Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Відомий німецький поет Генріх Гейне свого часу писав: «Війна виявляє духовну велич людини, яка кидає виклик своєму найбільшому ворогу – смерті». Саме ці слова прийшли мені на пам'ять, коли у місті Хмільник Вінницької області під час лікування познайомився з сержантом військ спеціального призначення 80-х років минулого століття із Львівщини Михайлом Бахуром. На рідкість ввічливий, начитаний, з вищою освітою і готовністю будь-якої хвилини вийти на захист цілісності України.
Коли завітали до місцевої «афганської» громадської організації і познайомилися з її активом, Михайло Михайлович показав книгу про спецпризначинців, які воювали в Афганістані. Книгу було надіслано із Москви корінним киянином бувшим командиром групи військових розвідників Володимиром Ковтуном, якому свого часу був підпорядкований Михайло. Був там зі своїми товаришами «зафіксований» і мій новий побратим.
– Виконувати військовий обов’язок, – розповів Михайло, – мене відправили коли я був студентом. Майже півроку на терені військової частини в Узбекистані нас готували до ведення бойових дій з моджахедами в Афганістані. Завдяки досконалій військовій підготовці, ми стали мудрішими для роботи у складних ситуаціях. Усвідомлювали необхідність виконання бойових завдань по знищенню караванів зі зброєю та спорядженням для моджахедів.
Чотирнадцятого квітня 1986 року ветеран-розвідник запам’ятав на все життя. У той день їх група у складі 18 чоловік була десантована з гелікоптера за десять кілометрів від місця можливого бойового зіткнення з ворожим караваном. До Пакистану, звідки його надходження і очікувалося, було «рукою подати». Та минали дні, а каравану все не було.
– Маючи чималий досвід подібних спецоперацій, – розповів Михайло Бахур, – ми зайняли три вершини. До дороги було близько півтора кілометри. Нарешті вже на третій день ми помітили озброєне формування, яке налічувало біля ста п’ятдесяти чоловік. Зав’язався бій з окремою групою моджахедів, яка втратила біля десяти бойовиків, а вже потім з усією сотнею...

Бій між військовими розвідниками і моджахедами вівся п’яту годину, а зв’язку зі «штатним» загоном не було – там йшло «планове» обслуговування засобів зв’язку. Згадаймо російський художній фільм «9 рота» де теж «нерв» армії – зв'язок не працював і все стане зрозумілим.
Завдяки наполегливості командира розвідників, вдалося зв’язатися з Кандагарським загоном спеціального призначення, а ті по «ниточці» передали необхідну інформацію далі. Врятували ж від неминучої загибелі спецпризначинців військові льотчики. Це були справжні «аси», які завжди ризикуючи власним життям надавали допомогу тим підрозділам, які потрапляли у дуже складну ситуацію. У той день ними були спецпризначинці, які завершили своє бойове завдання вже на початку двадцять другої години за місцевим часом.
Мій співрозмовник пам’ятає ту місцевість, своїх друзів – розвідників, кількість кинутих гранат, пошкоджене стрілецьке озброєння від попадання в нього ворожих куль, що змусило воїнів використовувати сигнальні ракети замість зброї. Частенько згадує свого друга кавалера ордена Червоної Зірки снайпера рядового Василя Мудрого із Рівенщини, декілька років тому відійшовшого у вічність, рядового Олександра Борисова із Рязані, який загинув у тому далекому бою і рядового Валерія Опайця із Чернівців, який загинув у іншому бою.
Для Михайла Бахура той бій був «дембельським», оскільки він готувався до повернення на Батьківщину. Звичайно міг знайти поважну причину і не піти у гори. Міг, але не зробив цього. Довіряв своєму командирові і поважав його за кмітливість, рішучість, справедливість.
Той вихід «на війну» був 50-й і останній. Кавалер ордена Червоної Зірки і медалі «За відвагу» сержант Бахур тоді отримав поранення, що призвело до часткової втрати працездатності. У той же час Михайло був упевненим, що його солдатський подвиг і товаришів був необхідним і ніколи не забудеться.
Можливо саме тому завершивши навчання у ВУЗі, отримавши перше офіцерське звання він ще деякий час працював дільничним інспектором міліції, викладав у школі предмет «Захист Вітчизни».
Він має дружню і щасливу сім’ю – дружину, доньку, яка народила онука і якого охрестили в Україні й навчають мовам матері і батька з німецько-польськими коріннями.