Саме під Курськом були остаточно поховані останні спроби фашистського командування відновити спроможність вермахту наступати на Східному фронті у стратегічному сенсі цього слова.
Свідома оборона
Вороже командування з метою утримання в своїх руках стратегічної ініціативи прийняло рішення провести велику операцію на Курському виступі влітку 1943 року.
Планувалося завдати ударів по напрямках, які сходились біля Курська, з районів міст Орел (з півночі) і Білгород (з півдня). Ударні гітлерівські угруповання повинні були з'єднатися в районі Курська, оточивши війська Центрального і Воронезького фронтів Червоної армії. Операція дістала умовну назву «Цитадель».
Керівництво ворожими військами здійснювали генерал-фельдмаршал Гюнтер Хане фон Клюге (група армій «Центр») і генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн (група армій «Південь»). Організаційно ударні сили входили до складу 2-ї танкової, 2-ї та 9-ї армій (командувач — генерал-фельдмаршал Вальтер Модель, група армій «Центр», район Орла) і 4-ї танкової армії, 24-го танкового корпусу і оперативної групи «Кемпф» (командувач — генерал танкових військ Герман Гот, група армій «Південь», район Білгорода). Для повітряної підтримки наземних військ у районі Курського виступу були зосереджені сили та засоби 4-го та 6-го повітряних флотів «Люфтваффе».
Після невдалих весняних боїв, коли радянські війська були відкинуті від Харкова і зазнали поразки на південній ділянці фронту, командування Червоної армії вирішувало, як найбільш вдало провести літню кампанію 1943 року. Саме для обговорення цих планів 12 квітня 1943 року була проведена спеціальна нарада в Ставці ВГК. На ній були присутні Йосип Сталін, маршали Георгій Жуков, Олександр Василевський і заступник начальника Генерального штабу генерал Олексій Антонов. Після жвавого обговорення та дискусії було вирішено на ділянці фронту, де противник готував стратегічну наступальну операцію «Цитадель», перейти до підготовленої стратегічної оборони. На користь такого міркування говорило й те, що випереджальний наступ проти великих ударних угруповань гітлерівців був абсолютно безуспішним (наприклад, весною-влітку 1942 року в цьому ж районі), тож знову «кидатись» у лобову на укріплення противника було визнано недоцільним.
Тож радянське командування прийняло рішення провести оборонну битву, вимотати війська ворога і завдати їм поразки, з наступним переходом у контрнаступ. З цією метою на Курському виступі була створена глибоко ешелонована оборона. Загалом було підготовлено 8 повністю обладнаних оборонних рубежів, які являли собою систему протитанкових опорних пунктів та районів, насичених ПТ-артилерією, інженерними загородженнями та іншими протитанковими засобами. Наприклад, середня щільність мінування на напрямі очікуваних ударів противника становила безпрецедентні 1500 протитанкових і 1700 протипіхотних мін на кожен кілометр фронту.
Війська Центрального фронту (командувач — генерал армії Костянтин Рокосовський) обороняли північну сторону Курського виступу, а війська Воронезького фронту (командувач — генерал армії Микола Ватутін) — південну сторону. Війська, що займали виступ, спиралися на Степовий фронт (командувач — генерал-полковник Іван Конєв). Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки Верховного Головнокомандування маршали Радянського Союзу Георгій Жуков і Олександр Василевський.
«Поле смерті» під Понирями
Наступ ворога почався ранком 5 липня 1943 року. Оскільки радянському командуванню завдяки розвідці був точно відомий час початку операції — 3 година ночі, силами двох фронтів була проведена контрартпідготовка. У доповідях гітлерівців відзначені значні ушкодження ліній зв'язку і незначні втрати в живій силі. Також було нанесено авіаційного удару силами 2-ї і 17-ї повітряних армій (понад 400 штурмовиків і винищувачів) по Харківському та Білгородському аеровузлах авіації фашистів. Перед початком наземної фази операції, о 6-й годині ранку, ворог також завдав по радянських оборонних рубежах бомбового і артилерійського удару.
Головний удар на північному фланзі був спрямований у напрямі Ольховатки. Протягом 5 днів, діючи проти військ Центрального фронту, гітлерівські війська намагалися за будь-яку ціну прорватися в оперативну глибину бойових порядків Червоної армії. З цією метою вони декілька разів змінювали напрям головного удару, почергово вводячи у бій оперативні резерви. Однак командування військами Центрального фронту, вміло використовуючи концентрацію артилерії та протитанкових засобів (у смузі фронту було зосереджено до 27-28-ми артилерійських частин та з'єднань армійського та фронтового підпорядкування), спочатку зуміло уповільнити просування військ супротивника 2-ї танкової армії (середньодобовий темп просування ударних угруповань фашистів з 5-го по 8-ме липня становив не більше 1,5-3 км, а наприкінці наступу вимірювався сотнями метрів), а потім і взагалі зупинити. Тож, не досягнувши успіху під час перших трьох днів наступу, командування вермахту перенесло удар з Ольховатки на Понирі, але й тут ворог не зміг прорвати радянську оборону. З 8-го по 10-те липня «останні судороги» наступу північного ударного угруповання гітлерівців закінчились «танковим побоїщем» 9-го липня на полі під Понирями, коли протягом 6-годинного зустрічного бою військами фронту, шляхом ведення вогню із засад, за допомогою вогневих «мішків» та пасток було знищено понад 200 одиниць ворожої бронетехніки (кадри кінохроніки, зняті за розпорядженням командувача Центрального фронту генерала армії Костянтина Рокосовського саме на цьому полі, фігурують у ній як «поле бою під Прохорівкою», насправді йдеться про північний фланг Курської дуги).
Співвідношення ворогуючих сторін перед початком Курської битви
| Ворогуючі сторони |
Особовий склад |
Артилерія (гармати та міномети) |
Бронетехніка (танки, САУ та штурмові гармати) |
Бойові літаки |
| СРСР Центральний і Воронезький фронти |
1136 ТИСЯЧ чоловік | 19100 | 3440 |
2900 |
| Степовий фронт | 573 тисячі чоловік | 7400 |
1550 | |
| НІМЕЧЧИНА (групи армій «Центр», «Південь») Оперативна група «Кемпф» |
900 (750) тисяч чоловік | 10000 | 2700 | 2050 |
| Співвідношення |
2,12:1 | 2,65:1 |
1,84:1 | 1,41:1 |
Тож загалом на північному напрямку наступу вермахт зміг просунутися лише на 10-12 км, після чого вже з 10 липня, втративши до двох третин танків та штурмових гармат зі складу ударного угруповання, 9-та та 2-га танкові армії фашистів перейшли до оборони.
Прохорівський апогей
На південному фланзі головні удари гітлерівців були спрямовані в райони Корочи і Обояні. 48-й танковий корпус (527 танків, 147 САУ), що був найбільш потужним ударним угрупованням 4-ї танкової армії ворога, в складі 3-ї та 11 -ї танкових дивізій, механізованої (танково-гренадерської) дивізії «Велика Німеччина», 10-ї танкової бригади і 911-го окремого дивізіону штурмових гармат, за підтримки 332-ї та 167-ї піхотних дивізій мав завдання проривати першу, другу і третю лінії оборони
Воронезького фронту в напрямку Черкаське — Яковлево — Обоянь, у смузі оборони радянської 6-ї гвардійської армії.
Протягом 5-11 липня танкові угруповання гітлерівських 48-го танкового корпусу та 2-го танкового корпусу СС, зазнаючи безпрецедентно високих втрат у бронетехніці, таранили оборону радянських 6-ї та 7-ї гвардійських армій. До 9-10 липня противник зумів послідовно прорвати 1-й, 2-й та головний рубежі оборони 6-ї гвардійської армії, яка зазнала досить відчутних втрат (на 10 липня лише третина її дивізій була «обмежено боєздатною») на ділянці стику її оборони з 7-ю гвардійською армією (лівий фланг). Склалася досить загрозлива ситуація виходу танкових угруповань ворога в оперативну глибину оборони фронту наших військ. Тож радянське командування вирішило завдати зранку 12 липня наступаючим гітлерівським військам у районі Прохорівки контрудару силами 5-ї гвардійської та 5-ї танкової армій. Згідно з радянськими даними, з боку ворога в битві брали участь близько 700 танків і штурмових гармат усієї німецької 4-ї танкової армії. Але, судячи з журналів бойових дій, насправді участь у відбитті радянського контрудару взяли лише частини 2-го танкового корпусу СС, що мав на той момент 294 справних танки (серед них 15 «Тигрів») і САУ. Фактично зустрічного бою не вийшло, радянські танкові бригади в лоб атакували частини двох танкових дивізій фашистів («Лейбштандарт» та «Райх»), які вели вогонь, з місця та із засідок розстрілюючи наступаючі радянські танки (втрати сягнули 70% штатної кількості ОВТ армії). Тому основної мети контрудар Воронезького фронту силами 5-ї гвардійської армії й 5-ї танкової армії не досяг.
ВТРАТИ СТОРІН ПІД ЧАС КУРСЬКОЇ БИТВИ СРСР
- 254 470 убитих,
полонених, зниклих безвісти 608 833 поранених, хворих 850 тис. загальних
втрат на Курському виступі 6064 танків і САУ 1626 бойових літаків.
Німеччина 103 674 вбитих і зниклих безвісти 433 933 поранених 500 тис.
загальних втрат на Курському виступі 778 танків + 137 штурмових гармат
1696 літаків.Ударні угруповання противника не були розгромлені, але подальший наступ ворога під Прохорівкою було повністю зупинено.
Загалом, просунувшись 5-12 липня на 35 кілометрів, війська Манштейна були вимушені провести три дні в марних спробах зламати радянську оборону, під загрозою потужних радянських ударів з флангу. Тож нічого іншого, ніж розпочати відведення військ із захопленого плацдарму, командуванню ворога не залишалось. У ході битви настав перелом. 23 липня радянські війська самі перейшли у наступ і відкинули армії гітлерівців на півдні Курської дуги на вихідні позиції.
На північ від Курського виступу 12 липня Західний (командувач — генерал-полковник Василь Соколовський) і Брянський (командувач — генерал-полковник Маркіан Попов) фронти почали наступ проти 2-ї танкової і 9-ї армій гітлерівців у районі Орла. Тож і на півночі ворогу також стало не до Курська. Вже 13 липня радянські війська прорвали оборону противника. А 26 липня окупанти залишили Орловський плацдарм і почали відходити на оборонну лінію «Хаген» (на схід від Брянська). Ранком 5 серпня наші війська повністю звільнили Орел. Своєю чергою, на південному фланзі контрнаступ силами Воронезького і Степового фронтів почався 3 серпня. 5 серпня був звільнений Білгород, 7 серпня — Богодухів. Розвиваючи наступ, радянські війська 11 серпня перерізали залізницю Харків — Полтава, 23 серпня втретє оволоділи Харковом. Контрудари фашистів успіху не мали. Перемога під Курськом ознаменувала повний перехід стратегічної ініціативи до Червоної армії, а радянські війська вийшли на вихідні позиції для наступу на Дніпро.