Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Нещодавно я зустрівся із заступником голови Української спілки ветеранів Афганістану полковником у відставці Валерієм Аблазовим і попросив його розповісти про те, що робиться в нашій державі для з'ясування доль усіх тих українців, які зі зброєю в руках виконували наказ і потрапили в полон чи зникли безвісти, для повернення на рідну землю тих, хто й досі живе під чужим небом. Адже Валерій Іванович тривалий час очолював Міжвідомчу робочу групу з розшуку та повернення в Україну військовополонених, а обіймаючи посаду радника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, доклав багато зусиль для розв'язання цієї проблеми.
1. Минуле століття видалося надто щедрим на військові конфлікти, що спалахували практично на всіх континентах планети, — говорить Валерій Аблазов. — За неповними даними, в них брали участь не менше 220 тисяч осіб, які зараз мешкають в Україні.
2. На теренах яких саме країн вони воювали?
3. Наприклад, у 30-40-х роках минулого століття це були Монголія, Іспанія, Китай, Фінляндія, а в 60-70-х — В'єтнам, Камбоджа, Ємен, Мозамбік, Єгипет, Сомалі, Ангола, Алжир, Лаос, Бангладеш, Сирія, Куба. Загалом українці тією чи іншою мірою брали участь у бойових діях на теренах майже ЗО країн світу.
У цих країнах гинули радянські військовики, серед яких були й українці. Цього, до речі, ніхто і не заперечував: тіла людей доправляли на Батьківщину, де їх і ховали. Але за часів Союзу конфіденційність щодо бойових втрат переходила межі розумного: навіть рідні не могли знати подробиць загибелі сина чи батька.
4. Афганська війна — одна із найтрагічніших сторінок у нашої новітньої історії. Тисячі українців загинули на ній, а доля багатьох з тих, хто там воював, досі невідома...
— Нагадаю, що через Афганістан пройшли майже 160 тисяч вихідців з України, з яких 3360 не повернулися додому.
Під час бойових дій, що велися в Афганістані, чимало військовиків потрапили в полон або ж зникли безвісти. Менш ніж за 3 роки після того, як наші війська залишили Афганістан, Радянський Союз зник з політичної карти світу. Але Україна, що з'явилася на ній як незалежна держава, не забула про своїх синів. Зокрема, Українська спілка ветеранів Афганістану на початку 90-х звернулася до вищого керівництва країни з проханням вжити заходів задля повернення на Батьківщину тих, хто з різних причин опинився на чужині. І нас почули: було створено Міжвідомчу робочу групу, до складу якої увійшли представники різних міністерств і відомств, громадських організацій. Не переповідатиму всіх нюансів її роботи, скажу лише, що вже влітку 1992 року була організована зустріч Геннадія Цевми, який опинився бранцем серед повстанців, з батьком на березі річки Пяндж.
Буквально за кілька місяців з Миколою Бистровим зустрілися сестра та її чоловік, які, попри те, що він прийняв іслам, умовили колишнього вояка повернутись додому. Долі військовиків, що не з власної волі опинилися на чужині, склалися не тільки драматично, а й трагічно.
Так, рядовий Віктор Балабанов потрапив у полон в середині 80-х років. За час перебування в Афганістані він прийняв іслам, одружився і не виявляв бажання повернутися додому. На початку 90-х загинув, підірвавшись на міні.
Нещодавно нам вдалося встановити зв'язок з його сином Ісматом, який проживає в Афганістані. Сподіваємось, що з часом юнак провідає свою тітку — сестру батька, яка проживає в Харкові.
Проводячи копітку, інколи просто виснажливу роботу, ми, як мовиться, по крихтах збираємо інформацію про тих, хто і після 15 лютого 1989 року, коли з цієї країни були виведені радянські війська, залишився в афганських горах. Нам достеменно відомо, що сьогодні там проживають Геннадій Цевма і Олександр Левенець, поховані за ісламським звичаєм Валерій Кусков, Віктор Балабанов, Микола Виродов.
5. Чому ж ви не повернете їх на рідну землю?
6. Ми зробили для цього все можливе. Але річ у тім, що вони прийняли іншу віру, обзавелися родинами, а Левенець, у якого чотири доньки, має навіть власний бізнес. На пропозиції відвідати Україну хоча б як гість, не реагує, посилаючись на те, що тут нікого з рідних вже немає, а сам він почувається афганцем...
Більше афганцем, аніж українцем, почувається, мабуть, і Геннадій Цевма. Бо маючи на руках всі необхідні для відвідання України документи, квитки на літак, він в останню мить відмовився сісти в «Боїнг», що вилітав до Києва. Але він не залишається поза увагою земляків, його неодноразово відвідували кореспонденти, і у 2010 році за їхнього сприяння він в Афганістані зустрівся з молодшим братом з Донеччини.
Не знайшов себе в Україні і Микола Виродов, який теж потрапив до рук повстанців і залишився там і після виведення радянських військ. Приїхавши в Україну, він за кілька днів залишив її... Його життя трагічно обірвалося далеко від дому.
7. Сьогодні невідома доля 62 українців, які виконували в Афганістані «інтернаціональний обов'язок». Як ви гадаєте, Валерію Івановичу, які шанси встановити місцезнаходження, обставини загибелі усіх їх без винятку?
8. Відтоді, як останній радянський підрозділ залишив цю країну, минуло 24 роки. Скажу відверто: наша держава робила все можливе для забезпечення цієї роботи, тому ніколи руки не опускалися, бо розуміння того, що там знаходяться чиїсь сини, брати, давало сил, наснаги. Тож ми, колишні воїни — «афганці», і надалі робитимемо все для того, щоб долі усіх тих, хто й досі вважається зниклим безвісти, були з'ясовані.
Зокрема, заступник голови УСВА Олег Міхнюк завершує роботу зі збору зразків крові рідних військовослужбовців, які зникли безвісти, для створення єдиного банку даних їхніх ДНК.
Знаєте, свого часу мало хто вірив, що ми зуміємо з'ясувати правду про повстання радянських військовополонених, які утримувалися неподалік селища Бадабер на території Пакистану. Але ми це зробили. Ми не лише з'ясували прізвища майже всіх його учасників, а й повернули чесні імена деяким офіцерам і солдатам 40-ї армії. Бо тривалий час вони вважалися такими, що зі зброєю в руках перейшли на бік повстанців і воювали проти своїх. У ході ж пошуків і розслідування, проведених нами, з'ясувалося, що вони нікого не зраджували, а важко пораненими або внаслідок складних бойових обставин потрапили в бою до рук моджахедів. Вони з честю витримали всі тортури, яким піддавалися і, зумівши заволодіти зброєю своїх охоронців, підняли повстання. Але сили були нерівні і всі вони загинули. Проте і ми, їхні колишні бойові побратими, і їхні рідні знають: вони померли як справжні воїни. Зі зброєю в руках, не зрадивши бойових товаришів, не порушивши військової присяги.
9. Дякую, Валерію Івановичу, за змістовну розмову і бажаю вам успіхів у тій благородній справі, якою ви займаєтесь.
— Спасибі за добрі слова.