Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Інтерв’ю голови УСВА С. В. Червонописького

– Минає 25 років від часу завершення участі СРСР у війні в Афганістані. Вже не всі пам’ятають цю трагічну та героїчну сторінку нашої історії. Заради чого ми там воювали, і яких жертв це коштувало для народу Радянського Союзу й українців зокрема?
– Дійсно, вже виросло ціле покоління людей, які не знали жахіть тієї війни і дай Боже, щоб не знали цього в майбутньому. Але пам’ятати про трагічні події і випробування, катастрофи і війни, які випадають на долю народу, потрібно. Так само треба пам’ятати, що війна – це організоване озброєне насильство, метою якого є досягнення політичних цілей.
Якщо оцінювати дії політиків тих часів, які мислили категоріями 40–50-х років минулого століття, коли політичні цілі й інтереси, здебільшого, досягалися силовими методами, то рішення про введення військ до Афганістану було логічним продовженням політики СРСР, а його кінцевою метою – зміцнення південних рубежів та запровадження слухняного маріонеткового режиму в цій сусідній державі. Якщо говорити цинічною мовою політиків і стратегів, ця трагічна війна розпочиналась саме таким чином. Щодо ціни, з одного боку, вона була великою, адже дуже багато наших молодих хлопців загинули, з іншого ж, якщо порівняти сучасні втрати НАТО в Афганістані, коли використовується нове покоління зброї, інші підходи до організації ведення бойових дій, – наші втрати були мінімальними. Але матері, яка втратила сина, ніхто не наважиться говорити про мінімальні втрати.
Тому для України й Союзу загалом ці втрати були величезними. Щодо участі українців у цій війні, то ми підрахували: людські втрати Росії – близько 50% загальної чисельності, України – 25%, на долю всіх інших республік випало теж 25%. Усе пізнається в порівнянні, смерть однієї людини – це велика, безмежна ціна для матері, рідних.
Ми, ветерани, пам’ятаємо своїх полеглих побратимів, які не повернулися. Спілка багато робить для увічнення їх пам’яті. По всій державі встановлено вже сотні пам’ятників, і це не стільки пам’ятники загиблим, скільки нагадування всім нам, і сучасним політикам насамперед, про відповідальність за наказ щодо застосування сили і зброї.
Можливо, якраз ми, афганці, десь на рівні підсвідомості вплинули на наших політиків в останніх подіях, перешкодили віддаванню команди на застосування зброї. Присутність афганців на Майдані з перших днів теж певним чином вплинула на ситуацію в Києві, коли було зупинено небезпеку кровопролиття. Українська Спілка ветеранів Афганістану – організація невоєнізована, це об’єднання військових, які знають війну не за книжками. Той, хто бачив реальну війну, завжди буде її противником. Найстрашніше на війні не сама війна, а її наслідки. Впевнений в цьому саме тому, що постійно займаюсь допомогою матерям загиблих, сиротам, інвалідам. І під час Помаранчевої революції 10 років тому, і нині афганці стояли і стоятимуть за збереження життя людей, які виходять на мирні мітинги. Стоять за те, щоб не пролилась кров, тому що ми знаємо ціну життя, знаємо, що таке кров і смерть.
Дуже скоро матері і сім’ї тих, хто загинув у Києві під час масових заворушень у січні цього року, залишаться на самоті із своїм горем, проблемами, отримуючи підтримку і допомогу тільки від друзів та громадських об’єднань. Необхідно вже зараз на законодавчому рівні визначитись із статусом загиблих і вирішити питання забезпечення їх сімей.
Ще раз повертаючись до позиції самої Спілки щодо Майдану, хочу сказати всім, хто продовжує шукати політичне підґрунтя для підштовхування суспільства до кровопролиття, – не розраховуйте на підтримку афганців. Ми одностайно за мирне вирішення конфлікту.
– Як сьогодні живеться ветеранам та сім’ям загиблих воїнів-інтернаціоналістів, які проблеми їх турбують?
– Хоча маємо найкращий закон серед країн СНД щодо соціального захисту ветеранів (так ми доповідаємо на міжнародних зустрічах своїм побратимам), проте він постійно порушується і не виконується. Звуження прав ветеранів війни та членів сімей загиблих викликає небажану негативну реакцію.
І досі гострою залишається проблема житла для 11 тис. інвалідів та ветеранів, 500 сімей померлих та загиблих, дехто з яких перебуває у черзі на квартири вже понад 20 років.
Сьогодні родини загиблих, а це найбільш постраждалі від війни люди, отримують доплату за загиблого в розмірі 25% мінімального розміру прожиткового мінімуму, хоча в наших сусідів ця категорія отримує другу, крім власної, пенсію по втраті годувальника, яка становить не менше прожиткового мінімуму. Наші регіональні організації УСВА шляхом домовленостей з органами місцевого самоврядування вирішують це наболіле питання, встановлюючи власні доплати залежно від фінансових можливостей.
Проблем у сім’ях загиблих, інвалідів, учасників бойових дій багато, і, будемо сподіватися, вагомим кроком до їх вирішення стануть спільно напрацьовані з ФПУ поправки до законодавства щодо підвищення рівня соціального захисту ветеранів війни.
– Власне, для захисту ветеранів створено Спілку, яку Ви очолюєте вже багато років. Що вдалося зробити за цей час для соціального захисту учасників бойових дій?
– Українська Спілка ветеранів Афганістану створювалася неформально, стихійно, на базі міських, районних клубів, осередків, яким уже 27–30 років. Коли я повернувся з війни на початку 80-х років, до мене в Черкасах приходили хлопці відразу після звільнення в запас. У ті часи проблеми ветеранів значною мірою визначались віком «афганців» – 20–21 рік для солдатів, сержантів, а також станом їх здоров’я.
Більше 30 років тому ми були молоді, сильні, завзяті, раділи, що живими повернулися з війни. Розумніші хлопці пішли вчитися, скориставшись пільгою позаконкурсного вступу до вищих навчальних закладів. Отримали освіту, гідну роботу, чимало з них стали добрими фахівцями, шанованими людьми. Після одруження постали інші проблеми: дитячого садка, працевлаштування дружин, навчання дітей. До речі, всі 711 сиріт отримали вищу освіту, і цим пишається наша Спілка. Коли ж ми говоримо про сучасні проблеми, то, вибачте, пелюшки, памперси зараз потрібні вже не для дітей, а, на жаль, для ветеранів. Кількість інвалідів збільшилась удвічі. Після війни ветеранів померло вже значно більше, ніж загинуло. Середній вік ветерана – 50 років, і в цьому найбільш продуктивному віці вони залишають цей світ. Скажімо, в Херсонській області загинули під час війни 52 особи, а померли 495 (майже в 10 разів більше), Дніпропетровській – загинули 218, померли 1596, Харківській – загинули 220, померли 1126 учасників бойових дій. Тому сьогодні нашим гаслом залишається: «Пам’ятаємо про загиблих, піклуємося про живих».
– А як ставляться до своїх ветеранів суспільство й уряди інших країн? Скажімо, Сполучені Штати Америки до «в’єтнамців», «іракців» чи «афганців»?
– Щодо цього наведу кілька прикладів. У різних країнах на державному рівні справами ветеранів опікуються відповідні міністерства. У США – Міністерство в справах ветеранів військової служби, в Канаді – Міністерство в справах ветеранів. Ці міністерства є найбільш чисельними в системі урядів. Послугами міністерства в Америці, яке було створене 1930 року, сьогодні користуються 55 млн ветеранів, членів їхніх родин та опікунів. Міністерству належать більше 5 тис. госпіталів, поліклінік та амбулаторій. Американським та канадським ветеранам надають такі пільги: виплата допомоги за інвалідністю, професійна реабілітація, надання допомоги при працевлаштуванні та в одержанні освіти, здійснення на пільгових умовах медичного обслуговування, страхування життя, надання позик на будівництво житла, організація поховань. Для цього у віданні міністерства перебувають 125 цвинтарів.
Власне, сьогодні, завдяки діяльності УСВА, ми маємо в нашій державі урядовий орган з подібними функціями – Державну службу у справах інвалідів та ветеранів, до речі, перший серед країн СНД. Українські ветерани мають найкращий Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Але щорічно в держбюджеті на це не вистачає коштів, і такий же бюджет ми отримали на поточний рік. Як це вже неодноразово відбувалося останнім часом, у цьому році виконання соціальних програм для сімей загиблих, інвалідів і учасників бойових дій не підкріплюється фінансово. Сам ветеранський урядовий орган знову під загрозою ліквідації. Це викликає невдоволення результатами діяльності Спілки серед афганців. Відповідальність держави ветерани мимоволі перекладають на УСВА, яка, на жаль, не має ні прав, ані коштів. Тож, враховуючи стан економіки країни, багато проблем так і залишаться невирішеними в 2014-му – Році учасників бойових дій на території інших держав.
– Що допомагало особисто Вам на війні й допомагає повсякчас боротися за соціальні права учасників бойових дій?
– Відповім коротко. І на війні, і в мирний час допомагає те виховання, яке дали мені батьки, школа, піонерська організація, комсомол, любов до Батьківщини, військова підготовка, яку отримав у суворовському та військовому училищах.
– Які Ваші побажання щодо відзначення 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану?
– Насамперед, пам’ятати про цих людей. А конкретніше: влада повинна виявляти державну турботу про ветеранів, а суспільство – ставитись до ветеранів війни, учасників бойових дій, інвалідів, членів сімей загиблих як до патріотів. І всім разом керуватись у житті законами Божими.