Валерій Глущенко, сержант, десантник, в Афганістані з 1982 по 1984 р. Нагороджений медаллю «За відвагу»:
Пригадую я свою службу в Афганістаніь і чомусь комок піднімається і стискає горло. Стає боляче від того, що там проишли наші юні роки. І, мабуть, доля в нас така, що із нашого взводу в живих лишилось мало, а поранені були всі. Хто був там, той знає, що ті два роки, такі як двадцять. І, мабуть, кожен, хто лишився живий, скаже, що десь є рай, тому що ми бачили пекло.
- Ось тут і займемо оборону, - сказав командир взводу. Його команди були чіткі і ясні. Наша десантно-штурмова рота була розділена повзводно. Завдання полягало в тому, щоб взяти під контроль найбільш небезпечні райони і дати можливість нашій колоні пройти в провінцію Оліхель. Наша бронегрупа лишилась внизу, а ми піднялися в гори. З гір було видно все, як на долоні, і тому це полегшувало нашу задачу.
Сидиш на горі, дивишся вниз і починаєш розмірковувати на всякі теми Сонце піднімається все вище й вище. На небі - жодної хмаринки. Тут, на сонці, всі плюс 60. Хочеться пити, і коли береш в руки теплу флягу, то чомусь пригадуєш свій рідний дім. Пригадується наша літня прохолода і наші колодязі з чистою холодною водою. Бере сум, і до болю в серці починаєш розуміти, яке то щастя жити там, де народився. Адже вдома - найкраще. Пригадуються наші колосисті поля, над якими щебечуть жайворонки, а серед них - села-острови з привітними і добрими людьми. І дуже хочеться повернутись. Чомусь там не страшно було померти, а страшно було від тієї думки, що ніколи не побачиш свого рідного краю. І починаєш розуміти, наскільки легше тому воїну, який воює на своїй землі.
Проводжу поглядом і бачу, ' як мої товариші також сидять і кожен дивиться кудись далеко, кожен бачить своє і кожен про своє думає. Про що? Та звісно про що. Думка в нас у всіх одна, так як одна доля і участь. Чомусь, як не старався, а з голови не виходив попередній бій. Було багато запитань до самого себе, на які не знаходив відповіді. Чому тоді так трапилось, що наша важка артилерія відкрила вогонь по нас, а «духи», скориставшись цим, пішли в атаку? Своїми снарядами розметало трьох наших бійців так, що ми нічого від них не знайшли Потім душмани ще довго не відставали і довго переслідували нас. На війні всяке буває, але чомусь дуже нерозумно бути вбитими своїми.
Гуркіт прокотився над верхів'ями гір і завис над ними. Він з кожною секундою наростав Ось далеко в долині з'явилась голова колони. Перші, на повній швидкості, йшли танки. Здавалося, цей потік броні і сталі не може зупинити жодна сила. Але, хто був на війні, той знає, що на кожну силу є ще більша сила. «Духи» вдарили по колоні із гранатометів зі сторони виноградників Щоб зберегти колону і дати їй пройти без затримок, ми відкрили вогонь по душманах.
Як і передбачалось, вони лишили колону і переключились на нас. Зав'язався бій. В перші хвилини бою стало видно, що перевага в живій силі була на боці воїнів Ісламу. З криками «Аллах акбар!» вони кинулись в атаку. Мабуть, дуже вони любили свого Аллаха, або накурились анаші, тому що перли прямо на наші кулемети. Спочатку нас це навіть розсмішило, а потім зрозуміли, що не до жартів. Нас було 24, а їх сот три. Скільки було боїв і перестрілок не рахував, але цей бій запам'ятався особливо
Не можна недооцінювати свого ворога. І ми це відчули на собі. Душманські кулі, наче якісь невидимі пальці, щупали кругом нас каміння, шукаючи живих. Хто чув це, той ніколи не забуде, як вони свистять, розрізаючи повітря, як клацають, як завивають і схлипують, коли знаходять живу ціль.
Сонцю, здається, набридло нам свгтити, і воно швидко стало заходити за гори, а бій розгорявся. Колона давно пройшла, і тепер гудів бій, ніби огонь в печі, ітільки зрідка виривалися окремі крики та виляски. Я ввійшов в гарячку бою і так захопився, що отямився, коли скінчились набої. Потрібно було опоряджувати магазини. Озирнувшись навколо себе, я побачив, що нас лишилось зовсім мало. Хто був живий, той методично продовжував стріляти. Поміж камінням крутились від болю, стогнали й кричали поранені. Вбиті так і застигли на своїх місцях, тримаючи в руках зброю, з розплющеними очима дивились кудись в нікуди. Коли бачиш страждання і смерть своїх товаришів, то забуваєш про себе. Охоплює всепоглинаюча жадоба помсти. Я перезарядив автомат і приготувався стріляти, але раптом яскравий спалах засліпив очі і біль різонула голову. Відразу стало темно. Тоді я зрозумів, що поранений. Руками схопився за своє обличчя і відчув липку кров, яка заливала очі.
«От і все...» - майнула думка. Але я став повзати на колінах і шукати свій автомат Що таке заі^бити зброю - знає кожен десантник. Це стид і ганьба. Це до кінця служби будеш «чмом». Такі неписані закони. І я його знайшов, схопив обома руками і відчув , що це він. Хтось скаже: та вони всі однакові. Але це не так. Коли ти кожен день і ніч зі своїм автоматом, то звикаєш до нього так, що навіть із заплющеними очима, на дотик, можеш його розпізнати Я тримав його із всіх сил, а біль в голові поглинала все, і я тепер відчував тільки її. І те, що не випускаю із рук автомат. Потім, мабуть, спрацював інстинкт самозахисту. І, не бачучи нічого, я став інтуїтивно повзти до своєї бронегрупи. Пам'ятаю якийсь рівчак. Потім голоси моїх товаришів, котрі підхопили мене під руки. Потім мене кудись тягли, несли. Запихали у вертоліт. І отямився в госпіталі в Кабулі. Пізніше я взнав, що в тому бою наших було 14 поранених і 7 вбитих. То ж цілих лишилось тільки троє. Сама природа створена так, що старі люди помирають відносно легко. Життя догорає, ніби свічка, і старіюча людина підсвідомо змиряється з своєю участю. Поступово у неї згасає пам'ять, сили лишають її, і в старої людини пропадає навіть сама цікавість до життя. На все воля Божа. Так створений цей світ. Так повинно бути. І не дай Бог вам бачити, як поранені в бою помирають молоді. Коли організм ще повний життєвої сили і енергії. Коли в людині нестерпне бажання жити і кохати. Коли свідомість ясна і коли потрібно так повернутись додому живим, щоб не плакала мама. Не дай вам Бог бачити, як б'ються в судомах за життя юні тіла і чути їх передсмертний крик і стогін. Життя не хоче лишати молодий організм і з важким, божевільним болем з нього виходить Мені пощастило. Я живий. Думки роями кружляють у голові і наштовхуються одна на іншу. Пригадуються картини недавнього бою. Стараюсь відволіктись від своєї участі. Але раз у раз, ніби хвиля, накочується думка: що зі мною? Що з моїми очима? Чи буду я бачити? Адже навіть, коли бути живим і не бачити цього світу - означає бути наполовину мертвим. «Бути наполовину мертвим» - і мурашки бігають по спині, стає моторошно й страшно. Але в глибині душі все ж жевріє надія.
Немає на світі таких слів, якими можна було б передати подяку і повагу до наших військових лікарів. Там,в Афганістані, ми їх називали останньою надією і ангелами-хранителями. Скільки тисяч наших воїнів вони, в буквальному розумінні цього слова, склали і зшили до купи. Скільки тисяч вирвали з обіймів смерті. За цим усім стоїть їх важкий і героїчний труд. Низький уклін вам, наші ангели-хранителі.
Через три тижні із моїх очей і голови зняли пов'язки, і я знову побачив світ. Це була дуже щаслива мить в моєму житті. Я ніби знову народився. Я побачив в госпітальній палаті радість моїх товаришів. Дехто з них був без рук, без ніг, але я бачив, як вони раділи за мене і на їхніх обличчях світилась щира посмішка.
Мене проводжали з госпіталю і бажали всього найкращого. Мабуть, їхні слова наскільки щирі і чисті, що дійшли до самого Бога. Ще рік я служив в Афганістані. Було ще багато боїв, але мене вже більше не ранило.