Старший солдат Андрій Усач пережив кілька смертельних обстрілівДвері машини зачиняються, ключ клацає у замку запалення, ліва нога водія тисне на педаль зчеплення. Насправді ж замість ноги — залізний протез. Переводжу погляд на водія. Його покалічена ліва рука стискає кермо, права механічно вмикає передачу. Очі спокійно дивляться вперед, машина впевнено рушає. Старший солдат Андрій Усач пережив кілька обстрілів, десятки операцій, місяці лікування. Власною силою духу вселяє оптимізм і дарує надію іншим.
-Не зламався я! Для служби в армії вже непридатний, але є інша робота. Не слід шукати винного і нарікати на долю, треба жити кожним днем! — каже Андрій Усач. — У мене є для кого жити. Є кохана дружина, доньки Валерія і Настя, батьки, брати, сестри. Треба бути оптимістом.
Андрій родом з Рівненщини, у 1999–2000-х проходив строкову службу у Прикордонних військах. З початком Революції гідності поїхав захищати свободу до столиці. Відстояв її до кінця. Потім почалась окупація Криму, війна на Донбасі. Андрій сам пішов у військкомат. Призвався добровольцем.
— Просто не міг сидіти вдома і чекати, коли бандити прийдуть у мою хату, — пояснює. — У військкоматі мені запропонували вибрати частину, де хотів би служити. Я прагнув якнайшвидше потрапити на передову. Розумів, що першими туди відправлять війська ВДВ. Записався у 80-у аеромобільну бригаду. Як водій артилерійського підрозділу спочатку відправився на полігон.
На початку червня 2014-го Андрій вирушив на Донбас.
— У нас була колона з п’яти машин, — згадує. — Їхали за маршрутом Львів—Київ—Чугуїв—Ізюм. Як приїхали, часу відпочивати не було. Обклали кабіну і кузов мішками із землею, завантажили снаряди до гаубиць Д-30 і — на Луганщину, на Красний Лиман. У першій лісосмузі нас вперше обстріляли. Було дуже страшно. Однією рукою кручу кермо, другою стріляю. Байдуже куди, аби відстрілюватись. Тоді реально зрозумів, куди ми потрапили. Згодом нас перекинули під Слов’янськ. Підтримували вогнем наші підрозділи. Потім був марш на луганський аеропорт. Треба було пробити коридор для наших, яких оточили бойовики. З-під Донецька робили гак через Харківщину на Щастя. 18 годин у дорозі майже без відпочинку. Звідти з танками і бронетранспортерами рушили на Луганськ.
Бойовики помітили колону.
— Тоді почалось пекло, — розповідає Андрій. — По нас гатили з усього, що мали. Чим ближче під’їжджали до аеропорту — тим щільніший вогонь. Міни рвалися за кілька метрів від машини, життя трималось на волосині, а ми не зупинялись. У мій «Урал» влучила граната з підствольного гранатомета. Слава Богу, зрикошетила, тільки борти понищила. Але так було не з усіма. В одну машину влучила міна, рвонув боєкомплект. Чотирьох хлопців з нашої батареї розірвало, тіл не знайшли.
На шляху до летовища колона помилково заїхала в тил терористів.
— Це нас і врятувало. Бо нас там ніхто не чекав, ту дорогу не обстрілювали. Ми таки прорвалися в аеропорт. Хлопці, які там були, зраділи, обнімали нас. Вони кілька днів сиділи в облозі, чекали допомогу…
17 липня 2014 року Андрій Усач потрапив під обстріл з «Граду».
— Ми з двома хлопцями поїхали по воду. Коли поверталися, нас обстріляли. Я зупинив машину, хлопці вискочили. Сам встиг загнати машину за якусь споруду і вже біг в окоп. Метри два не добіг і впав. Не розумів, чому не можу встати. Болю не відчував. Потім повертаю голову — моя нога лежить поряд. Обличчя починає пекти. Тут підбігли хлопці, вкололи знеболювальне і все…
Отямився Андрій на операційному столі польового шпиталю. На той момент йому прооперували залишки лівої ноги, дістали уламки з пошматованої руки, обличчя.
— Мріяв, щоб мене просто добили. Не хотів жити, не бачив у цьому сенсу. Що пережив — не передати. Біль, відчай, образа.
За кілька днів бойовики обстріляли з «Граду» і шпиталь.
— Одна «труба» пробила дах і залетіла просто в мою палату. Встромилася в бетонну підлогу і почала іскрити, сичати. Я заплющив очі. У ті секунди згадав усе своє життя. Потім забігли лікарі, загасили її. Тоді зрозумів, що маю жити далі. Такий шанс — один зі ста, Бог мені його дав.
За чотири дні поранених відвезли до стаціонарного військового шпиталю.
— Цілу ніч наша машина з білим прапором і червоним хрестом тряслася розбитими дорогами. А російські найманці й по ній гатили. Нічого святого не мають. Але тоді я вже був упевнений, що зі мною вже нічого не станеться, — згадує Усач. — У госпіталі вперше зрозумів, яка цінна проста вода. Лице ще не було зашите, один бік був навиворіт. Я хотів пити, а не міг. Лив на себе воду, щоб якось упіймати хоч краплину.
З Харківського шпиталю Андрія відправили до Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. Тут йому провели більше десяти операцій, основний курс лікування і реабілітації. Канадські фахівці склали йому щелепи, зробили пластичні операції на обличчі, виготовили протез.
— До кінця життя буду вдячний лікарям, які витягли мене з того світу і поставили на ноги. Особлива подяка підполковнику медичної служби Дмитру Володимировичу Лосю, який рятував мене в луганському аеропорту під обстрілами, — говорить Андрій. — А ще вдячний дружині Світлані. Вона сім місяців не відходила від мене. Весь цей час давала мені надію на життя, показувала свою любов.
Віталій СТЕЧИШИН