15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав і
25-а річниця виведення радянських військ з Афганістану
Дорогі бойові друзі!
Шановні родини загиблих воїнів!
25-а річниця виведення радянських військ з Афганістану
Дорогі бойові друзі!
Шановні родини загиблих воїнів!
Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) щиро вітаю бойових побратимів, сім’ї загиблих наших товаришів з 25-ю річницею виведення радянських військ з Афганістану і Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав!
Війна в Афганістані та інші зарубіжні конфлікти, в які ми, підкоряючись військовій присязі, вступили в єдиному бойовому строю, обпалили наші серця і душі. Нехай політики й політикани сьогодення по-своєму оцінюють події тієї давнини, важливо одне: ми були й назавжди залишимося в пам’яті народній солдатами, які виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Війни в зарубіжних країнах, де свого часу вихідці з України виконували з честю свою інтернаціональну місію, лиховісним смерчем пронеслися через долі тисяч наших бойових побратимів та їхніх родин, обірвали й скалічили життя багатьох людей.
Цього дня ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих і померлих вже у мирний час бойових друзів.
Воїни-інтернаціоналісти у складному сучасному житті з усіма його труднощами, соціальними, фінансовими й політичними потрясіннями, які, на превеликий жаль, продовжуються у нашій країні, цінують плече побратима, а родини загиблих відчувають всебічну підтримку Спілки. Нинішньому молодому поколінню є з кого брати приклад високого духу, героїки й патріотизму.
УСВА завжди наголошувала: тільки в об’єднанні, тільки разом ми – сила. І тільки колективними діями, без «внутріафганських» загострень, ми можемо досягти масштабної уваги до вирішення проблем ветеранів як з боку держави, так і суспільства.
Бажаю вам, вашим родинам і друзям міцного здоров’я, добробуту й злагоди, щасливого майбутнього, а для здійснення всього цього – мирного неба і довголіття!
Війна в Афганістані та інші зарубіжні конфлікти, в які ми, підкоряючись військовій присязі, вступили в єдиному бойовому строю, обпалили наші серця і душі. Нехай політики й політикани сьогодення по-своєму оцінюють події тієї давнини, важливо одне: ми були й назавжди залишимося в пам’яті народній солдатами, які виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Війни в зарубіжних країнах, де свого часу вихідці з України виконували з честю свою інтернаціональну місію, лиховісним смерчем пронеслися через долі тисяч наших бойових побратимів та їхніх родин, обірвали й скалічили життя багатьох людей.
Цього дня ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих і померлих вже у мирний час бойових друзів.
Воїни-інтернаціоналісти у складному сучасному житті з усіма його труднощами, соціальними, фінансовими й політичними потрясіннями, які, на превеликий жаль, продовжуються у нашій країні, цінують плече побратима, а родини загиблих відчувають всебічну підтримку Спілки. Нинішньому молодому поколінню є з кого брати приклад високого духу, героїки й патріотизму.
УСВА завжди наголошувала: тільки в об’єднанні, тільки разом ми – сила. І тільки колективними діями, без «внутріафганських» загострень, ми можемо досягти масштабної уваги до вирішення проблем ветеранів як з боку держави, так і суспільства.
Бажаю вам, вашим родинам і друзям міцного здоров’я, добробуту й злагоди, щасливого майбутнього, а для здійснення всього цього – мирного неба і довголіття!
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА, Герой України.
голова УСВА, Герой України.
Обобщенный портрет командарма
Командующие 40-й Общевойсковой армии
Туркестанского военного округа
Командующие 40-й Общевойсковой армии
Туркестанского военного округа
Предлагаем вашему вниманию отрывок из подготовленной к изданию новой книги В. И. Аблазова «Афганская арена. Командармы».
За время войны в Афганистане 40-ю Общевойсковую армию ТуркВО возглавляли семь командующих. Одни из них больше известны в среде ветеранов и в нашем обществе в целом, другие – меньше. Назвать последовательно фамилии всех семерых командармов затрудняются даже участники боевых действий в Афганистане, хотя этот перечень публикуется во многих печатных и интернет-изданиях. К сожалению, не все командармы оставляют после себя литературно-мемуарное наследие в виде книг, ограничиваясь интервью и журнальными публикациями.
Судьба каждого командарма как неординарной личности по-своему уникальна. Однако в их биографиях можно найти и общие черты, характерные только тому времени и той исторической эпохе, в которой они жили и служили Родине.
Самый старший командующий по году рождения (05.1927 г.) – Ю. В. Тухаринов. Он был старше своих последователей на 10-15 лет и вступил в управление 40-й ОА в возрасте 52 лет. Самые младшие – Б. В. Громов (11.1943 г.) и В. П. Дубынин (02.1943 г.). Самыми молодыми командующими 40-й ОА были также В. П. Дубынин и Б. В. Громов, которые вступили в эту должность в возрасте 43 лет.
Детство и юность всех будущих военачальников проходили в тяжелых условиях военного и послевоенного времени. Все они – дети войны, четверо – Б. И. Ткач, Л. Е. Генералов, И. Н. Родионов, В. П. Дубынин – родились в селах, где послевоенная разруха, нужда и бедность больше всего давали о себе знать. Да и у трех остальных, родившихся в городах, детство складывалось непросто. Работали на заводе родители В. Ф. Ермакова, был репрессирован отец Ю. В. Тухаринова, погиб в Отечественной войне в год рождения сына отец Б. В. Громова. Всем им семья и общество помогли подняться и получить военное образование, проявить лучшие качества личности, закаленной трудным детством.
В военной биографии каждого командарма общим и одинаковым было последовательное продвижение по служебной лестнице, не минуя ни одной промежуточной ступени, от командира взвода до командарма, с соответствующим повышением образовательного уровня в военных академиях. Никто из них до Афганистана не имел опыта управления войсками в боевых действиях.
Биографические материалы командармов дают возможность найти ответы на многие вопросы. С каких должностей и на какие должности генералы были направлены в Афганистан? Как долго и на каких должностях они служили в Афганистане? На какие должности были направлены закаленные в боях командармы? Каково высшее достижение в их военной карьере?
Особой уникальностью отличаются биографии первого и седьмого командармов.
Ю. В. Тухаринов в своей карьере уже прошел уровень командарма и с сентября 1979 года был первым заместителем командующего войсками ТуркВО. Однако по мобилизационным планам и директивам именно на него была возложена ответственность за формирование и управление в течение десяти месяцев действиями вновь созданной и отмобилизованной 40-й ОА, личный состав которой состоял, в основном, из военнослужащих, призванных из запаса. В сентябре 1980 года Ю. В. Тухаринов вернулся на свою должность первого заместителя командующего войсками ТуркВО.
Трое командующих – В. Ф. Ермаков, И. Н. Родионов и Б. В. Громов – прибыли в Афганистан и возглавили 40-ю ОА с равнозначных должностей – командармов. В. Ф. Ермаков прослужил в Афганистане около 1,5 лет, И. Н. Родионов – около года.
Генералы Б. И. Ткач, Л. Е. Генералов и В. П. Дубынин прибыли в Афганистан на должность первого заместителя командарма и после приобретения боевого опыта в порядке продвижения по службе были назначены на должность командарма. При этом Б. И. Ткач прибыл в Афганистан с равнозначной должности первого заместителя командарма, а В. П. Дубынин – с должности командира дивизии после окончания ВА Генштаба. Всем им пришлось служить в Афганистане более двух лет.
Дольше всех командиров, более пяти лет, воевал в Афганистане седьмой командарм – Б. В. Громов. У него были три командировки в Афганистан. Первый раз он прибыл туда в январе 1980 года на должность начальника штаба 108-й мсд с равнозначной должности. Но уже в ноябре того же года был назначен командиром 5-й мсд и прослужил в этой должности до августа 1982 года. Во второй раз Б. В. Громов с должности первого заместителя командарма был назначен генералом для особых поручений — началь¬ником ОГ Генштаба ВС СССР в Афганистане и пребывал в этом качестве в течение года (03.85 – 04.86 г.г.). В третий раз Б. В. Громов прибыл в Афганистан на должность командующего 40-й ОА в июне 1987 года с равнозначной должности командарма. Он обеспечивал управление 40-й ОА до ее окончательного вывода из Афганистана 15 февраля 1989 года.
Закаленные в боях командармы получали новые назначения. На равнозначные должности командармов были назначены Б. И. Ткач и В. П. Дубынин. На свою должность первого заместителя командующего войсками военного округа вернулся Ю. В. Тухаринов (ТуркВО). С повышением на должности первого заместителя командующего войсками военного округа были назначены генералы В. Ф. Ермаков (ТуркВО), Л. Е. Генералов (ПрикВО), И. Н. Родионов (МВО). На должность командующего войсками округа был назначен Б. В. Громов (КВО).
Дальнейшая карьера командармов Афганской войны сложилась по-разному. Высшим достижением в военной карьере генерал-полковника Ю. В. Тухаринова, генерал-полковника Л. Е. Генералова и генерал-лейтенанта Б. И. Ткача стали должности первого заместителя командующего войсками военного округа (ТуркВО, ПрикВО и СибВО). Заместителем министра обороны СССР был генерал армии В. Ф. Ермаков, первым заместителем министра обороны – начальником Генштаба РФ – генерал армии В. П. Дубынин, заместителем министра обороны РФ – генерал-полковник Б. В. Громов, министром обороны РФ был генерал армии И. Н. Родионов.
Продолжают свою общественно-политическую деятельность в РФ Б. В. Громов, В. Ф. Ермаков, И. Н. Родионов.
Ушли из жизни Ю. В. Тухаринов, Л. Е. Генералов, В. П. Дубынин, Б. И. Ткач.
25 років без війни
15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив територію Афганістану. О 10.00 за місцевим часом командарм Б. Громов перейшов міст через річку Амудар’ю в районі Термеза, символічно замикаючи останню колону 40-ї армії. Війська вийшли з Афганістану з розгорнутими бойовими прапорами, як переможці, не програвши жодної крупної операції.
Завдання, які ставилися перед Обмеженим контингентом радянських військ в Афганістані, за висновками генералів В. Варенникова і Б. Громова, було успішно виконано. Це, по-перше, надання допомоги уряду ДРА в урегулюванні внутрішньополітичної ситуації, що полягало, насамперед, в боротьбі зі збройними угрупуваннями душманів. По-друге – недопущення зовнішньої агресії. «Якщо головним супротивником Обмеженого контингенту розглядати загони опозиції, – пише Б. Громов, – то різниця полягала в тому, що 40-а армія робила те, що вважала за необхідне, а душмани – лише те, що могли, а бойові дії носили або попереджувальний, або відповідний характер, і в цих локальних бойових діях ми завжди добивалися перемоги. Інша річ у тому, що уряд Афганістану не тільки не закріпляв результати бойової діяльності встановленням й розгортанням своїх органів влади, а навіть і не намагався це робити».
В Афганістані було проведено кілька масштабних операцій під кодовими назвами «Мармоль», «Удар», «Шквал», «Гроза», «Коло», «Залп», «Весна», «Бар’єр», «Магістраль», операції в Панджшерській ущелині, які змусили супротивника на деякий час припинити бойові дії.
За роки Афганської війни десятки тисяч воїнів за мужність і відвагу були нагороджені бойовими орденами і медалями, а 87 стали Героями Радянського Союзу, 21 з них – наші земляки: Валерій Арсенов, В’ячеслав Гайнутдинов, Владислав Гончаренко, Ярослав Горошко, Валерій Гринчак, Віктор Капшук, Сергій Козлов, Василь Колесник, Віктор Кот, Володимир Кучеренко, Олег Оніщук, Ігор Плосконос, Петро Рубан, Віктор Синицький, Олександр Стовба, Віталій Белюженко, Олександр Богданов, Євген Зельняков, Віктор Карпухін, Олександр Руцькой, Сергій Соколов. Олександр Омельченко і Сергій Червонописький стали Героями України, Петру Шкидченку посмертно присвоєно звання Героя Росії.
Афганська війна, яка тривала вдвічі довше за Велику Вітчизняну, своїм чорним крилом зачепила вихідців з України: 160375 наших воїнів взяли в ній участь. Не повернулися з війни 3432, із них загинули 3360, пропали безвісти або потрапили в полон 72. Залишилися без синів 2729 матерів і 1982 батька. Стали вдовами 505 молодих жінок, сиротами – 711 дітей. Поранено на Афганській війні понад 8000 солдат і офіцерів, стали інвалідами 3560 осіб, і кількість їх з кожним роком зростає. Після війни померло від ран, захворювань вчетверо більше її учасників, ніж загинуло, – 13647 наших бойових побратимів. Така, на жаль, сумна статистика.
Проблемами воїнів-інтернаціоналістів і сімей загиблих на громадському рівні займається заснована 25 червня 1990 року Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), у лавах якої сьогодні 110185 фіксованих членів. УСВА налічує 27 територіальних, 639 місцевих і 918 первинних організацій. Її очолює весь цей час Сергій Васильович Червонописький.
За роки свого активного життя УСВА стала в країні повноцінним суб’єктом вироблення державної політики стосовно ветеранів. Активна участь у суспільно значимих справах зі всебічного захисту учасників бойових дій, інвалідів війни, членів родин загиблих згуртувала й загартувала організаційно, підвищила авторитет Спілки у суспільстві, дала можливість зайняти свою нішу в громадсько-політичному житті України. Наявність безальтернативності у всеукраїнському масштабі, єдиного статуту і фіксованого членства вигідно відрізняє УСВА від «афганських» організацій країн СНД. Головна перевага Спілки перед іншими всеукраїнськими ветеранськими об’єднаннями в тому, що вона реально існує і діє, має загальнонаціональну організаційну сітку. Завдячуючи УСВА у громадській свідомості сформовано образ командно діючого, продуктивного за віком ветерана війни, воїна-інтернаціоналіста, з яким пов’язуються такі дефіцитні в нинішній час поняття як честь і військово-патріотична героїка.
Політичним визнанням уособленого УСВА організованого «афганського» руху, його активної і виваженої суспільно-політичної позиції, вагомого внеску в розбудову громадянського суспільства став Указ Президента України від 11 лютого 2004 року, за яким 15 лютого – день виведення радянських військ з Афганістану – визнано Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Важливо й те, що близько 1000 воїнів-інтернаціоналістів відзначені нагородами незалежної України.
Слід зазначити, що тільки наша країна має державний центральний орган виконавчої влади у справах ветеранів. Про те, як комітет створювався при Президентові України і поступово, через нищення і поновлення, зріс до нинішньої, Державної служби, знають не всі ветерани війни.
УСВА поступово виросла в суб’єкт вироблення законотворчої політики. Основний ветеранський Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» ухвалено у жовтні 1993 року після активної дворічної роботи УСВА з владою. Та й вдосконалювався він у подальшому не без нашої Спілки, а зміни вносилися майже 50 разів. Проблеми є й сьогодні, насамперед, стосовно сімей загиблих і померлих побратимів, інвалідів війни, але важливо, що таких пільг для воїнів-інтернаціоналістів, як в Україні, більше немає ніде, щоправда,на превеликий жаль, виконується цей закон лише на 25-30 відсотків.
Завдяки ініціативі Спілки цей рік Указом Президента України оголошено Роком учасника бойових дій на території інших держав, урядом затверджено План заходів, який розроблено спільно з нашою організацією. Ветерани війни сподіваються, що держава цього року не залишить їх без уваги і суттєво збільшить соціальні гарантії.
Ще будучи на війні ми давали клятву, що завжди пам’ятатимемо своїх загиблих друзів, тому одним з головних напрямів діяльності УСВА стало увічнення пам’яті полеглих бойових побратимів. 1994 року в Києві відкрито Всеукраїнський меморіал загиблим в Афганістані, працює «афганська» церква Воскресіння Христового – Храм пам’яті жертв Афганської війни, з 1992 року на території Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» діє реліквійна експозиція «Трагедія і доблесть Афгану», в усіх обласних центрах відкрито пам’ятники загиблим нашим бойовим побратимам, а в Житомирській, Запорізькій, Полтавській, Одеській, Луганській, Черкаській і Чернігівській областях – у кожному районі. Сьогодні в Україні 557 пам’ятників, встановлено 1274 меморіальні дошки на фасадах шкіл, названо вулиці на честь загиблих і померлих земляків-героїв. Це свідчить про увагу і пошану з боку місцевої влади і громадян до воїнів-інтернаціоналістів.
Спілка приділяє велику увагу патріотичному вихованню молоді, була ініціатором заснування близько 100 військових і патріотичних клубів, де активно ведуть роботу наші бойові побратими. Добре відомі в Україні ВПК «Вулкан», «Каскад», «Мужність» та інші. У багатьох школах діють «афганські» музеї, в усіх областях видано Книги Пам’яті, організовуються фотовиставки, проводяться уроки мужності, спортивні змагання на честь загиблих воїнів, інші добрі справи для того, щоб донести правду про Афганську війну молодому поколінню.
УСВА завжди наголошувала: тільки в об’єднанні, тільки разом ми – сила. І тільки колективними діями, без «внутріафганських» загострень, ми можемо досягти масштабної уваги до вирішення проблем ветеранів з боку держави і суспільства. А єдиним критерієм діяльності Спілки повинно бути покращання ветеранського життя. Оскільки за всі ці роки, відколи закінчилася Афганська війна, воно істотно не поліпшилося, тому УСВА завжди вестиме боротьбу за соціальні гарантії ветеранів війни. Це – наш обов’язок і мета.
Прес-служба УСВА.
План проведення урочистих заходів
до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 25-ї річниці виведення військ з Афганістану
до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і 25-ї річниці виведення військ з Афганістану
Для участі в урочистостях запрошені Президент України, Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр України, члени уряду та Адміністрації Президента України, керівники центральних органів виконавчої влади Києва і Київської області.
К 25-й годовщины вывода советских войск из Афганистана
«Афганские» вагоны-музеи в метро
По инициативе Харьковского городского и областного союзов ветеранов Афганистана в двух вагонах местного метро размещена экспозиция, посвященная 25-й годовщине вывода советских войск из Афганистана.
Стенды, вывешенные при поддержке Харьковского метрополитена 15 января на Салтовской линии в вагонах № 9331 и № 9332, периодически обновляются.
В вагонах-музеях размещены фотографии города времен Великой Отечественной войны, воинов-интернационалистов, ликвидаторов аварии на ЧАЭС, Героев Советского Союза, информация о войне в Афганистане, о 26 работниках метрополитена, принимавших участие в боевых действиях.
Стенды, вывешенные при поддержке Харьковского метрополитена 15 января на Салтовской линии в вагонах № 9331 и № 9332, периодически обновляются.
В вагонах-музеях размещены фотографии города времен Великой Отечественной войны, воинов-интернационалистов, ликвидаторов аварии на ЧАЭС, Героев Советского Союза, информация о войне в Афганистане, о 26 работниках метрополитена, принимавших участие в боевых действиях.
Пресс-служба ХГСВА.
Незаживающая рана
Из Херсонской области в Афганистане воевали 2559 земляков, погибли 69, пропали без вести 2, тяжело ранены 121. Воинам-интернационалистам в эти дни посвящены многие события.
Заместитель председателя Херсонской областной организации УСВА В. Е. Киреев на встрече с боевыми побратимами отметил, что кровавые страницы Афганской войны всегда останутся в нашей истории, их никогда не забудешь. Председатель городской организации УСВА В. В. Мищенко отметил, что за каждой цифрой, отображающей участие наших земляков в войне, стоит человеческая жизнь и судьба не только солдата, но и всех его близких, целого мира, окружавшего этого человека, и выразил искреннюю благодарность всем, кто ждал.
Мама погибшего на афганской земле Анатолия Подоляка – Валентина Васильевна рассказала о своём сыне. Она дала напутствие молодежи, оставив в сердцах глубокий след: «Учитесь, любите свою Родину! За ваше будущее, за эту землю отдали жизнь солдаты Великой Отечественной войны и наши сыновья». Балладу «Глаза матери» прочла поэтесса Людмила Крыжановская. Лауреат Всесоюзного конкурса «Когда поют солдаты» и Всеукраинского конкурса-фестиваля «Оберіг» Александр Зайцев исполнил песню «Территория войны».
Много тёплых слов было сказано о замечательном человеке, мэтре военно-патриотической песни Николае Вишняке. В память о нем прозвучала песня Александра Зайцева «Летучая мышь». 1 февраля в школе села Долматовка, на малой родине Николая, открыта мемориальная доска. Инициаторами стали областная организация УСВА и односельчане.
Александр Елагин прочёл стихотворения «Весною в Херсоне каштаны цветут» и «Зачем пишу я о войне…». Эти стихи наполнены огромной эмоциональной силой и отвечают на вопрос, почему воины-интернационалисты создают произведения культуры, вкладывая в них свои переживания, свою душу.
Минутой молчания присутствующие почтили память погибших.
Документальные кадры об открытии памятника в Херсоне 15 февраля 2013 года, об открытии часовни в Геническе напомнили о тех деяниях, которые осуществила в прошлом году областная организация под руководством В. Ф. Столяра.
В Херсонской областной научной библиотеке им. Олеся Гончара открыли выставку картин «Афганський спомин», была представлена подборка книг, выпущенных в Украине и СНГ на «афганскую» тематику.
Заместитель председателя Херсонской областной организации УСВА В. Е. Киреев на встрече с боевыми побратимами отметил, что кровавые страницы Афганской войны всегда останутся в нашей истории, их никогда не забудешь. Председатель городской организации УСВА В. В. Мищенко отметил, что за каждой цифрой, отображающей участие наших земляков в войне, стоит человеческая жизнь и судьба не только солдата, но и всех его близких, целого мира, окружавшего этого человека, и выразил искреннюю благодарность всем, кто ждал.
Мама погибшего на афганской земле Анатолия Подоляка – Валентина Васильевна рассказала о своём сыне. Она дала напутствие молодежи, оставив в сердцах глубокий след: «Учитесь, любите свою Родину! За ваше будущее, за эту землю отдали жизнь солдаты Великой Отечественной войны и наши сыновья». Балладу «Глаза матери» прочла поэтесса Людмила Крыжановская. Лауреат Всесоюзного конкурса «Когда поют солдаты» и Всеукраинского конкурса-фестиваля «Оберіг» Александр Зайцев исполнил песню «Территория войны».
Много тёплых слов было сказано о замечательном человеке, мэтре военно-патриотической песни Николае Вишняке. В память о нем прозвучала песня Александра Зайцева «Летучая мышь». 1 февраля в школе села Долматовка, на малой родине Николая, открыта мемориальная доска. Инициаторами стали областная организация УСВА и односельчане.
Александр Елагин прочёл стихотворения «Весною в Херсоне каштаны цветут» и «Зачем пишу я о войне…». Эти стихи наполнены огромной эмоциональной силой и отвечают на вопрос, почему воины-интернационалисты создают произведения культуры, вкладывая в них свои переживания, свою душу.
Минутой молчания присутствующие почтили память погибших.
Документальные кадры об открытии памятника в Херсоне 15 февраля 2013 года, об открытии часовни в Геническе напомнили о тех деяниях, которые осуществила в прошлом году областная организация под руководством В. Ф. Столяра.
В Херсонской областной научной библиотеке им. Олеся Гончара открыли выставку картин «Афганський спомин», была представлена подборка книг, выпущенных в Украине и СНГ на «афганскую» тематику.
Надежда ЛЕБЕДЕВА.
Наша молодість
Гайсинському районному народному музею ветеранів війни в Афганістані (Вінницька область) виповнилося 15 років.
Ініціатором його створення і організатором був тодішній голова ради районної громадської організації «афганців», кавалер ордена Червоної Зірки, Почесний громадянин Гайсина підполковник Руслан Броніславович Мушиманський.
Унікальний за змістом, зібраними самими гайсинськими «афганцями» матеріалами і власноруч майстерно виготовленими стендами, експозиціями про загиблих, померлих і нині живих бойових побратимів-земляків, музей і досі єдиний в Україні, якому заслужено надано високе звання народного. Він має широке визнання серед воїнів-інтернаціоналістів, їхніх сімей і родин, учнівської і студентської молоді, військовослужбовців Гайсинського гарнізону, ветеранів війни і Збройних Сил. Тут побували тисячі відвідувачів з усіх регіонів області, України, з інших держав. Усі були вражені, схвильовані й щиро дякували за історичну правду про неоголошену десятирічну Афганську війну і хвилюючу пам'ять про її учасників-співвітчизників, загиблих і живих.
І нині тут фактично щодня для численних відвідувачів проводять екскурсії члени ради музею, діти воїнів-інтернаціоналістів. Життя триває, пам'ять жива – не відпускає Афган своїх бранців, для котрих пекло, страхіття, мужність і кров, рани й бойова звитяга були молодістю, біографією. А нині – вже й історією, у тім числі музейною.
Ініціатором його створення і організатором був тодішній голова ради районної громадської організації «афганців», кавалер ордена Червоної Зірки, Почесний громадянин Гайсина підполковник Руслан Броніславович Мушиманський.
Унікальний за змістом, зібраними самими гайсинськими «афганцями» матеріалами і власноруч майстерно виготовленими стендами, експозиціями про загиблих, померлих і нині живих бойових побратимів-земляків, музей і досі єдиний в Україні, якому заслужено надано високе звання народного. Він має широке визнання серед воїнів-інтернаціоналістів, їхніх сімей і родин, учнівської і студентської молоді, військовослужбовців Гайсинського гарнізону, ветеранів війни і Збройних Сил. Тут побували тисячі відвідувачів з усіх регіонів області, України, з інших держав. Усі були вражені, схвильовані й щиро дякували за історичну правду про неоголошену десятирічну Афганську війну і хвилюючу пам'ять про її учасників-співвітчизників, загиблих і живих.
І нині тут фактично щодня для численних відвідувачів проводять екскурсії члени ради музею, діти воїнів-інтернаціоналістів. Життя триває, пам'ять жива – не відпускає Афган своїх бранців, для котрих пекло, страхіття, мужність і кров, рани й бойова звитяга були молодістю, біографією. А нині – вже й історією, у тім числі музейною.
Юрій КОВЧ,
ветеран Афганської війни, Заслужений журналіст України.
ветеран Афганської війни, Заслужений журналіст України.
Пример чести и доблести
Гостями днепропетровских школьников в эти дни стали участники боевых действий, выполнявшие воинский долг на территории других государств.
– 2014 год объявлен Годом участника боевых действий на территории других государствах, – отметила заместитель городского головы Елена Лозенко. – В Днепропетровске запланировано много важных мероприятий, и первое из них мы проводим на базе школы №26, где ведется большая героико-патриотическая и поисковая работа. При помощи семей погибших в Афганистане здесь создан уникальный зал «афганской» Славы. Его руководителю Ирине Нижник (на снимке) вручен переходной кубок, учрежденный председателем Амур-Нижнеднепровского районного совета Александром Ганнотченко. Благодарностью городского головы отмечен учитель физкультуры и защиты Отечества, участник боевых действий в Афганистане Семен Писклюков. Встреча с ветеранами – это общение с людьми, которые знают цену мира, служат примером чести, воинской доблести. Такие уроки мужества состоятся во всех учебных заведениях города. Мы в долгу перед этими людьми, а долг платят вниманием и памятью.
Председатели областного и городского объединений ветеранов Афганистана Виктор Волошин и Юрий Виноградов отметили грамотами боевых побратимов, активистов районной организации Сергея Ткаченко, Ивана Рыкуна и Сергея Халюка. Всего в районе проживает около двухсот участников боевых действий.
Вместе с «афганцами», семьями погибших школы города проводят большую работу в память о тех, кто погиб при выполнении солдатского долга. На зданиях 39 учебных заведений установлены мемориальные доски в их честь, в 26 – памятные знаки. Надежно хранят историю школьные музеи, комнаты славы. И впереди еще немало совместной работы.
Мама погибшего Вячеслава Бугары – Мария Ивановна вручила дипломы победителям детского конкурса рисунков, посвященного 25-летию вывода войск из Афганистана, Злате Кондратьевой и Марии Лысенко. За творческий проект «Солдаты мира» отметили Светлану Пугач и Олега Рукавицу.
До глубины души присутствующих растрогало выступление учащегося радиоприборостроительного колледжа Владимира Фесенко, спевшего «Черный тюльпан».
– Мы искренне благодарны городским и районным властям, коллективам учебных заведений за такие трогательные встречи, за память о наших сыновьях, – сказала председатель городского совета семей погибших Лидия Мазниченко. – Это важно и для того, чтобы больше никого не коснулась своим черным крылом война.
– 2014 год объявлен Годом участника боевых действий на территории других государствах, – отметила заместитель городского головы Елена Лозенко. – В Днепропетровске запланировано много важных мероприятий, и первое из них мы проводим на базе школы №26, где ведется большая героико-патриотическая и поисковая работа. При помощи семей погибших в Афганистане здесь создан уникальный зал «афганской» Славы. Его руководителю Ирине Нижник (на снимке) вручен переходной кубок, учрежденный председателем Амур-Нижнеднепровского районного совета Александром Ганнотченко. Благодарностью городского головы отмечен учитель физкультуры и защиты Отечества, участник боевых действий в Афганистане Семен Писклюков. Встреча с ветеранами – это общение с людьми, которые знают цену мира, служат примером чести, воинской доблести. Такие уроки мужества состоятся во всех учебных заведениях города. Мы в долгу перед этими людьми, а долг платят вниманием и памятью.
Председатели областного и городского объединений ветеранов Афганистана Виктор Волошин и Юрий Виноградов отметили грамотами боевых побратимов, активистов районной организации Сергея Ткаченко, Ивана Рыкуна и Сергея Халюка. Всего в районе проживает около двухсот участников боевых действий.
Вместе с «афганцами», семьями погибших школы города проводят большую работу в память о тех, кто погиб при выполнении солдатского долга. На зданиях 39 учебных заведений установлены мемориальные доски в их честь, в 26 – памятные знаки. Надежно хранят историю школьные музеи, комнаты славы. И впереди еще немало совместной работы.
Мама погибшего Вячеслава Бугары – Мария Ивановна вручила дипломы победителям детского конкурса рисунков, посвященного 25-летию вывода войск из Афганистана, Злате Кондратьевой и Марии Лысенко. За творческий проект «Солдаты мира» отметили Светлану Пугач и Олега Рукавицу.
До глубины души присутствующих растрогало выступление учащегося радиоприборостроительного колледжа Владимира Фесенко, спевшего «Черный тюльпан».
– Мы искренне благодарны городским и районным властям, коллективам учебных заведений за такие трогательные встречи, за память о наших сыновьях, – сказала председатель городского совета семей погибших Лидия Мазниченко. – Это важно и для того, чтобы больше никого не коснулась своим черным крылом война.
Юлия БАБЕНКО.
Музей
Щоб берегли пам'ять
К памятной дате
Щоб берегли пам'ять
За ініціативи Ратнівської районної організації ветеранів війни в Афганістані (Волинська область) місцевій школі №2 присвоєно ім'я колишнього учня – воїна-«афганця» Миколи Васильовича Заліпи й створено музей.
Народився Микола Заліпа 10 травня 1961 року в селі Видраниця. У книжці «Афганістан. Волинський рахунок» написано, що доля змалку виявилася немилосердною до хлопця: рано померла мати, і він із трьома сестрами виховувався у школі-інтернаті. Після закінчення восьми класів Ратнівської школи-інтернату навчався у Харківському індустріальному технікумі. Працював на заводі в Первомайську Луганської області. Призваний в армію 31 березня, а в Афганістані – з травня 1982 року. Рядовий, стрілець. Загинув у бою 25 липня 1982 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки посмертно. Похований у селі Велимче.
Ось що пригадує класний керівник Ніна Улянівна Колінська:
– Микола був слухняний, зосереджений, добрий. Дуже гарний собою – чорнявий, миловидний. Його часто можна було побачити з книгою. Якось готували ми вечір і вирішили зробити живий пам'ятник героям-молодогвардійцям. Тож коли запропонувала учням вибрати собі ролі, Микола попросив: «Можна, я буду Сергієм Тюлєніним…» Подумки засумнівалася, чи підійде. Але в його словах була така впевненість, що я не змогла відмовити. І Микола блискуче зіграв роль героя не лише в театральному, а й реальному житті…
Цю вісточку рідним він послав 22 липня 1982 року, а через три дні йому вже віддали останні почесті: «Спасибі тобі, Галочко, за теплого листа. Висилати щось сюди і звідси не рекомендують солдатам. Офіцерам – можна. Нічого, два роки пройдуть швидко, і я знову повернуся в Україну. Пишете, що у вас дощі, а тут спека до 40 градусів…»
Ще до створення музею, в радянські часи, у школі-інтернаті організували куточок пам'яті Миколи Заліпи і була меморіальна дошка, яку вкрали, напевно, щоб здати на металобрухт. З часом було втрачено й експонати.
– На сесії районної ради 28 листопада 2013 року депутати одноголосно вирішили присвоїти школі ім’я воїна-«афганця» Миколи Заліпи, – розповідає керівник місцевої спілки «афганців» Василь Півень. – Тепер маємо зробити другий крок: до річниці виведення військ із Афганістану урочисто відкриваємо меморіальні дошки на двох корпусах школи. Виступив на сесії від імені ветеранів з іншою пропозицією – щоб Самарівська рада також присвоїла школі ім’я воїна-«афганця» Петра Штика. Молодший сержант, командир відділення помер від ран 1 липня 1987 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки посмертно і медаллю «За бойові заслуги». Похований у рідному селі.
«Здрастуйте, дорогі батьки, сестричка Наташа! – пише Петро в останньому листі. – Уже майже місяць немає бойових дій. Краще б їх взагалі не було… Це безглузда війна. Ви пишете, що хлопці приходять з армії. Щось і мені захотілося додому. Ну, нічого… Ще десять місяців – і зустрінемося…»
– Районна організація ветеранів війни в Афганістані підтримує тісні зв'язки з родиною Петра Штика, – веде далі свою розповідь Василь Півень. – Щороку стараємося відвідати цю сім’ю. Приїздять із Білорусі його сестри. Батьки у школі на лінійках розповідають про сина, який мужньо поліг у бою. Добре, що молоде покоління знатиме саме від таких людей про Афганістан, бо у підручниках з історії нічого не написано. Були батьки на відкритті пам'ятника воїнам-«афганцям» у Ратному, приїжджали бойові побратими Петра, очевидці його загибелі.
«Вони не повернулися з бою», «Як все починалося», «Священні традиції наших поколінь», «Афганський рахунок», «Мужність. Героїзм» – з такими стендами можна ознайомитися в музеї. Транслюють для відвідувачів фільм «Афганістан. Волинський рахунок». Різні експонати, фотографії, книги, зброю тут можна побачити, форму воїнів-«афганців», карту, прапор. Сергія Терещука уповноважила спілка бути прапороносцем.
– Наша організація ветеранів війни в Афганістані однією з найперших у Волинській області має свій прапор, – розповів Сергій Терещук.
Приміщення для музею отримали завдяки покійному начальнику відділу освіти Петру Домальчуку на початку 2007 року. «Афганці» робили ремонт у двох кімнатах власними силами. Жертвуючи своїм часом, віддавалися повністю хорошій справі Анатолій Авдіюк, Сергій Філіпчук, Валерій Назарук, Іван Семенюк, Лук’ян Вознюк, Микола Ковальчук, Сергій Терещук, Анатолій Пікун, Ярослав Наход. А 15 лютого 2008-го відбулося урочисте відкриття. Проводити екскурсії довірили десятикласниці Тетяні Пампусі. У музеї побували воїни-«афганці», ветерани Великої Вітчизняної війни не тільки нашого району, а й з сусідньої Білорусі, з Москви, учні обох наших шкіл. Спільними зусиллями в парку Дружби встановили пам'ятний знак на честь 10-ї річниці виведення військ із Афганістану.
У районі нині проживає 103 «афганців», у Ратному – 27. Вже після повернення з Афганістану від ран і хвороб померло 18 бойових побратимів. 26 ветеранів району нагороджені бойовими орденами і медалями ще в Афганістані. Два інваліди війни першої групи – Сергій Терещук, нагороджений орденом Червоної Зірки, і Петро Бурчак, у нього медаль «За відвагу». Орденом Червоної Зірки нагороджені також Іван Білітюк із Заболоття та Олег Неводнічик із Щедрогора.
У планах «афганців» – далі поповнювати музей експонатами і зробити для них додаткові стелажі. А ще хочуть, щоб відвідали його всі учні району, щоб берегли пам'ять про «афганців» і розповідали своїм нащадкам.
Народився Микола Заліпа 10 травня 1961 року в селі Видраниця. У книжці «Афганістан. Волинський рахунок» написано, що доля змалку виявилася немилосердною до хлопця: рано померла мати, і він із трьома сестрами виховувався у школі-інтернаті. Після закінчення восьми класів Ратнівської школи-інтернату навчався у Харківському індустріальному технікумі. Працював на заводі в Первомайську Луганської області. Призваний в армію 31 березня, а в Афганістані – з травня 1982 року. Рядовий, стрілець. Загинув у бою 25 липня 1982 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки посмертно. Похований у селі Велимче.
Ось що пригадує класний керівник Ніна Улянівна Колінська:
– Микола був слухняний, зосереджений, добрий. Дуже гарний собою – чорнявий, миловидний. Його часто можна було побачити з книгою. Якось готували ми вечір і вирішили зробити живий пам'ятник героям-молодогвардійцям. Тож коли запропонувала учням вибрати собі ролі, Микола попросив: «Можна, я буду Сергієм Тюлєніним…» Подумки засумнівалася, чи підійде. Але в його словах була така впевненість, що я не змогла відмовити. І Микола блискуче зіграв роль героя не лише в театральному, а й реальному житті…
Цю вісточку рідним він послав 22 липня 1982 року, а через три дні йому вже віддали останні почесті: «Спасибі тобі, Галочко, за теплого листа. Висилати щось сюди і звідси не рекомендують солдатам. Офіцерам – можна. Нічого, два роки пройдуть швидко, і я знову повернуся в Україну. Пишете, що у вас дощі, а тут спека до 40 градусів…»
Ще до створення музею, в радянські часи, у школі-інтернаті організували куточок пам'яті Миколи Заліпи і була меморіальна дошка, яку вкрали, напевно, щоб здати на металобрухт. З часом було втрачено й експонати.
– На сесії районної ради 28 листопада 2013 року депутати одноголосно вирішили присвоїти школі ім’я воїна-«афганця» Миколи Заліпи, – розповідає керівник місцевої спілки «афганців» Василь Півень. – Тепер маємо зробити другий крок: до річниці виведення військ із Афганістану урочисто відкриваємо меморіальні дошки на двох корпусах школи. Виступив на сесії від імені ветеранів з іншою пропозицією – щоб Самарівська рада також присвоїла школі ім’я воїна-«афганця» Петра Штика. Молодший сержант, командир відділення помер від ран 1 липня 1987 року. Нагороджений орденом Червоної Зірки посмертно і медаллю «За бойові заслуги». Похований у рідному селі.
«Здрастуйте, дорогі батьки, сестричка Наташа! – пише Петро в останньому листі. – Уже майже місяць немає бойових дій. Краще б їх взагалі не було… Це безглузда війна. Ви пишете, що хлопці приходять з армії. Щось і мені захотілося додому. Ну, нічого… Ще десять місяців – і зустрінемося…»
– Районна організація ветеранів війни в Афганістані підтримує тісні зв'язки з родиною Петра Штика, – веде далі свою розповідь Василь Півень. – Щороку стараємося відвідати цю сім’ю. Приїздять із Білорусі його сестри. Батьки у школі на лінійках розповідають про сина, який мужньо поліг у бою. Добре, що молоде покоління знатиме саме від таких людей про Афганістан, бо у підручниках з історії нічого не написано. Були батьки на відкритті пам'ятника воїнам-«афганцям» у Ратному, приїжджали бойові побратими Петра, очевидці його загибелі.
«Вони не повернулися з бою», «Як все починалося», «Священні традиції наших поколінь», «Афганський рахунок», «Мужність. Героїзм» – з такими стендами можна ознайомитися в музеї. Транслюють для відвідувачів фільм «Афганістан. Волинський рахунок». Різні експонати, фотографії, книги, зброю тут можна побачити, форму воїнів-«афганців», карту, прапор. Сергія Терещука уповноважила спілка бути прапороносцем.
– Наша організація ветеранів війни в Афганістані однією з найперших у Волинській області має свій прапор, – розповів Сергій Терещук.
Приміщення для музею отримали завдяки покійному начальнику відділу освіти Петру Домальчуку на початку 2007 року. «Афганці» робили ремонт у двох кімнатах власними силами. Жертвуючи своїм часом, віддавалися повністю хорошій справі Анатолій Авдіюк, Сергій Філіпчук, Валерій Назарук, Іван Семенюк, Лук’ян Вознюк, Микола Ковальчук, Сергій Терещук, Анатолій Пікун, Ярослав Наход. А 15 лютого 2008-го відбулося урочисте відкриття. Проводити екскурсії довірили десятикласниці Тетяні Пампусі. У музеї побували воїни-«афганці», ветерани Великої Вітчизняної війни не тільки нашого району, а й з сусідньої Білорусі, з Москви, учні обох наших шкіл. Спільними зусиллями в парку Дружби встановили пам'ятний знак на честь 10-ї річниці виведення військ із Афганістану.
У районі нині проживає 103 «афганців», у Ратному – 27. Вже після повернення з Афганістану від ран і хвороб померло 18 бойових побратимів. 26 ветеранів району нагороджені бойовими орденами і медалями ще в Афганістані. Два інваліди війни першої групи – Сергій Терещук, нагороджений орденом Червоної Зірки, і Петро Бурчак, у нього медаль «За відвагу». Орденом Червоної Зірки нагороджені також Іван Білітюк із Заболоття та Олег Неводнічик із Щедрогора.
У планах «афганців» – далі поповнювати музей експонатами і зробити для них додаткові стелажі. А ще хочуть, щоб відвідали його всі учні району, щоб берегли пам'ять про «афганців» і розповідали своїм нащадкам.
Леся ГРІНЧУК.
К памятной дате
Автор книги «Черно-белая война» – кавалер ордена Красной Звезды, командир первого взвода 3-й горнострелковой роты 1-го батальона 180-го мсп в Афганистане (1987 – 1989) Александр Пивень предельно честно рассказывает о боевых действиях своего подразделения и жизни советских воинов на афганской земле.
Предлагаем вашему вниманию одну из глав с сокращениями.
Предлагаем вашему вниманию одну из глав с сокращениями.
Уходим в Союз
В одиннадцать часов поступил приказ: срочно грузиться и ждать команду. Сегодня уходим в сторону Союза!
Каждый день, вот уже месяц, мы постоянно говорили о выводе, о Союзе. И все равно, сообщение о том, что уходим сегодня, застало нас врасплох. Неужели все?! Перевалим через Саланг, дойдем до границы – и конец войне?!
Ладно! Подумать и все осмыслить еще будет время. Сейчас нужно действовать. Вызвали сержантов в палатку. Первый приказ – уси¬лить бдительность. Сержанты сначала не поняли, что случилось. День, светит солнце, местность просматривается отлично. Наверное, подумали они, офицеры, получили какие-то сведения, что «духи» могут атаковать роту.
Видя, что бойцы занервничали, не понимая, что случилось, ротный улыбнулся и сказал:
– Собирайтесь, грузите все на машины, сегодня уходим домой! Усилить посты, чтобы в последний момент, не дай бог, не случилось ничего плохого. Одеваться очень тепло. На перевале – лютые морозы. Неизвестно, сколько часов или дней придется через него пробиваться. Броне прикрепить на антенны красные флаги, только надежно, чтобы не срывало ветром. Доложить о готовности через тридцать минут. У каждого солдата в карманах – запасные пачки патронов. На БМПешках, сверху, открытые цинки с патронами. Выполняйте!
Рота пришла в движение. Собрав вещи, я пошел к своим маши¬нам – контролировать погрузку.
Погода, как на заказ, отличная. Холодный воздух сегодня настолько прозрачен, что можно рассмотреть всю Чарикарскую зеленку, аж до Баграма. Где-то там, недалеко от Баграмского аэродрома, я первый раз почти два года назад ползал под пулями и бегал по минному полю. Нет, ребята! Хватит, все заканчивается! Осталось только пройти последний марш по Афгану. Теперь каждая минута, каждый пройденный метр будет приближать нас к концу войны.
Через полчаса Кузьмичев доложил комбату о готовности роты.
Время словно остановилось. Теперь мы боялись только одного: не дай бог в последний момент дадут отбой и задержат вывод на не¬сколько дней, ведь до пятнадцатого февраля еще целая неделя.
Прошли долгие шестьдесят минут. Мы находились словно в подвешенном состоянии. Тело оставалось тут, под Ишкабадом, а душа летела вверх, по дороге, к тоннелю, и дальше, в Союз. Все нервничали, хотя старались не показывать волнение друг другу.
В двенадцать пятьдесят пять по связи по¬ступила долгожданная команда.
– По машинам! – крикнул, казалось, на весь Афганистан ротный. Взводные, дублируя команду и подгоняя бойцов, хотя этого и не требовалось, заняли места в командирских люках.
– Заводи! З–7–3! – командовал по связи Кузьмичев, и прогретые двигатели почти одновременно взревели на всех БМПешках роты. Эхо, отразив от гор мощный рев сотен спрятанных под броней коней, разнесло его по всей долине Парвана. Одна за другой машины выходили на дорогу и пристраивались к медленно ползущей впереди машине ротного.
– Замыкание на «ниточке», – доложил техник, и машины рванулись вперед, набирая скорость.
Пролетев Ишкабад, таящий в своих высоких дувалах реальную угрозу, колонна выскочила к перекрестку. Налево нам не надо! Там брошенный гарнизон 177-го полка, Горбандский мост, Чарикар, Кабул, Гардез, Газни, Кандагар. Нет! Больше в ту сторону ехать не хочется, нам нужно направо, начинается дорога домой.
Слева, на мосту через реку Саланг, где еще недавно на охране стояли танкисты 177-го полка, теперь торчали два БТРа афганской армии. Сидящие сверху, на броне, закутанные в одеяла «сарбосы» с интересом провожали взглядом нашу колонну. Все, ребята! Лафа закончилась! Теперь самим придется защищать дорогу, если не хотите голодать и остаться без топлива.
Оживленный еще месяц назад перекресток сегодня пуст. Дуканы, все до одного, закрыты. На площади – ни одного «мирного». Правда, нет и ни одного вооруженного «духа». И нас через час здесь тоже не будет. Только подумать, скоро, на Южном Саланге не останется ни одного советского солдата.
Очень трудно предста¬вить Афганистан без нашей армии. С пятнадцати лет я постоянно следил за войной. Батя, преподававший в то время в училище, иногда рассказывал о своих выпускниках, убитых или раненых там. Затем училище, где постоянно присутствовала тема Афганистана, ОТБРОС, где готовили уже конкретно к войне, и, наконец, почти два года Афгана. Можно сказать, вся сознательная жизнь связана с ним. Поэтому с трудом верилось, что войне конец. Что мы уходим, одни из последних, и за нами только «духи».
Метрах в двухстах, за перекрестком, роту дожидался готовый к маршу батальон. Практически в колонне одни боевые машины, не считая пары «Уралов» техзамыкания и нескольких машин взвода обеспечения. Вряд ли «духи» осмелятся напасть на боевую колонну.
Рота стала за колонной батальона, офицеров вызвали на совещание в голову колонны. Последний инструктаж перед маршем.
Многих ребят из батальона я не видел, наверное, с середины октября и теперь очень обрадовался встрече. Настроение у всех приподнятое, каждому есть что рассказать друг другу.
Комбат ничего нового не сказал. Батальон не первый раз ходил маршем, и мы наизусть знали, как действовать при обстрелах, подрывах, поломках.
– Двадцать минут перекур. Можно набрать воды. Слева от дороги, у речки, родник, – закончил речь комбат.
Неделю назад, ожидая, когда рота уйдет с последней задачи и двинется по направлению к Союзу, я зарядил в фотоаппарат специально припасенную на вывод пленку. Очень хотелось сделать снимки, чтобы осталась память на всю жизнь. На пленке всего тридцать два кадра, нужно снимать экономно.
Забравшись на башню, еще раз осмотрелся. Колонна батальона растянулась по дороге на несколько сотен метров. Справа, на бывшей заставе 177-го полка, хозяйничали «зеленые». Видно сразу, на Саланге разместили самые боеспособные правительственные части, вооружив их переданными афганцам советскими танками и БТРами.
Застава находилась практически в центре Таджикана, крупного кишлака, еще недавно полного народа и жизни. Теперь же в построенных один над другим на склонах домах не видно ни малейших признаков жизни. Дома пустые, с выбитыми окнами.
«По машинам!», – прокатилась по ущелью команда, от головы до замыкания продублированная десятками офицерских голосов. «Заво¬ди!».
Ущелье наполнилось ревом двигателей.
Командиры доложили по связи о готовности к маршу, и, наконец, долгожданная команда «З - 7 - 3!». Вперед!
Вскоре колонна поползла вверх, оставляя за собой почти десятилетнюю историю войны.
На хорошей скорости батальон поднимался по дороге в горы мимо разбитых и брошенных кишлаков. Если бы не дым из труб над бывшими советскими заставами, занятыми теперь «зелеными», могло показаться, что Саланг просто вымер. Хотя сегодня нас это полностью устраивало.
Хорошим темпом батальону удалось пройти десяток километров, пока головная машина не уткнулась в ползущую впереди колонну. Те¬перь вся дорога впереди забита техникой.
Пока еще шли вверх без остановок, успел сделать несколько снимков. Уж очень красиво и мощно выглядела колонна роты с красными флагами на антеннах!
Каждый день, вот уже месяц, мы постоянно говорили о выводе, о Союзе. И все равно, сообщение о том, что уходим сегодня, застало нас врасплох. Неужели все?! Перевалим через Саланг, дойдем до границы – и конец войне?!
Ладно! Подумать и все осмыслить еще будет время. Сейчас нужно действовать. Вызвали сержантов в палатку. Первый приказ – уси¬лить бдительность. Сержанты сначала не поняли, что случилось. День, светит солнце, местность просматривается отлично. Наверное, подумали они, офицеры, получили какие-то сведения, что «духи» могут атаковать роту.
Видя, что бойцы занервничали, не понимая, что случилось, ротный улыбнулся и сказал:
– Собирайтесь, грузите все на машины, сегодня уходим домой! Усилить посты, чтобы в последний момент, не дай бог, не случилось ничего плохого. Одеваться очень тепло. На перевале – лютые морозы. Неизвестно, сколько часов или дней придется через него пробиваться. Броне прикрепить на антенны красные флаги, только надежно, чтобы не срывало ветром. Доложить о готовности через тридцать минут. У каждого солдата в карманах – запасные пачки патронов. На БМПешках, сверху, открытые цинки с патронами. Выполняйте!
Рота пришла в движение. Собрав вещи, я пошел к своим маши¬нам – контролировать погрузку.
Погода, как на заказ, отличная. Холодный воздух сегодня настолько прозрачен, что можно рассмотреть всю Чарикарскую зеленку, аж до Баграма. Где-то там, недалеко от Баграмского аэродрома, я первый раз почти два года назад ползал под пулями и бегал по минному полю. Нет, ребята! Хватит, все заканчивается! Осталось только пройти последний марш по Афгану. Теперь каждая минута, каждый пройденный метр будет приближать нас к концу войны.
Через полчаса Кузьмичев доложил комбату о готовности роты.
Время словно остановилось. Теперь мы боялись только одного: не дай бог в последний момент дадут отбой и задержат вывод на не¬сколько дней, ведь до пятнадцатого февраля еще целая неделя.
Прошли долгие шестьдесят минут. Мы находились словно в подвешенном состоянии. Тело оставалось тут, под Ишкабадом, а душа летела вверх, по дороге, к тоннелю, и дальше, в Союз. Все нервничали, хотя старались не показывать волнение друг другу.
В двенадцать пятьдесят пять по связи по¬ступила долгожданная команда.
– По машинам! – крикнул, казалось, на весь Афганистан ротный. Взводные, дублируя команду и подгоняя бойцов, хотя этого и не требовалось, заняли места в командирских люках.
– Заводи! З–7–3! – командовал по связи Кузьмичев, и прогретые двигатели почти одновременно взревели на всех БМПешках роты. Эхо, отразив от гор мощный рев сотен спрятанных под броней коней, разнесло его по всей долине Парвана. Одна за другой машины выходили на дорогу и пристраивались к медленно ползущей впереди машине ротного.
– Замыкание на «ниточке», – доложил техник, и машины рванулись вперед, набирая скорость.
Пролетев Ишкабад, таящий в своих высоких дувалах реальную угрозу, колонна выскочила к перекрестку. Налево нам не надо! Там брошенный гарнизон 177-го полка, Горбандский мост, Чарикар, Кабул, Гардез, Газни, Кандагар. Нет! Больше в ту сторону ехать не хочется, нам нужно направо, начинается дорога домой.
Слева, на мосту через реку Саланг, где еще недавно на охране стояли танкисты 177-го полка, теперь торчали два БТРа афганской армии. Сидящие сверху, на броне, закутанные в одеяла «сарбосы» с интересом провожали взглядом нашу колонну. Все, ребята! Лафа закончилась! Теперь самим придется защищать дорогу, если не хотите голодать и остаться без топлива.
Оживленный еще месяц назад перекресток сегодня пуст. Дуканы, все до одного, закрыты. На площади – ни одного «мирного». Правда, нет и ни одного вооруженного «духа». И нас через час здесь тоже не будет. Только подумать, скоро, на Южном Саланге не останется ни одного советского солдата.
Очень трудно предста¬вить Афганистан без нашей армии. С пятнадцати лет я постоянно следил за войной. Батя, преподававший в то время в училище, иногда рассказывал о своих выпускниках, убитых или раненых там. Затем училище, где постоянно присутствовала тема Афганистана, ОТБРОС, где готовили уже конкретно к войне, и, наконец, почти два года Афгана. Можно сказать, вся сознательная жизнь связана с ним. Поэтому с трудом верилось, что войне конец. Что мы уходим, одни из последних, и за нами только «духи».
Метрах в двухстах, за перекрестком, роту дожидался готовый к маршу батальон. Практически в колонне одни боевые машины, не считая пары «Уралов» техзамыкания и нескольких машин взвода обеспечения. Вряд ли «духи» осмелятся напасть на боевую колонну.
Рота стала за колонной батальона, офицеров вызвали на совещание в голову колонны. Последний инструктаж перед маршем.
Многих ребят из батальона я не видел, наверное, с середины октября и теперь очень обрадовался встрече. Настроение у всех приподнятое, каждому есть что рассказать друг другу.
Комбат ничего нового не сказал. Батальон не первый раз ходил маршем, и мы наизусть знали, как действовать при обстрелах, подрывах, поломках.
– Двадцать минут перекур. Можно набрать воды. Слева от дороги, у речки, родник, – закончил речь комбат.
Неделю назад, ожидая, когда рота уйдет с последней задачи и двинется по направлению к Союзу, я зарядил в фотоаппарат специально припасенную на вывод пленку. Очень хотелось сделать снимки, чтобы осталась память на всю жизнь. На пленке всего тридцать два кадра, нужно снимать экономно.
Забравшись на башню, еще раз осмотрелся. Колонна батальона растянулась по дороге на несколько сотен метров. Справа, на бывшей заставе 177-го полка, хозяйничали «зеленые». Видно сразу, на Саланге разместили самые боеспособные правительственные части, вооружив их переданными афганцам советскими танками и БТРами.
Застава находилась практически в центре Таджикана, крупного кишлака, еще недавно полного народа и жизни. Теперь же в построенных один над другим на склонах домах не видно ни малейших признаков жизни. Дома пустые, с выбитыми окнами.
«По машинам!», – прокатилась по ущелью команда, от головы до замыкания продублированная десятками офицерских голосов. «Заво¬ди!».
Ущелье наполнилось ревом двигателей.
Командиры доложили по связи о готовности к маршу, и, наконец, долгожданная команда «З - 7 - 3!». Вперед!
Вскоре колонна поползла вверх, оставляя за собой почти десятилетнюю историю войны.
На хорошей скорости батальон поднимался по дороге в горы мимо разбитых и брошенных кишлаков. Если бы не дым из труб над бывшими советскими заставами, занятыми теперь «зелеными», могло показаться, что Саланг просто вымер. Хотя сегодня нас это полностью устраивало.
Хорошим темпом батальону удалось пройти десяток километров, пока головная машина не уткнулась в ползущую впереди колонну. Те¬перь вся дорога впереди забита техникой.
Пока еще шли вверх без остановок, успел сделать несколько снимков. Уж очень красиво и мощно выглядела колонна роты с красными флагами на антеннах!
(Продолжение – в следующем номере).