Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Василь Олексюк уже багато місяців кожний день розпочинає і закінчує дзвінками друзям, землякам, які, залишивши родини, рідне місто Буча, що під Києвом, поїхали на Схід нашої країни боронити незалежність та цілісність України.
Він з гордістю показує мені фотографії захисників-бучанців. Один з них — лейтенант Андрій Блонський, офіцер-розвідник 11-го батальйону. Цей активний майданівець із «Сотні Лева» перебуває на Сході з квітня минулого року. З ним вони друзі ще зі шкільної парти, пізніше разом навчалися в Київському танковому училищі. Так склалося, що через кілька років після випуску вони, здавалося, поставили крапку в офіцерській кар’єрі. Але, як виявилось, для багатьох це була лише перерва. Ще з одним їхнім однокурсником Андрій зустрівся в Дебальцевому. Йдеться про Юрія Головатинка, нині командира одного з підрозділів українського війська. До речі, нині Андрій Блонський служить під командуванням однокурсника з позивним «Голова». На ще одному фото, дорогому для Василя Павловича, — Максим Ридзанич, батько трьох дітей, один із мужніх оборонців донецького аеропорту з позивним «Адам».
— А це наша місцева «Жанна д’Арк», Жанна Камінєва. Ця дівчина чи не щотижня за кермом власного мікроавтобуса їздить у зону АТО з допомогою для наших бійців, — розповідає Василь Павлович. — Її брат і чоловік нині на передових позиціях. Загалом на Сході України нині відстоюють цілісність держави понад сто мешканців нашого невеличкого містечка. Допомога їм, їхнім сім’ям, багатьом підрозділам нашого війська — пріоритетне питання для влади Бучі та місцевої громади від початку проведення АТО на Донеччині. Українці як ніколи згуртувалися, і в цьому наша головна сила.
Василь Павлович — корінний бучанець, офіцер запасу, певний час вчителював в одній з місцевих шкіл, а нині є секретарем Бучанської міської ради. Він живе думками про солдатів-бучанців і каже, що інколи очікування почути вже давно рідні голоси, особливо, коли абонент не відповідає, бувають нестерпними. Лише справжні патріоти можуть завзято цілодобово опікуватись проблемами донедавна малознайомих людей. А нині кожен з наших захисників для нього та тисяч інших українців, наче рідний…
Нещодавно 20-річний син Василя Павловича Андрій повідомив батькові, що вирішив пов’язати своє життя з військом. Після завершення строкової служби у Збройних Силах України син підписав контракт.
— Коли почув про рішення Андрія, зізнаюсь, на якусь мить серце ніби завмерло. Усвідомлюю, що країна змушена воювати. Питаю, чому не порадився зі мною? А він мені як ніколи серйозно: «Країна в небезпеці, й я як підготовлений воїн не можу сидіти вдома». А ще розповів про своє прагнення після війни навчатися у військовому виші. Після почутого моя душа торжествувала, я впевнився, що належно виховав сина. А ще це означає, що наша сімейна офіцерська династія буде мати продовження. Мій прадід, дід, батько були офіцерами.
Недаремно світ захоплюється нашою самоорганізацією та спроможністю мобілізуватися у критичний момент. Одним з прикладів того є громада Бучі. З початку проведення АТО на Сході держави тамтешні мешканці активно допомагають нашому війську. За розпорядженням мера міста Анатолія Федорука, з метою посилення та активізації допомоги при міській раді був створений координаційний центр допомоги військовослужбовцям та членам їхніх сімей. За словами Василя Павловича, громадський рух під назвою «Місія добра» дуже швидко став масовим. Очолив цей волонтерський рух у Бучі Анатолій Кушнірчук. Щотижня з Бучі виїжджають на Схід два мікроавтобуси з допомогою для наших підрозділів. Везуть бронежилети, каски, теплий одяг, взуття, харчі… Низький уклін українцям за щиру допомогу нашим солдатам. Часом люди діляться останнім…
На підтвердження своїх слів Василь Павлович дістає з шафи кілька пар в’язаних шкарпеток у національних кольорах. Їх власноруч зв’язала, розпустивши свої светри, одна старенька мешканка міста. Багато активістів «Місії добра» з початком наступу агресора, попри те, що до Київщини не доноситься канонада російських «Градів», фактично цілодобово працюють на перемогу України. Чимало людей свідомо відійшли від бізнесу і роблять все можливе, аби наш солдат мав усе належне.
За словами Василя Олексюка, гуманітарну допомогу бучанці надають не лише військовослужбовцям, але й мешканцям міст та селищ Донбасу. Мій співрозмовник розповідав про факти, коли люди похилого віку щомісяця виділяють кошти зі своєї невеличкої пенсії для допомоги нашим хлопцям. Хто не має коштів, приносить овочі з власних городів і консервацію. Активну громадянську позицію продемонстрували й керівники торговельних закладів міста, і працівники державних установ та комунальних підприємств, і школярі. Так, працівниками бюджетних установ та комунальних підприємств міста лише за один місяць було перераховано на матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України більше 100 тис. гривень. У другому півріччі 2014 року бучанці зібрали та доставили в підрозділи нашого війська та мешканцям звільнених міст майже 45 тонн продуктів харчування, 20 тонн бутильованої води, медпрепаратів на майже 115 тис. грн… А ще на майже 600 тис. грн волонтери міста закупили для наших воїнів прилади нічного бачення, тепловізори, біноклі, тактичні окуляри тощо. До допомоги нашим захисникам активно долучилися і школярі міста. Вони збирали гроші для солдатів, які свого часу були учнями їхніх шкіл. А в листопаді у школах Бучі проводилась акція «Діти дітям» зі збору одягу та взуття вихованцям двох інтернатів у м. Слов’янськ. Тоді було зібрано та відправлено у місто на Донеччині майже тонну дитячих речей.
Можливо, тому волонтерський рух в Україні й називають унікальним явищем і про нього із захопленням говорять навіть генерали НАТО.
Василь Павлович переконаний, що коли кожна місцева громада, місцеві керівники дбатимуть про належне забезпечення кожного свого солдата, тоді наше військо буде непереможним. Надзвичайно важливо, щоб наші солдати на Сході держави були впевнені, що за них щодня молиться і дбає вся Україна. Дуже небезпечно, якщо в солдатів виникатиме думка, що ця війна є лише їхньою справою. Ми маємо робити все можливе і неможливе, аби наші захисники не залишались сам на сам зі своїми проблемами.
Василь Павлович запевняє, що в Бучі двері мера міста завжди відчинені для членів сімей солдатів, які нині воюють на Сході країни. А головне — проблеми містян у довгий ящик тут не відкладають. У мерії добре знають, які проблеми в солдатських сім’ях, які статки, де навчаються діти чи хтось очікує на поповнення тощо. Наприклад, усім сім’ям військовослужбовців місцева влада допомогла зібрати дітей до школи. Сім’ям з невеликими статками мерія періодично закуповує продовольчі набори.
— Поки чоловіки чи батьки з цих сімей воюють за нашу незалежність, проблеми їхніх родин — це наші проблеми. Тоді й настрій, і бойовий дух солдата буде належний, — переконаний секретар міської ради Бучі.
Насамкінець нашої бесіди Василь Павлович виявив свою стурбованість психологічним станом хлопців, які повертаються із зони АТО. Він помітив, що вони стали інші й потребують психологічної допомоги.
— Ми зібрали представників усіх релігійних конфесій і створили духовний центр допомоги учасникам АТО. Допомагають нам і волонтери-психологи. Така ідея виникла в мене після тривалого спілкування з воїнами-«афганцями». Вони не з розповідей знають, що таке «афганський» синдром. Як це позначається на психологічному стані ветеранів війни, стосунках у їхніх сім’ях. Ми мусимо підготувати і сім’ї до зустрічі своїх чоловіків чи дітей. Ми вже нині бачимо, що вони не готові зустріти обпалених війною, дещо інших своїх рідних. Священики та психологи вже працюють із сім’ями військовослужбовців. Ми діємо на упередження загострення проблеми стосунків ветеранів війни з членами сім’ї та суспільством, — зазначив він.