! Але на неї першим тоді сів Покришкін, а значить — ми повинні були повторити його розрахунок і посадку. І ми це зробили».
Це — уривок зі спогадів Героя Радянського Союзу полковника А. Труда.
У мирний час
У роки війни Олександр Покришкін здійснив 650 вильотів, з яких кожен міг стати останнім. У 156 повітряних боях збив 59 літаків особисто та 6 — у складі групи. Його ім’я, виведене на кабіні винищувача, наводило, як згадували однополчани, жах на ворожих льотчиків: вони не раз і не два влаштовували на нього полювання, але наш герой так і не став їхньою здобиччю.
Сміливим і безстрашним прославлений льотчик був не лише у небі: в мирний час він не боявся не погоджуватись із високим начальством, яке інколи віддавало накази, що суперечили здоровому глузду.
Ніколи не вирізнявся так званим чинопочитанням, вважаючи, що «офіцер має служити, а не прислужуватись», виконуючи будь-яку забаганку начальства. Через небажання служити у Московському окрузі ВПС, яким командував Василь Сталін, у нього виник з ним конфлікт. Через це Олександру Івановичу, який отримав погони полковника ще в роки війни і мав три Зірки Героя, довго не присвоювали генеральського звання. Більше того, йому довелося перевестися у війська ППО, де він командував різними авіаційними з’єднаннями, які не перебували під юрисдикцією командувача — сина вождя. Генерал-лейтенант Василь Сталін зробив так, що прославлений льотчик не міг вступити і до Військово-повітряної академії. Натомість він став слухачем Академії ім. М. Фрунзе, в стінах якої навчалися загальновійськові командири...
З неофіційних джерел відомо, що Сталін планував «розібратись» з бойовим офіцером, але три Зірки Героя Радянського Союзу, що сяяли на його грудях, широка популярність в армійських колах і за кордоном завадили вождю це зробити. А після його смерті Олександр Іванович закінчив із золотою медаллю Академію Генерального штабу ЗС СРСР, в 1961-1962 роках командував 8-ю окремою армією ППО, що дислокувалась в Україні, водночас обіймаючи посаду заступника командувача Київського військового округу по військам ППО.
У 1972–1981 роках маршал авіації Покришкін очолював ДТСААФ СРСР. На цій посаді він багато зробив для оборонного Товариства. Величезний авторитет, яким він користувався у суспільстві та серед керівництва СРСР, допомагав у розв’язанні багатьох актуальних проблем цієї організації. Зокрема, щодо збільшення фінансування, поліпшення матеріально-технічної бази. Як людина, яка пройшла всю війну, Олександр Покришкін розумів: до підготовки молоді в армії підходити треба серйозно. І робив усе можливе, щоб так воно і було.
Восени 1981-го Олександр Іванович був переведений до Групи генеральних інспекторів МО Радянського Союзу. Помер він 13 листопада 1985 року в Москві. Іменем безстрашного льотчика названі вулиці в Маріуполі, Свердловську (Донецька область). У Києві, на будинку, де він жив, встановлено пам’ятний знак.
Незабаром він уже стояв на порозі 3-ї Пермської авіашколи. Проте тут його чекало розчарування: після спілкування з її начальником дізнався, що готує вона не льотчиків, а авіаційних техніків.
— Нічого страшного, хлопче, — сказав той. — Навчайся, вивчай техніку, а небо від тебе нікуди не втече.
Після закінчення школи Сашко працював авіаційним техніком, і коли видавалася вільна хвилина, залазив у кабіну літака, запускав двигуна, виводячи його на різні режими роботи, слідкував за показаннями приборів, подумки здіймаючись у небо.
Пізніше Покришкін написав кілька рапортів із проханням направити на навчання до льотного училища, але щоразу отримував відмову. Тоді вирішив торувати свій шлях самотужки. Накупив посібників із літакокерування, пілотування, аеродинаміки, вечорами студіював їх, не засинаючи до глибокої ночі. Навесні 1938 року пробився на прийом до начальника Краснодарського клубу ТСОАВІАХІМу. Той неабияк здивувався, побачивши перед собою незнайомця у військовій формі з двома «кубиками».
— Ви нічого не переплутали, юначе? — запитав він. — Ви ж людина військова, а прийшли у цивільну установу.
Та коли вислухав схвильованого відвідувача, посміхнувся, дозволивши здати теорію і практичні польоти за весь курс навчання в клубі. Протягом місяця (він видався надзвичайно важким для нього), іспити та заліки здав на «відмінно», після чого піднявся в небо і виконав польоти за весь курс навчання. Інструктори відзначили, що Олександр «чудово відчуває літак, який підкоряється кожному його рухові».
До частини Покришкін повернувся зі свідоцтвом про закінчення аероклубу. І написав ще один рапорт, з нетерпінням очікуючи результату. Цього разу командування вирішило відправити військового техніка 2 рангу Покришкіна у льотне училище. Так він став курсантом Качинської авіаційної школи, після закінчення якої службу продовжив у 51-му винищувальному авіаційному полку, який дислокувався на теренах Одеського військового округу.
У пекельному небі війни
У 1941 році полк, де Олександр Покришкін командував ескадрильєю, знаходився неподалік ріки Прут, на західних рубежах країни. На світанку 22 червня Покришкіна і його товаришів розбудило виття сирени: так для них почалася Велика Вітчизняна війна...
З перших днів війни Олександру доводилося виконувати відповідальні і дуже ризиковані завдання. Однополчани згадували, що Олександр Покришкін був не просто безстрашним, а неперевершеним льотчиком, який часто ризикував, нехтуючи правилами ведення повітряних боїв. Але це був не авантюрний ризик, а спланований: всі свої дії в повітрі він моделював на землі, прораховуючи можливі наслідки як для себе, так і товаришів, якщо на завдання доводилося вилітати у складі групи. Так, знаючи, що у нього погано виходить стрільба «по конусу», він засів за математичні розрахунки і навчився визначати відстань, з якої потрібно відкривати вогонь по ворожих літаках.
На початку 1942 року 55-й полк, у якому служив Покришкін, перевели в Закавказзя, перейменувавши в 16-й гвардійський винищувальний полк. Квітень 1943-го, коли точилися бої за визволення Кубані, став для Покришкіна знаковим часом: на очах в командувача 4-ї повітряної армії генерала Костянтина Вершиніна він збив... аж 7 ворожих літаків! Саме тут народився відомий девіз Покришкіна: «Висота, швидкість, маневр, вогонь».
Першу Золоту Зірку Героя Олександр Іванович отримав 24 травня 1943 року, маючи у своєму послужному списку 354 бойові вильоти, 54 повітряні бої, 13 особисто збитих ворожих машин та 6 — у групі.
Минуло всього 3 місяці, і груди командира полку гвардії майора Покришкіна прикрасила друга Зірка Героя Радянського Союзу: на той час він уже мав 455 бойових вильотів і 30 особисто збитих літаків «Люфтваффе».
У травні 1944-го Олександра Івановича призначили командиром 9-ї авіаційної дивізії. Попри таку високу посаду, він продовжував здійснювати бойові вильоти, вступаючи у повітряні поєдинки з фашистськими льотчиками і здобувши ще 7 перемог.
...Радянські війська, розвиваючи наступ під час Вісло-Одерської операції, звільнили Польщу і вклинилися в територію гітлерівської Німеччини. У бойових діях брала участь і дивізія полковника Покришкіна.
«Йшов квітень місяць. Погода видалася дощовою, земля буквально розкисала під ногами. Злітати стало неможливо, і наші аеродромники втомилися ущільнювати її щебенем, соломою. Виникла загроза, що через негоду ми взагалі виключимось з бойової роботи. Потрібно було знайти вихід з цього становища. І наш комдив його знайшов.
Про задуманий експеримент нам, льотчикам, тоді нічого не сказав, а аеродромникам наказав вислати кудись передову команду. Полковник Покришкін здійнявся в повітря першим, зробив коло і взяв курс на захід. Незабаром і нам поступила команда перелітати на новий аеродром. Піднявшись у повітря, почули наказ сідати... на автостраду!
Це був ризик, величезний ризик. І разом з тим — сміливість, відчайдушність. Ось вона — полоса автостради, в ширину міряй хоч сто разів — більше двадцяти метрів не наміряєш, а для посадки нам потрібна полоса хоча б у півсотні метрів! Але на неї першим тоді сів Покришкін, а значить — ми повинні були повторити його розрахунок і посадку. І ми це зробили».
Це — уривок зі спогадів Героя Радянського Союзу полковника А. Труда.
У мирний час
У роки війни Олександр Покришкін здійснив 650 вильотів, з яких кожен міг стати останнім. У 156 повітряних боях збив 59 літаків особисто та 6 — у складі групи. Його ім’я, виведене на кабіні винищувача, наводило, як згадували однополчани, жах на ворожих льотчиків: вони не раз і не два влаштовували на нього полювання, але наш герой так і не став їхньою здобиччю.
Сміливим і безстрашним прославлений льотчик був не лише у небі: в мирний час він не боявся не погоджуватись із високим начальством, яке інколи віддавало накази, що суперечили здоровому глузду.
Ніколи не вирізнявся так званим чинопочитанням, вважаючи, що «офіцер має служити, а не прислужуватись», виконуючи будь-яку забаганку начальства. Через небажання служити у Московському окрузі ВПС, яким командував Василь Сталін, у нього виник з ним конфлікт. Через це Олександру Івановичу, який отримав погони полковника ще в роки війни і мав три Зірки Героя, довго не присвоювали генеральського звання. Більше того, йому довелося перевестися у війська ППО, де він командував різними авіаційними з’єднаннями, які не перебували під юрисдикцією командувача — сина вождя. Генерал-лейтенант Василь Сталін зробив так, що прославлений льотчик не міг вступити і до Військово-повітряної академії. Натомість він став слухачем Академії ім. М. Фрунзе, в стінах якої навчалися загальновійськові командири...
З неофіційних джерел відомо, що Сталін планував «розібратись» з бойовим офіцером, але три Зірки Героя Радянського Союзу, що сяяли на його грудях, широка популярність в армійських колах і за кордоном завадили вождю це зробити. А після його смерті Олександр Іванович закінчив із золотою медаллю Академію Генерального штабу ЗС СРСР, в 1961-1962 роках командував 8-ю окремою армією ППО, що дислокувалась в Україні, водночас обіймаючи посаду заступника командувача Київського військового округу по військам ППО.
У 1972–1981 роках маршал авіації Покришкін очолював ДТСААФ СРСР. На цій посаді він багато зробив для оборонного Товариства. Величезний авторитет, яким він користувався у суспільстві та серед керівництва СРСР, допомагав у розв’язанні багатьох актуальних проблем цієї організації. Зокрема, щодо збільшення фінансування, поліпшення матеріально-технічної бази. Як людина, яка пройшла всю війну, Олександр Покришкін розумів: до підготовки молоді в армії підходити треба серйозно. І робив усе можливе, щоб так воно і було.
Восени 1981-го Олександр Іванович був переведений до Групи генеральних інспекторів МО Радянського Союзу. Помер він 13 листопада 1985 року в Москві. Іменем безстрашного льотчика названі вулиці в Маріуполі, Свердловську (Донецька область). У Києві, на будинку, де він жив, встановлено пам’ятний знак.
Сергій ЗЯТЬЄВ,
«Народна армія»
«Народна армія»