Спільна робоча нарада

11 липня під головуванням Героя України С. В. Червонописького  Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) спільно з Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України на виконання Указу Президента України № 329/2013 від 12 червня 2013 року «Про проведення у 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав» організовано і проведено робочу нараду з обговорення проекту плану заходів.
У нараді взяли участь заступники голови УСВА О. І. Міхнюк і П. Г. Покутний,  перший заступник голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів В. Г. Сіроштан, радник міністра соціальної політики О. В. Саєнко, представники Мінсоцполітики, Державної служби з питань інвалідів та ветеранів, всеукраїнських громадських об’єднань ветеранів.
Особливу увагу під час обговорення було приділено вдосконаленню проекту плану заходів щодо вирішення проблемних питань соціального захисту учасників бойових дій на території інших держав і членів їхніх сімей.
За підсумками наради прийнято рішення доопрацювати проект плану заходів з відзначення у 2014 році в Україні Року учасників бойових дій на території інших держав з урахуванням висловлених пропозицій.

Прес-служба УСВА.

---

Президент України Віктор Янукович підписав Указ про відзначення 22-ї річниці незалежності України. Згідно з документом уряд зобов'язаний утворити Організаційний комітет з підготовки та відзначення цього свята.
За повідомленням прес-служби глави держави співголовами Організаційного комітету визначені Прем'єр-міністр України і глава Адміністрації Президента України. Кабінету Міністрів поставлено завдання розробити й затвердити план за-ходів з підготовки та відзначення 22-ї річниці незалежності України.
Відповідно до Указу план заходів повинен передбачати проведення урочис-тостей з нагоди Дня Державного Прапора України 23 серпня та урочистостей з нагоди 22-ї річниці незалежності України по всій державі за участю представників органів державної влади і громадськості.
Окрема увага у документі приділяється культурно-мистецьким заходам, присвя-ченим 22-й річниці незалежності України, зокрема проведенню тематичних наукових конференцій і круглих столів, виставок архівних документів і фотоматеріалів, змагань, показу на загальнонаціональних і регіональних каналах телебачення документальних і художніх фільмів, присвячених історії українського державотворення.
Також своїм Указом Президент України доручив забезпечити проведення 24 серпня на честь 22-ї річниці незалежності України святкових феєрверків у Києві, Керчі, Одесі, Севастополі, містах республіканського (в АР Крим), обласного значення.
     Міністерство закордонних справ повинне забезпечити організацію закордон-ними дипломатичними установами України заходів з відзначення цього свята.

---

 Тема Афганської війни – хвилююча і болюча. Та забувати чи вилучати її з навчально-виховного процесу не можна, і в сучасних умовах, щоб не втратити зв'язок поколінь, вона має посісти чільне місце у військово-патріотичному вихованні студентської молоді.
Майже тридцять випускників Бердянського машинобудівного коледжу Запорізького національного технічного університету пройшли дорогами Афганістану, чотири з них полягли на цій війні.
Виховувалося покоління 60-х, обпалене Афганською війною, на прикладах мужності й героїзму дідів і батьків, які пройшли фронтами Великої Вітчизняної. Тепер саме вони, воїни-інтернаціоналісти, на власному прикладі мають донести те, що отримали від попередників, а це кодекс честі, мужності, відваги, своїм дітям – молодому поколінню.
У своїх спогадах «До подвигу готуйся змолоду» учасник Великої Вітчизняної війни А. І. Ярмолюк пише: «З груп, в яких я був класним керівником, проходили військову службу в Афганістані десять випускників. Навчаючись у технікумі (коледжі), всі вони виявили різні риси характеру і по-різному ставились до навчання. Спільними для всіх них були працелюбство, прагнення подальшого фізичного й культурного розвитку, самодисципліна, колективізм. Їм притаманні були патріотизм, любов до Батьківщини, відчуття громадянського обов’язку перед нею… Усі наші випускники, як і багато інших учасників бойових дій в Афганістані, були вірні військовій присязі, чесно й мужньо виконували свій інтернаціональний обов’язок. Ніхто з них не порушив присягу, не зрадив Батьківщину». І далі педагог з багаторічним стажем підсумовує: «Як «афганці» у військовій службі, бойових діях вчилися на прикладах солдат Великої Вітчизняної війни, так і підростаюче покоління повинно взяти для себе за приклад  беззавітне служіння воїнів-«афганців» своїй Вітчизні».
2009 року за ініціативи А. І. Ярмолюка – колишнього викладача, класного керівника груп, де навчалися загиблі юнаки, та на благодійні пожертви випускників, студентів і викладачів, небайдужих громадян на території коледжу відкрито пам’ятний знак полеглим в Афганістані.
Встановленню пам`ятного знака передувала робота зі створення в музеї бойової та трудової слави тоді ще машинобудівного технікуму експозиції, присвяченої загиблим в Афганістані випускникам. В експозиції, створеній студентами під керівництвом викладачів коледжу Л. І. Вірченко та Л. П. Васильєвої,  зібрано особисті речі випускників-«афганців», листи, спогади про них. Емоційно сприймається лист випускників 1982 року Валерія Кудінова, В`ячеслава Шубенка, Віталія Ликова, Ігоря Тягунова, Сергія Ковальова до випускників 1983 року: «Мы, группа выпускников  БМТ-82, как воины-интернационалисты выполняем свой нелегкий, но почетный воинский долг вдали от нашей любимой Родины в Демократической Республике Афганистан. Знойные пески и колючие ветры, тоска по родному дому не сломят нас, потому что знаем мы: присягают однажды,  как однажды живут на земле».
За традицією щороку 1 вересня до музею приходять першокурсники, знайомляться з багатою історією навчального закладу, усвідомлюючи себе продовжувачами славних традицій. У гості приходять учасники бойових дій  в Афганістані, батьки загиблих воїнів, військовослужбовці. Студенти читають вірші, розповідають про події Афганської війни, виконують пісні. Під час підготовки й самих зустрічей панує особливий врочистий настрій.
Значну роль відіграє й особистий приклад нашого співробітника, випускника коледжу, учасника бойових дій в Афганістані, виконавця «афганських» пісень І. П. Голубєва, незмінного учасника всіх заходів. Під його керівництвом створено вокальну студентську групу «Шураві». Колектив  виступав у Києві, Луганську, Севастополі, на запрошення Героя Росії  І. Д. Дауді керівник групи співав під час зустрічі «афганців» у Москві.
З нагоди 25-річчя початку виведення військ з Афганістану в коледжі експонувалася виставка фотографій майора запасу, учасника бойових дій в Афганістані Сергія Кравцова. Виставка світлин «Салям, Афганістан!» розповідає про багату й давню історію, традиції, побут афганського народу.
У стінах коледжу вперше в Україні демонструвався  документальний фільм «Звезду за «Стингер». Воїни-«афганці», серед яких був Герой Радянського Союзу Віктор Павлович Синицький, студенти і школярі міста мали можливість не лише переглянути стрічку, але й поспілкуватися  з автором – Євгеном Логіновим.   
   Ще одним напрямом виховного процесу є пошукова робота. Упродовж кількох років студенти під керівництвом заступника директора з виховної роботи О. Кульбашенко разом з головою міської організації ветеранів Афганістану, депутатом міськради, випускником коледжу О.  Врублевським працювали над створенням Книги пам'яті зі спогадами ветеранів Афганської війни, розповідями про загиблих, фотографіями, свідченнями очевидців. Книга пам'яті зберігається в бібліотеці коледжу, звернутися до неї може кожен бажаючий.
До 90-річчя заснування коледжу зусиллями директора Е. Е. Шипульського, колишнього викладача А. І. Ярмолюка і ради студентського самоврядування в музеї бойової та трудової слави створено галерею учасників бойових дій – випускників коледжу.  Встановлено прізвища, роки навчання та служби в Афганістані. До цієї роботи активно долучилися не лише випускники-«афганці», але й їхні батьки, які приносили фотографії своїх синів, листи.
 Відомо, що майже тридцять випускників нашого навчального закладу  пройшли Афганську війну, і про кожного хочеться знати більше. Пошукова робота триває, попереду чимало творчих задумів і планів.

---

На базі Вінницького обласного клінічного госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни проведено тематично-оздоровчий семінар керівників «афганських» ветеранських організацій Вінниччини та керівників і громадських активістів обласної ради Організації ветеранів України.
Відкриваючи зустріч, заступник голови облдержадміністрації Любов Спірідонова сказала: «У цій залі зібралися ті, хто веде за собою ветеранів, не рахуючись з особистим часом, віддається ветеранській справі, бо це не тільки робота, але й покликання всього життя». Вона також відзначила, що обласна влада у тісній співпраці з ветеранськими організаціями працює над розробленням і реалізацією заходів, метою яких є поліпшення здоров’я ветеранів, задоволення соціальних і культурних потреб, стимулювання громадської активності.
         Голова обласної спілки ветеранів війни в Афганістані Петро Кирилішин наголосив, що участь в тематично-оздоровчому семінарі – це можливість подякувати активістам громадського «афганського» руху області за безкорисливу працю протягом попереднього року. Він проінформував,  що Указом Президента України  2014 рік оголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав. Дано доручення Кабінету Міністрів України розробити заходи з відзначення цієї події на державному рівні. Петро Андрійович запропонував протягом роботи семінару внести пропозиції від районних, міських організацій щодо відзначення в області 25-ї річниці виведення військ з Афганістану.
Поряд з лікуванням учасники семінару мали можливість поспілкуватися і вирішити конкретні питання з керівництвом Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, департаментів соціальної політики, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю, охорони здоров’я і курортів, управління ЖКГ, енергетики і зв’язку облдержадміністрації, з представниками ВАТ «Вінницяпаливо», ПАТ «Укртелеком»,  ПАТ «Вінницягаз», сектора Державної інспекції України  з контролю за цінами, обласного військового комісаріату та Головного управління Держземагенства.
Підсумки семінару підбили голова обласної ради Сергій Татусяк і заступник голови облдержадміністрації Любов Спірідонова.
У рамках культурної програми учасники переглянули виставу «А зори здесь тихие…» у Вінницькому обласному академічному українському музично-драматичному театрі ім. М. Садовського, побували у Хмільнику, побачили єдиний в Україні та найбільший в Європі плаваючий фонтан у руслі Південного Бугу, побували на святковому концерті.
Відбулося засідання правління Вінницької обласної спілки ветеранів війни в Афганістані, на якому обговорено питання відзначення 25-ї річниці виведення військ з Афганістану, підготовку фільму, присвяченого діяльності «афганських» організацій області, відзначення ветеранів і надання їм фінансової допомоги на лікування.

---

У приміщенні Галицької міської ради відкрито офіс районної організації ветеранів Афганістану. 
Привітали воїнів-«афганців» голова районної ради Петро Стрембіцький, його заступник Дмитро Кульчицький, голова Івано-Франківської обласної організації УСВА Юрій Купчій. Голова райдержадміністрації Григорій Івасишин подякував ветеранам Афганістану за активну життєву позицію і запевнив, що влада й надалі підтримуватиме діяльність громадської організації.
Освятив приміщення і благословив «афганців» на добрі справи декан Галицького деканату Української греко-католицької церкві отець Василь Завірач.
– Це важлива подія в розбудові громадянського суспільства у нашому районі. Віднині ми зможемо здійснювати прийом членів організації,  ефективніше вирішувати проблеми «афганців», їхніх сімей. Сподіваюся, що цей офіс стане осередком роботи з громадськістю. Ми відкриті й готові до співпраці з усіма громадськими організаціями району, – зазначив голова районної організації воїнів-інтернаціоналістів Михайло Вітовський і подякував усім, хто долучився до відкриття офісу.

---

Днями у центрі Нетішина, що на Хмельниччині, на запрошення міської спілки ветеранів війни в Афганістані виступив відомий тернопільський гурт воїнів-інтернаціоналістів  «Долг». Хлопці збирають кошти на лікування дворічного Вадика Романенка.
– Зустріч  ця була незапланованою, – розкладаючи обладнання, розповідає керівник колективу Віктор Маришев. – Ми вже побували в Старокостянтинові, Шепетівці, Острогу, коли зателефонував голова міської спілки Василь Пундик. Ми навіть не встигли розклеїти оголошення, одразу погодились. Приїхали, щоб допомогти нашому однополчанину і бойовому другу Володимиру Качмару, в якого хворий внук. Мати Вадика залишила на одному із сайтів соціальної мережі лист-прохання, ми помістили його на нашу скриньку.
Хлопчик народився дуже слабенький. Він хворий на дитячий церебральний параліч, погано бачить. «На реабілітацію Вадик уперше потрапив до Трускавця в дев’ять місяців, – пише його мама Інна. – Відразу було видно перші позитивні результати: син почав тримати голову, в ногах відчувалася опора. Такі реабілітаційні заходи провели тричі. Почав вимовляти деякі слова, лежачи на спині, піднімати голову, навіть робити перші кроки з підтримкою. Але, на жаль, хвороба дається взнаки. Нам сказали, що Вадику потрібно проходити курс реабілітації кожні чотирі місяці, але коштів не вистачає. На лікування потрібно близько 21 тисячі гривень. Дуже прошу допомогти моєму хлопчику. Дякую за розуміння».
Народний аматорський колектив співав близько двох з половиною годин. Байдужих не було, рідко хто проходив і не зупинявся, щоб кинути в скриньку гроші для хворого. Діти, яких вели за руку батьки, теж кидали по 5, 10 гривень.
– Це говорить про те, що батьки не байдужі до чужого горя і  змалечку привчають дітей до добра, поважати старших, – говорить учасник бойових дій, голова Нетішинської спілки ветеранів Афганістану Василь Пундик. – До глибини душі мене вразив чоловік напідпитку, який вже не міг стояти на ногах, але зі сльозами на очах намагався піднятись по сходинках,щоб покласти в скриньку свою частку. Ще не зовсім втратив людську гідність і совість…
Цю благодійну акцію ми розпочали місяць тому. А перед цим збирали кошти для сина нашого бойового товариша 22-річного Богдана Литвина, який нині лікується в Італії.
– Прогулюючись з сім’єю, почула, як грає жива музика, – розповідає технік ХАЕС Ірина Буліч. – Схиляю голову перед такими людьми, які своєю творчістю намагаються допомогти нужденним. Не так часто до нас приїздять з такою благородною місією. Я і сама збираю кошти на такі заходи і знаю, що це потрібно робити постійно. Благодійність – це Божа справа.
– Чудовий концерт, кожна пісня бере за душу, – ділиться враженнями нетішинка Олена Махмет. – Я прийшла тому, що мій чоловік Олег теж служив у Афганістані. Скільки разів доводилося будити і заспокоювати його серед ночі, пояснювати, що війна вже закінчилася, що він вдома зі своєю родиною. Коли він слухає пісні, дивиться художні фільми чи передачі по телебаченню про війни в «гарячих точках», знов і знов згадує ті далекі роки. Я розумію, як важко було на війні, скільки горя бачили солдати, скільки пролитих сліз і крові залишилося на чужій землі, скільки  понівечених життів, оплакуваних матерями, дружинами, друзями... Я за здоров’я дитини, і  мій син Володя теж поклав до скриньки гроші.
Воїн-«афганець» Дмитро Андрійович Кондратюк теж був у захопленні від виступу бойових побратимів з Тернополя, розповідав про цей гурт.
Після концерту Віктор Маришев і Василь Пундик подякували жителям і гостям міста за підтримку благодійної акції.
  
Для небайдужих, тих, хто хоче допомогти Вадику Романенку, наводимо рахунок, куди можна направити кошти:
ПриватБанк,
номер картки 4627 0858 2669 5484 на ім’я Романенко Інна Вікторівна.
МФО 305299,
КОД ОКПО 14360570,
рахунок отримувача 29244825509100,
ИНДФ. 3298611603.

---

Члени правління Чугуївської районної організації ветеранів Афганістану відвідали могилу загиблого воїна-інтернаціоналіста Сергія Романенка.
Сергій народився 14 серпня 1962 року в селі Волохів Яр Чугуївського району Харківської області. Після школи закінчив СПТУ-10 у Харкові. 25 жовтня 1980 року почалася його армійська служба. У Середній Азії він опанував саперну справу і був зарахований до складу  спеціального саперного підрозділу. Періодично частина особового складу залучалася до бойових дій на території Афганістану як група забезпечення руху автоколон. Район дій груп був на північ від Кундуза. На другому році служби єфрейтор Романенко став командиром відділення.
24 квітня 1982 року Сергій брав участь у Ташкурганській операції, під час якої героїчно загинув, підірвавшись на міні. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Похований у рідному селі.
На честь відважного земляка засновано приз імені Сергія Романенка для відзначення кращих працівників сільського господарства.
До пам’ятника герою прийшли члени місцевої ветеранської організації на чолі з Василем Зиничем, жителі села. Про службу і подвиг Сергія згадував його бойовий побратим Петро Кобець. Про діяльність районної організації УСВА розповів її голова Олександр Дранник. Він подякував усім, хто допоміг відкрити пам’ятник учаснику бойових дій в Афганістані Миколі Касьяну в селищі Есхар, і пообіцяв допомогти у виготовленні меморіальної дошки на фасаді Волохів’ярського навчально-виховного комплексу, де навчався Сергій Романенко.

---

Виставка «Військові  водії…  Афганістан:  1979–1989» у залі «Чорний тюльпан» реліквійної експозиції «Трагедія і доблесть Афгану. На чужих війнах» продовжує цикл, присвячений військовим професіям, і розповідає про справжніх рицарів доріг, які підкорили гірські хребти Гіндукуша, тунелі й перевали Салангу, гарячі піски пустелі Регістан.
 Cтворена за матеріалами фондової колекції Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» експозиція складається з двох розділів. Перший представляє  автомобілістів і механіків-водіїв броньованих машин, які пройшли Афганську війну, у другому вшановано пам‘ять тих, чиє життя обірвалося на афганських дорогах.   
В Афганістані практично не було залізничного сполучення, тому основний тягар постачання військ і країни загалом ліг на автомобільні війська. У найвіддаленіші куточки вирушали колони з боєприпасами, пальним, продовольством та іншими вантажами. Рейси тривали впродовж кількох діб і навіть тижнів. Водіям доводилося ночувати там, де їх заставала ніч, і кабіна «КамАЗу» чи «Уралу» ставала для них рідною домівкою.
  «Дорога проходить через місто. Навколо Герата нема об’їзду – сопки і гори. Все так само, як в Монголії. Ті ж сопки, той же пісок. Тільки бідніше найбідніших монголів, – пише рідним капітан Михайлов Олександр Олександрович – начальник служби паливно-мастильних матеріалів мотострілецького батальйону. – …У місті дорога дуже погана, тому їхати доводилося зі швидкістю 15–20 км/год. Гарна дорога від Герата до Турагундая або до Кушки, тут швидкість можна розвивати до 100 км. Ми піднімалися на висоту десь 2,5 км. Але головним завданням було те, щоб не підводила техніка. Якщо техніка підведе і відстанеш, то «духи» не пожаліють». У грудні 1985 року під час рейду капітан Михайлов дістав поранення.
Автомобільні перевезення в Афганістані, що забезпечували бойові дії 40-ї армії та постачали матеріальні засоби не лише для військ, а й для мирного населення, здійснювалися переважно 59-ю окремою армійською бригадою матеріального забезпечення і 58-ю окремою автомобільною бригадою. Кожна дивізія мала окремий батальйон матеріального забезпечення з 350 автомобілів, а кожен полк – роту матеріального забезпечення. Також два автомобільних батальйони мали будівельні частини та один батальйон – армійська авіація. З 1981 року для підвезення боєприпасів і матеріального спорядження було задіяно 2658 автомобілів і 1025 причепів.
Через відсутність залізниць, обмежену кількість аеродромів автотранспортом здійснювалося 95 % усіх перевезень. За структурою вантажі складали: бензин і дизельне пальне – 65%, боєприпаси – 7%, продовольство – 10%, дрова і вугілля – 10%, решта – 8%.
З початком війни відчувалася морально-психологічна неготовність особового складу і відсутність у командирів навичок організації бою. Це приводило до втрат особового складу і техніки. З часом було налагоджено охорону основних маршрутів постійними сторожовими заставами, які розміщувалися на найбільш складних ділянках місцевості – в міжгір‘ях, на перевалах, серпантинах, на входах і виходах з тунелів. На кожній заставі були резерви, а також артилерійські та мінометні батареї в п‘ятихвилинній готовності для відкриття вогню.
На дорогах, де не було постійних сторожових застав, супроводження колон розглядалось як специфічний вид бойових дій. Для охорони маршрутів через територію, що контролювалася моджахедами, призначалися бойові підрозділи радянських і афганських військ, артилерія та авіація. Бойові підрозділи блокували ділянки доріг і пропускали по них автотранспорт.   
777-й окремий автотранспортний батальйон, в якому служив водієм рядовий Слободський Микола Миколайович, мав своєчасно постачати авіаційне пальне до військових аеродромів, розташованих у найвіддаленіших провінціях Афганістану. За кілька місяців служби Микола  досконало освоїв свій «КамАЗ». 
21 вересня 1982 року автомобільна колона у складі 64 машин виконувала рейс за маршрутом Кабул–Гардез–Матун. Колона не пройшла навіть і кількох десятків кілометрів від основної бази, як натрапила на засідку. В районі кишлака Мухаммедага розпочався бій. «КамАЗ», що рухався попереду, був обстріляний з гранатомета і запалав. Найкращий вихід – скинути машину з дороги  і продовжити рух. Микола кинувся до кабіни і здійснив свій задум, вискочивши з пекельного вогню. Та саме тієї миті куля ворожого снайпера смертельно вразила рядового Слободського. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. 
У колонах машин йшли тягачі, так звані групи технічного замикання.  Вони забезпечували ремонт машин на маршах, на складних гірських перевалах і за умов бездоріжжя, коли було недостатньо потужності – проводили машини.
«За 6 місяців перебування тут ми всього близько місяця жили у себе на батареї, інше життя минуло на колесах, свій тягач вважаємо за дім. Якщо хтось когось шукає, то, кажуть, не в 717-му, а в 717-й, як у квартирі, де живе звичайна сім‘я. До кочового  життя звикли майже відразу, тож зараз усе байдуже», – писав у листі до рідних рядовий Молчанов Олександр Миколайович, механік-водій гусеничного тягача, на рахунку дев’ять бойових операцій. Лист датовано 5 липня 1984 року, а через два тижні під час супроводження колони тягач двічі підірвався на міні. Ремонтуючи тягач,  Олександр дістав смертельне поранення. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Супроводжував колони через перевал Саланг рядовий Дубина Василь Григорович – механік-водій артилерійського броньованого тягача артилерійського полку 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Тричі його тягач було підбито. У серпні 1983 року при попаданні в борт ампули з горючою рідиною екіпаж упродовж трьох хвилин вів бій у палаючій машині, незважаючи на те, що почав горіти одяг, плавилися деякі речі (на виставці – обгоріла кулькова ручка). Рядовий Дубина нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Специфічним способом ведення бойових дій 40-ї армії було супроводження автоколон із вантажем БТР і БМП, яке здебільшого набувало масштабів армійської операції. Рух колон здійснювався у бойових умовах, ускладнювався постійними диверсіями і засідками супротивника.
Механікам-водіям довелося брати участь у бойових операціях і рейдах. І від їхньої майстерності залежав успіх екіпажу в бою.
З листа командування частини до батьків рядового Живулька Анатолія Петровича – механіка-водія БТР мотострілецького полку (Чарикар), який охороняв ділянку дороги СРСР–Кабул біля перевалу Саланг: «Несе службу ваш солдат добре, без зауважень. Він водій броньованої машини, дивитись за нею треба постійно. А тут, у горах, нам просто не обійтися без неї, будь-який обстріл колони душманами – за лічені хвилини ми виходимо на відбиття нальоту або просто на прикриття колони. Тільки не хвилюйтеся, не думайте про погане. Обстріли, грабежі, нальоти не кожного дня, однак бувають». У грудні 1983 року під час перестрілки Анатолій був тяжко поранений, довгий час лікувався в госпіталях Кабула, Ташкента, Мінська. Нагороджений медаллю «За відвагу».
На дорогах біля мостів і перевалів були розгорнуті сторожові пости і застави. На них могли розташовуватись артилерія, танки, бронемашини, на ночівлю під прикриттям броні зупинялися транспортні колони.
Водієм БРДМ окремого мотострілецького батальйону охорони був рядовий Нікулін Володимир Юрійович. Підрозділ охороняв ділянку дороги, що з’єднувала Кабул із віддаленими районами країни. Володимир неодноразово брав участь у боях. Навесні 1984 року після бою з душманами було 12 поранених. Командир батальйону дав наказ доставити їх до госпіталю на двох БРДМ, водієм однієї з них був Нікулін. Повертаючись назад, потрапили під вогонь гранатомета. Одна з гранат влучила в машину, були поранені. Пошкоджена машина лишалася на ходу, Володимир дістав контузію, але вивів її з-під вогню. Нагороджений орденом Червоної Зірки.
Під час нападу на транспорт із застави висилали підтримку, яка допомагала під прикриттям броні вивести заблоковані машини.
У провінції Файзабад служив рядовий Віттенбек Віктор Олександрович – механік-водій БМП  7-ї мотострілецької роти 860-го окремого мотострілецького полку. З характеристики: «На відмінно знає матеріальну частину озброєння і техніки. Постійно турбується про підтримання закріпленої за ним техніки в бойовій готовності. Має гарні показники у керуванні та обслуговуванні БМП». У записнику Віктора – пунктирний маршрут від Файзабада до Кундуза. У жовтні 1984 року колона, яку супроводжувала рота, у районі Кундуза потрапила під обстріл. Багато машин загорілося. У бою Віктор дістав численні осколочні поранення. Лікувався у госпіталі, та один осколок так і залишився на все життя. Нагороджений медаллю «За відвагу».
Механіком-водієм БТР 5-ї автотранспортної роти 1003-го окремого батальйону матеріального забезпечення 108-ї мотострілецької дивізії був рядовий Каргінов Тамерлан Костянтинович. Неодноразово супроводжував колони за маршрутом Баграм –Термез. У районі населеного пункту Джабаль-ус-Сарадж колона була обстріляна. Каргінов не розгубився, виніс поранених товаришів у безпечне місце і відкрив шквальний вогонь із ЗУ-32, що була на одній з машин, чим забезпечив подальше просування колони. Нагороджений медаллю «За відвагу». 
Екіпажі бойових машин виходили разом з підрозділами на бойові операції. Їм доводилося надавати безпосередню вогневу підтримку.
У рейдових операціях брав участь рядовий Мартинюк Андрій Васильович – механік-водій БТР 5-ї мотострілецької роти 373-го гвардійського мотострілецького полку 5-ї гвардійської мотострілецької дивізії. 26 листопада 1981 року підрозділ Андрія прочісував кишлаки. Жорсткий бій зав’язався за Накгахан, бронетранспортери рухалися колоною, ведучи безперервний вогонь. Після двох підривів на міні в БТР виникла пожежа. Андрій дістав опіки і два поранення. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
 «Лише вчора повернулися з Джелалабада, супроводжували колону машин. Взагалі тут вже майже все спокійно, басмачі – їх тут називають душманами – інколи пострілюють з гір, але нічого страшного в цьому немає, тим більше, що в мене  бронетранспортер», – писав у листі до рідних молодший сержант Грушко Сергій Вікторович. Не раз його машина долала небезпечну дорогу. 25 вересня 1980 року Сергій супроводжував колону з Джелалабада до Кабула. Їхав у голові колони, тож удар супротивника сприйняв першим: у його машину влучили кілька гранат… Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Рухаючись гірською дорогою, доводилося постійно бути напоготові. Служба загартовувала характери, про це можна судити із листа молодшого сержанта Жураховського Сергія Миколайовича – заступника командира взводу окремої роти з обслуговування автоколон: «Так, все ж таки потрібна армія для чоловіка, без неї не пізнаєш ціну життя і Батьківщини. Я радий, що довелося служити тут, в Афгані. От тільки переслужувати не дуже хочеться. Так вже сумую за рідною землею, за рідними, близькими, друзями. Сподіваюся, що прийде і мій час, і він не за горами». У листопаді 1987 року Сергій повернувся до рідного Києва.
Для технічного обслуговування і поточного ремонту автомобілів колон, що перебували в дорозі, були введені пункти технічної допомоги, що входили до складу 278-ї дорожно-комендантської бригади.
З літа 1983 року обов’язки старшого ПТД №2 на північному порталі перевалу Саланг виконував сержант Сизов Володимир В’ячеславович. У листі вітає рідних з Новим 1984 роком: «Для мене цей рік дембельський. Зустрів я його добре, навіть можна сказати – відмінно… Зараз тимчасово виконую обов‘язки начальника ПТД №2. Поки все добре. Приїжджав командир дивізії, ніяких нарікань не було. Про все написати складно, потрібно хоч трішки самому побувати в цьому проклятому Афгані». 19 січня 1984 року під час нападу супротивника на пункт технічної допомоги Сергій дістав тяжке поранення, від якого помер у госпіталі. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
У більшості тих, хто загинув у Афганістані, життя було коротким, як спалах зірки.
У листі до співробітників музею мама рядового водія Бистрова Олега  Анатолійовича писала: «Зовсім  коротенька біографія нашого сина. Не мав він видатних здібностей, великого таланту, був звичайним хлопчиком. Був  дуже гарним сином, слухняним, добрим, навіть ще з дівчинкою не зустрічався, писав лише листи… Уже вийшов наказ вивести війська з Афганістану. Написав він нам: «Мамочка, не пишіть. Чекайте на мою нову адресу». А привіз свою нову адресу сам, у цинковій труні. А тепер у нас немає єдиного синочка, проклинаю ту війну, яка забрала  у нас кращих синів».
Минули роки, позаду залишилися афганські дороги, солдатські будні, трагічні випадки, бойові виїзди. Не всі солдати повернулися додому, багатьом не судилося зазнати щастя бути нареченим, чоловіком, батьком. А ті, хто пройшов через горнило війни, продовжують нею жити, вона триває й досі в їхніх спогадах, снах, думках, навічно закарбувалася у пам’яті.


    Виставка «Військові  водії…  Афганістан:  1979 –1989» триватиме до кінця липня. Запрошуємо відвідати «афганську» експозицію в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років».

---

Які пільги передбачено для батьків загиблих учасників бойових дій?
– На вас поширюється чинність Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціально-го захисту», – повідомляє заступник директора департаменту соціальних послуг Мінсоцполітики Ірина Кисляк.

Пільги особам, на яких поширюється чинність цього закону, визначені у статті 15, зок-рема:
– безплатне першочер¬гове зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів);
– безоплатне забезпе¬чення санаторно-курор¬тним лікуванням або одер¬жання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування;
– 50-процентна знижка плати за користування житлом (квартирна плата) у межах норм, передбаче¬них чинним законодав¬ством (21 квадратний метр загальної площі житла на кожну особу, яка постійно проживає у житловому приміщенні (будинку) і має право на знижку плати, та додатково 10,5 квадратних метра на сім'ю);
– 50-процентна знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) і скрапленим балонним газом для побутових потреб у межах середніх норм спо¬живання;
– безплатний проїзд усіма видами міського паса¬жирського транспорту, автомобільним транспор¬том загального користуван¬ня в сільській місцевості, а також залізничним і вод-ним транспортом примі¬ського сполучення та авто¬бусами приміських і міжмі¬ських маршрутів, у тому числі внутрішньорайонних, внутрішньо- та міжоблас¬них незалежно від відстані й місця проживання;
– позачерговий без¬платний капітальний ремонт власних жилих будинків і першочерговий поточний ремонт жилих будинків і квартир;
– першочергове обслу¬говування в лікувально-профілактичних закладах, аптеках і першочергова госпіталізація;
– безплатний проїзд один раз на два роки (туди і назад) залізничним, вод¬ним, повітряним або між¬міським автомобільним транспортом незалежно від наявності залізничного сполучення або проїзд один раз на рік (туди і назад) вказаними видами транспорту з 50-процентною знижкою та інші пільги.
Крім того, щороку до 5 травня членам сімей, зазначеним у пункті 1 стат¬ті 10 цього закону, а також дружинам (чоловікам) померлих інвалідів війни, які не одружилися вдруге, та дружинам (чоловікам) померлих учасників бойо¬вих дій, учасників війни, визнаних за життя інвалідами від загального захво¬рювання, трудового каліц¬тва та з інших причин, які не одружилися вдруге, виплачується разова грошова допомога.

---

8 июля 2013 года на 55 году жизни  после тяжелой  болезни скончался Герой Советского Союза генерал-майор Плосконос  Игорь Николаевич.
Игорь Николаевич Плосконос родился 26 апреля 1959 года в Павлограде Днепропетровской области. В 1976 году окончил Киевское Суворовское военное училище, в 1980 — Бакинское высшее командное общевойсковое училище, в 1988 — Военную академию имени М. В. Фрунзе в Москве. Служил командиром десантно-штурмового взвода в Дальневосточном военном округе. С декабря 1981 по март 1984 года служил в Афганистане командиром разведывательно-десантной роты 201-й мотострелковой дивизии. Был командиром батальона в Туркестанском военном округе, начальником штаба мотострелкового полка в Венгрии, командиром полка в Одесском военном округе.
 Народный депутат Украины I созыва. Работал начальником Главной государственной инспекции Гражданской обороны, занимал ответственные должности в Кабинете Министров Украины. В 2003–2004 г.г. — первый заместитель начальника института МЧС, в 2004–2006 г.г. служил в Главном управлении разведки Минобороны. В феврале 2007 года назначен председателем Государственного комитета по делам ветеранов. Генерал-майор. Герой Советского Союза. Награжден орденами Ленина, Красной Звезды, орденами Украины и медалями.
С ним было непросто, но зато надежно. Игорь Николаевич был настоящим патриотом своей страны, наставником и другом. Долгое время работал на руководящих должностях и всегда старался помочь ветеранам войны, Вооруженных Сил, инвалидам и семьям погибших. Добрая память об И. Н. Плосконосе навсегда сохранится в наших сердцах.
Похоронен  Игорь Николаевич Плосконос 10 июля в Киеве на Байковом кладбище. 
Правление Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) выражает искреннее соболезнование родным, близким и боевым друзьям по случаю безвременной кончины нашего товарища – Игоря Николаевича Плосконоса. Память о нем навечно  сохранится в наших сердцах.
Искренние соболезнования в связи со смертью Героя Советского Союза И. Н. Плосконоса выразили руководители исполнительной власти, народные депутаты Украины, председатель Комитета по делам воинов-интернационалистов при Совете глав правительств государств – участников Содружества Герой Советского Союза Р. С. Аушев, председатель Всероссийского общественного движения ветеранов локальных войн и военных конфликтов «Боевое братство» Герой Советского Союза Б. В. Громов, председатель Московского городского общественного движения ветеранов локальных войн и военных конфликтов «Боевое братство» Герой Советского Союза В. А. Востротин, украинский коллектив Мемориального комплекса «Национальный музей истории Великой Отечественной войны 1941–1945 годов», председатели территориальных, городских, районных организаций УСВА, боевые друзья из Украины и стран СНГ.

---

У Краснополі на Житомирщині за ініціативи членів Чуднівської районної спілки ветеранів Афганістану відкрито пам’ятник загиблому в Афганській війні Олександру Хмілевському.
У 1984 році Олександр був призваний до лав Збройних Сил. Після навчання у місті Мар’їна Горка з березня 1985 року виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані у 334-му окремому загоні спеціального призначення. Бойові операції його підрозділ виконував біля кордону з Пакистаном, де проходили основні шляхи постачання зброї для моджахедів. У  бою 3 квітня 1986 року сержант Хмілевський зазнав тяжке поранення і 9 квітня помер у госпіталі. Посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Урочистості проходили біля місцевої школи. Пам’ятник встановили в дуже красивому місці, серед туй, які ростуть вздовж алей. У заході взяли участь воїни-інтернаціоналісти, родини загиблих, місцеві жителі, голова Житомирської обласної спілки ветеранів Афганської війни Павло Ментов, голова районної ради Валерій Копчик, голова Краснопільської сільської ради Олександр Бистрицький, голова Чуднівської районної спілки ветеранів Афганської війни Володимир Сусол, «афганець», настоятель Тригірського монастиря архімандрит отець Галактіон, директор Краснопільської школи Сергій Шулима.
– Так трапилось, що на долю покоління 60-х років випала війна в Афганістані, – сказав на мітингу Валерій Копчик. – Добре пам’ятаю той час, коли привозили загиблих додому, бо працював у райкомі комсомолу. Дуже важко було говорити батькам, що їхні сини полягли смертю героя в тій неоголошеній війні. Але наші хлопці з честю виконали свій обов’язок, бо були виховані на славних традиціях батьків і дідів. Я вдячний районній спілці воїнів-«афганців», яку очолює депутат райради Володимир Сусол, за пам’ять, яку вони свято бережуть.
Павло Ментов зазначив, що минуло понад 24 роки після закінчення Афганської війни. На жаль, повернулися не всі, і в тому числі краснопільська родина Хмілевських не дочекалася свого сина Олександра. Цей пам’ятник повинен стати не лише символом честі, доблесті й хоробрості наших воїнів, а й помилок влади, невиправданих людських амбіцій. Павло Валентинович подякував усім, хто брав участь у створенні пам'ятника, і вручив нагороди активістам «афганського» руху.
Відкрив пам'ятник брат загиблого – Володимир. Присутні поклали квіти і хвилиною мовчання вшанували пам'ять земляка.
Учні місцевої школи, в якій навчався Олександр Хмілевський, підготували вірші та розповідь про загиблого героя.
– Наступного року виповнюється 25 років відтоді як остання колона радянських військ була виведена з Афганістану. З нашого району в тій війні загинуло восьмеро хлопців. Для увічнення їх пам’яті в Чуднові відкрито пам’ятник загиблим воїнам-«афганцям», – сказав Володимир Сусол. – Велику допомогу надав наш народний депутат Віктор Развадовський. Саме завдяки Віктору Йосиповичу «афганці» району збираються біля цього пам’ятника. На одній із таких зустрічей ми вирішили встановити пам’ятні знаки всім, хто не повернувся з Афганської війни. Перший такий знак спорудили в Іванополі, потім – у Бурківцях, Малих Коровинцях, Будичанах, Городищах і, нарешті, в Краснополі. Наш район, мабуть, єдиний в Україні, де є пам’ятники всім загиблим землякам-«афганцям». Ми вдячні тим, хто допомагав їх встановити, насамперед нашому побратиму Карену Арутюняну, який став головним спонсором у Краснополі і в Бурківцях. Велике спасибі всім.

---

У другу неділю липня прогресивна частина представників чоловічої статі святкує День рибалки. Цього дня вітають не тільки тих, хто пов’язав своє життя зі складною і романтичною професією, а й для кого риболовля – особливий стан душі чи спосіб уявити себе невід’ємною частиною природи.
Рибалки – це своєрідне братство, яке складається з людей різних за  віком і професією, освітою та соціальним статусом, але з непідкупною щирістю в очах і серці, коли справа стосується риби. Вони не тільки азартні люди, готові на все заради вдалого улову, як може видатися на перший погляд сторонньому. Їх завжди манить можливість зануритися у роздуми над тихим плесом, насолоджуючись тишею та красою природи. Крім того, спортивна риболовля – це не тільки гарний відпочинок на березі водойми, а ще й змагання як затятих рибалок, так і новачків.
За ініціативи воїнів-«афганців» Борзнянщини й за підтримки заступника голови УСВА Олега Міхнюка вперше міжрайонний  турнір з риболовлі серед воїнів-інтернаціоналістів на березі мальовничого озера в селі Плиски Борзнянського району Чернігівської області провели 2008 року.
Цьогоріч досхочу порибалити і поспілкуватися, згадати нелегку армійську службу в Афганістані мали можливість більш як 50 побратимів з Борзни, Ічні, Бахмача, Носівки, Бобровиці, Коропа, Чернігова, Києва. Гостями були голова правління Конотопської районної спілки воїнів-«афганців» з Сумщини Віра Рубльова і члени правління цієї спілки, а також голова ветеранського об’єднання громадської організації «Чернігівське земляцтво у місті Києві» Сергій Кудін.
У кожного рибалки – безліч приманок, наживки, цілий арсенал вудок і свої секрети. Ловити рибку – велику і маленьку – дозволялося лише з берега. На своїй території ти сам собі господар: яким чином упіймати на гачок здобич – вирішуєш сам, аби лише не сіткою чи “павуком”.
Рибалили з п’ятої ранку. Кожен, кому доводилося вдихати вранішню прохолоду, сидячи з вудкою біля водойми, знає, що мить, коли на обрії з’являються перші сонячні промені. неповторна у своїй красі.
Забуваєш навіть про поплавок і поглядом зустрічаєш провісників ранку, що грайливо стягують із землі сонну ковдру. У такі хвилини навіть осока шелестить по-особливому і хвилі хлюпочуть мрійливіше, і настрій мимоволі поліпшується. А якщо о цій порі ще вдається і рибину спіймати – можна вважати, що недарма встав ні світ ні зоря.
Жоден учасник не залишився без трофею. Радів своєму улову і Олег Іванович Міхнюк. А ті, кому не вельми таланило, виправдовувалися, витягуючи голі гачки: «Риба найкраще ловиться учора, завтра і на тому березі».
Після сигналу про закінчення змагань почалося зважування трофеїв. Найбільший улов виявився у бобровичан – 5,8 кілограма. У садках борзнянської команди виявилося 4,3, а трійку призерів замкнули представники обласного центру, які навудили 4 кілограма риби. Переможцям і призерам вручено пам’ятні кубки і медалі, усім – дипломи і вимпели, а найстарший та наймолодші учасники турніру отримали вудки і кепки.     
    Переможців привітав член Чернігівського земляцтва у Києві, уродженець Плисок Михайло Голиця і вручив подарунок голові Бобровицької районної організації УСВА Віктору Акінцову.
          А завершилося рибальське свято традиційною юшкою.
Хочеться подякувати за розуміння і підтримку в проведенні змагань громаді села, мисливському господарству «Плисецьке» в особі єгеря Андрія Ілляшенка, директору ТОВ «Плиски-Агро» Валентину Бідному, приватному підприємцю Аллі Котовій, працівникам кафе «Єдність».