Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

    Всеукраїнська Книга Вдячності та Пошани Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) заснована Рішенням Правління УСВА на честь 25-річчя заснування Спілки.
     До Книги в алфавітному порядку заносяться прізвища, ім’я, по-батькові та біографічні відомості про осіб, які з дня заснування УСВА своєю повсякденною працею внесли вагомий внесок в виконання статутних завдань організації, сприяли та допомагали становленню і зміцненню Спілки, захисту прав ветеранів війни і сімей загиблих воїнів.
      При цьому важливо запам’ятати не тільки ветеранів війни, а також і осіб, яки не були учасниками війни, не брали участь у бойових діях за межами нашої держави, але шанобливо і з повагою ставилися до ветеранів війни та сімей загиблих воїнів і приймали рішення або надавали сприяння у вирішенні їх проблем.
      До Книги заносяться також данні про ветеранів війни, учасників бойових дій в інших країнах, які досягли помітних успіхів і висот у службовій кар’єрі, інших сферах державної, громадської, гуманітарної, економічної діяльності, та свій авторитет і можливості використовували на вирішення проблем і допомогу ветеранам війни та родинам загиблих воїнів.
    Рішення про занесення до Книги приймається Правлінням УСВА шляхом погодження через технічні засоби зв’язку.
    Кожній особі, занесеної до Книги, або її родині, надсилається Подяка голови Спілки.
     Книгу вирішено вести на електронному сайті УСВА і видавати друком до чергових звітно-виборчих Конференцій УСВА. Інформацію про осіб, занесених до Книги, оприлюднювати на сайті УСВА та на сторінках газети «Третій тост».
      Пропонується територіальнім організаціям УСВА заснувати місцеві Книги Вдячності та Пошани.

А

       Андреєв Юрій Борисович - відомий громадський діяч України, Президент Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» 1990 – 2014 рр.
      Ю. Б. Андреєв народився 6 вересня 1950 року в місті Краснодарі, Росія. У 1968 році вступив до Краснодарського політехнічного інституту, який закінчив 1973 р. , за спеціальністю інженер-теплоенергетик (Теплові електричні станції).
      По закінченні інституту проходив військову службу в Прикарпатському військовому окрузі, командир взводу. 1978–1982 р.р. працював на Смоленській АЕС старшим інженером з експлуатації турбінного цеху, а з 1982 по 1989 рр. на Чорнобильській АЕС на посаді старшого інженера управління турбін, начальником зміни. 1989-1991р.р. працював у Виробничому об’єднанні «Київенерго» начальником сектора з протиаварійній роботи.
      Брав участь в ліквідації аварії на ЧАЕС 1986-1989 рр. 26 квітня 1986 року з 16.00 на БЩУ-2 брав участь у відключенні 2-го блоку Чорнобильської АЕС, який був у важкому аварійному стані: було відсутнє резервне електричне живлення 6 кВт. Блок був, попри інструкцію, надійно зупинено, аварію було локалізовано рамками 4-го блоку. Брав участь у спорожненні маслосистеми 7-го турбогенератора 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. У червні 1986 р. був керівником дезактивації приміщень і світлового двору турбінного цеху, а у жовтні 1986 року брав участь в пусках 1 та 2 енергоблоків Чорнобильської АЕС.
       У 1990 році на I конференції ВГО «Союз Чорнобиль України» був обраний Президентом цієї організації. Брав участь у розробці проектів Законів СРСР, Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Для захисту конституційних прав і соціальних гарантій громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи від дій влади «Союз Чорнобиль України» провів більше 120 Всеукраїнських протестних акцій, демонстрацій, пікетувань.
       На прохання Ю. Б. Андреєва і за благословенням Блаженнійшого Митрополита Київського і Всієї України Володимира була написана та освячена у 2003 році Ікона «Чорнобильський Спас», яка пройшла Хресною Ходою по всіх областях України під час яких відбувалися святі явища та зцілення прощан. Силами «Союзу Чорнобиль України» у Чорнобилі відновлений Храм Святого Іллі – єдиний діючий Храм у зоні відчуження ЧАЕС.
       Ю. Б. Андреєв в складі делегації представляв Україну на Міжнародних симпозіумах МАГАТЕ, був авторитетним спеціалістом з проблем Чорнобильської катастрофи, признаним лідером не тільки Всеукраїнського Чорнобильського руху, а також і за межами України. Мав заслуги у розробці суверенної, демократичної, правової держави.
      Ю. Б. Андреєв був одним з активних співзасновників громадських і політичних об’єднань «Трудова Україна», «СВІЧА» (Союз Ветеранів, Інвалідів Чорнобильців, Афганців), які створювалися для захисту прав ветеранів і чорнобильців спільно Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), «Союзом Чорнобиль України», Організацією ветеранів України,
       Нагороди: ордени «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, грамота Верховної Ради УРСР, Почесна грамота Верховної Ради України, Почесні грамоти та нагороди Українській Спілки ветеранів Афганістану - медалі «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступеня, орден Святого князя Володимира ІІ-ІІІ ступеню, Преподобного Іллі Муромця ІІ-ІІІ ступеню Української Православної Церкви, пам’ятна медаль імені князя Костянтина Острожського (Польща), Почесна відзнака Міністерства з надзвичайних ситуацій України, Золота медаль Міжнародного Фонду Мира,    «Почесний енергетик України».
      Пішов з життя 11 травня 2014 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.

       Андріанов Віктор Михайлович ( 8 травня 1947 — 28 квітня 2012) — український державний діяч, кандидат філософських наук, професор. Заслужений працівник культури України. Народився 8 травня 1947 року в місті Москва. З 15 років розпочав трудову діяльність, навчаючись робітничим професіям у Дніпропетровському механічному технікумі, працюючи робітником на одному із заводів Дніпропетровська.
      Після служби у лавах Радянської армії працював у одному з науково-дослідних та конструкторсько-технічних інститутів Дніпропетровська.
     З 1972 по 1976 рік працював референтом, інструктором, завідуючим відділом пропаганди та культурно-масової роботи Дніпропетровського обкому та міськкому ЛКСМУ.
     У 1975 році здобув вищу освіту у Дніпропетровському металургійному інституті.
      З 1976 по 1985 рік працював завідуючим сектором культурно-масової роботи, завідуючим відділом культури Центрального комітету ЛКСМУ у м. Києві.
     У 1985—1988 роках навчався та успішно закінчив аспірантуру Академії суспільних наук, захистивши кандидатську дисертацію з філософських наук.
      З 1988 по 1990 рік працював інструктором відділу організаційно-партійної роботи і кадрової політики ЦК Компартії України.
      З 1990 по 1995 рік служив в органах внутрішніх справ.
      З 1995 по 1998 рік очолював відділ по зв’язках з партіями та громадськими організаціями Управління внутрішньої політики Адміністрації Президента України.
      У 1998—2001 роках обіймав посаду генерального директора-художнього керівника Національного палацу «Україна».
     З 2001 по 2003 рік працював на посаді заступника начальника Управління науково-технічного та гуманітарного розвитку Секретаріату Кабінету Міністрів.
     У 2002—2003 роках працював професором кафедри філософії та деканом юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ України.
     У 2003—2006 роках обіймав посади Державного секретаря, першого заступника Міністра — керівника апарату Міністерства культури і мистецтв України.
     З 2006 по 2007 рік працював на посаді першого заступника начальника Управління гуманітарної політики Секретаріату Кабінету Міністрів.
     З 2007 по 2011 рік обіймав посаду першого заступника Міністра культури і туризму України.
У 2011 році вийшов на пенсію.
      Працюючи на відповідальних державних посадах у 1995 – 2011 рр., зокрема в Адміністрації Президента, у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та у Міністерстві культури і туризму України, був ініціатором та брав активну участь у розробці проектів законодавчих і нормативно – правових актів, реалізації заходів щодо захисту соціальних і культурних прав ветеранів, діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, наполегливо домагався їх виконання.
     Нагороди: Заслужений працівник культури України (2004); Орден «За заслуги» 3-го
ступеня (2010), почесні нагороди УСВА – медалі «За заслуги» 1, 2, 3-го ступеня.
    Помер 28 квітня 2012 року в Університетській клініці м. Бохум у Німеччині. Похований
11 травня 2012 року на Байковому кладовищі у м. Києві (сектор № 33).

АНТИПЕНКО Володимир Федорович – генерал-майор Служби безпеки України, засновник Антитерористичного центру при СБУ, перший начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Народився 23 січня 1949 року в родині рибалки, ветерана війни в Бердянську Запорізької області. У 1966 році закінчив середню школу і вступив до Вищого Прикордонного командного училища КДБ при РМ СРСР (Алма-Ата), яке у 1970 році закінчив за спеціальністю загальновійськового командира.
Упродовж 1970–2007 – проходив військову службу в органах КДБ СРСР – СБ України на посадах офіцерського і керівного складу. З відзнакою закінчив Вищу школу КДБ СРСР.
У 1986–1989 р.р. виконував спеціальні завдання у Демократичній Республіці Афганістан.
Під час служби в органах СБУ під його керівництвом було створено і розгорнуто повноцінну діяльність Управління військової контррозвідки по Прикордонних військах України. Автор проекту Указу «Про створення Антитерористичного центру при Службі безпеки України», який Президентом України виданий 11 грудня 1998 р. У 1999–2007 – обіймав посаду начальника Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.
Був координатором і безпосереднім розробником визначення терміну «терористичний акт» при підготовці статті 258 Кримінального Кодексу України. За його ініціативи та активної участі з серпня 2000 року Штабом АТЦ розпочато роботу над проектом Закону України «Про боротьбу з тероризмом». У березні 2003 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Створена Антитерористичним центром система організації та управління антитерористичною операцією була у 2005 році адаптована до міжнародних схем управління антитерористичними діями під час співпраці з Єдиним координаційним центром реагування на кризові ситуації НАТО і міжнародною Організацією із заборони хімічної зброї.
10 листопада 1999 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні» за спеціальністю «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право», а у 2004 – докторську дисертацію на тему «Механізм міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом» за спеціальністю «Міжнародне право. Європейське право». У 2005 році за рішенням спеціалізованої вченої ради йому було присвоєно науковий ступінь доктора юридичних наук за спеціальністю «Міжнародне право». У 2006 – присвоєно вчене звання доцента кафедри захисту національної державності та боротьби з тероризмом.
В. Ф. Антипенко справедливо визнається засновником антитерористичної системи України та одним з основних розробників її нормативно-правової бази. Створену ним модель державної системи протидії тероризму визнано однією з найефективніших у світі й рекомендовано як зразок для країн Східної Європи.
У 2003–2007 – працював на посаді професора спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України.
З 2008 – обіймав посаду завідувача кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету. У 2012 – присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права.
Поєднуючи освітню і наукову діяльність, Володимир Федорович досліджував зі своїми учнями проблеми формування міжнародного антитерористичного права як міжсистемної галузі міжнародного права, визначення сутності й поняття тероризму як злочину за міжнародним правом, досліджував проблеми протидії міжнародним злочинам, шукав шляхи підвищення ефективності реалізації міжнародного судочинства і міжнародної відповідальності за міжнародні злочини.
Він відкрив і обґрунтував новий самостійний напрям (підгалузь) науки кримінології – міжнародну кримінологію, розробив теорію терористичної асиметрії, яка відкриває значні можливості для міжнародно-правової протидії міжнародному злочину тероризму. Зробив значний внесок у розвиток концепції кримінальної відповідальності держави за міжнародні злочини, обґрунтував актуалізацію цієї концепції в сучасних умовах глобалізованого світу.
Розробив і впровадив у навчальний процес нові дисципліни, це, зокрема, міжнародна кримінологія, міжнародне антитерористичне право, концепція кримінальної відповідальності держави.
Саме навколо ідей Володимира Федоровича на базі кафедри міжнародного права ННІМВ НАУ створена і розвивається наукова школа міжнародної кримінології – наукова школа, заснована Антипенком.
Підготував 7 кандидатів юридичних наук і 2 докторів юридичних наук (за спеціальностями «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право», «Міжнародне право»).
Володимир Федорович – автор 9 монографій, 6 навчально-методичних праць, у тому числі 4 підручників (у співавторстві) та автор більше сотні наукових публікацій.
Заслуги В. Ф. Антипенка за більш як 40 років військової служби і 8 років цивільної науково-викладацької роботи відзначені багатьма державними і відомчими нагородами України та інших держав.
Нагороджений медаллю «50 років Збройних Сил СРСР» (1967), медаллю «За бездоганну службу» третього (1977), другого (1981), першого (1986) ступенів, медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» (1979), орденом «Знак Пошани» (1988), знаком «70 років ПВ КДБ СРСР» (1988), медаллю «70 років Збройних Сил СРСР» (1988), медаллю «За бойові заслуги» (1989), медаллю «Воїну-інтернаціоналісту» (1988), відзнакою Президента України – медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999), ювілейним знаком «10 років Прикордонним військам України» (2002), медаллю «10 років Служби безпеки України» (2002), почесним знаком голови СБУ першого ступеня (2003), медаллю «За мужність і відвагу» (2004), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» другого ступеня (2005), медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України» (2005), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» першого ступеня (2005), Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), ювілейною медаллю «15 років СБ України» (2007).
Пішов з життя 19 січня 2017 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Артемов Олександр Сергійович (07.02.1938 р., с. Різдв’янка Запорізької обл. – 24.03.2014 р., Київ).
Олександр Артемов народився в селянській родині на запорізькій, предковічній козацькій землі. Доля не була прихильною до родини Артемових. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, на фронті загинув батько, і мати, яка стала вдовою в сорок років, самотужки виховувала чотирьох синів. Після визволення Запорізької області був призваний до армії старший, 18 - річний Володимир, чиє життя війна забрала у переможному сорок п’ятому.
У тому ж році молодший з Артемових, Сашко, пішов до школи. А далі – навчання, робота в колгоспі та на заводі, а по досягненні призовного віку – військова служба.
У жовтні 1957 року Олександр Артемов був призваний на службу в прикордонні війська, де прослужив понад 37 років. Від рядового солдата-прикордонника до генерал-лейтенанта, заступника Голови Держкомкордону – командувача Прикордонних військ України – таким був його шлях.
Бездоганне виконання службових обов’язків Олександр Артемов гармонійно поєднував із підвищенням свого професійного та особистісного рівня. З відзнакою закінчив Прикордонне училище, де отримав юридичний фах, у Військовій академії Генерального штабу здобув командно-штабну, оперативно-стратегічну спеціальності, а після закінчення історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка отримав кваліфікацію історика. У грудні 1987 року після успішного захисту дисертації О.С. Артемову присвоєний науковий ступінь кандидата історичних наук.
Освіченість, професійність, доброзичливість та вимогливість – стали визначальними рисами генерала Артемова під час служби в прикордонних військах. А вдосконалювати військову майстерність довелося у Бресті, Чернівцях, Львові та в Києві.
Особливою сторінкою життя О.С. Артемова стала служба на посаді заступника начальника військ Середньоазіатського прикордонного округу, що припала на період війни в Афганістані. І хоча на той час офіційно вважалося, що прикордонні війська участі в бойових діях не брали, нині нам відома правда про загиблих, поранених та покалічених. Колишні товариші по службі пригадують, що генерал Артемов завжди виконував бойові завдання з мінімальними втратами.
            У травні 1989 року його нагороджено бойовим орденом Червоного Прапора.
Останнім місцем служби генерала став Київ. На посаді заступника командувача Прикордонних військ України генерал-лейтенант О.С. Артемов був серед тих, хто стояв біля витоків створення Прикордонних військ України. Саме прикордонники були першими серед силових структур, чий особовий склад приведений до присяги на вірність незалежній Україні.
Окремим рядком у біографії О.С. Артемова вирізняється «служба» в Меморіальному комплексі, де він перебував на посаді генерального директора від квітня 1994 року до лютого 2010 року. Тут він також виявив себе грамотним, досвідченим фахівцем, розважливою та доброзичливою людиною. Меморіальний комплекс під керівництвом О.С. Артемова досяг вагомих результатів: музею надано статус національного, Меморіал став провідним осередком патріотичного виховання української молоді, знаною музейною інституцією у світі.
У 1999 році, до 10-річчя виведення радянських військ з Афганістану, співробітники Меморіалу створили нові реліквійні експозиції «Трагедія і доблесть Афгану» та «На чужих війнах», присвячені нашим співвітчизникам – учасникам локальних війн та збройних конфліктів XX ст. Гідним був внесок у загальну діяльність генерального директора, зокрема в організацію і проведення масових заходів ветеранів війни з патріотичного виховання молоді, вшанування учасників бойових дій в інших країнах.
Особисті заслуги генерала Артемова відзначені радянськими та афганськими нагородами, українським орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагородами УСВА – медалями «За заслуги» 1, 2, 3, ст., йому присвоєно звання заслуженого працівника культури України.
Помер Олександр Сергійович Артемов 24 березня 2014 року. Похований на батьківщині.

Б
     Банних Віктор Іванович — український державний і військовий діяч. Заступник міністра оборони України. Держсекретар Міністерства оборони України з питань міжнародного співробітництва, генерал-полковник.
      Народився 28 червня 1949 року в місті Старокостянтинові Хмельницької області в сім'ї військовослужбовця. Військову службу почав у 1966 році з Московського вищого прикордонного командного училища КДБ при РМ СРСР, яке закінчив у 1970 році. В 1979 році закінчив Вищу школу КДБ (заочно). За освітою юрист-правознавець.
        У подальшому проходив військову службу на посадах, пов'язаних з охороною державного кордону СРСР та України:
      вересень 1970 — листопад 1974 — офіцер з інформації розвідувального відділу 49 прикордонного загону Східного прикордонного округу (місто Панфілов Талди-Курганської області);
    листопад 1974 — березень 1978 — офіцер, а з березня 1978 по лютий 1979 року — старший офіцер з інформації розвідувального відділу Східного прикордонного округу (Алма-Ата);
     березень 1981 — липень 1983 — заступник начальника загону з розвідки — начальник розвідувального відділу 30 прикордонного загону Східного прикордонного округу (село Маканчі Семипалатинської області);
    липень 1983 — лютий 1984 — заступник начальника розвідувального відділу Східного прикордонного округу (Алма-Ата);
    лютий 1984 — травень 1985 — заступник начальника інформаційно-аналітичного відділу;
    травень 1985 —липень 1987 —начальник 2-го відділу розвідувального управління, Головного управління Прикордонних військ СРСР (Москва);
    липень 1987 — липень 1990 — заступник начальника військ з розвідки — начальник розвідувального відділу Забайкальського прикордонного округу (Чита);
    липень 1990 — січень 1992 — заступник начальника військ з оперативної роботи — начальник оперативного відділу Західного прикордонного округу (Київ).
    1992—1994 роках — перший заступник голови Державного комітету у справах охорони Державного кордону України;
    1994—1999 роках — голова Держкомкордону, член Ради національної безпеки і оборони при Президентові України, член Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.
     З 23 квітня 2000 року – заступник міністра оборони України з питань військової політики і військового співробітництва,
    З 5 лютого 2002 року — Держсекретар Міністерства оборони з питань міжнародного співробітництва.
        Працюючи на відповідальних державних посадах у 1990 – 2003 рр., зокрема в Державному комітеті у справах охорони Державного кордону України і у Міністерстві оборони України, був ініціатором та приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
      Нагороди: ордени Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (22 серпня 1996), II ступеня (серпень 2002), орден Святого Дмитро Солунського III ступеня (УПЦ, травень 1999), 18 медалями, зокрема «За бойові заслуги» (2 липня 1981). «Почесний співробітник Державної безпеки СРСР». Відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя» (12 липня 1999). Відзнаки «Почесний прикордонник України» (24 червня 1997), «Хрест Слави» (28 червня 1999). Відзнака Міністерства оборони України «Доблесть і честь» (2001).
      Помер 14 серпня 2003 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка №52а).

      Біжан Іван Васильович — генерал-полковник запасу, виконуючий обов'язки Міністра оборони України в 1993 році. Закінчив Військову академію бронетанкових військ та Військову академію Генерального штабу.
     Народився 25 грудня 1941р., Яланець. Досягнув великих успіхів у військової кар’єрі. Командував мотострілецькою дивізією в Середньоазіатському військовому окрузі. Командир армійського корпусу. Був радником командувача армії Збройних сил Куби. Звідти прибув до Приволзько-Уральського військового округу, де командував загальновійськовою армією. Згодом був заступником начальника Головного управління Генерального штабу ЗС СРСР.
     З 24 грудня 1991 до 27 травня 1992 – заступник міністра оборони України.
     З 27 травня 1992 до 24 березня 1993 – перший заступник міністра оборони України.
     З 24 березня 1993 до 14 березня 1996 – заступник міністра оборони України. З 4 до 8 жовтня 1993 виконував обов'язки міністра оборони України.
     З 14 березня 1996 до 8 лютого 2002 – перший заступник міністра оборони України.
     З 1991 до 2002 р. – начальник Київського військового гарнізону, командував військовими парадами, які відбувалися на Хрещатику з 1994 (перший парад в незалежній Україні) до 2001 рр.
      З 5 березня 2002 р. звільнений з військової служби в запас за віком.
      З 20 березня 2002 до 6 серпня 2003 рр. – перший заступник Державного секретаря Міністерства оборони України.
             Працюючи на відповідальних посадах у 1991 – 2003 рр. у Міністерстві оборони України, був ініціатором та приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.

       Білоблоцький Микола Петрович ( 24 грудня 1943, Дем'янівка (Нижньосірогозький район), Нижньосірогозький район, Херсонська область) — український політик і дипломат. Народився в сім'ї колгоспника.
Українець, освіта вища, вчений агроном, закінчив Херсонський гідрометеорологічний технікум (1962), Херсонський сільськогосподарський інститут (1970) — вчений-агроном, ВПШ при ЦК КПРС у 1977році і аспірантуру при Академії суспільних наук при ЦК КПРС у 1983 році кандидатська дисертація «Удосконалення методів аналізу господарського керівника» (Академія суспільних наук при ЦК КПРС, кафедра управління соціально-економічними процесами, місто Москва, 1983).
З 1961 року — робітник Херсонського порту; після технікуму — за фахом у Волгоградській (Росія) та Миколаївській області.
З 1964 року — інструктор Миколаївського ОК ЛКСМУ; 1-й секретар Жовтневого РК ЛСКМУ міста Миколаєва; 1-й секретар Миколаївського ОК ЛКСМУ; 2-й секретар ЦК ЛКСМУ.
З 1979 року — інспектор ЦК КПУ; з листопада 1986 року по 1990 рік — 2-й секретар Черкаського ОК КПУ.
Народний депутат України 12 (1) скликання з березня 1990 року до квітня 1994 року голова Комісії у питаннях соціальної політики та праці (з червня 1990). Член групи «За соціальну справедливість».
З вересня 1994 року по серпень 1996 року — генеральний директор акціонерної будівельної компанії «Золоті ворота» м. Києва.
З листопада 1996 року по липень 1998 року — співголова Національної ради соціального партнерства.
З серпня 1996 по липень 1997 року — міністр праці України.
З липня 1997 по червень 1998 року — Віце-прем'єр-міністр України з питань соціальної політики, міністр праці та соціальної політики України; до 25 листопада 1998 року — Віце-прем'єр-міністр України з питань соціальної політики.
З березня по грудень 1999 року — член Ради національної безпеки і оборони України; член Ради роботи з кадрами при Президентові України (лютий 1997 — липень 1998), співголова Ради (березень—грудень 1999); заступник голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи (січень-грудень 1999); голова Комісії з державних нагород України (грудень 1998 — грудень 1999). голова наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям» (з вересня 1997); заступник голови Координаційної ради з питань внутрішньої політики (з вересня 1998); заступник голови Координаційної ради з питань місцевого самоврядування (з березня 1999).
З 25 листопада 1998 року по 22 листопада 1999 року — Глава Адміністрації Президента України.
З грудня 1999 року по грудень 2005 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Росії.
2007 очолив виборчий штаб Партії Регіонів на позачергових парламентських виборах.
Обирався членом Ревізійної комісії ЦК КПУ, членом ЦК ВЛКСМ, депутатом облради.
        Працюючи на відповідальних державних посадах у незалежній Україні у 1990 – 1999 рр., зокрема Віце-прем'єр-міністром України з питань соціальної політики, міністром праці та соціальної політики України та Главою Адміністрації Президента України був ініціатором та приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни,   наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Нагороди: ордени князя Ярослава Мудрого V ст. (30 листопада 2013) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю, «За заслуги» I ст. (23 грудня 2003) — за значний особистий внесок у розвиток двосторонніх українсько-російських відносин, багаторічну плідну діяльність та у зв'язку із 60-річчям від дня народження, «За заслуги» II ст. (23 листопада 1999) — за багаторічну роботу в державних органах, активну громадсько-політичну діяльність, «За заслуги» III ст. (23 серпня 1998) — за значний особистий внесок у становлення і розбудову української державності, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», має 3 медалі, Почесну грамоту Кабінету Міністрів України.
Кандидат економічних наук. Заслужений економіст України. Державний службовець 1-го рангу. Дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посол України.

      Богомолов Анатолій Григорович   народився 20 травня 1950 року в місті Луганську. Після закінчення навчання у Луганському машинобудівному інституті працював старшим інженером. Після закінчення Вищої партійної школи при ЦК КПУ займав відповідальні посади в апараті Кабінету Міністрів України.
           З 1997 по 2006 роки займав посаду заступника міністра освіти України.
           З серпня 2007 року Анатолій Григорович пов’язав своє життя з Міністерством культури і туризму України, де працював на посаді заступника міністра до травня 2010 року.
            Завдяки високому професіоналізму, прекрасним людським якостям, непересічним інтелектуальним здібностям та ерудиції Анатолій Григорович здобув беззаперечний авторитет серед працівників Міністерства культури, широких кіл діячів культури та освіти. Сильна особистість, чесна, порядна, шляхетна людина, визнаний фахівець з високими професійними та моральними якостями.
             Працюючи на відповідальних державних посадах у незалежній Україні у 1995 – 2011 рр., зокрема в Адміністрації Президента, у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та у Міністерстві культури і туризму України, був ініціатором та брав активну участь у розробці проектів законодавчих і нормативно-правових актів, реалізації заходів щодо захисту соціальних і культурних прав ветеранів, діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, наполегливо домагався їх виконання.
         За вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки, багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність Анатолію Григоровичу було присвоєно звання «Заслужений працівник народної освіти України» та нагороджено орденом «За заслуги» Ш ступеня.
             Пішов з життя 2 грудня 2011 року.

      Богуцький Юрій Петрович — український політик, академік Академії мистецтв України, Заслужений діяч мистецтв, професор, кандидат філософських наук, директор інституту культурології АМУ.
      Одружений, має двох доньок.
      Народився 24 вересня 1952 року в селі Миколаївка Великолепетиського району Херсонської області.
        Закінчив Херсонське училище культури, за спеціальністю «режисер», Київський державний інститут культури, за спеціальністю «клубний працівник вищої кваліфікації, керівник театрального колективу», Вищу партійну школу при ЦК КПУ, за спеціальністю «політолог».
        З 1975—1991 рр. — був на комсомольській і партійній роботі в Херсоні і в Києві.
        З 1991—1992 рр. — заступник міністра культури України.
        З 1992—1994 рр. — помічник Президента України, 1994 – 1995 — в.о. професора інституту підвищення кваліфікації працівників культури, 1995—1997 — радник Прем'єр-міністра України, 1997 −1999 — помічник Прем'єр-міністра України.
        01.1999 — 08.1999 — начальник управління з гуманітарних питань Адміністрації Президента України, 1999—2001 — заступник Голови АП, керівник головного управління з питань внутрішньої політики.
       У серпні—грудні 1999 р., червні 2001 — лютому 2005 рр. — міністр культури і мистецтв, листопаді 2006 — грудні 2007 — міністр культури і туризму України. Останнім часом працював заступником Голови Секретаріату Президента України. 19 березня 2010 вийшов у відставку, 3 1 березня 2010 — Радник Президента України.
         З грудня 2010 року – по лютий 2013 року Богуцький працював першим заступником міністра культури, а потім був призначений на посаду радника президента – керівника Головного управління з питань гуманітарного розвитку Адміністрації.
      Президент Петро Порошенко призначив Юрія Богуцького на посаду радника Президента. (Укази №731-732 від 16 вересня 2014 року).
          Працюючи на відповідальних державних посадах у незалежній Україні у 1995 – 2011 рр., зокрема в Адміністрації Президента, у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та у Міністерстві культури і туризму України, був ініціатором та брав активну участь у розробці проектів законодавчих і нормативно-правових актів, реалізації заходів щодо захисту соціальних і культурних прав ветеранів, діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, наполегливо домагався їх виконання.
      Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, почесною грамотою Верховної Ради. Лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди (2006).

       Бутяга Володимир Іванович — український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України. Народився 9 травня 1949 року в селі Велика Багачка Великобагачанського району Полтавської області. Батько сільський вчитель; мати колгоспниця.
      У 1966 році після закінчення школи працював різноробочим на цегельні с. Велика Багачка. Пізніше вступив на історичний факультет Харківського державного університету імені О. М. Горького, який закінчив у 1971 році.
     У 1971 – 1973 рр. проходив строкову службу в Радянській армії в Угорщині. Командир мотострілецького взводу в/ч 61484.
     У 1973 – 1979 рр. працював на керівній комсомольській роботі у Херсонському обласному комітеті ЛКСМУ, м. Херсон.
      З 1979 – 1981 роки викладав на факультеті міжнародних відносин та міжнародного права Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
      У 1981—1983 роках був слухачем Дипломатичної академії МЗС СРСР, м. Москва, юрист-міжнародник, сходознавець зі знанням перської мови (Фарсі) та мови Дарі, диплом з відзнакою.
        З 1983 – 1986 рр. працював радником Посольства СРСР у Демократичній Республіці Афганістан. Учасник бойових дій.
        До 1993 року працював на посаді старшого викладача Українського Інституту міжнародних відносин при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
         У 1993–1996 роках — перший секретар, радник Посольства України в Ісламській Республіці Іран. Один із співзасновників української дипустанови в Ірані, м. Тегеран.
         У 1996–1997 роках — Тимчасовий Повірений у справах України в Ісламській Республіці Іран.
         З травня 1997 по травень 2000 року був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ісламській Республіці Іран. Був ініціатором будівництва в Ірані авіаційного заводу з виробництва літаків АН-140, масштабних україно-іранських контрактів у галузі вагонобудування, двигунобудування та транспорту. Був одним із співзасновників Посольства України в Ісламській Республіці Пакистан, м. Ісламабад.
       Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у 1993 – 2000 рр. у закордонних установах Міністерства закордонних справ України, був ініціатором та приймав рішення та здійснював заходи відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, розшуку та поверненню на Батьківщину військовослужбовців, які потрапили у полон та пропали без вісті в Афганістані у період війни 1979 – 1989 рр., підтримки діяльності організацій ветеранів війни.
      З травня 2000 року – перший заступник директора Українського Центру досліджень проблем міжнародної безпеки.
      З травня 2001 року – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Федеративній Республіці Нігерія (перший Посол України в цій країні). Ініціював та забезпечив підписання масштабного україно-нігерійського контракту з добудови Аджаокутського металургійного комбінату.
      З вересня 2001 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Гамбія за сумісництвом (також перший Посол України). Організував і забезпечив поставки великих за вартістю українських морських паромів та сільськогосподарської техніки в цю країну.
      У листопаді 2003 р. був переведений на посаду Надзвичайного і Повноважного Посла України в Ісламській Республіці Іран, на якій пробув до вересня 2006 року.
     З вересня 2006 р. – радник з питань міжнародного співробітництва керівника органу центральної виконавчої влади України, м. Київ.
     З 25 січня 2010 р. – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Кенія.
     3 1 травня – 11 червня 2010 року очолював українську делегацію на Оглядовій Конференції Міжнародного кримінального суду, що проходила у м. Кампала, Уганда. Брав безпосередню участь в організації заходів по звільненню захоплених сомалійськими піратами громадян України та українських кораблів.
      З 27 квітня 2011 р. — Постійний Представник України при Програмі ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) та Постійний Представник України при Програмі ООН з населених пунктів (ООН-ХАБІТАТ) (за сумісництвом).
      У лютому – квітні 2011 року — Спеціальний Представник МЗС України в Великій Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамагирії під час активної фази громадянської війни у Лівії, м. Тріполі.
      З 6 травня 2011 р. – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Об'єднаній Республіці Танзанія за сумісництвом (перший Посол України).
      У серпні – вересні 2012 року — Спеціальний Представник МЗС України в Сирійській Арабській Республіці. Вирішення питань функціонування української дипломатичної установи та евакуації громадян України під час критичної фази громадянської війни у Сирії, м. Дамаск.
      18 жовтня 2013 — 31 березня 2014 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Південний Судан за сумісництвом (Перший Посол України).
      Володіє мовами на професійному рівні перською (фарсі), дарі, на функціональному рівні – англійською.
    Дипломатичний ранг: Надзвичайний і Повноважний Посол України (Указ Президента України № 526/2002 від 06.06.2002 р.)
    Нагороди: ордени «За заслуги» ІІІ ступеня (2011 р.), Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (1996 р.), Червоної Зірки (1987 р.), Подяка Президента України (2010 р.), орден Афганістану «За хоробрість» (1985 р.), «Діамантовий хрест» (2008 р.), «Іменна вогнепальна зброя» (2006 р.), медаль «За мужність та відвагу» (2003 р.), медаль Інтерполу «За заслуги» ІІ ступеня (2008 р.), Грамота Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1988 р. «За мужество и воинскую доблесть, проявленную при выполнении интернационального долга в Республике Афганистан», Відзнака Президента України – медаль «Захиснику Вітчизни» (1999 р.) та 20 інших медалей.

В
         ВОРОНЦОВ Владимир Гаврилович – генерал-полковник, председатель Всеукраинского Союза участников войны (ВСУВ).
         Родился 24 февраля 1929 года. В мае 1941-го полк, в котором отец Владимира служил комиссаром, выехал под Бобруйск в летние лагеря. Там всю семью и застала война, и сын комиссара стал сыном полка. Полк был вооружен орудиями большой мощности, и его огневую мощь враг ощутил на себе сполна, о чем в августе 1941 года писала газета «Красная Звезда».
        12-летний Владимир умел водить машину, хорошо разбирался в технике и вооружении. Непосредственно числился в штате автомобильной мастерской бригады. После Сталинградской битвы в 1943 году полк вывели на доукомплектование в Подольск, в Подмосковье. Туда же приехали эвакуированные в разные города члены семей.
        После 7-го класса Владимир поступил во 2-ю Московскую артиллерийскую спецшколу.        После окончания Рязанского артиллерийского училища лейтенанта Воронцова направили во 2-ю гвардейскую Таманскую стрелковую дивизию им. М. Калинина. Служил командиром взвода, старшим офицером батареи, а затем молодого офицера могучего телосложения перевели старшим адъютантом заместителя командующего бронетанковыми и механизированными войсками Героя Советского Союза генерала П. П. Полубоярова.
       В 1953 году поступил в Военную академию бронетанковых войск им. Маршала Советского Союза Р. Я. Малиновского на командный факультет, в 1956 году капитан Воронцов был направлен начальником штаба танко-самоходного батальона 24-го гвардейского мотострелкового полка в Группе советских войск в Германии.
     В 1961 году принял танковый батальйон 10-й гвардейской Уральско-Львовской добровольческой танковой дивизии, который скоро стал одним из лучших подразделений 20-й армии.
       В. Г. Воронцов прошел все ступеньки в служебной лестнице от командира взвода до командующего армией. Его служба проходила на территориях Московского, Киевского, Белорусского, Закавказского, Забайкальского и других военных округов, а также в Германии и Чехословакии. Ему довелось участвовать в формировании полка, дивизии и армии, которыми затем он командовал и выводил в число лучших. В Забайкалье в 1976 году ему, выпускнику Академии Генерального штаба, пришлось формировать на базе армейского корпуса 36-ю общевойсковую армию. В 1980 году с должности командарма его направили представителем Объединенных вооруженных сил государств – участников Варшавского Договора при командующем Западным военным округом Чехословакии.
         В 1984 году генерал-лейтенант прибыл в Киевский военный округ на должность заместителя командующего по вневойсковой подготовке и вузам. В мае 1986-го возглавлял опергруппу округа по ликвидации аварии на ЧАЭС, а в августе – оперативную группу особой зоны, которая выполняла задачи по дезактивации самой станции и подготовке ее к закрытию «саркофагом».
         Проходя службу в должности заместителя командующего Киевским военным округом, с уважением относился к ветеранам афганской войны, широко использовал и активно внедрял их боевой опыт во вневойсковой подготовке и работе ВУЗов, поддерживал деятельность ветеранских организаций.
     После 50-летней службы в рядах Вооруженных Сил генерал-полковник В. Г. Воронцов
принимает активное участие в ветеранском движении Украины, является членом
координационного Совета стран СНГ. В 2005 году избран председателем Всеукраинского
Союза участников войны. В вопросах защиты прав ветеранов войны – неизменный
союзник и партнер УСВА, ведет работу отдает свой авторитет военачальника делу по
упрочению ветеранского движения, сохранению боевых традиций ветеранов всех поколений,
пользуется среди «афганцев» большим авторитетом.
          Награды: ордена Красной Звезды, «За мужество и умелое руководство оперативной группой» и другие государственные награды, высшие награды общественных организаций, включая медали «За заслуги» УСВА.



Г

    ГЕРАСИМОВ Іван Олександрович – генерал армії, голова ради Організації ветеранів України.
      Народився 8 серпня 1921 року в Пестровці, Стерлітамацького району, Башкирської АРСР, росіянин.
      1938—1940 — курсант Ульяновського бронетанкового училища. 1940—1945 — командир взводу Одеського військового округу, командир танкової роти Південного і Південно-Західного фронту, командир танкового батальйону Північно-Кавказького фронту, командир танкового полку Воронезького, 1-го Українського фронту, начальник штабу танкової бригади 2-го Далекосхідного фронту. 1945—1950 — начальник штабу полку, командир танкового полку Ленінградського військового округу.
      1950—1955 — слухач Військової академії бронетанкових і механізованих військ. 1955—1964 — заступник командира дивізії, командир мотострілецької дивізії, командир танкової дивізії Київського військового округу.
      1964—1966 — слухач Військової академії Генштабу ЗС СРСР. 1966—1971 — заступник командувача, командувач танкової армії Групи радянських військ в Німеччині.
       1971—1972 — 1-й заступник командувача військ Прикарпатського військового округу. 1972—1975 — командувач Північної групи військ. 1975—1984 — командувач військ Київського військового округу. 1984—1990 — головнокомандувач військ Південно-Західного напрямку. 1990—1992 — головний інспектор Головної інспекції Міністерства оборони СРСР.
         Проходячи військову службу на відповідальних посадах з 1980 по 1992 рр., з повагою ставився до ветеранів афганської війни, широко користувався їхнім бойовим досвідом, впроваджував його практику військ, підтримував діяльність ветеранських организацій.

      У 1976—1986 — кандидат у члени ЦК, 1986—1991 — член ЦК КПРС, 1976—1986 — член ЦК КПУ, член Політбюро ЦК КПУ, депутат ВР СРСР 8—11 скликань (1971–1991), депутат Верховної Ради УРСР.
     З 1991 — голова ради Організації ветеранів України.
      Довгий час у громадській і політичній діяльності підтримував УСВА своїм авторитетом. Брав участь у заснуванні й керівництві виборчого блоку «Трудова Україна», що створювався у 1997–1998 рр. для захисту прав ветеранів і чорнобильців Організацією ветеранів України спільно з УСВА і «Союзом Чорнобиль України».
    У 1998 — кандидат у народні депутати України від виборчого блоку «Трудова Україна», № 1 у списку. На час виборів – голова ради ОВУ, безпартійний.
     Народний депутат України 4-го скликання (2002—2006) від КПУ, № 3 в списку. На час виборів – голова Ради ОВУ, безпартійний. Член фракції комуністів (з 05.2002). Заступник голови Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (з 2002). Народний депутат України 5-го скликання (2006–2007) від КПУ, № 3 в списку. На час виборів – народний депутат України, член КПУ.
      Народний депутат України 6-го скликання з грудня 2007 р., обраний за списками КПУ. Обіймав посаду голови підкомітету з питань законодавчого забезпечення соціального захисту ветеранів війни і праці, інших громадян похилого віку Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
      Голова Головної редколегії «Книги пам'яті України» (до 2006). Президент Інституту європейської безпеки і конверсії. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії.
      Нагороди: Відзнака Президента України «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка» (1999, орден Богдана Хмельницького трьох ступенів, два ордена Леніна, орден Жовтневої революції, три ордена Червоного Прапора, два ордена Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни першого ступеня, орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» третього ступеня, 50 медалей, Почесна відзнака Президента України, Відзнака «Іменна вогнепальна зброя».
      Помер 5 червня 2008 року в Києві. На будівлі Міністерства оборони в Києві відкрито меморіальну дошку І. О. Герасимову.

    ГЕРМАНЧУК Петро Кузьмич — український державний і політичний діяч. Народний депутат України. Міністр фінансів України. Державний службовець першого ранґу.
    Народився 14 березня 1952 року в селі Андріївка на Київщині.
   З 1969 — слюсар столичного заводу «Точелектроприлад». З 1970 — служба в армії. 1972 — слюсар-складальник заводу «Червоний екскаватор». У 1972–1977 — студент Київського інституту народного господарства. З 1977 — економіст штатного відділу, 1979 — старший інспектор з впровадження передового досвіду роботи, — старший економіст відділу державних доходів, 1982 — старший економіст, начальник відділу фінансування сільського господарства фінансового відділу виконкому Київської облради народних депутатів З 1985 — начальник відділу фінансування сільського господарства, заступник начальника управління — начальник бюджетного відділу, фінуправління виконкому Київської облради народних депутатів. З 1990 — начальник зведеного відділу фінансів і грошового обігу Міністерства фінансів УРСР. 1991 — начальник управління грошового обігу і цінних паперів. З 1992 — заступник, 1993 — перший заступник міністра фінансів України, З 1994 по 1996 — міністр фінансів України, 1997 – 2001 — перший заступник міністра. Радник Прем'єр-міністра України (1996 – 1997). У 2001 – 2005 — голова Головного контрольно-ревізійного управління України.
        Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2001 рр., зокрема у Міністерстві фінансів України, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки програм і діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Член Ради національної безпеки при Президентові України; член Ради з питань економічних реформи при Президентові України (1994); член Ради роботи з кадрами при Президентові України (1995--1997); член Валютно-кредитної ради Кабінету Міністрів України (1995); член Комісії з питань інформаційної безпеки (1998–2000); член спостережних рад: ДАК «Українські поліметали» (2000), ВАТ «Державний ощадний банк України» (2000), АТ «Укрнафта» (1999); член наглядової ради Українського фонду соціальних інвестицій (2000); член Української частини Комітету з питань співпраці між Україною та ЄС (2000); член Комісії з питань житлової політики (1999–2001); член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України (2001–2005); голова біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі (1998); член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи (2001); радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (2006 –2007).
       Народний депутат України 2 скликання (1996–1998). Член Комітету з питань економічної політики та управління народним господарством (1996). Член фракції «Соціально-ринковий вибір».
      Нагороди: Заслужений економіст України, Знак «Державна служба України «За сумлінну працю», орден «За заслуги» першого і другого ступенів, Міжнародний орден Святого Станіслава третього ступеню.
     Помер 29 червня 2012 року.
ГЕТЬМАН Вадим Петрович   — український політик і фінансист.
Народився 12 липня 1936 року в селі Снітин Полтавської області в родині сільського вчителя.
1956 року закінчив Київський фінансово-економічний інститут, після чого працював у різних фінансових і планових органах Запорізької області. 1975 — перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін. 1987 — голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го — банк «Україна»), 1992 — обраний головою правління Національного банку України. 1990. — обраний народним депутатом. 1994 — вдруге обраний народним депутатом.
1997 — премії «Парламентарій 1996 року», «Фінансист 1997 року».
        Працюючи на відповідальних державних посадах у 1990–1998 рр., зокрема народним депутатом України і головою правління Національного банку України, підтримував заходи із захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу їхньому бойовому.
Працював у банківських, фінансових і планових структурах Запорізького облвиконкому. У 1975 – 1987 — перший заступник голови Держкомітету України з цін. З 1987 року очолив Український республіканський Агропромбанк, з 1990 — Акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна». У 1992 — голова правління НБУ. З 1993 — голова біржового комітету УМВБ.
З 1992 року — член Координаційної Ради з питань економічних реформ в Україні. Народний депутат України 1-го і 2-го скликань. Заступник голови постійного Комітету ВРУ з питань фінансів і банківської діяльності. Керівник депутатської групи «Незалежні». У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови Верховної Ради України. Брав активну участь у розробці та прийнятті Конституції України.
     Академік Міжнародної академії інформатизації. Член-кореспондент Академії інженерних наук України. Кандидат економічних наук.
      Нагороди: звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (посмертно), Почесна відзнака Президента України — за значний особистий внесок у становлення і розвиток банківської системи, орден «Знак Пошани», шість медалей, Почесна Грамота Президії Верховної Ради України.
      22 квітня 1998 року був застрелений у ліфті будинку, де він мешкав. На знак пам'яті про Вадима Гетьмана встановлено камінь перед входом до будівлі Національного банку України. 2005 року на фасаді будинку № 13 по вулиці Суворова, в якому жив Вадим Гетьман, було встановлено меморіальну дошку. 2005 року іменем Вадима Гетьмана названо Київський національний економічний університет, названо вулицю Києва, кубок вітрильної регати.
ГОЛУБЄВА Ірина Євгенівна – український державний і громадський діяч.
Закінчила Київський торговельно-економічний інститут 1972 року і педагогічний інститут у 1982. Працювала у 1972—1975 економістом республіканської контори “Укроптторгу”, 1975—1982 — старша піонервожата, заступник директора Київської школи № 108. 1982—1986 — завідувачка методичного кабінету, завідувачка районного відділу освіти Московського району столиці, 1986—1994 — заступник голови Московського райвиконкому, Московської райдержадміністрації, 1995—1997 завідувач сектора роботи з жінками, заступник голови Київської міськдержадміністрації. 1997—2000 — заступник міністра (голови Держкомітету) у справах сім’ї та молоді України, з 2000 — заступник начальника департаменту молодіжної та сімейної політики Державного комітету молодіжної політики, спорту та туризму України. 2004–2014 — начальник Головного управління по роботі з жінками, інвалідами та ветеранами КМДА.
        Працюючи на відповідальних державних посадах у 1986–2014 рр., зокрема у районних і Київській міськдержадміністрації, Міністерстві у справах сім’ї та молоді України, приймала рішення й підтримувала заходи щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу їхньому бойовому досвіду.
Учасниця IV Всесвітнього форуму жінок у Пекіні в 1995 році. Відмінник народної освіти України. Голова Національної ради жінок України з 1999 року. Має орден Княгині Ольги третього ступеня, медалі.
       ГОЛУБЧЕНКО Анатолій Костянтинович — український державний та політичний діяч, кандидат технічних наук.
       Народився у Жданові Донецької області 6 червня 1950 року. 1972 року закінчив Ждановський металургійний інститут. У 1972 – пішов працювати на металургійний комбінат ім. Ілліча вальцівником. Повернувшись зі служби в армії, 1974 року знову прийшов на ММК, де працював до 1986 року вальцівником, потім начальником зміни, начальником цеху. З 1986 – головний прокатчик відділу нової техніки і технологій Міністерства чорної металургії УРСР у Дніпропетровську. 1987–1991 — заступник генерального директора комбінату «Запоріжсталь».
      1991 року переїздить до Києва, де працює першим заступником голови Держкомітету України з металургійної промисловості, потім заступником міністра, міністром промисловості України. У 1994 році обирається до Верховної Ради 2-го скликання. Член комісії Верховної Ради з питань базових галузей та соціально-економічного розвитку регіонів.
       У серпні 1997 року Валерій Пустовойтенко призначає його першим віце-прем'єром у своєму уряді. У 1999 – перший заступник голови Фонду держмайна України, 1999–2001 – науковий консультант ВАТ «Стахановський завод феросплавів», 2002–2006 – голова наглядової ради ВАТ «Укрелектроапарат» у Хмельницькому.
       З 2006 – перший заступник Київського міського голови. Курирував роботу основних відділів: палива, енергетики та енергозбереження; з питань надзвичайних ситуацій; у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС; з питань захисту прав споживачів; праці та зайнятості. У грудні 2013 — січні 2014 року тимчасово виконував обов'язки голови КМДА.
        Працюючи на відповідальних державних посадах у 1994–2014 рр., зокрема народним депутатом України, у Київській міськдержадміністрації, приймав рішення і підтримував заходи щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу їхньому бойовому досвіду.
      Нагороди: ордени князя Ярослава Мудрого Vступеня, «За заслуги» трьох ступенів. Заслужений працівник промисловості України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки у складі колективу.
ГОРБУЛІН Володимир Павлович — український політик, вчений, державний діяч. Доктор технічних наук, професор, академік Національної академії наук України.
    Народився 17 січня 1939 року в Запоріжжі.У 1962 закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету, інженер-механік за спеціальністю «літальні апарати». У 1962–1977 працював у КБ «Південне» (Дніпропетровськ), безпосередній учасник розробки стратегічних ракетних систем і космічних апаратів серії «Космос».
     У 1977–1990 працював в апараті ЦК Компартії України, з 1980. — завідувач сектора ракетно-технічної та авіаційної техніки. Брав участь в організації і координації робіт з усіх програм створення ракетно-космічної та авіаційної техніки в Україні. З 1990 — завідувач підвідділом оборонного комплексу, зв'язку та машинобудування Кабінету Міністрів України. 1992 — генеральний директор Національного космічного агентства України. Керівник розробки і безпосередній учасник створення і втілення першої Національної космічної програми України (1992–1994). Член Міжнародної академії астронавтики.
     З 1994 — Секретар Ради національної безпеки при Президентові України, — Радник Президента України з питань національної безпеки, з 1996–1999 — Секретар Ради національної безпеки і оборони України. З 1999 — радник Президента України. У 2000–2002 — голова Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України. З 2002 — помічник Президента України з питань національної безпеки.
      Створив і очолює на громадських засадах Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. У 2003–2005 — заступник голови Державної комісії з питань реформування та розвитку Збройних Сил України. 2003 — організатор і директор на громадських засадах Інституту проблем національної безпеки України. З 24 травня по 10 жовтня 2006 року — тимчасово виконуючий обов'язки Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
      Працюючи на відповідальних державних посадах у 1986–2014 рр., зокрема в Адміністрації Президента України, Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, підтримував заходи щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, використання бойового досвіду ветеранів війни у питаннях реформування Збройних Сил України.
      З 2009 — голова та один із засновників Ради із зовнішньої та безпекової політики.
Член Президії Комітету з Державних премій України у галузі науки і техніки. Очолював Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО, був співголовою Консультаційного комітету при Президентах України і Польщі, співголовою секретаріату Комісії Кучма — Гор; у 2000–2001 очолював Міжвідомчу комісію з питань врегулювання політичного конфлікту в придністровському регіоні республіки Молдова; 2000–2002 був заступником голови Урядового комітету з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності.
Радник в.о. Президента Олександра Турчинова.
     З 26 червня 2014 року – радник Президента України Петра Порошенка, директор Національного інституту стратегічних досліджень .
      Нагороди: ордени Князя Ярослава Мудрого трьох ступенів, двох Трудового Червоного Прапора. Заслужений машинобудівник України, Державна премія України в галузі науки і техніки 2002 року — за роботу «Науково-методологічні засади системи національної безпеки України» (у складі колективу), лауреат Державної премії СРСР у галузі науки і техніки (1990), лауреат премії НАН України ім. М. К. Янгеля, Почесна грамота Верховної Ради України, медалі, нагороди іноземних держав.
      ГРИНЬОВ Володимир Борисович — український політик і науковець.
      Народився 26 липня 1945 року у Великій Троїці Білгородської область
     Трудовий шлях: у 1963—1990 роках студент (фах — інженер-механік), аспірант, інженер, асистент, доцент, зав. кафедрою, професор Харківського політехнічного інституту. Делегат XXVII з'їзду КПРС і XXVII з'їзду КПУ.
      1989 — співголова Харківської крайової організації Народного Руху України за перебудову. 1990—1991 — член «Демплатформи в КПРС». 1990—1994 — народний депутат України 1-го скликання. Депутат Харківської обласної ради. 1990 — 1993 — заступник Голови Верховної Ради України.
     Працюючи на посаді заступника Голови Верховної Ради України у 1990—1993 рр., забезпечив розробку і прийняття Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», підтримував діяльність УСВА у період її становлення, приймав рішення про делегування Спілці повноважень державного органу на міжнародні переговори при вирішенні питань розшуку без вісті пропалих і полонених військовослужбовців в Афганістані.
      1993 — президент міжнародного фонду «Ділова діаспора України».
1994 — радник Президента України з питань регіональної політики. Член ПДВУ; голова об'єднання «Нова Україна»; засновник і голова Межрегіонального блоку реформ, голова товариства «Україна-Японія».
     Віце-президент по роботі з регіональними структурами Міжрегіональної Академії управління персоналом, член правління Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України.
Доктор технічних наук, професор, академік Академії інженерних наук України.
       ГУРЕНКО Станіслав Іванович — український державний і політичний діяч.
       Народився 30 травня 1936 року в Іловайську Донецької області в родині вчителів. Закінчив Київський політехнічний інститут (1958), інженер-механік; кандидатська дисертація «Вплив АСУ машинобудівного підприємства на зростання продуктивності праці» (Інститут економіки промисловості АНУ, 1975).
      З 1958 — інженер-технолог, старший інженер-конструктор, завідувач лабораторії Донецького машинобудівного заводу ім. ЛКСМУ. У 1963–1964 — старший викладач Донецького політехнічного інституту. З 1964 — заступник головного технолога, головний технолог, заступник головного інженера, головний інженер, з 1970. — директор Донецького машинобудівного заводу ім. ЛКСМУ.
      З 1976 — секретар Донецького ОК КПУ. 1980–1987 — заступник Голови РМ УРСР. З 1987 — секретар, 2-й секретар ЦК КПУ. У 1990 —1991 — 1-й секретар ЦК КПУ, член Політбюро ЦК КПРС.
      У 1991–1998 — науковий консультант НВК «Енергія», заступник директора НПП «Бета-3», головний радник правління Укрінбанку, заступник директора СП «Наваско». Депутат ВР УРСР 10-11 скликання, у1989–1991 — народний депутат СРСР. Народний депутат України 12(1) скликання з 1990 – 1993 року (склав повноваження за власним бажанням), член Комісії з питань Чорнобильської катастрофи. На час виборів – другий секретар ЦК КПУ.
      Народний депутат України 3-го скликання у 1998 – 2002 від КПУ. На час виборів – заступник директора СП «Наваско», радник ЦК КПУ. Голова Комітету з питань економічної політики, управління народного господарства, власності та інвестицій 1998 —2000, член Комітету з питань економічної політики, управління народного господарства, власності та інвестицій; член фракції КПУ (з 1998 року). Член Ради НБУ 1999 — 2000.
     Народний депутат України 4-го скликання 2002–2006 від КПУ, член фракції комуністів, голова Комітету з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
     Працюючи народним депутатом України у 1990 — 2006 рр., брав участь у прийнятті Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», підтримував діяльність УСВА у період її становлення, з повагою ставився до ветеранів та їхніх соціальних проблем.
     Нагороди: ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора.
     Помер 14 квітня 2013 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.


Д

ДРОГОБИЧ Володимир Гнатович – головний консультант Головного департаменту з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України.
Добре, професійно володіє інформацією про стан ветеранського руху в Україні. Завжди шанобливо ставиться до ветеранів і їхніх проблем.
ДРОМАШКО Людмила Григорівна – Первомайський міський голова Миколаївської області.
Народилася 27 квітня 1955 року в селі Лиса Гора Первомайського району.
У 1980 році закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості, інженер-економіст.
З 1977 по 1992 рік працювала економістом, провідним економістом, начальником планово-економічного управління, заступником директора заводу «Фрегат», а з 1993 по серпень 2008 року – заступник голови правління з економіки і фінансів відкритого акціонерного товариства «Завод «Фрегат».
З 1998 року обиралась депутатом Первомайської міської ради, очолювала постійну комісію з питань планування бюджету, фінансів, приватизації та комунальної власності.
У 2008 році – секретар Первомайської міської ради. З 11 грудня 2008 року по теперішній час – міський голова.
З вересня 2012 року – голова Дорадчого комітету з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків Асоціації міст України.
Нагороди і відзнаки: Грамота Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом» (2008), почесне звання «Заслужений економіст України» (2010), пам’ятний нагрудний знак «За сприяння Повітряним Силам Збройних Сил України» (2011), відзнака Президента України − ювілейна медаль «20 років незалежності України» (2011), орден святої великомучениці Варвари другого ступеня.
За період роботи в органах місцевого самоврядування Людмила Григорівна всіляко підтримує захист соціальних прав, діяльність організацій ветеранів війни.
Сьогодні у Первомайську проживає 337 воїнів-інтернаціоналістів, які брали участь у бойових діях на території 15 країн світу. Всі вони не залишаються поза увагою держави та органів місцевої влади.
Учасники бойових дій на території інших держав користуються пільгами на житлово-комунальні послуги. Торік 21 воїн-інтернаціоналіст отримав матеріальну допомогу з місцевого бюджету на загальну суму 30 тисяч гривень. Сім’ї загиблих нині отримують щомісячну стипендію 800 гривень, що на 300 гривень більше, ніж 2015 року. За рік забезпечено безкоштовним зубопротезуванням – 15, путівками на санаторно-курортне лікування – 9 ветеранів. З міського бюджету постійно виділяються кошти для здійснення статутної діяльності громадської організації воїнів-інтернаціоналістів.
Міська влада тісно співпрацює зі спілкою воїнів-«афганців», яка є однією з найбільш дієвих та організованих у місті, у лютому вже вдруге .підписано меморандум про взаємодію і співробітництво. Цей документ регламентує співпрацю у питаннях, що стосуються реалізації заходів із всебічного захисту законних прав та інтересів учасників бойових дій на території інших держав і сімей загиблих (померлих) воїнів-інтернаціоналістів, зокрема, проведення спільних заходів до визначних і пам'ятних дат, виплату передбачених законодавством пільг і компенсацій, забезпечення надання щорічної одноразової матеріальної допомоги, яка щороку збільшується на 10%, безкоштовний проїзд у громадському транспорті тощо.
Звичайно, залишається ще багато проблем, невирішених питань. Але місцева влада в особі міського голови Л. Г. Дромашко продовжує робити все, щоб і надалі вирішувати нагальні питання соціального захисту учасників бойових дій, ветеранів війни, сімей загиблих воїнів, усіх, хто виконував інтернаціональний обов’язок за межами нашої держави.
ДУРДИНЕЦЬ Василь Васильович — радник Міністерства внутрішніх справ України.
Народився 27 вересня 1937 року в селі Ромочевиця Мукачівського району Закарпатської області. 1960 року закінчив юридичний факультет Львівського державного університету ім. І. Я. Франка. У 1958–1978 — працював у комсомольських і компартійних органах (Львів, Москва, Київ). У 1978 — заступник, а в 1982 — перший заступник міністра внутрішніх справ УРСР. На цій посаді працював до лютого 1991 р.
Від березня 1990 — народний депутат України. 29 січня 1992 року обраний першим заступником Голови Верховної Ради України. У липні 1995 року увійшов до складу Кабінету Міністрів України як віце-прем'єр-міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. З 18 червня 1996 року — перший віце-прем’єр-міністр України.
Від 14 лютого 1997 — голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України. Указом Президента України від 2 липня 1997 року призначений виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України.
З липня 1997 — директор Національного бюро розслідувань України. У 1999 — 2002 — міністр з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, ініціював і підтримував заходи щодо захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, використання бойового досвіду ветеранів війни у питаннях реформування правоохоронних органів держави.
У 2002 — 2003 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорській Республіці (в Словенії — за сумісництвом).
Член Урядового комітету з реформування аграрного сектора та з питань екології і надзвичайних ситуацій з 2000 року, член Ради національної безпеки і оборони України з 1997 року, представник України в постійних органах Частково відкритої угоди Ради Європи щодо запобігання, захисту та надання допомоги у разі великих природних і техногенних катастроф у 1999— 2003.
Генерал внутрішньої служби України (1997). Почесний професор Національної академії внутрішніх справ з 1997 року. Заслужений працівник МВС (1990). Заслужений прикордонник України (1997). Заслужений юрист України (2011).
Нагороджений: орденами Трудового Червоного Прапора (1977), «Знак Пошани» (1971), «За особисту мужність» (1991), Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (2000) і четвертого ступеня (2002), 12 медалями, Почесними грамотами Президії ВР УРСР (1987), КМ України (1998), Почесною відзнакою Президента України (1996), орденом «За заслуги» другого ступеня (2012), іменною вогнепальною зброєю (1996), лауреат премії імені Ярослава Мудрого (2008) за цикл наукових праць та проектів з питань інформатизації законотворчої, правоохоронної та правоосвітньої діяльності.
ДЬЯЧЕНКО Віктор Миколайович – віце-президент Товариства Червоного Хреста України (до 2016 року).
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема у місцевих і центральних органах влади з питань соціального захисту, а також на посаді заступника міністра соціальної політики України, ініціював і підтримував заходи щодо захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни.

Ж
        ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович – український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
        Народився 25 серпня 1940 року в селі Новосілки Демидівського району Рівненської області у багатодітній селянській родині.
       У 1960–1962 — вчитель 8-річної школи у селі Озерськ Дубровицького району. 1962 — закінчив Дубнівське педагогічне училище. Згодом переїхав до Луцька. 1962–1965 — робітник промкомбінату, підсобний робітник, слюсар. 1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.
        1968 року закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. З 1968 — в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий співробітник, науковий секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор.
        У 1992 році – державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України. 1992—1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.
        Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».
        З 30 грудня 1999 до 29 травня 2001 року — віце-прем'єр-міністр України.
        Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006). Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.
       У 2006–2008 — радник Президента України. 2008 —2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
      Працюючи на відповідальних державних посадах у 1992–2001 рр., зокрема віце-прем'єр-міністром України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно зустрічався з керівництвом Державного комітету України у справах ветеранів, УСВА, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки ініціатив і програм діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
        Доктор філологічних наук, академік НАН України. Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій.
       Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 року — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. У 1989 році – один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.
      Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (2009), орден «За заслуги» третього ступеня (1997) і першого ступеня (2000), лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».
З
     ЗАЙЧУК Борис Олександрович – український педагог, політолог, економіст, дипломат.
     Народився 27 серпня 1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. З вересня 1966 по липень 1967 року працював слюсарем ремонтно-будівельного управління Жовтневого району Києва.
      У 1971 році закінчив Київський педінститут ім. М. Горького за спеціальністю «Українська мова та література». Працював учителем Білогородської середньої школи Києво-Святошинського району Київської області.
      У 1972—1973 – проходив строкову військову службу. У 1974—1986 — директор Бобрицької, Гореницької, Білогородської середніх шкіл.. З 1986 до 1992 року — заступник голови виконкому Києво-Святошинської районної ради.
     У 1991 році закінчив Київський інститут політології та соціального управління, політолог, викладач соціально-політичних дисциплін.
     З 1992 до 1993 року — заступник голови Києво-Святошинської райдержадміністрації. З вересня 1993 року — заступник голови, з 1996 до 2008 року — голова правління Пенсійного фонду України. З 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики.
    У 2000 році закінчив Київський національний торговельно-економічний університет, економіст-фінансист. 2002 року захистив кандидатську дисертацію «Організаційно-економічний механізм побудови в Україні трирівневої системи пенсійного забезпечення».
     З січня 2008 по серпень 2009 року — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. З 2009 до 2010 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія. З березня 2010 до листопада 2012 — голова правління Пенсійного фонду України. З 2012 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці.
      Працюючи на відповідальних посадах в органах виконавчої влади, у Пенсійному фонді України, завжди з повагою ставився до ветеранів війни, приймав рішення на захист соціальних прав ветеранів, їх пенсійного забезпечення.
     Удостоєний почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Нагороджений орденами «За заслуги» третього ступеня (1998) і Князя Ярослава Мудрого п’ятого і четвертого ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

      ЗАЙЧУК Валентин Олександрович — український державний та освітній діяч.
     Народився 27 серпня 1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. Брат-близнюк – Б. О. Зайчук.
     У 1966–1967 – слюсар РБУ Жовтневого району Києва. 1967–1971 – студент Київського педінституту. 1971–1972 – вчитель української мови та літератури Лебедівської середньої школи і Музичанської 8-річної школи Київської області.
     У 1972 – 1973 – служба в Збройних Силах СРСР. 1973–1975 – організатор позакласної і позашкільної роботи, заступник директора з навчально-виховної роботи, директор Гореницької середньої школи Києво-Святошинського району Київської області. 1975–1982 – директор Боярської середньої школи №3. 1982–1988 – заступник завідувача Київського обласного відділу народної освіти, 1988–1991 – перший заступник начальника управління народної освіти Київського облвиконкому. 1991–1997 – заступник, перший заступник міністра освіти України, 1997–1998 – радник президента Академії педагогічних наук України. 1998 – 1999 – заступник директора Дослідного інституту педагогіки АПНУ. 1999 – міністр освіти України.
    У 2000–2001 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литовській Республіці. 2001 – 2002 – державний секретар Міністерства освіти і науки України. 2002–2014 – керівник Апарату Верховної Ради України.
     Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2014 рр., зокрема керівником Апарату Верховної Ради України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно організовував зустрічі активістів ветеранського руху, в тому числі УСВА, з керівництвом Верховної Ради України, народними депутатами, забезпечував процедури нагородження ветеранів грамотами Верховної Ради України, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо підтримки захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
    Кандидат педагогічних наук. Автор понад 80 наукових праць з питань педагогіки. Заслужений працівник народної освіти України (1999).
     Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1986).

ЗІНЧЕНКО Олександр Олексійович — український політик і медіа-менеджер.
       Народився 16 квітня 1957 року в Славуті Хмельницької області. У 1979 – закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету, де працював інженером кафедри теоретичної фізики, був аспірантом, молодшим науковим співробітником.
      Комсомольську кар'єру розпочав у 1983. За шість років пройшов шлях від заступника секретаря комітету комсомолу Чернівецького університету до завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК ВЛКСМ, голови координаційного комітету по зв'язках з молодіжними організаціями СРСР. У 1990 – один із засновників Руху демократичних реформ у Москві, співавтор публічної заяви ЦК ВЛКСМ про рішуче засудження путчу як спроби державного перевороту. Тоді ж курирував молодіжні програми ТВ і газету «Комсомольская правда».
     З жовтня 1991 по серпень 1992 — голова виконкому координаційної ради ЦК ВЛКСМ. Голова ліквідаційної комісії ВЛКСМ. Закінчив Академію суспільних наук за спеціальністю «політологія» і повернувся до Києва, де очолив ТОВ «Омета-Меркантайл», яке було частиною холдингу «Омета–XXI сторіччя», був віце-президентом, заступником керівника представництва АТ «Балчуг».
     У 1995 став генеральним директором АТЗТ ІА «Україна-Експрес», генеральним директором АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер»). У1998–2002 – почесний президент телеканалу, але 2003-го був остаточно позбавлений можливостей впливу на «Інтер».
       У 1998 і 2002 – обирався народним депутатом 3-го і 4-го скликань за партійним списком СДПУ(о). Очолював підкомітет з питань електронних засобів масової інформації Комітету з питань свободи слова та інформації, а після — Комітет з питань ЗМІ. У 1999–2002 був лідером фракції об'єднаних соціал-демократів. У травні 2002 обраний віце-спікером парламенту за квотою СДПУ(о).
      Очолював дві ТСК: з аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері, та підготовки пропозицій та з підготовки і попереднього розгляду узгоджених законопроектів про засади внутрішньої політики, про засади зовнішньої політики та про засади національних інтересів і національної стратегії розвитку України (2002).
    У 2003 році порвав із СДПУ(о), у липні 2004 очолив виборчий штаб Віктора Ющенка. 25 вересня того ж року очолив штаб коаліції «Сила народу». У листопаді 2004-го був обраний головою виконкому Комітету національного порятунку.
     24 січня 2005 року призначений Державним секретарем України при Президенті. Був серед засновників партії Народний союз «Наша Україна». Звільнений з Секретаріату Президента у вересні 2005 року за власним бажанням — на знак протесту проти «відродження корупційних схем у вищих ешелонах влади». Одночасно порвав із НСНУ.
     Напередодні виборів-2006 очолив Партію патріотичних сил, яка здобула менше 1 % голосів виборців. На виборах до Київської міської ради 2008 року балотувався за списком Блоку Юлії Тимошенко (4 місце), очолював фракцію БЮТ у Київраді.
     З лютого 2009 до березня 2010 був головою Національного космічного агентства України.
   Кандидат фізико-математичних наук. Академік Телевізійної академії України.
Автор (співавтор) 35 наукових праць з фізики напівпровідників, 15 статей з теорії молодіжного руху; 10 праць, присвячених глобальним інформаційним системам і ролі ЗМІ в сучасних умовах.
     Працюючи у ЦК ВЛКСМ та на відповідальних державних і політичних посадах у 1989 – 2010 рр., зокрема у керівництві провідних ЗМІ та у Верховній Раді України, з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
     Нагороди: орден «За заслуги» III ступеня (2001), Заслужений журналіст України (1998), Державна премія України в галузі науки і техніки 2012 року — за роботу «Проблемно-орієнтовані обчислювальні засоби обробки інформації в реальному часі» (у складі колективу; посмертно); Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). Премія «Телетріумф» 2003 року в номінації «За особистий внесок у розвиток українського телебачення»; орден Святого Князя Володимира IV ступеня.
   Помер 9 червня 2010-го у віці 53 років від раку крові, з яким боровся близько десяти років. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
      ЗЛЕНКО Анатолій Максимович — перший міністр закордонних справ незалежної України (1990–1994, 2000–2003).
      Народився 2 червня 1938 року у смт Ставище Київської області. 1959 року закінчив Київський гірничий технікум, гірничий майстер шахти «Максимівка-Полога» тресту «Кадіїввугілля».
       1967 року закінчив Київський університет. 1967–1973 — аташе, 2-й секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР. З 1973 — співробітник Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі.       1979 — радник відділу міжнародних організацій у справах ЮНЕСКО МЗС УРСР. У 1983 – 1987 — Постійний Представник УРСР при ЮНЕСКО.З1987 — заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1989 – 1990 — перший заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1990 – 1994 — міністр закордонних справ України. У 1994 – 1997 — Постійний представник України при ООН. У 1997 – 2000 — Посол України у Французькій Республіці,
       У 1997 – 2000 — Постійний Представник України при ЮНЕСКО, Представник України у Виконавчій раді ЮНЕСКО.
       З 1998 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Португальській Республіці (за сумісництвом).
       У 2000–2003 —Міністр закордонних справ України. З 2003 — радник Президента України з міжнародних питань. З 2003 — представник України в Комісії ООН з прав людини.
        З 2010 року – декан факультету міжнародних відносин Київського славістичного університету. Володіє англійською, іспанською, португальською, французькою мовами.     Автор 100 праць на міжнародну тематику.
    Працюючи на відповідальних державних дипломатичних посадах у 1987–2010 рр., зокрема заступником міністра, міністром закордонних справ України, радником Президента України з міжнародних питань, представником України в Комісії ООН з прав людини, підтримував ініціативи і робив суттєві дипломатичні кроки для встановлення миру в Афганістані, ліквідації наслідків афганської війни, визволення військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр., з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.    Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2011), V ступеня (2008); орден «За заслуги» I ступеня (2003), II ступеня (1999), III ступеня (1997); Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР; орден Почесного легіону (Франція, 1998); орден «За заслуги» (Португалія, 1998); орден Честі (Грузія, 2003).

І

       ІЖЕВСЬКА Тетяна Іванівна — український дипломат.. Надзвичайний і Повноважний Посол.
      Народилася 19 листопада 1956 року в Прилуках на Чернігівщині.
       У 1978 році закінчила романо-германський факультет Київського університету імені Т. Шевченка,.
     У 1981–1986 — старший лаборант, викладач, стажер-дослідник, 1986–1987 — навчання в аспірантурі. З 1986–1990 — викладач кафедри практики англійської мови, старший викладач кафедри лексикології та стилістики Київського державного педагогічного інституту іноземних мов. У 1990–1993 — старший викладач, доцент, керівник Курсів іноземних мов МЗС України.
      У 1993–1996 — у Швейцарській Конфедерації координатор Постійного Представництва України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві з питань підготовки Всесвітньої конференції зі становища жінок.
        У 1997 — завідувач відділом координації програм двостороннього культурного співробітництва. У 1997–1998 рр. — в.о. начальника Управління культурних зв'язків МЗС України. Член постійно діючої робочої групи для забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги. У 1998–2001 — начальник Управління культурного співробітництва та гуманітарних питань МЗС України.
       У 1998–2000 — член Бюро Керівної ради з питань культурного співробітництва Ради Європи.
       У 2001–2003 — перебувала у Королівстві Бельгія у зв'язку з довготерміновим відрядженням чоловіка.
      У 2003–2005 — начальник Управління культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України. 2005–2007 — директор Департаменту культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України.
       З 2004 — заступник голови Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, Представник України у Комітеті Ради Європи з питань рівноправності між чоловіками і жінками.
       З 2006 — Надзвичайний та Повноважний Посол України у Ватикані.
       З 2008 — Надзвичайний та Повноважний Посол України при Суверенному військовому Ордені Госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, Родосу і Мальти за сумісництвом.
    Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у 1997–2007 рр., зокрема начальником Управління культурного і гуманітарного співробітництва та директором Департаменту культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України, сприяла організації і проведенню заходів з ліквідації гуманітарних наслідків війни в Афганістані, визволенню військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр, з повагою ставилася до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймала рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги, наполегливо домагалася виконання прийнятих рішень.
       Кандидат філологічних наук, володіє англійською, італійською, російською, французькою. Автор понад 20 друкованих праць.
      Нагороди: Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2001), орден Княгині Ольги III ступеня (2011), Папська відзнака «Великий Хрест Ордену Папи Пія IX» (2009).
     ИЩЕНКО Федор Калистратович – военный и общественно-политический деятель.
     Родился 17 апреля 1922 года в селе Ивница Андрушевского района Житомирской области в семье кузнеца и колхозницы. В 1940 году после окончания средней школы был призван в Красную Армию и направлен на учебу в авиационную школу штурманов бомбардировочной авиации. В ноябре 1941 года в числе лучших курсантов сержант Ищенко был направлен в сводный авиационный полк и   принял боевое крещение в боях с фашистами под Ворошиловградом.
      За время Великой Отечественной войны совершил 204 боевых вылета, из них 97 – на разведку войск противника. Трижды был сбит, но всегда возвращался в боевой строй. Войну капитан Ищенко закончил в должности помощника начальника политического отдела авиационной дивизии по комсомольской работе.
      После войны окончил Военно-политическую академию и продолжил службу в разных военных округах и на различных должностях: был заместителем командира авиаполка по политической части, начальником отделения организационно-партийной работы воздушной армии, начальником политотдела авиационной дивизии, заместителем командующего ВВС Забайкальского военного округа, первым заместителем начальника политического управления Дальневосточного военного округа, членом Военного Совета – начальником политического управления Южной группы войск и начальником политуправления Северо-Кавказского военного округа.
      Депутат Верховного Совета РСФСР и УССР IX и X созывов.
      Генерал-полковник Ищенко отдал службе в ВС СССР более 47 лет и в 1987 году был уволен в запас, после чего активно включился в работу по укреплению ветеранского движения в Украине. В 1988 году был избран первым заместителем председателя Украинского Республиканского Совета ветеранов войны и труда, а также членом Республиканской редакционной коллегии по написанию Книги Памяти.
       В своей повседневной работе Федор Калистратович много делал для социальной защиты ветеранов войны и труда, был одним из основных разработчиков предложений к ряду законов Украины, в том числе «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», пенсионного законодательства, увековечения Победы в Великой Отечественной войне.
     Активно работал в Государственном Комитете Украины по делам ветеранов руководителем инспекторской ветеранской группы, проводил большую работу по укреплению единства и организованного сплочения ветеранского движения в Украине и странах СНГ.
      Активно участвовал в патриотическом воспитании молодежи, в совместных мероприятиях и акциях, которые проводили Организация ветеранов Украины и Украинский Союз ветеранов Афганистана. Его всегда и везде отличали высокое чувство долга перед Родиной, стремление прийти на помощь простому человеку и защитить его права и достоинство.
     Боевой и трудовой путь Федора Калистратовича достойно отмечены Родиной. Он награжден двумя орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны I степени, тремя орденами Красной Звезды, орденами «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» II и III степени, орденами «За заслуги» І, ІІ и ІІІ степени, орденом Богдана Хмельницкого ІІ и ІІІ степени, венгерскими орденами «Красная Звезда» и «Красное Знамя», польским офицерским крестом «Возрождение», более 70 медалями СССР и стран боевого содружества, а также наградами неправительственных организаций: УСВА, ОВУ и др.
       Умер 2 января 2009 года, похоронен в Киеве на Байковом кладбище.

К

КАЛАШНИК Ігор Миколайович – Заслужений будівельник України.
          Народився 8 травня 1960 року в Черкасах.
         У 1979   році – кресляр-конструктор черкаської філії   «Укрколгосппроекту», 1980 — 1983 – завод “Фотоприлад”, з 1983 року – інженер виробничого відділу тресту «Черкасижитлобуд».
       1984 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, факультет промислового та цивільного будівництва.
       З 1985 року – майстер, виконроб, начальник дільниці БМУ-3 тресту «Черкасижитлобуд». З 1988 року очолював будівництво молодіжного-житлового комплексу в Черкасах.
      У 1992 – 2016 – створив і очолив Колективне підприємство «Багатогалузеве об'єднання Інтербуд» Української Спілки ветеранів Афганістану. У 2008 – 2009 – очолював дирекцію з реконструкції та будівництва НСК «Олімпійський» у Києві.
Громадська діяльність: позапартійний депутат Черкаської міської ради перших п’яти скликань. Голова комісії з питань бюджету міської раді 3-го і 5-го скликань. Голова правління громадської організації «Форум розвитку Черкащини» до березня 2016 року
     Усе життя з дня заснування Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) організаційно і матеріально підтримував ветеранів та інвалідів афганської війни, гуманітарні заходи УСВА, зокрема спрямовані на розшук військовополонених і тих, хто пропав без вісті, зробив вагомий внесок у забезпечення житлом ветеранів війни.
      У 2002 році захистив докторську дисертацію за спеціальністю «Економіка» на тему «Інвестиційна діяльність і особливості житлового будівництва в умовах ринкової трансформації економіки України».
       Нагороди: Почесна Грамота Президента України (2000), медаль УСВА «За заслуги» третього ступеня. За участь у будівництві церкві Андрія Первозванного в Черкасах, Священий Синод УПЦ нагородив орденом Різдва Христового. У 2005 році рішенням експертів міжнародної програми «Лідери XXI століття» визнаний лауреатом загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», а підприємство відзначене знаком якості «Вища проба».
    Помер 13 березня 2016 року, похований в Черкас.
       КАМІНСЬКИЙ Михайло Степанович – професійний військовий журналіст, полковник запасу.
    Народився 2 грудня 1957 року на Тернопільщині.
    У 1976–1978 роках проходив строкову військову службу у місті Клін-10, військова частина ракетних військ стратегічного призначення (Московський округ ППО).
      З 1978 по 1982 роки навчався на факультеті журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. Кадровий офіцер, член Національної Спілки журналістів. Починаючи з лейтенантської пори і Забайкальського військового округу, 32 календарних роки прослужив на різних офіцерських посадах у військових засобах масової інформації – від відповідального секретаря багатотиражної (дивізійної) газети «Во славу Родины» до заступника головного редактора центрального друкованого органу Міністерства оборони України газети «Народна армія».
      Завжди творчо й фахово підходить до висвітлення навчального і виховного процесу у військових частинах і з’єднаннях. Як військовий експерт, брався за серйозні теми у жанрі журналістських розслідувань. Зокрема, стосовно стану вітчизняного озброєння, якості харчування, засобів індивідуального захисту тощо, а також щодо ставлення до виконання військового обов’язку в контексті різних соціально-політичних віянь і ситуаційних аспектів. Не цурався морально-психологічних тем і трагічних подій останніх десятиліть, історичних розвідок зарубіжних воєн і миротворчих операцій, в яких брали участь громадяни України.
       Завжди щиро опікується проблемами військовослужбовців, конкретно і конструктивно ставить питання шодо різних аспектів соціального захисту ветеранів війни і військової служби. Зокрема, писав про діяльність Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), співробітничає з газетою «Третій тост». Всіляко сприяв налагодженню контактів і співпраці військовослужбовців і ветеранів військової служби, героїко-патріотичному вихованню молоді України на прикладах мужності та стійкості, відданості Батьківщині воїнів-інтернаціоналістів.
      Як військовий репортер працював у різних кінцях світу.зокрема, у штаті Луїзіана (США), у Придністров’ї. Брав участь у двох миротворчих місіях – в Боснії і Герцоговині й Косово. Учасник бойових дій.
      Після звільнення з військової служби працював над створенням журнального проекту і був головним редактором нового журналу „Книголюб” (2008–2010 рр.). У 2011–2015 роках працював на державній службі – начальником відділу інформаційно-аналітичної роботи і взаємодії зі ЗМІ Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України. Державний службовець 8 рангу.
      За багато років набув неабиякого досвіду співпраці й взаємодії з державними установами, громадськими організаціями, засобами масової інформації. Продовжує активно працювати як журналіст-оглядач. Завжди відкритий для спілкування і співпраці, комунікабельний, легкий на підйом. По-військовому обов’язковий і відповідальний.
      Одружений. Виховав двох дітей – сина та дочку, які, за прикладом батька, обрали професію журналіста.
      Нагороди: Грамота Верховної Ради України (2014), 15 медалей Збройних Сил СРСР і України, медаль УСВА «За заслуги».
    КОВАЛЬ Михайло Володимирович – український військовий, генерал-полковник. Виконував обов'язки міністра оборони України, заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони України.
      Народився 26 лютого 1956 року в Ізяславі, Хмельницької область.
      У 1979 – закінчив Кам'янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. У 1979–1983 – служив у окремому гвардійському інженерно-саперному батальйоні гвардійської повітряно-десантної дивізії — командир взводу, командир роти. У 1983–1984 – працював начальником навчального центру. У 1984–1987 — служба у гвардійському парашутно-десантному полку гвардійської повітряно-десантної дивізії, заступник командира батальйону, командир батальйону.
      У 1990 – закінчив навчання у Військовій академії ім. Фрунзе. У 1990–1995 — заступник начальника, начальник навчального центру підготовки молодших спеціалістів повітряно-десантної бригади.
       Закінчив навчання в Академії Збройних Сил України у 1997. У 1997–1999 — начальник штабу, командир танкової дивізії армійського корпусу Північного оперативного командування. З 20 серпня 1999 — генерал-майор У 1999–2001 – начальник штабу — перший заступник командувача армійського корпусу Західного оперативного командування . У 2001–2002 — начальник штабу — перший заступник начальника Головного управління внутрішніх військ МВС України.
     У 2002–2003 — перший заступник голови Держкомітету у справах охорони державного кордону України — Командувача Прикордонних військ України. Генерал-лейтенант. З 2003 – перший заступник голови Державної прикордонної служби України — директор Департаменту по роботі з особовим складом.
    З 21 серпня 2007 — генерал-полковник. 25 березня 2014 – 3 липня 2014 – виконувач обов'язків міністра оборони України З 2 квітня по 5 липня 2014 – Член РНБО. З 3 липня 2014 – заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони України З 17 лютого 2015   — перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
     Працюючи на відповідальних військових і державних посадах у 1979–2014 рр., зокрема у Державному комітеті у справах охорони Державного кордону України та у Міністерстві оборони України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
     Нагороди: орден «За заслуги» першого (2014), другого ( 2011), третього.( 2003), медаль «За військову службу Україні» ( 1998), медаль «Захиснику Вітчизни», орден Червоної Зірки, орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» третього ступеня (1991), медаль «За бойові заслуги», відзнаки Міністерства оборони України «Доблесть і честь» (2001), «Ветеран військової служби», медалі «10 років Збройним Силам України», «За сумлінну службу» другого ступеня.

      КОВТУН Анатолій Григорович – український державний діяч, правознавець.
     Народився 30 вересня 1934 року в Кролевці Сумської області. У 1956 році закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю правознавство.
У 1956–1985 – в органах державної безпеки працював слідчим, старшим слідчим, керівником слідчих підрозділів, зокрема у 1978–1985 – начальником слідчого відділу Комітету державної безпеки Таджицької РСР.
У 1985–1990 – старший викладач криміналістики Вищої школи КДБ СРСР. У 1990 – 2003 – працював у Секретаріаті Верховної Ради України консультантом з 1994 – завідуючим секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
    Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», прийнятого у квітні 1991 р., «Про бюджетну систему України», брав активну участь у підготовці Закону Україні «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та щороку відслідковував питання його наповнення коштами при розгляді законів України «Про Державний бюджет».
     У 1995–1999 – доцент кафедри криміналістики юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за сумісництвом. 2003–2012 – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
    Військове звання – полковник з 1980 р. Учасник бойових дій в Афганістані у 1980–1985 роках.
    Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді та в апараті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
    Нагороди: 14 медалей, Почесна Грамота Верховної Ради України, Почесна Грамота Верховної Ради Таджицької РСР, відзнаки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «За мужність», «За особливі заслуги у захисті прав людини», «За захист прав людини», нагороди УСВА «За заслуги», «За звитягу», інші відомчі нагороди і громадських організацій, зарубіжних держав.
       КОВТУН Георгий Кириллович — украинский государственный деятель, начальник Главного управления разведки Службы безопасности Украины.
     Родился 28 сентября 1930 г. в селе Виноградьевка Михайловского района Амурской области.
    В 1945 г. окончил 7-летнюю школу в Райчихинске Амурской области До августа 1946 г. – разнорабочий в колхозе. Учился в судостроительном техникуме в Комсомольске-на-Амуре, Работал техником-технологом по обработке холодных металлов на судостроительном заводе.
     В Советской Армии – с июля 1950 г. Курсант школы войсковых переводчиков (учебное заведение ГРУ) в Канске Красноярского края. После окончания направлен на работу в разведку погранвойск МВД. В органах госбезопасности – с декабря 1953 г. Службу начал в пограничных войсках МВД-КГБ в Забайкалье. В 1958–1962 – слушатель Высшей школы КГБ.
    Занимал должности: помощник начальника ПОГО по оперативной работе, ОГ ПВ КГБ при СМ Белорусской ССР (1962–1965.); начальник ОО КГБ по Краснознаменному Тихоокеанскому пограничному округу КГБ (1965–1971); заместитель начальника отдела Управления кадров КГБ при СМ СССР (1971); заместитель, первый заместитель начальника Секретариата КГБ при СМ СССР – начальник дежурной службы (1971–1978);     заместитель начальника Инспекторского управления КГБ СССР (1978–1979), в 1973–1979 – заочно учился в аспирантуре ВКШ КГБ им. Ф. Э. Дзержинского, кандидат юридических наук (1979); заместитель начальника войск Западного пограничного округа КГБ по разведке – начальник разведотдела (1979–1984); заместитель председателя КГБ Украинской ССР (1984 –1991).
     С 1991 г. – в органах безопасности Украины: и.о. заместителя председателя Службы национальной безопасности Украины, заместитель председателя СНБУ, начальник Главного управления разведки. С декабря 1992 г. – в отставке. Генерал-майор (1979).
     На ответственных должностях в правозащитных органах государства всегда с уважением относился к ветеранам войны, их боевому опыту, учитывал его в деятельности спецслужбы, поддерживал ветеранские организации, в том числе и Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
     Награды: 2 ордена Красной Звезды (1977, 1984), орден Красного Знамени (1990), нагрудные знаки «Почетный сотрудник госбезопасности» (1967) и «Почесна відзнака ГУР СБ України» (2002), медали «За отличие в охране государственной границы СССР» (1958), «За безупречную службу» трех степеней и др.
     Ушел из жизни 11 декабря 2004 года.
         КОЗЛОВ Василь Андрійович – український військовий і музейний діяч.
          Народився 25 квітня 1918 року в селі Іванині Пензенської області.
Життя Василя Андрійовича умовно можна поділити на два етапа: 35 років присвятив він прикордонним військам і 18 – служінню музейній справі. Людина своєї епохи, керівник свого часу, безкомпромісний, вимогливий, він сповна віддав себе безкорисливому служінню Вітчизні й своїм прикладом запалював інших.
Двадцятирічним юнаком розпочав Василь Козлов службу в прикордонних військах. На талановитого й ініціативного червоноармійця звернули увагу, він успішно просувався службовими сходами. Друга світова війна застала його на Далекосхідному кордоні. Мало кому відомо, що молодому військовику було доручено виконання важливого завдання державного значення – переправляти військові вантажі та бойову техніку, отримані по ленд-лізу, із США до далекосхідних портів СРСР. Це випробування на мужність, громадянську зрілість, командирську науку й навіть на дипломатичні навички Василь Козлов витримав гідно.
Згодом його перевели до Москви, в центральний апарат прикордонних військ, що послужило поштовхом до подальшого професійного зростання. Потім була служба на керівних посадах у прикордонних військах на Кавказі, у Прибалтиці, Молдавії, Білорусії та в Україні. Шлях від червоноармійця-прикордонника до генерал-майора, заступника начальника військ Червонопрапорного Західного прикордонного округу не був легким, адже час був складним і суворим. Суворим і вимогливим до себе і колег завжди залишався і генерал Козлов. Від підлеглих він вимагав професійності та самовідданості, власним прикладом демонструючи безкорисливе ставлення до роботи. Саме тому його авторитет у військах був беззаперечним.
Наприкінці 1973 року вийшов у відставку, а вже з 1976-го розпочався другий, не менш важливий, етап – робота на посаді директора Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941−1945 років. Здавалося б, що 58-річний генерал може жити і керувати спокійно, адже музей – не кордон. Але це був саме той період, коли будівництво нового Меморіалу над Дніпром прямувало до завершення. Тому директор зосередив усю свою енергію і талант керівника на пошук актуальних наукових підходів, нестандартних технологічних методів, креативних ідей. Він навчався новій справі сам і навчав підлеглих. вимагав творчо мислити, оперативно вирішувати завдання, працювати плідно й самовіддано.
За ініціативи В. А. Козлова було розпочато комплектування музейних експонатів, що висвітлювали участь СРСР у війні в Афганістані. У результаті плідної діяльності було підготовлено перші реліквійні виставки, а в травні 1992 року відкрилася перша на пострадянському просторі стаціонарна експозиція, фактично – перший державний музей, присвячений афганській війні. Це робилося коштами музею, на власний ризик керівництва, завдяки творчим зусиллями колективу. А генератором ідей був директор Меморіального комплексу – В. А. Козлов.
Непересічність особистості Василя Андрійовича виявилася і в його літературному доробку. Він був одним з авторів нарисів «Дозорные западных рубежей». Його перу належать повісті «Контрольна смуга», «Заслон», «Застава», «Огненное утро», «Крещенные огнем», присвячені воїнам-прикордонникам.
Василь Андрійович натхненно працював до останньої години свого життя, поки його майже силоміць не відвезли з кабінету до лікарні, де за дві години зупинилося втомлене серце. Це сталося 28 березня 1994 року.
Усе своє свідоме життя В.А. Козлов віддав службі Вітчизні, справі зміцнення її кордонів, збереженню героїчного минулого народу й правди історії в музейній експозиції. Самовіддана служба й безкорислива творча праця генерала відзначені бойовими і трудовими нагородами, серед яких ордени Леніна, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни тощо. Але головною нагородою для Василя Андрійовича є Меморіал над Дніпром, створений під його керівництвом, і пам'ять у серцях тих, хто жив, служив, працював поруч із ним.
        КОЛОМІЄЦЬ Ірина Костянтинівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» (до 2014 р.),
      Брала активну участь у створенні багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані, воїнам-інтернаціоналістам, у виховній роботі насамперед з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
        КОЛЬЧИК Микола Михайлович – український державний діяч, правознавець.
         Народився 13 травня 1933 року в Красногоровці Донецької області. У 1951 – закінчив середню школу з золотою медаллю, у 1956 – з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г.Шевченка за спеціальністю правознавство.
        У 1956–1967 – працював у УКДБ по Волинській області оперативним уповноваженим в Берестецькому райвідділі, слідчим у слідчому відділі в Луцьку.
        У 1967–1980 – слідчий, старший слідчий, слідчий в особливих справах слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР. 1980–1991 – юрисконсульт КДБ при РМ УРСР.
         1991–1994 – консультант Секретаріату Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів, репресованих та воїнів-інтернаціоналістів. Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У 1994–1999 – старший консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
       Заслужений юрист України,
       Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
         Нагороди: 12 медалей, нагороди УСВА «За заслуги», громадських організацій, відомчі нагороди, зарубіжних держав.
           КОНДРАТЮК Наталія В’ячеславівна – кореспондент українського телебачення.
         Її називали людиною, для якої професія і життя були синонімами. Понад двадцять років Н. Кондратюк присвятила телебаченню – починала як ведуча в редакції інформації «УТН», потім була коментатором у програмах «Вікна», «Вісті», очолювала бюро ГРТ в Україні, працювала на телеканалі «Україна».
        Об’єктивно висвітлювала події війни в Афганістані та проблеми ветеранів у мирному житті, з повагою ставилася до ветеранів війни, підтримувала діяльність Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
          Померла 22 лютого 2008 року, похована на Байковому кладовищі у Києві.
         КОНДРАТЬЄВ Ярослав Юрійович — генерал-полковник міліції, ректор Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, почесний професор Міжнародної кадрової академії, український державний діяч, правознавець.
Народився 15липня 1948 року в Стрию Львівської області в сім'ї робітника. З 1963 — студент Львівського технікуму залізничного транспорту.
В органах внутрішніх справ – з 1971 року: курсант Львівської спеціальної середньої школи міліції, інспектор, старший інспектор, начальник відділення, начальник відділу управління карного розшуку УВС Львівського облвиконкому. У 1980 році закінчив юридичний факультет Львівського національного університету імені І. Франка. У 1980–1983 — начальник відділу, а з 1983 — заступник начальника управління карного розшуку УВС міста Києва. З 1985 — заступник начальника управління, з 1987 — начальник управління карного розшуку МВС України.
У 1986–1989 – брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де виявив мужність і самовідданість при виконанні службових обов'язків
У 1990–1994 — народний депутат України, голова Постійної комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, член Президії Верховної Ради України. З 1993 року – начальник (за сумісництвом) Національного центрального бюро Інтерполу.
З 1994 року — ректор Української академії внутрішніх справ України, член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України й водночас – керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю цього комітету, член Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки, член правління Кримінологічної асоціації України, президент Української секції Міжнародної поліцейської асоціації.
Під його керівництвом сформувався новий науковий напрям з розробки проблем юридичної психології, психології особистості й психології діяльності правоохоронних органів, оперативно-розшукової та слідчої психології.
Ярослав Кондратьєв – автор понад 100 наукових робіт, трьох монографій, співавтор чотирьох монографій, п'яти підручників, автор і співавтор багатьох навчальних і науково-методичних посібників, брошур, статей, які знайшли своє втілення у навчальному процесі юридичних навчальних закладів і правоохоронній практиці.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат Премії імені Ярослава Мудрого за видатні досягнення в науково-дослідницькій діяльності з проблем правознавства (2002).
Працюючи у Верховній Раді України, відстоював права ветеранів війни і служби у правоохоронних органах. На посаді ректора Національної академії внутрішніх справ України приділяв пріоритетну увагу підготовці фахівців МВС з урахуванням досвіду ветеранів. Підтримував діяльність ветеранських організацій, зокрема Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Нагороди: медалі «За військову доблесть», «За трудову відзнаку», «За бездоганну службу» трьох ступенів, «За працю і звитягу» «За бойову співдружність»; тощо, нагрудні знаки «За відмінну службу в МВС», «За відзнаку в службі», «Почесний знак МВС України», «Відмінник міліції», нагороди УСВА.
Помер 28 квітня 2005 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

      КОСТЫРЯ Анатолий Арсентьевич – активный член Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), историк, доктор наук, профессор, академик Международной кадровой академии.
      Родился 29 января 1954 года в Красноармейске Донецкой области. Окончил в 1978 году исторический факультет Высшей комсомольской школы при ЦК ВЛКСМ.
       С 1978 года – на государственной службе в России, Таджикистане, Узбекистане, с 1999   года   работал в Украине: помощником председателя УСВА, начальником отдела Государственного комитета Украины по делам ветеранов. Государственный служащий Украины 5 ранга.
       С 2003 года перешел на научно-исследовательскую работу, одним из главных направлений которой стало применение научного подхода в изучении творческого наследия об Афганской войне и ее последствиях.
       Автор монографии «Историография, источниковедение, библиография спецоперации СССР в Афганистане (1979–1989 г.г.)», соавтор словаря-справочника «Военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане», учебника для высшихучебных заведений   «Політична історія України XX століття», монографии «Историография войны в Афганистане (25 декабря 1979 – 15 февраля 1989 г.г.)», автор более 70 научных, публицистических статей по проблемам политической истории XX века, военно-политической спецоперации СССР в Афганистане.
       Постоянно сотрудничал с газетой УСВА «Третій тост», на страницах которой печатались его статьи.
       Анатолий Арсентьевич в последнее время жил на малой Родине, много сил отдавал научно-педагогической и творческой деятельности, работал заместителем председателя Донецкой областной организации УСВА, участвовал в общественно-политической жизни организации и региона.
         За активную жизненную позицию и научный труд награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины, наградами УСВА.
          Ушел из жизни 1 декабря 2010 года, похоронен на родине.

КОРНІЙЧУК Володимир Михайлович – державний і громадській діяч, голова Ради Асоціації ветеранів МВС України, Заслужений юрист України.
       Народився 22 лютого 1937 року на Житомирщині. Проходив військову службу в Забайкальському військовому окрузі. Закінчив юридичний факультет Іркутського державного університету. Обравши долю правоохоронця, пройшов шлях від оперуповноваженого райвідділу в Читинській області до першого заступника міністра внутрішніх справ України.
    Учасник бойових дій в Афганістані – у 1981–1983 роках надавав допомогу в створенні й становленні органів і військ МВС ДРА на посаді старшого оперативного співробітника зони Центр і Кабульської провінції. Під його керівництвом було розроблено і проведено низку успішних бойових операцій органами і військами МВС ДРА. У багатьох операціях брав особисту участь.
    У 1986 році як заступник міністра внутрішніх справ – начальник УМВС у Київській області організовував дії підлеглих з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
    1991–1992 – перший заступник міністра внутрішніх справ України.
    У жовтні 1991 року очолив ініціативну групу зі створення організації учасників бойових дій в Афганістані, які на той час працювали в системі МВС, та її керівного органу – Координаційної ради.
     Працюючи на відповідальних посадах у МВС України, враховував бойовий досвід ветеранів війни в Афганістані в професійній діяльності, брав активну участь у роботі Міжвідомчої робочої групи з питань розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті й потрапили у полон в Афганістані, сприяв становленню і підвищенню авторитету УСВА.
    Нагороди: ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За заслуги» другого і третього ступенів, відзнака «Почесний працівник МВС України», інші відзнаки МВС і громадських організацій, нагороди УСВА.

     КРАВЧЕНКО Юрій Федорович   — державний діяч, міністр внутрішніх справ України (1995–2001), генерал внутрішньої служби України. У 2001–2002 роках — голова Херсонської обласної державної адміністрації.
     Народився 5 березня 1951 року в Олександрії Кіровоградської області в робітничій сім'ї.
У 1966–1970 — учень Олександрійського індустріального технікуму,
електрослюсар шахти 3-біс. У 1970 – 1972 – служба в армії, 1972–1974 р. — електрик Кіровоградського заводу друкарських машин. У 1974–1978 — слухач Горьківської вищої школи МВС СРСР, правознавець.1978–1981 — інспектор, старший інспектор БРСВ відділу внутрішніх справ Світловодського міськрайвиконкому Кіровоградської області. 1981 — 1982 — начальник відділення карного розшуку Олександрійського міського відділу внутрішніх справ Кіровоградської області. 1982–1986 —заступник начальника, начальник Олександрійського міського відділу внутрішніх справ.
       У 1986–1988 р. — начальник відділу боротьби з наркоманією Управління карного розшуку МВС УРСР. 1988–1989 — заступник начальника 7-го Управління МВС УРСР.
1989–1992 —начальник УВС Кіровоградської області.
      У 1992–1994 — заступник міністра — начальник кримінальної міліції МВС України.
1994–1995 —голова Державного митного комітету України.
     У 1995–2001 — міністр внутрішніх справ України. Під керівництвом генерала було розгромлено свавілля організованих кримінальних угрупувань, особливо в Криму.
    У2001 ів2002—директор Інституту права ім. Князя Володимира Великого при Міжрегіональній академії управління персоналом.
    У 2001 – 2002 — голова Херсонської ОДА .2002–2004— голова Державної податкової адміністрації України.
        Працюючи на відповідальних військових і державних посадах у 1990–2005 рр., зокрема у Міністерстві внутрішніх справ України, Державній податковій адміністрації України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, біженців з Афганістану, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті та потрапили у полон в Афганістані, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Був членом: Ради національної безпеки і оборони України (1996 – 2001), Ради з питань збереження національної культурної спадщини (1997–1998), Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997–2000), Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001 ), Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю, Комісії з опрацювання питань скасування смертної кари в Україні, Координаційної ради з питань внутрішньої політики, президії Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів і місцевого самоврядування.
Заслужений юрист України (1998). Доктор юридичних наук (кандидатська дисертація «Актуальні проблеми реформування органів внутрішніх справ України (організаційно-правові питання)», Університет внутрішніх справ, 1998; докторська дисертація «Свобода як принцип демократичної правової держави», Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2003). Автор книги «Міліція України». Майстер спорту з плавання.
       Нагороди: ордена Богдана Хмельницького третього ступеня (1999), Святого Дмитра Солунського третього ступеню, Святого князя Володимира Великого першого ступеню, Почесний громадянин міста Олександрії, почесний президент Асоціації професійних видів єдиноборств.
    Помер 4 березня 2005 року від двох вогнепальних поранень в голову. Смерть Ю. Ф. Кравченка викликає багато запитань …
У 2010 році, напередодні п'ятої річниці загибелі Юрія Кравченка, вийшли у світ кілька книг, присвячених його життю і таємниці смерті. Серед них — твір Тетяни Кравченко «Честь і гордість», книга соратника Юрія Кравченка — колишнього в.о. міністра внутрішніх справ України Михайла Корнієнка «Втрачений шанс», монографія Олександра Бандурки з аналізом реформ і законотворчої діяльності генерала та інші.

КРАВЧУК Леонід Макарович — перший Президент України після здобуття незалежності у 1991 році (1991–1994), Голова Верховної Ради України 1990–1991, народний депутат України 1990–1991 і 1994–2006, Герой України (2001).
Народився 10 січня 1934 року в родині селянина, у селі Великий Житин, що з 1939 року входило до складу Волинського воєводства Польщі (тепер – Рівненська область України). Макар Кравчук у 1930-ті роки служив у польській кавалерії, під час Другої світової війни 1944 року загинув на фронті й був похований у братській могилі в Білорусі. Мати померла 1980 року.
Закінчив Київський державний університет (1958), спеціальність – викладач суспільних наук та Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1970). Кандидат економічних наук.
      У 1958–1960 – викладач Чернівецького фінансового технікуму. 1960–1967 — консультант-методист Будинку політпросвіти, лектор, помічник секретаря, завідувач відділу агітації та пропаганди Чернівецького обкому КПУ. У 1967–1970 — аспірант Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
       У 1970–1988 — завідувач сектору, інспектор, помічник секретаря ЦК, перший заступник завідувача відділу, завідувач відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. У 1988–1990 — завідувач ідеологічного відділу, секретар, другий секретар ЦК КПУ. У 1989–1990 — кандидат у члени Політбюро, 1990–1991 — член Політбюро ЦК КПУ.
       Народний депутат УРСР Х—XIV скликань і України І—IV скликань. У 1990–1991— Голова Верховної Ради України. У 1991–1994. — Президент України.
              5 лютого 1992 року, виконуючи передвиборні обіцянки, які були наголошені на Конференції УСВА у листопаді 1991 року, Президент України Л. М. Кравчук видав Указ «Про утворення Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах». Головою Комітету був призначений Червонописький Сергій Васильович, першим заступником голови – Зубко Юрій Григорович, заступником – Аблазов Валерій Іванович. Розпорядженням Президента України від 12 березня 1992 року № 41 затверджено Положення про Комітет. До сфери його впливу входило близько 150 тисяч учасників бойових дій в зарубіжних війнах і конфліктах, а також члени їхніх сімей і члени сімей загиблих військовослужбовців.
   Комітет ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України став першим центральним органом виконавчої влади в Україні і СНД, повноваження якого в цілому були спрямовані на організацію і реалізацію державної соціальної політики стосовно ветеранів війни.
         22 жовтня 1993 року Президент України підписав Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII – найкращий закон про ветеранів у країнах СНД.
      Обраний народним депутатом 1994 року — на довиборах в мажоритарному окрузі на Тернопільщині. У 1998 році, залишаючись безпартійним, очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об'єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради. Член Політбюро і Політради СДПУ(о). У 2002–2006 – очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України.
       З 1999 року — співголова Всеукраїнського об'єднання демократичних сил «Злагода».
      Почесний президент Міжнародного громадського об'єднання «Рівненське земляцтво».      Почесний голова Всеукраїнського фонду сприяння міжнародному спілкуванню «Українське народне посольство» (з 1994 р.). З 2011 року — почесний президент Фонду «Перспективна Україна».
    Нагороди: звання Героя України з врученням ордена Держави (2001), орден Свободи (2014), орден князя Ярослава Мудрого другого (2007), третього (2004) , четвертого (1999) і п’ятого ступенів (1996), орден Жовтневої Революції, два ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «На славу Чернівців», нагороди зарубіжних держав, громадських організацій.

КРАСИЛЬЩИКОВ Анатолій Лаврентійович – державний діяч.
Народився 1955 року, 1981-го закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка, економіко-географ, викладач.
У Секретаріаті Кабінету Міністрів України працює з 1992 року. З 2002 – начальник Управління стратегії реформування соціальних відносин, з 2010 – начальник Управління соціальної політики та праці, з 2011 – начальник Управління експертизи соціально-трудових відносин.
                 Працюючи на відповідальних державних посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України у 1992–2016 рр., підтримував ініціативи УСВА щодо покращання рівня соціального захисту ветеранів війни, сприяв піднесенню авторитету і допомагав діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державний службовець третього рангу. Заслужений працівник соціальної сфери України.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, Подяка Прем’єр-міністра України, Почесна грамота Міністерства праці та соціальної політики України, Почесна відзнака Пенсійного фонду України.
        КРЕМЕНЬ Василь Григорович — вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997), академік НАН України (з 2000), академік НАПН України (з 1995), іноземний член РАО (з 2001).
       Народився 25 червня 1947 року в селі Любитове Кролевецького району Сумської області у селянській родині. У 1965 році з золотою медаллю закінчив середню школу, рік працював слюсарем автопарку в Конотопі. Упродовж 1966–1971 років навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філософському факультеті, у 1971–1979 – пройшов шлях від аспіранта до заступника декана факультету.
       У 1976 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1991-му — докторську. У 1979 – 1986 – працював у ЦК Компартії України, а в 1986–1991— у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. У 1991–1992 – заступник директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, у 1992–1994 – заступника директора з наукової роботи та завідувач відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України.
       У 90-х роках працював у Адміністрації Президента України: керував службою з питань гуманітарної політики і був заступником Глави Адміністрації Президента України – керівником управління внутрішньої політики, підтримував діяльність організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень з питань соціального захисту ветеранів війни.
        1997 року став президентом Національної академії педагогічних наук України. У 1998 – обраний депутатом Верховної Ради України, де очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти. Упродовж 1999–2005 років обіймав посаду міністра освіти і науки України.
       Президент Товариства «Знання» України (з 1998), Президент Спортивної студентської спілки (з 1998), заступник голови Комітету з державної премії в галузі науки і техніки (2002), заступник Голови Комітету з державної премії в галузі освіти (2011).
        Автор понад 800 наукових праць з проблем філософії, педагогіки та соціально-політичного розвитку суспільства. Головний редактор науково-теоретичного та інформаційного журналу АПН України «Педагогіка і психологія», голова редакційної колегії науково-практичного журналу «Директор школи, ліцею, гімназії», член редколегій: теоретичного і науково-методичного часопису «Вища освіта України», науково-практичного журналу «Гуманітарні науки», соціально-гуманітарного наукового журналу «Людина і Політика», науково-педагогічного журналу «Рідна школа», наукового часопису «Філософія освіти».
      Нагороди: орден Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, орден «За заслуги» трьох ступенів, Почесна грамота Верховної Ради України, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, орден Нестора-літописця та інші. Державна премія України в галузі науки і техніки, Міжнародна премія ім. Г. С. Сковороди, премія НАН України ім. М. І. Костомарова. Державна премія України в галузі освіти 2013 року — в номінації «наукові досягнення в галузі освіти» за цикл наукових праць «Філософія освіти: пошук пріоритетів» (у складі колективу)
       Наукові праці: монографії: «Коллективность и индивидуальность: судьба одной из ключевых социалистических идей» (1990); «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду)» (1996); «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації» (1999); "Освіта і наука України: шляхи модернізації (факти, роздуми, перспективи) (2003); «Україна: проблеми самоорганізації» (2003); «Освіта і наука в Україні: інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати» (2005); «Філософія національної ідеї: Людина. Освіта. Соціум» (2007); «Феномен інновацій: освіта, суспільство, культура» (2008); «Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору» (2009); «Еліта: витоки, сутність, перспектива» (2011); «Синергетика в освіті: аспект людиноцентризму» (2012); «Україна у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження)» (2013). Підручники для вищої школи: «Політологія: наука про політику» (2002); «Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції» (2005); «Філософія: Логос. Софія. Розум» (2006); «Філософія управління» (2007); «Філософія: Історія, суспільство, освіта» (2011); «Философия общения» (2011) та інші. Підручник для загальноосвітньої школи: «Філософія» (2012).

КИРИЛІШИН Петро Андрійович – голова Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані (воїнів-інтернаціоналістів).
Народився в 1961 р. на Житомирщині. 20 квітня 1980 р. був призваний до лав Радянської Армії. Спеціальність військового зв'язківця набув у навчальному підрозділі військ зв'язку сухопутних військ ЗС СРСР у Самарканді, потім направлений для подальшого проходження військової служби до Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан. Рядовий Кирилішин брав участь у забезпеченні зв'язком командування 40-ї загальновійськової армії під час проведення бойових операцій. На¬городжений знаком ЦК ВЛКСМ «Військова доблесть» і медаллю «Воїну-інтернаціоналістові від вдячного афганського народу», ювілейними медалями. 5 травня 1982 р. звільнився у запас.
Працював електромонтером на хімічному заводі ім. Свердлова у Вінниці. У 1983 – 1988 – навчався на природничо-географічному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського.
14 листопада 1991 р. обраний головою Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані, яку очолює й понині.
У 1992–2013 – працював на різних посадах у Вінницькій обласній державній адміністрації, у виконавчому комітеті обласної ради, Державному комітеті України у справах ветеранів. Успішно завершив навчання в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Захистив магістерську роботу на тему: «Війна в Афганістані та соціальні наслідки для України».
За плідну працю та активну громадську діяльність нагороджений відзнаками Президента України – орденами «За заслуги» і «За мужність» третього ступеня, орденом Державного комітету України у справах ветеранів «Вірність бойовим традиціям», Подякою Президента України, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, Почесною Грамотою Державного комітету України у справах національностей та релігій, почесними грамотами обласної державної адміністрації та обласної ради, відзнаками Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

КРЮЧКОВ Георгій Корнійович — радянський та український політик. Депутат Верховної Ради УРСР 9, 10, 11 скликань. Член ЦК Компартії України. Народний депутат Верховної Ради України 3 і 4 скликань. Дійсний член Академії проблем безпеки, оборони і правопорядку (Москва), професор.
     Народився Георгій Крючков 20 жовтня 1929 року в селянській сім’ї в селі Гусарка, що на Запоріжжі. 1947 року вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив з відзнакою. В інституті здобув не лише ґрунтовні спеціальні знання, а й навчився аналізувати, обстоювати власні переконання. Вже через чотири роки після закінчення вузу був призначений заступником начальника Запорізького обласного управління юстиції.
       Чесність, принциповість Георгія Крючкова сприяли тому, що в грудні 1955 року його обирають секретарем, а через два роки — другим секретарем Запорізького обкому комсомолу. У 1956 — вступив у КПРС. З 1960 року – на партійній роботі у Запорізькому обкомі Компартії України: керівник лекторської групи, заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації, завідуючого оргвідділом.
      Понад 20 років Г. К. Крючков працював у апараті ЦК Компартії України, з них понад 13 років очолював відділ організаційно-партійної роботи, обирався до складу ЦК. Був депутатом Верховної Ради УРСР кількох скликань. У 1985–1988 роках працював у апараті ЦК КПРС. У 1989 — народний депутат СРСР. Працював у Комітеті ВР СРСР з питань боротьби зі злочинністю, член Конституційної комісії. 1990 — помічник Голови РМ УРСР.
       У листопаді 1988 року Георгія Корнійовича обирають першим секретарем Одеського обкому Компартії України.
       Перебуваючи з квітня 1990 року на пенсії, він деякий час працював радником Ради Міністрів УРСР, радником ЦК Компартії України, а після заборони партії активно займався її легалізацією, згуртуванням комуністичних сил. У визнанні Конституційним судом України заборони компартії неконституційною — значна його заслуга.
       Двічі (1998 і 2002) Г. К. Крючков обирався народним депутатом України за списком КПУ. В обох скликаннях (1998–2000 і 2002–2006) входив до складу парламентського Комітету з питань національної безпеки й оборони, шість років очолював його. Саме під керівництвом Г. К. Крючкова Комітет забезпечив приведення практично всього масиву законодавства у цій сфері у відповідність до норм Конституції України 1996 року. Підсумки цієї роботи узагальнено у збірнику законодавчих актів «Правові основи військового будівництва та військово-цивільних відносин», виданому українською, російською та англійською мовами.
        І після завершення депутатських повноважень Георгій Корнійович займається активною громадською діяльністю. Він — член ЦК Компартії України, член Української Ради Миру, відповідальний секретар громадсько-політичної організації «Український форум».
        Погляди й активна політична позиція Георгія Крючкова знайшли відображення в його численних виступах у ЗМІ та книгах: «Всегда оставаясь самим собой. Позиция коммуниста» (2002), «Больных вопросов не обходить» (2003), «В гуще событий» (2004), «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника» (2004, 2009), «Украинское общество: бремя проблем. Беседы на политические темы» (2007), «Что происходит с нашей страной?» (2009), «Украина перед судьбоносным выбором» (2010), «Ожидания и разочарования» (2011) тощо.
        Нагороди: ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двічі), «Знак Пошани», Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, медалі, а також ордени «Дружби» (Російська Федерація) й «Співдружність» (Співдружність Незалежних Держав). Г. К. Крючков — лауреат премії ЦК Компартії України ім. В. І. Леніна та ім. Ярослава Галана.
           КУЗЬМУК Олександр Іванович — український політик, генерал армії України (1998), кандидат військових наук (2005). Народний депутат України 4-го та 6-го скликань. Член фракції Партії регіонів (з 2007), член Комітету з питань національної безпеки і оборони (з 2007).
          Народився 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутсього району Хмельницької області. Батько — Кузьмук Іван Федорович — військовослужбовець, заступник командувача 1-ї гвардійської загальновійськової армії, начальник Вищого військового училища, генерал-майор.
        Освіта: Харківське гвардійське вище танкове командне училище (1975); Військова академія бронетанкових військ, командний факультет (1983); Академія ЗС України, почесний магістр державного військового управління; Міжнародний інститут управління, бізнесу і права, бакалавр економіки.
        1975–1978 — командир танкового взводу; 1978 –1979 — командир танкової роти; 1979 –1980 — заступник начальника штабу танкового полку; 1980–1983 — слухач Військової академії бронетанкових військ; 1983–1984 — командир батальйону танків і спеціальних машин танкового полку забезпечення навчального процесу академії; 1986– 1988 — командир цього полку; 1988–1990 — заступник командира мотострілецької дивізії; 1990–1992 — начальник штабу — заступник командира мотострілецької дивізії; 1992 –1993 — командир мотострілецької дивізії.
         Військову службу проходив у Групі радянських військ в Німеччині, в Білоруському, Московському, Ленінградському, Прикарпатському Одеському військових округах.
          У 1993–1995 — командир 32-го армійського корпусу, старший військовий начальник в АР Крим. У 1995–1996 — командувач Національної гвардії України. 11.07.1996 – 24.10.2001 — міністр оборони України; член Ради національної безпеки і оборони України (1996–2001, 2004–2005).
          24.09.2004–03.02.2005 — міністр оборони України. 2005–2007 — Віце-прем'єр-міністр України. Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (2003 –2005). Радник Президента України (поза штатом), (до 2006). член Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального і Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001).
          Генерал-лейтенант (1995), генерал-полковник (1996).
           Нагороди: ордени «За заслуги» третього ступеня (2010), Богдана Хмельницького першого (2002), другого (1999) і третього (1997) ступенів, Данила Галицького (2004), Іменна вогнепальна зброя (1999), Державна премія України в галузі науки і техніки (1999), Відзнака Міністерства оборони України «Доблесть і честь», орден Св. Дмитра Солунського третього ступеня (УПЦ, 1999), 15 медалей, 6 орденів і відзнак іноземних держав.

КУЧМА Леонід Данилович — український політик, Прем'єр-міністр України (13 жовтня 1992 – 21 вересня 1993), Президент України (19 липня 1994 —23 січня 2005).
Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкіні Чернігівської області. У 1960 р. здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету.
     У 1960–1982 – інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 – секретар партійного комітету Конструкторського бюро «Південне», пізніше – з 1981 по 1982 — секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» — на той час найбільшого заводу військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі.
      З 1982 по 1986 — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», з 1986 по 1992 — генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод».
У 1990–1992 – народний депутат УРСР (XII скликання, пізніше – Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки.
      Жовтень 1992—вересень 1993 — Прем'єр-міністр України, голова Ради національної безпеки і оборони.
     З метою створення належних умов для активної участі ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах у суспільному виробництві, сприяння благодійній і гуманітарній діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 2 квітня 1993 р. № 238 «Про сприяння діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану».
         З грудня 1993 — президент Ради промисловців і підприємців України. У 1994 – народний депутат України другого скликання, член міжрегіональної депутатської групи.
      19 липня 1994 — обраний на посаду Президента України.
      З урахуванням громадської думки та у зв’язку з проведенням адміністративної реформи в Україні Указом Президента України від 4 січня 1997 року №3/97 утворено Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України. Головою Комітету було призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 27 листопада 1997 року №1309/97 затверджено Положення про Комітет. До сфери впливу Комітету ввійшло 5 млн. ветеранів Великої Вітчизняної війни, ветеранів зарубіжних воєн і конфліктів, а також сімей загиблих воїнів.
    Постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1997 року № 397 “ Питання Комітету у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України ” встановлено граничну чисельність працівників центрального апарату – 60, в тому числі 27 – уповноважених представників у місцевих органах виконавчої влади. Першим заступником голови Комітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступником голови Комітету – Аблазов Валерій Іванович.
            Враховуючи численні   звернення   громадських    організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді Указом Президента України від 23 лютого 1999 року № 202/99 в Україні було установлено свято – День захисника Вітчизни, яке відзначалося щороку 23 лютого.
Указом Президента України від 13 березня 1999 року №250/99 Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України перейменовано в Комітет України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах.
          14 листопада 1999 – вдруге обраний на посаду Президента України.
          На початку 2002 року Україна оголосила про наміри добитися асоційованого членства в ЄС. 24 березня 2003 року Україна і НАТО відкрили громадськості Цільовий план Україна – НАТО, який було схвалено у листопаді 2002 року на Паризькому саміті. У 2004 році Л. Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15 червня Кучма заявив, що на нинішньому етапі Україна не готова вступити до НАТО і перебуває на такій самій відстані від НАТО, як від Євросоюзу.
     Указом Президента України від 15 грудня 1999 року №1573/99 утворено Державний комітет України у справах ветеранів на базі Комітету України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах. Головою Держкомітету призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 811/2000 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» затверджено Положення про Держкомітет.
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001 року №288 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» дозволено Держкомітетові мати колегію з 13 осіб, затверджено її персональний склад. У сфері впливу Держкомітету залишилося 5 млн. ветеранів війни, їхні сім’ї та сім’ї загиблих, але додатково визначено обов’язки брати участь у формуванні соціальної політики держави стосовно всіх 11 млн. ветеранів, тобто ветеранів війни, військової служби і праці.
Першим заступником голови Держкомітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступниками – Аблазов Валерій Іванович і Раєвський Віталій Анатолійович. Усі роки діяльності Держкомітету його очолювали учасники бойових дій в Афганістані, добре відомі у ветеранському середовищі особи, які користуються повагою і довірою ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Робота Держкомітету і його представників в областях сприяла активізації і консолідації ветеранського руху в Україні й конструктивній співпраці ветеранських організацій з органами виконавчої і законодавчої гілок влади.
            На підтримку ініціативи   громадських    організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов’язок на території інших держав, Указом Президента України від 11 лютого 2004 року № 180/2004 в країні установлено День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який відзначається щороку 15 лютого.
        11 листопада 2004 року Л. Кучма презентував Президентський фонд «Україна» і нову книгу «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні». Метою діяльності фонду є сприяння розбудові та консолідації громадянського суспільства, а також захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Згідно зі статутом він є благодійною організацією, створеною відповідно до Конституції України та Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Основними напрямами роботи фонду є гуманітарна діяльність з підтримки обдарованої молоді в Україні, а також науково-експертна, аналітична робота і міжнародна співпраця (підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; організація і здійснення заходів з метою захисту культури, мистецтва і духовності, книговидання; підтримка талантів у сфері освіти; сприяння перспективній творчій молоді; підтримка сільських бібліотек тощо. Президентський фонд «Україна», за відгуками, і дотепер здійснює реальну допомогу обдарованим дітям і молоді зробити перші кроки у своєму становленні.
      Після відставки Л. Кучма не відсторонився від участі у житті країни, але не брав участі в активних політичних проектах, виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації. Його оцінка ситуації в Україні була заснована на його досвіді й не містила політичних амбіцій.
     23 червня 2014 року Л. Кучма увійшов до тристоронньої контактної групи і представляв Україну на переговорах з «ДНР» і «ЛНР» за участі представників Росії та ОБСЄ. 2 лютого 2015 року Президент П. Порошенко призначив Л. Кучму офіційним представником України у тристоронній групі з врегулювання конфлікту на Донбасі.
       Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора (1976), лауреат Ленінської премії (1981), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993), Золотий орден Св. князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ МП), орден Святого рівноапостольного князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ КП). орден Золотого Орла — найвища нагорода Казахстану (1999), орден «Золота Віфлеємська зірка» (Палестина) (2000), орден Лицарів Гробу Господнього (2000), найвища Державна нагорода Республіки Молдова «Орден Республіки» (2003), диплом і медаль почесного доктора Національної академії державного управління при Президентові України (2004), орден Української православної церкви преподобного Іллі Муромця першого ступеня (2004), Почесний знак Співдружності Незалежних Держав (2004), диплом почесного доктора, мантія і медаль Національного університету «Узбекистан» імені Мірзо Улугбека (2011), орден «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеня (РФ, 2004).
Л. Д. Кучма – Почесний громадянин міст України: Білгорода-Дністровського, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Севастополя, Полтави, а також Єревана (Вірменія).
     Монографії, книги: «Вірю в український народ» (2000), збірка виступів Леоніда Кучми (2000), «Про найголовніше» (2001), «Україна — не Росія» (2003), «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні» (2004).

КУРАС Іван Федорович — український вчений-політолог, громадський і політичний діяч, академік (1995), віце-президент НАН України, засновник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
      Народився 3 жовтня 1939 року в селі Немирівському Балтського району Одеської області. Навчався в Немирівській семирічній і Перелетській середній школах, на історичному факультеті Одеського державного університету імені І. І. Мечнікова, який закінчив з відзнакою у 1962 році.
     Працював науковим співробітником Кіровоградського партархіву, водночас викладаючи у Кіровоградському філіалі Харківського політехнічного інституту. У 1964 році вступив до аспірантури Київського державного університету, захистив кандидатську дисертацію з проблем національно-визвольного руху в Україні початку XX століття. До 1970 року викладав у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка.
     У 1970–1972 — старший науковий співробітник, учений секретар Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, у 1972–1983 — інструктор, консультант, завідувач сектору відділення науки і навчальних закладів ЦК КПУ, у 1983–1991 — заступник директора Інституту політичних досліджень при ЦК КПУ. З 1991 — директор Інституту національних відносин і політології НАН України (з 1996 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України).
    У 1988–1993 — академік-секретар Відділення історії, філософії і права НАН України, член Президії НАН України, у 1998–2005 — віце-президент НАН України. У 1994–1997 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.
     У 1994–1996 роках був членом Конституційної комісії від Президента України. Очолював державні комісії у справах депортованих народів Криму; у справах депортованих німців; у справах неповнолітніх; з питань координації, приймання, транспортування, охорони та розподілу гуманітарної допомоги, що надходить із зарубіжних країн, при КМ України; реформування вищої освіти в Україні; реорганізації в галузі науки.
      У 1994–2002 — член Комісії з державних нагород при Президентові України. У 1997 був головою Ради з питань мовної політики при Президентові України, у 1997–1998 — Ради з питань збереження національної культурної спадщини.
      З жовтня 2000 року – за постановою уряду – голова наглядової ради Національної акціонерної компанії «Надра України», з 2003 року — голова наглядової ради Київського національного медичного університету, секретар Політичної ради при Президентові України.
      У 2002–2005 — народний депутат України 4 скликання, обраний за списками Виборчого блоку політичних партій «За єдину Україну!».
     Заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999).
     Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого (1999) і четвертого (2003) ступенів, орден «Дружби» РФ, орден «Великий хрест» (1997, Італія), орден Князя Гедимінаса четвертого ступеня (1998, Литва).
     Помер 16 жовтня 2005 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. 2005 року Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України рішенням Президії НАН України присвоєно ім'я Івана Кураса. Того ж року започатковано щорічні Курасівські читання.
      КУШНАРЬОВ Євген Петрович — український політик, голова Адміністрації Президента України (1996–1998), голова Харківської обласної державної адміністрації (2000–2004).
      Народився 29 січня 1951 року в Харкові. 1968 року вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1973 року, здобув кваліфікацію інженера-механіка. З 1973 – інженер-конструктор, механік, начальник ремонтно-механічного цеху, заступник начальника конструкторського відділу Харківського заводу залізобетонних конструкцій № 1.
     З 1981 до 1990 – на партійній роботі. У цей період працював інструктором, заступником завідувача відділу пропаганди та агітації Орджонікідзевського райкому партії Харкова, інструктором, заступником завідувача оргвідділу (з 1987), завідувачем відділу адмінорганів, завідувачем оргвідділу Харківського міськкому КПУ.
     У 1989 – один з ініціаторів створення демократичної платформи КПРС і КПУ, співголова Харківського міського партклубу.
     У 1990—1994 — народний депутат України 12 (1) скликання (Салтівський виборчий округ № 376 Харківської області). Брав безпосередню участь у розробці Конституції України, найважливіших законодавчих актів, проводив велику роботу з консолідації Верховної Ради, за зміцнення міжнародних зв'язків України.
      У 1990 —1998 – голова Харківської міськради, з 1991 – голова Харківського міськвиконкому. Був фундатором становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні, обирався президентом Асоціації міст України у 1994–1997 р.р. Академік Академії муніципального управління.
     У 1994 – заснував Харківський Фонд підтримки молодих обдарувань.
     У 1995 – очолив Народно-демократичне об'єднання «Нова Україна», а в 1996 став одним із засновників Народно-демократичної партії (заступником, а згодом першим заступником голови партії).
     У 1996—1998 – очолював Адміністрацію Президента України. Перебуваючи на цій посаді, був головою Комісії з державних нагород України (з 1997), заступником голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, членом Ради національної безпеки і оборони України (з 1997).
     У 1997–1999 – голова Національної ради з питань молодіжної політики.
     На президентських виборах 1999 року — координатор блоку політичних партій «Наш вибір — Леонід Кучма!».
      З жовтня 2000 до грудня 2004 очолював Харківську облдержадміністрацію.
      На президентських виборах 2004 року активно підтримував Віктора Януковича, зокрема брав участь у Сєвєродонецькому з'їзді депутатів усіх рівнів, на якому заявив, що «в Харківській області не буде ні донецької, ні львівської влади, буде тільки харківська влада, в Харківській області житимуть за своїми законами всі, хто вважає себе харків'янином», що пізніше дало привід для звинувачення учасників Сєвєродонецького з'їзду у сепаратистських закликах. У березні 2006 року обраний народним депутатом України 5 скликання від Партії регіонів, № 11 в списку, а також керівник передвиборчого штабу Партії регіонів. Невдовзі став заступником голови фракції ПРУ в Верховній Раді.
      Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого (1998), четвертого ( 2002), третього (2004) ступенів, Орден Почесного легіону (1997, Франція).
     16 січня 2007 року під час повернення з полювання зазнав вогнепальне поранення черевної порожнини, яке стало для Кушнарьова смертельним. Помер 17 січня 2007 року в районній лікарні міста Ізюм.
     У Харкові відкрито меморіальну дошку до річниці загибелі Євгена Петровича на будинку міськвиконкому. Євген Кушнарьов став найвеличнішим харків'янином за дослідженням компанії «Research & Branding Group», що проводилося на замовлення газети «Сегодня».
     Творчість, книги, видання: «Вибори та віли» (2007, посмертне видання), «Кінь рудий. Нотатки контрреволюціонера» (2005), «Сто кроків харківською землею» (2004), Стратегія соціально-економічного розвитку Харківської області на період до 2011 року (повний виклад): Монографія. / Під ред. Кушнарьова Є. П. Х., 2004. Рівень і якість життя населення: Монографія. / Під ред. Кушнарьова Є. П. Х., 2004.

        ЛЕГАСОВА Любов Володимирівна – заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею історії України у Другій світовій війні.
        Бере активну участь у керівництві й створенні матеріальної бази музею, багатьох творчих музейних експозицій, присвячених подіям в Афганістані, воїнам-інтернаціоналістам. Проводить наукову і виховну роботу з населенням України, насамперед з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
     ЛЕЛИК Петро Васильович — український політолог, публіцист, аналітик, радник Прем'єр-міністра Л. Кучми, керівник аналітичного центру при Президентові України, автор багатьох публікацій.
      Народився 1960 року в селі Лосяч Борщівського району, Тернопільської області. У 1987 році опублікував у співавторстві з Андрієм Лазарчуком російськомовну статтю «Големхочетжить», в якій критично аналізувалося походження і становлення радянського адміністративно-господарського апарату. З огляду сучасності у тій статті не було враховано всі вагомі обставини, тому висновки й рекомендації вийшли хибними.
     У 1989–1990 — довірена особа на виборах у ВР УРСР відомого дисидента В. Чорновола. У 1990–1992 працював у Львівській обласній раді.
    У 1992–1993 — радник Прем’єр-міністра Л. Кучми. 1994–2004 — керівник аналітичного центру при Президентові України.
    Активно підтримував громадсько-політичний рух ветеранів Афганської війни, був радником голови УСВА з політичних питань.
      Після Помаранчевої революції усунутий з посади, але продовжував займатися політологією і публіцистикою. Критикував «помаранчевих» керівників держави В. Ющенка, Ю. Тимошенко та A. Яценюка за відсутність державного мислення і дріб'язковість, за допущення в Україні панування олігархату «Великого базару» і практики соціал-дарвінізму.
      Після приходу до влади В. Януковича передбачав ще один Майдан, що і справдилося у листопаді-грудні 2013 року у вигляді Євромайдану.
      Головним завданням української держави в сучасних умовах вважав «усунення великого капіталу від влади і припинення практики соціал-дарвінізму».
      Публікації: «Голем хочет жить» (1987), «Зимбабве как национальная мечта» — 1, 2 (2009), «Країна загального режиму» — 1, 2 (2011).
       Раптово помер 3 лютого 2013 року.

         ЛЕСІК Лариса Іванівна – головний бухгалтер Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) до 2013 року.
         Багато зусиль віддавала вирішенню питань фінансового забезпечення статутної діяльності організацій УСВА.

       ЛІПАТОВ Валентин Миколайович – український дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол (26 лютого 1992 р.).
      Народився 9 квітня 1930 року в Смілі на Черкащині.
      Був заступником Постійного представника Української РСР в Організації Об'єднаних Націй. З 11 червня 1985 р. до 29 березня 1996 р. — заступник міністра закордонних справ України. Член делегації України на 49-й сесії Генеральної асамблеї ООН.
    Власним авторитетом і діяльністю підтримував міжнародну діяльність УСВА, передусім, у гуманітарній сфері, ліквідації наслідків Афганської війни, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті й потрапили у полон в Афганістані у період 1979–1989 р.р.
     Член митно-тарифної ради України. Член урядової групи для ведення міжурядових переговорів з країнами – учасницями будівництва Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд у питаннях, пов'язаних з продовженням спорудження цього комбінату, а також для координації роботи іноземних підрядних організацій.
    Член української частини Міжурядової українсько-німецької комісії у справах депортованих німців, які повертаються в Україну.

        ЛИСИЦЬКИЙ Віктор Іванович – український політичний і державний діяч.
Народився 6 серпня 1945 р. в селі Шаркоє Ошської області Республіки Киргизстан. У 1949 р. родина повернулася в Миколаїв.
       У 1963 р. закінчив Миколаївський суднобудівний технікум, технік-теплотехнік; у 1973 р. закінчив Миколаївський суднобудівний інститут ім. адм. С. О. Макарова, інженер-механік; у 1981 р. закінчив заочну аспірантуру НДІ по ціноутворенню Ради Міністрів СРСР, кандидат економічних наук.
      Починаючи з 16 років, більше чверті століття працював на Чорноморському суднобудівному заводі, де пройшов шлях від слюсаря до заступника генерального директора з економіки.
     У 1961 –1962 – слюсар ЮТЗ «Заря», Миколаїв. 1964 – слюсар ЗСУ №462 тресту «Укренергочормет», Запоріжжя. 1964–1967 – служба в армії, в/ч 11945 у Бельцах, Молдова. 1967–1991 – працював у ВО «Чорноморський суднобудівний завод» у Миколаєві на посадах інженера, старшого інженера, заступника начальнику відділу АСУВ, головного економіста, заступника генерального директора з економіки.
     У 1991 – 1992 – заступник Повноважного представника України в Російській Федерації (Москва). У 1992–1993 – завідувач відділом і заступник завідувача відділом Адміністрації Президента України. 1994–1995 – заступник начальника управління Кабінету Міністрів України. 1995–1999 – радник і керівник групи радників голови Національного банку України. 1999 – 2001 – урядовий секретар Кабінету Міністрів України. 2001–2002 – директор Державного департаменту інформатизації та комп’ютерних мереж. З 2002 – радник голови правління «ПриватБанк», Дніпропетровськ.
      Народний депутат СРСР, входив до складу Міжрегіональної депутатської групи. Своєю роботою у Верховній Раді СРСР і органах державної влади України постійно підтверджував вірність правоцентристським ідеалам розвитку суспільства. Член політичної партії України «Християнсько-демократичний союз», секретар партії з соціально-економічних питань.
         Працюючи на відповідальних державних посадах, підтримував діяльність УСВА, з повагою ставився до ветеранів війни в Афганістані.
Автор великої кількості статей з питань макроекономічної політики, розвитку виконавчої влади та інформатизації. У співавторстві з Віктором Ющенком написав книгу «Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні».

ЛИТВИН Володимир Михайлович — український політик, голова Верховної Ради України у 2002—2006 і 2008, 2012 роках. 4 липня 2012 року подав у відставку після прийняття Верховною Радою контраверсійного закону «Про засади державної мовної політики», але вона не була прийнята. Голова Народної партії. Герой України (2004).
Народився 28 квітня 1956 року в селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області в селянській родині.
У 1973 – вступив на історичний факультет Київського держуніверситету, після закінчення якого був аспірантом, 1978—1994 – викладач університету (за винятком 5 років, коли працював у Міносвіти України і ЦК КПУ).У 1984 – захистив кандидатську дисертацію «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966–1975 р.р.)».
У 1991–1994 – працював двірником, а також сторожем разом з Адамом Мартинюком.
З серпня 1994 року за пропозицією Олександра Разумкова Володимир Литвин став помічником Президента Леоніда Кучми з питань внутрішньої політики.
У 1995 – захистив свою книгу «Політична арена України: особи та виконавці» як докторську дисертацію під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-х років)».
     З 1997 року – член-кореспондент Національної академії наук України. З 2003 — дійсний член НАНУ, а з 2006 — віце-президент НАНУ. Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ (2009).
З листопада 1995 р. — заступник глави президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. — перший помічник Президента України, з листопада 1999 до квітня 2002 року — очолював Адміністрацію Президента України.
У 2002 році обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!», 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України. У червні 2004 року став лідером Народної аграрної партії (Народна партія). Після поразки на виборах-2006 повертається до наукової діяльності
9 грудня 2008 року обраний Головою Верховної Ради 6-го скликання. На виборах до Верховної ради 2012 року обраний народним депутатом. Голова Комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони.
    З 27 листопада 2014 року – народний депутат України 8-го скликання.
Брати: Микола Литвин – колишній голова Державної прикордонної служби України, генерал армії України; Петро Литвин – генерал-лейтенант.
      Автор понад 430наукових праць і книжок, зокрема: «Політична арена України: особи та виконавці» (1994), «Украина: политика, политики, власть» (1997), «Україна на межі тисячоліть (1991–2000)» (2000), «Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і роки ХХ ст.)» (2001), «Україна: хроніка поступу (1991–2001)» (2001), «Вимір історією» (2002), «Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002).
       Нагороди: звання Герой України з врученням ордена Держави (2004), орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (2011), Заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999).

ЛИТВИН Микола Михайлович — голова Державної прикордонної служби України у 2003–2014, генерал армії України.
Народився 8 березня 1961року в селі Слобода-Романівська Житомирської область.
Закінчив із золотою медаллю Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ та військ зв'язку (1984), Гуманітарну академію Збройних Сил РФ (з відзнакою) (1993), Національну академію оборони України (1998).Пройшов курс «Національна безпека України» (Гарвардський університет, США, 1997).
     У 2001 році захистив дисертацію, має науковий ступінь кандидата військових наук. У 2010 році захистив дисертацію, має науковий ступінь доктора наук з державного управління.
У 1979–1980 — проходив дійсну строкову службу в Групі радянських військ у Німеччині (курсант, командир відділення, заступник командира взводу).1980–1984 — курсант Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ та військ зв'язку.1984–1990 — проходив службу у 104-й гвардійській повітряно-десантній дивізії (заступник командира роти з політичної частини, заступник командира частини з політичної частини), що дислокувалася уЗакавказькому військовому окрузі.
      1990–1993 — слухач Військово-політичної академії ім. В. І. Леніна (з 1992 — Гуманітарна академія Збройних Сил РФ).
У 1993–1996 — служба в Національній гвардії України (заступник командира полку з виховної роботи, заступник командира бригади з виховної роботи).1996–1998 — заступник начальника Головного управління — командувач внутрішніх військ МВС України по роботі з особовим складом. 21 серпня 1997 — присвоєно військове звання генерал-майор.1998–2001 — перший заступник начальника Головного управління — командувача внутрішніх військ МВС України — начальник штабу.21 серпня 1999 — присвоєно військове звання генерал-лейтенант.З 14 липня 2001 року — начальник Головного управління — командувач внутрішніх військ МВС України.
       З 12 листопада 2001 року — голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України — командувач Прикордонних військ України. 31 липня 2003 року комітет було реорганізовано в Адміністрацію Державної прикордонної служби України, головою служби був призначений М.Литвин. Перебував на посаді при п'яти Президентах України.
20 серпня 2008 р. — присвоєно військове звання генерал армії України.
19 березня 2014 року указом в.о. Президента України О. В. Турчинова введений до складу РНБО.
13 червня 2014 року — подав у відставку з посади голови Державної прикордонної служби України. 6 жовтня 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ про звільнення М. М. Литвина з посади голови Державної прикордонної служби України.
Нагороди:орден Богдана Хмельницького: першого (2011), другого (2004) і третього (1999) ступенів, медаль «Захиснику Вітчизни», інші медалі та відомчі відзнаки. Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2002).

ЛОПАТА Анатолий Васильевич   — украинский военный деятель, начальник Главного (с 1994 года — Генерального) штаба Вооруженных Сил Украины — первый заместитель министра обороны Украины (1993—1996), генерал-полковник (1992).
        Родился 23 марта 1940 года в селе Рожев Макаровского района Киевской области.
        В 1958 — столяр-паркетчик СБУ-5 Главкиевгорстроя, с 1959 — курсант 8-й школы артиллерийских мастеров. В 1960 — старший пушечно-минометный мастер, курсант Бакинского общевойскового училища (в 1964 году окончил с отличием и золотой медалью).
        В 1964 — командир мотострелкового взвода, в 1967 — командир роты 20-й гвардейской мотострелковой дивизии 8-й гвардейской армии Группы советских войск в Германии.
        В 1968—1971 – слушатель Военной академии им. М. В. Фрунзе. В 1971 — командир батальона, 1972 — начальник штаба мотострелкового полка, 1973 — командир полка. В 1977 — заместитель командира 92-й гвардейской дивизии Одесского военного округа.
       С июля 1980 года — начальник 12-го учебного центра (командир 7-й отдельной мотострелковой бригады), ГСВСК, Республика Куба)
       1982–1984 — слушатель Военной академии Генштаба ВС СССР. В 1984 — командир 29-й дивизии 5-й армии, 1986 — командир 25-го армейского корпуса Дальневосточного военного округа, 1990 — первый заместитель командующего Северной группы войск.
       С 1992 года — заместитель министра обороны Украины.
        24 марта 1993 — 10 февраля 1996 года — начальник Генерального штаба Вооруженных Сил Украины — первый заместитель министра обороны Украины. В июне 1996 года уволен с военной службы в отставку по состоянию здоровья.
       На всех ответственных военных должностях с уважением относился к опыту ветеранов войны, участников боевых действий на территории зарубежных государств, использовал его в практической деятельности, принимал объективные кадровые решения с учетом боевого опыта и личных качеств военнослужащих, с уважением относился к ветеранам старшего поколения – участникам Великой Отечественной войны, содействовал деятельности общественных организаций ветеранов.
       В 2002—2003 — вице-президент — директор департамента банковской безопасности и правового обеспечения АКБ «Надра».
      С сентября 2003 — советник министра обороны Украины, с декабря 2005 года — председатель Общественной коллегии при министре обороны Украины.
      Награды: Грамота Президиума ВС СССР, орден Красной Звезды, орден «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» второй и третьей степени, медаль «За отличие в охране государственной границы СССР», награды Кубы и Польши.
        ЛОПАТИН Михаил Алексеевич – военачальник, общественный деятель, генерал-полковник (1995). Кандидат военных наук.
        Родился 1 июля 1940 года в селе Свобода Кличевского района Могилевской области (Белоруссия). Образование: Даугавпилское военное авиационное училище (1961), Минское зенитное ракетное инженерное училище (1970), Военная академия ПВО Сухопутных войск (1984).
      1961–1962 – офицер наведения зенитного ракетного дивизиона, Октябрь 1962 – апрель 1964 – старший техник батареи зенитно-ракетного дивизиона, Куба, участник боевых действий, 1976–1978 – командир 211-й зрбр, 1978–1982 – начальник ОБП и БП ЗРВ армии, 1985 – командир 19-й дивизии ПВО, 1986–1987 – командир 49-го корпуса ПВО, 1988–1989 – начальник штаба. командующий 8-й отдельной армии ПВО.
      С 27 мая 1992 – командующий Войсками ПВО Украины, с апреля 1995 по апрель1996 – командуюший войсками Воздушной обороны Украины, с июня по ноябрь 1996 – первый заместитель начальника Академии ВС Украины. В 1997 – уволен в отставку.
       Возглавил и успешно руководит Всеукраинской общественной организацией воинов-интернационалистов-«кубинцев». Поддерживает тесные связи с УСВА. Свой общественный и военный авторитет полностью использует для защиты социальных прав ветеранов и патриотического воспитания молодежи.
     Награды: ордена Красного Знамени, «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» второй (1978) и третьей (1987) степени, орден Александра Невского (1991), медаль «За отвагу» (1964), 38 других медалей. Почетные Грамоты Верховного Совета УССР (1988) и Верховной Рады Украины (2007).

   МАЙДАН Иван Григорьевич – украинский дипломат и научный работник, Чрезвычайный и Полномочный Посол.
Родился 2 декабря 1935 года в селе Заудайка на Черниговщине. В 1964 - окончил Институт восточных языков при Московском государственном университете им. М. Ломоносова, Кандидат исторических наук (1973).
С 1964 по 1970 - старший референт управления внешних связей Министерства высшего и среднего образования УССР, экономист аппарата советника по экономическим вопросам посольства СССР в Афганистане.
С 1970 по 1975 - 3-й секретарь отдела прессы МИД УССР, преподаватель, старший преподаватель Киевского государственного университета им. Т. Г. Шевченко. 1975-1977 - старший экономист посольства СССР в Иране. С 1977 по 1983 - старший научный сотрудник Института социально-экономических проблем зарубежных стран АН Украины.
С 1983 по 1986 - советник посольства СССР в Афганистане. 1986-1990 - старший научный сотрудник Института социально-экономических проблем зарубежных стран АН Украины.
С 10.1992 по 12.1993 - Временный поверенный в делахУкраины в Исламской Республике Иран (ИРИ). С 01.1994 по 12.1996 - Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в ИРИ.
С 1997 - профессор кафедры Дипломатической академии при МИД Украины.
До назначения посла Украины в Афганистане ряд вопросов в украинско-афганских отношениях, связанных с розыском и возвращением на родину бывших военнопленных и пропавших без вести в Афганистане военнослужащих, решались через посольство Украины в Исламской Республике Иран, которое возглавлял Иван Григорьевич Майдан как Временный поверенный в делах Украины с октября 1992 по январь 1994 года и как Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины - с января 1994 по декабрь 1996 года.

МАКСИМЧУК Олександр Спиридонович – Заслужений працівник соціальної сфери України (2003).
Народився 12 квітня 1965 року в селі Манятин Славутського району.
Перший заступник начальника Управління стратегій реформування соціальних відносин Секретаріату Кабінету Міністрів України. Перший заступник начальника Управління соціальної політики та праці Секретаріату Кабінету Міністрів України, завідуючий сектором з питань реформування соціального забезпечення.
      Працюючи на відповідальних посадах у Секретаріаті Кабінету Міністрів України, з повагою ставився до учасників бойових дій на території зарубіжних держав, сприяв діяльності Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

     МАЛЬКОВ Микола Іванович – ґенерал-лейтенант, кандидат військових наук (2002); Голова Адміністрація Державної спеціальної служби транспорту (2004). Доцент кафедри військової підготовки Держспецтрансслужби Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту.
Народився 16 травня 1952 року в Тобольську Тюменської області
Освіта: Тюменське вище військово-інженерне командне училище (1970-1974); Військово-інженерна академія ім. В. Куйбишева, командний факультет (1986); Академія Збройних Сил України, факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня (1998). Кандидатська дисертація "Обґрунтування рекомендацій з підвищення ефективності системи бойової підготовки загальновійськових частин і з'єднань постійної бойової готовності".
У 1970-1974 - курсант Тюменського вищого військово-інженерного командного училища. 1974-1977 - командир інженерно-саперного взводу, 1977-1978 - командир інженерно-саперної роти стрілецького полку СибВО. 1978-1980 - командир роти загородження, 1980-1983 - заступник командира окремого інженерно-саперного батальйону танкової армії в Групі радянських військ у Німеччині. 1983-1986 - слухач Військово-інженерної академії ім. В. Куйбишева.
1986-1988 - начальник штабу - заступник командира понтонно-мостового полку, 1988-1992 - командир понтонно-мостового полку КВО. 1992-1994 - командир понтонно-мостової бриґади. 1994-2000 - начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Командувача Національної ґвардії України.
У 2000 - начальник залізничних військ - начальник Головного управління залізничних військ, Міністерства оборони України.
Нагороди: ордени "За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР" третього ступеня (1981), "За заслуги" третього ступеня (2008), медаль "За військову службу Україні" (1997). Заслужений будівельник України (2004). 21 медаль і відомча відзнака.

МАКАРЕВИЧ Микола Петрович – український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол.
Народився 28 жовтня 1940 року в селі Камінно-Товкачі Овруцького району Житомирської області.
Закінчив Київський індустріальний технікум (1958), гірниче відділення, Київський державний університет ім. Т. Шевченка (1966), юридичний факультет, юрист-міжнародник.
У 1958-1959 - працював техніком, радистом-вибухівником сейсмічних партій тресту "Укрнафтогеофізики", 1959-1961 - проходив військову службу. 1961-1966 - навчання в Київському держуніверситеті ім. Т. Шевченка.
1966 - інструктор Київського обласного комітету ЛКСМ України, аташе протокольно-консульського відділу МЗС Української РСР.
У 1971-1977 - аташе, 3-й секретар, 2-й секретар Постійного Представництва Української РСР при ООН. 1978-1981 - генеральний секретар, головний радник МЗС Української РСР. 1981-1984 - 1-й секретар Постійного представництва СРСР при міжнародних організаціях у Відні.
З 1985-1989 - начальник консульського відділу МЗС Української РСР. 1989-1990 - заступник Постійного Представника України при ООН, Нью-Йорк. 1990-1994 - перший заступник міністра закордонних справ України, голова комісії України у справах ЮНЕСКО.
У 1994-1999 - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Австрійській Республіці, Постійний Представник України при міжнародних організаціях у Відні. 1999 -2005 - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Естонській Республіці.
       З жовтня 1966 року і до теперішнього часу Микола Петрович Макаревич працює у системі Міністерства закордонних справ. Спочатку - аташе протокольно-консульського відділу, пізніше - у відділах преси, міжнародних організацій, міжнародних економічних організацій, в генеральному секретаріаті, консульському відділі. Працював у Постійному представництві України при ООН у Нью-Йорку; у Постійному представництві СРСР при міжнародних організаціях у Відні. Брав участь у багатьох сесіях Генеральної Асамблеї ООН і міжнародних конференціях з кодифікації та уніфікації міжнародного права.
      У радянські часи до української делегації входили представники Спілки письменників України. Миколі Петровичу пощастило працювати разом з Олесем Гончаром, Борисом Олійником, Павлом Загребельним, Юрієм Мушкетиком, Ростиславом Братунем, Миколою Вінграновським, Романом Іваничуком, Романом Лубківським. На все життя запам'ятався зустрічі з Олесем Гончаром - душевною, чесною, спокійною, розважливою, талановитою і красивою людиною.
     Протягом 1990-1994 р.р. обіймав посаду першого заступника міністра закордонних справ України. Брав активну участь у створенні інфраструктури дипломатичної служби України за кордоном.
     Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві закордонних справ України сприяв імплементації в Україні Міжнародного гуманітарного права, своїми рішеннями допомагав у розв'язанні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, а також біженців з країн, в яких велися бойові дії. З повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
      Був послом України в Австрії, одночасно - Постійним представником України при міжнародних організаціях у Відні, де працюють МАГАТЕ, відділення ООН, ОБСЄ, Консультативний комітет Договору про ''відкрите небо'', Консультативний комітет Договору про скорочення збройних сил в Європі тощо.
      Вважає, що чільне місце в роботі МАГАТЕ займає чорнобильська тема.
За час роботи в Австрії партнерські відносини встановили Львівська область і земля Штірія, Закарпаття і земля Бургенленд, Буковина і земля Карінтія, Київ і Відень, Запоріжжя і Лінц.
У Відні спорудили пам'ятник Івану Франку; в Ебанзее - пам'ятник українцям,
які загинули в концентраційному таборі під час Другої світової війни;
встановлено пам'ятні дошки на будинках, де жили і працювали Михайло Грушевський,
Леся Українка, Іван Пулюй і Нечуй-Левицький, Лесь Курбас; перший ректор Чернівецького університету Томашук, а також на місці колишнього аеродрому, де 1918 року вперше злетів поштовий літак за маршрутом Відень-Київ-Відень.
       Під час роботи в Естонській Республіці за підтримки М. П. Макаревича було налагоджено партнерські відносини з десятками міст, районних центрів. 2002 року в студентському місті Тарту відкрили дві пам'ятні мармурові дошки: на будинку, в якому Леся Українка гостювала у брата Михайла Косача, і на будинку, де 1898 року було створено перше українське студентське товариство при Тартуському університеті. Викарбували пам'ятний надпис на великому камені поблизу міста Віру на честь подружжя Ряппо, які переклали українською мовою естонський епос ''Калевіпоег''. У центрі Таллінна біля морського порту посаджено і тепер росте ''Шевченків дуб'' на згадку про перебування в Естонії в 1842 році Великого Кобзаря.
       М. П. Макаревич обіймав посаду радника Договірно-правового департаменту Міністерства закордонних справ.
     Удостоєний багатьох урядових нагород. Від Президента України отримав ордени "За заслуги" трьох cтупенів, від Президента Австрії - Золотий командирський хрест І ступеня, від Президента Естонії - '"Орден Мар'ямаа" першого ступеня.
    Життєве кредо: ''Роби людям добро, воно сторицею повернеться до тебе!''.

       МАСОЛ Віталій Андрійович — прем'єр-міністр України (керував урядом: липень 1987–жовтень 1990, червень1994–березень 1995).
Член ЦК КПУ у 1976–1991. Кандидат у члени Політбюро ЦК КПУ в 1986–1987, член Політбюро ЦК КПУ в 1987–1990. Депутат Верховної Ради УРСР 9–11-го скликань. Народний депутат СРСР у 1989–1991. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1981–1986. Кандидат в члени ЦК КПРС у 1986–1989. Член ЦК КПРС у 1989–1991.
Народився 14 листопада 1928 року в селі Олишівка Чернігівського району Чернігівської області в родині вчителів.У 1951 – закінчив механічний факультет Київського політехнічного інституту за спеціальністю інженер-механік.
Працював на Новокраматорському машинобудівному заводі: помічником майстра, майстром, начальником бюро технічних розробок, з 1951 — спочатку заступник начальника, потім – начальник механічного цеху, згодом — заступник головного інженера, з 1963 — директор заводу. З 1971 — генеральний директор виробничого об'єднання Краматорських заводів важкого машинобудування.
Без відриву від виробництва захистив кандидатську дисертацію «Утомлюванісна міцність вуглецевої криці щодо великовантажних суднових гребних гвинтів виробництва Новокраматорського машинобудівного заводу». Кандидат технічних наук. Має авторські посвідчення за раціоналізаторські пропозиції та винаходи.
З 1972 — перший заступник голови Держплану УРСР, з 1979 — заступник голови РМ УРСР, голова Державного планового комітету УРСР.
10 липня 1987 – призначений головою РМ УРСР. Працював на цій посаді в складний період трансформації суспільно-політичного ладу, кризи й розвалу єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. Проти Масола та його союзо-центристських поглядів активно виступало національно свідоме студентство, організувавши революцію на граніті. У результаті 23 жовтня 1990 року ВР України прийняла відставку В. Масола.
Під час перших вільних виборів навесні 1990 року обраний народним депутатом України. Зосередився на парламентській роботі, працював у комісії з питань планування, бюджету, фінансів і цін.
За представленням Президента України Л. Крав¬чука був удруге затверджений ВР України 16 червня 1994 року на посаді прем'єр-міністра. Подав у відставку в березні 1995-го.
Нагороди: два ордени Леніна (1966, 1986), ордени Жовтневої Революції (1971), Трудового Червоного Прапора (1978), «Знак Пошани» (1960), «За заслуги» третього (1997) і другого ступеня (2008), Князя Ярослава Мудрого четвертого (2003) і п’ятого ступеня (1998), медалі.

МЕЛЬНИК Олександр Іванович – перший помічник – керівник групи помічників Президента України (1994).З повагою ставився до учасників бойових дій на території зарубіжних країн, сприяв статутній діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

       МИКИТЕНКО Євген Олегович — український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України
      Народився 25 серпня 1953 року в Києві. Дід – письменник і драматург Іван Микитенко, батько – літературознавець Олег Микитенко, брат – літературознавець і журналіст Юрій Микитенко.
У 1976 – закінчив Інститут країн Азії та Африки Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, арабська мова і література, філолог-сходознавець, референт-перекладач з арабської мови; аспірантура цього інституту (1981).
З 1976 по 1977 — перекладач арабської мови Інституту «Гіпроводгоспу» Мінмеліоводгоспу СРСР, Південний Ємен. 1978–1981 — аспірант Інституту країн Азії та Африки МДУ.
     У 1981–1982 — відповідальний секретар Радянського комітету по зв'язках з письменниками Азії та Африки, консультант відділу літератур країн Азії та Африки Союзу письменників СРСР. 1982–1985 — кореспондент редакції Близького і Середнього Сходу та Африки Агентства друку «Новини» (АДН). 1985–1986 — кореспондент Інформцентру АДН в Лівані.
     З 1986 по 1990 — перший секретар Посольства СРСР в Іраку. 1991–1994 — радник, завідувач відділу країн Близького і Середнього Сходу Першого територіального управління Міністерства закордонних справ України. 1994–1996 — заступник начальника Управління азіатсько-тихоокеанського регіону, Близького і Середнього Сходу та Африки МЗС України.
1996–1999 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Саудівській Аравії. 1997–2001 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Хашимітському Королівстві Йорданія за сумісництвом. З 1998–2001 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Сирійській Арабській Республіці.
     З 2001 — перший заступник керівника Головного управління з питань зовнішньої політики — керівник управління з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Адміністрації Президента України.
      У 2004–2010 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Об'єднаних Арабських Еміратах. 2007–2010 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Судані за сумісництвом.
      З 2010 — заступник міністра закордонних справ України. 2011–2012 — спеціальний представник України з питань Близького Сходу та Африки. З 2012 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Державі Катар.
Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві закордонних справ України, сприяв у вирішенні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, з повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
        МОТРЕНКО Тимофій Валентинович – український державний діяч.
Начальник Головного управління державної служби України (2003–2011); доктор філософських наук, професор; до 2011 — голова редакційної колегії журналу «Вісник державної служби України», голова Експертної ради Вищої атестаційної комісії України у галузі науки «Державне управління»; член наглядових рад низки провідних вищих навчальних закладів України; член спеціалізованих учених рад Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка; член опікунської ради Європейського університету; член-кореспондент НАПН України.
Протягом 1999–2001 — голова партії «Міжрегіональний блок реформ», з 2001 року — член Народно-демократичної партії.
Тимофій Мотренко був заступником голови Координаційної ради з питань державної служби при Президентові України, членом Національної ради з питань державного управління та місцевого самоврядування, членом Міжвідомчої комісії Ради національної безпеки і оборони України з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією, заступником голови Національної ради з питань молодіжної політики при Президентові України.
Народився 22 листопада 1948 року у Вінниці.1987 року закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, набувши кваліфікацію філософа, викладача філософських дисциплін. У 1998 році закінчив Вінницьку філію Тернопільської академії народного господарства, в 1966 року працював учнем токаря, потім — токарем на Вінницькому електротехнічному та агрегатному заводах, токарем, соціологом, старшим соціологом на Вінницькому радіоламповому заводі.
З 1985 року – заступник уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Вінницькій області. Працював на партійних і адміністративних посадах, суміщаючи цю роботу з викладацькою у Вінницькому державному педагогічному інституті. З 1991 року – старший викладач, а згодом доцент кафедри світової та вітчизняної культури інституту.
У 1994 році обраний депутатом Вінницької обласної ради — головою постійної комісії облради. З 1996 року – заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації з соціальних питань.
З 1999 – заступник міністра Кабінету Міністрів України, 2000 року призначений заступником урядового секретаря Кабінету Міністрів України. 2001–2003 — заступник державного секретаря Кабінету Міністрів України, з 2003 — заступник міністра Кабінету Міністрів України.
1 жовтня 2003 року Указом Президента України призначений начальником Головного управління державної служби України. 2011 року вийшов на пенсію.
   Нагороди: ордени «За заслуги» третього (1998), другого (2007) і першого (2009) ступенів, Почесна Грамота Кабінету Міністрів України з врученням пам'ятного знаку (2000), Подяка Кабінету Міністрів України (2001), відзнака Головдержслужби України — нагрудний знак «Державна служба України — за сумлінну працю», знак «Відмінник освіти України». Почесне звання «Заслужений працівник освіти України» (2003).
МУСАФИРОВА Ольга – відомий український журналіст.
Об’єктивно висвітлювала події в Афганістані у 1979–1989 р.р. і післявоєнне життя «афганців», допомагала вирішенню статутних завдань Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

      НАДРАГА Василь Іванович – український політик. Доктор економічних наук, член Політради Народної партії.
      Народився 19 серпня 1958 року в Каменську, Бурятія.
      Освіта: Луганський державний педагогічний інститут, історичний факультет (1976—1981), «Історія і педагогіка»; Регіональний інститут менеджменту (Луганськ, 1993–1995), «Менеджмент у виробничій сфері»; Українська академія державного управління при Президентові України, «Державне управління»; кандидатська дисертація «Взаємодія владних структур політичних і громадських організацій як засіб підвищення ефективності управління на регіональному рівні» (Національна академія державного управління при Президентові України, 2003).
        Трудова діяльність: 1975 — учень слюсаря шахти «Таловська», місто Молодогвардійськ. 1981 — заступник секретаря комітету комсомолу Луганського державного педагогічного інституту. З 1982 — служба в армії.
        1984 — інженер, заступник секретаря комітету комсомолу Луганського верстатобудівного заводу. 1985 — другий секретар Ленінського райкому ЛКСМУ міста Луганська.
        1987 — заступник директора СШ № 17 Луганська. 1990 — художній керівник Молодіжного центру «Панорама», 1990 — інженер Центру науково-технічної творчості молоді «Союз», Луганськ.
        1990 — заступник директора Науково-виробничого підприємства «Технопромтек». 1992 — керівник господарчого підрозділу Ленінського райвідділу народної освіти Луганська. 1993 — консультант з питань роботи Луганської міськради, згодом завідувач відділу Луганського міськвиконкому. 1995 — заступник голови, голова Кам'янобрідської райради міста Луганська.
        1998 — заступник голови з політико-правових питань Луганської облдержадміністрації. 1999–2002 — начальник Луганського обласного управління Пенсійного фонду України. 2006 — перший заступник генерального директора Федерації роботодавців України. 2009 — голова правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, згодом генеральний директор Федерації роботодавців України.
       У березні – грудні 2010–міністр праці та соціальної політики України, грудень 2010 — серпень 2012 — перший заступник міністра.
Народний депутат України 4 скликання з (2002–2006), виборчий округ № 104, Луганська область,   Голова підкомітету у справах пенсіонерів і пенсійного забезпечення Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (з 2002).
       Працюючи на відповідальних державних посадах у 1998–2012 р.р.,
зокрема в Луганській державній адміністрації, Верховній Раді України, Міністерстві соціальної політики України, був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
        Нагороди: Заслужений учитель (1998), Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). орден «За заслуги» третього ступеня (2003).
       НЕДБАЙЛО Анатолій Костянтинович – військовий і громадський діяч.
       Народився 28 січня 1924 року в місті Ізюм Харківської області. У 1942–1983 роках служба в Збройних Силах (Військово-повітряні сили, генерал-лейтенант у відставці).
       1943 року закінчив Луганську (Ворошиловградську) військову авіаційну школу пілотів, у діючій армії – з березня 1943 року, льотчик-штурмовик. За період Великої Вітчизняної війни здійснив 219 бойових вильотів на літаках Іл-2, брав участь у боях за визволення України від фашистських загарбників.
       За мужність, військову майстерність і результативність ударів по ворогу в період Великої Вітчизняної війни нагороджений двома орденами Леніна (1945), трьома орденами Червоного Прапора (1943, 1944, 1945), орденом Олександра Невського (1944), трьома орденами Вітчизняної війни першого ступеня (1944, 1945, 1985), орденом Вітчизняної війни другого ступеня (1944), двома орденами Червоної Зірки (1943, 1982), орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» третього ступеня (1975), медалями. У квітні 1945 року А. К. Недбайлу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, в червні 1945 року він нагороджений другою медаллю Золота Зірка і званням двічі Героя Радянського Союзу.
        У післявоєнні роки закінчив Червонопрапорну Військово-Повітряну академію, передавав свій бойовий досвід наступним поколінням військових у вищих навчальних закладах: у 1951 – 1953 – заступник начальника вищої офіцерської школи льотчиків-інструкторів; 1953–1956 – викладач кафедри методики бойової підготовки Червонопрапорної Військово-Повітряної академії; 1956–1957 – начальник штабу важкого бомбардувального авіаційного полку; 1957–1962 – начальник кафедри тактики та історії воєнного мистецтва ХВАІВУ; 1962–1964 – заступник начальника Казанського артилерійського технічного училища; 1964–1968 – начальник факультету заочного навчання Ризького вищого командно-інженерного училища; 1968–1983 – заступник начальника Київського вищого військового авіаційного інженерного училища.
         Після звільнення у відставку 1983 року у званні генерал-майора брав активну участь в діяльності громадських організацій і громадському житті держави. Автор двох книг спогадів, виданих у Києві, багатьох інтерв'ю.
       Особливою повагою Анатолій Костянтинович користувався у ветеранів війни, з організаціями яких підтримував тісні ділові стосунки, насамперед з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), і віддавав свій авторитет на зміцнення ветеранського руху.
       За заслуги перед Україною відзначений державними нагородами – орденом Богдана Хмельницького трьох ступенів, медалями, почесними нагородами УСВА і присвоєнням військового звання генерал-лейтенант.
      Близько 40 років мешкав у Києві. Разом з дружиною – Катериною Михайлівною, яка брала участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни і була механіком з авіаційного озброєння в тій же військовій частині, де служив чоловік, виховали двох синів-авіаторів.
      Помер А. К. Недбайло від тяжкої тривалої хвороби 13 травня 2008 року. Він був останнім з двічі Героїв Радянського Союзу, які пов’язали життя з Україною. Похований разом з дружиною у Києві на Байковому цвинтарі.

ОВЧАРЕНКО Петро Павлович – державний діяч України.
        Народився 14 липня 1948 року в Дніпропетровську.
        Освіта: Дніпропетровський державний університет, економічний факультет (1971–1976), економіст; Вища партійна школа при ЦК КПУ (1980–1981).
         Народний депутат України 2-го скликання з 1994 (1-й тур) до 1998, Амур-Нижньодніпровський виборчий округ № 73 Дніпропетровської області, висунутий виборцями. Член Комітету з питань соціальної політики та праці.
У 1966–1967 — слюсар-складальник радіоапаратури Дніпропетровського радіозаводу. У 1967–1969 — служба в армії, Група радянських військ у Німеччині. 1969–1971 — регулювальник радіоапаратури Дніпропетровського радіозаводу, 1971–1976 — тесляр, начальник відділу ШРБУ «Облшляхбуд».
З 1976 по1991 — заступник голови райвиконкому Амур-Нижньодніпровської райради народних депутатів міста Дніпропетровська; перший секретар Амур-Нижньодніпровського райкому КПУ; голова Амур-Нижньодніпровської райради народних депутатів.
У 1991 — завідувач відділу організаційно-партійної роботи Дніпропетровського обкому КПУ. 1991–1996 — начальник управління соціального захисту населення Дніпропетровського облвиконкому облдержадміністрації.
У 1996–1997 — міністр соціального захисту населення України, 1998–2001 — перший заступник міністра. У 2001–2003 — державний секретар Міністерства праці та соціальної політики України.
З 2003 по 2005 — заступник голови Дніпропетровської облдержадміністрації.
2006–2012 – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (1997–1999); член Державної комісії з питань реформування, розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань, озброєння та військової техніки (2003).
     Державний службовець 1-го рангу (1999).
             Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2012 р.р., зокрема в Дніпропетровській облдержадміністрації, Міністерстві соціальної політики України, був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня (1999). Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2000). Заслужений працівник соціальної сфери України (2003).
ОЗАДОВСЬКИЙ Андрій Андрійович – український дипломат.
     Народився 26 листопада 1932 року в Сквирі на Київщині. У 1955 році закінчив факультет міжнародних відносин Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, Вищу дипломатичну школу при МЗС СРСР (1970), Кандидат історичних наук.
      З 1957 по 1970 – співробітник МЗС Української РСР, 1970–1976 – консультант відділу інформації та зарубіжних зв'язків ЦК Компартії України.
      З 1984 по 1991 – радник Постійного представництва СРСР, Постійний представник УРСР при відділенні ООН та в інших міжнародних організаціях в Женеві, у 1991–1992 – Постійний представник України.
       У 1992–1993 – тимчасовий повірений у справах України в Швейцарії, 1993–1995 – Посол з особливих доручень МЗС України. У 1995 – Тимчасовий повірений у справах України в Чехії, 1995–1999 – Надзвичайний та Повноважний Посол України в Чехії.
      Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві
закордонних справ України, зокрема на посаді Посла з особливих доручень МЗС України у 1993–1995 р.р., сприяв у вирішенні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, очолював спеціальні місії до Ірану 1993 року і Пакистану 1994 року з цих питань. У 1994 році делегація України на чолі з А. А. Озадовським відвідала у Пакистані табір Бадабер, в якому була всесвітньо відома спроба військовополонених звільнитися шляхом збройного повстання.
        Відомий дипломат завжди з повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
        ОЛЕКСІЙКО Микола Миколайович – державний діяч України.
        Закінчив у 1974 році історичний факультет Кам’янець-Подільського Національного університету імені Івана Огієнка.
        У 1998–2000 – завідуючий відділом культури Управління з питань науки та гуманітарного розвитку КМ України, 2000–2001 – заступник начальника Управління гуманітарного розвитку   Департаменту внутрішньої політики Секретаріату КМ України.
        У 2002–2005 – заступник керівника Управління з питань гуманітарної політики Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України, у
2005–2010 – перший заступник керівника Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
      Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема в Адміністрації і Секретаріаті Президента, у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та на інших посадах, був ініціатором і брав активну участь у розробці проектів законодавчих і нормативно-правових актів, у реалізації заходів щодо захисту соціальних і культурних прав ветеранів, діяльності Державного комітету України у справах ветеранів, збереження національного культурного надбання, наполегливо домагався їх виконання.
       Завдяки високому професіоналізму, прекрасним людським якостям, непересічним інтелектуальним здібностям і ерудиції здобув беззаперечний авторитет серед ветеранів війни, працівників культури, широких кіл діячів освіти. Справжній патріот України, сильна особистість, чесна, порядна, шляхетна людина, визнаний фахівець з високими професійними і моральними якостями.
     За вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки, багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність Миколі Миколайовичу було присвоєно звання «Заслужений працівник освіти України» й нагороджено орденом «За заслуги» третього ступеня.
      Помер після тяжкої, тривалої хвороби 27 березня 2017 року. Похований на Берковецькому кладовищі у Києві.

     ОЛЕЙНИК Борис Ильич — советский и украинский поэт, общественный и государственный деятель.
     Действительный член НАНУ, председатель Украинского фонда культуры. Депутат, заместитель председателя Совета Национальностей ВС СССР; народный депутат Верховной Рады Украины с 1992 по 2006 год; бывший глава парламентской делегации Верховной Рады Украины в Парламентской Ассамблее Совета Европы. Лауреат Государственной премии СССР (1975). Герой Украины (2005).
     Родился 22 октября 1935 года в селе Зачепиловка (ныне Новосанжарский район) Полтавской области. Первые стихи Бориса Олейника были опубликованы ещё в его бытность пионером, печатался в районной газете в 1948 году.
     По окончании средней школы в 1953 году поступил на факультет журналистики КГУ имени Т. Г. Шевченко, который окончил в 1958 году. Возглавлял партийную организацию Союза писателей Украины на протяжении одиннадцати лет, причём за это время из этой организации не исключили ни одного литератора.
      За период с 1962 по 1990 год издал сборники лирических стихов и поэм: «Сталь закаляют кузнецы» (1962), «Эхо» (1970), «Стою на земле» (1973), «Заклинание огня» (1978), «В зеркале слова» (1981), «Мера» (1988), «Путь» (1995). Последний сборник — своеобразный творческий отчёт к своему 60-летию. Для творчества поэта характерны комбинация тончайших лирических мотивов со злободневным юмором, отражение героических страниц советской и украинской истории.
Борис Ильич не менял своих политических убеждений. Тем не менее, он никогда не боялся критиковать ошибки, допускаемые   в СССР. Эссе «Два года в Кремле» («Князь тьмы») отражает личные наблюдения автора изместэтнических конфликтов на просторах Советского Союза. В мае-июне 1986 года Борис Олейник был в числе первых побывавших на месте ядерной катастрофы в Чернобыле, откуда вёл репортажи на центральном телевидении СССР и УССР. В опубликованной в «Литературной газете» статье «Испытание Чернобылем» прямо обличал виновных в аварии. В июле 1988-го на XIX конференции КПСС в Москве в докладе о сталинском терроре 1937—1938 впервые остановился на голоде 1932—1933 годов.
     В 1990—1991 годах – член ЦК КПСС. В 1992, 1994, 1998 г.г. был избран депутатом украинского парламента.
     Борис Олейник сочувствовал состоянию сербского населения бывшей Югославии, посещал охваченные гражданской войной районы Балкан. Изучив угнетённое состояние сербов в зонах этнического конфликта в Боснии и Герцеговине, выразил свои размышления в эссе «Кто и с какой целью демонизирует сербов?», изданном в Югославии на украинском и сербском языках. Поэт осудил бомбардировки Югославии силами НАТО, предпринятые под. предлогом защиты албанского меньшинства в Косово, и лично стоял в «живых щитах», защищавших мосты страны от бомбардирования. Обличил политику США в отношении бывшей Югославии в своих размышлениях «Кто следующий?». Признавая заслуги украинского поэта в мирном урегулировании, бывшая Федеративная республика Югославия наградила его премией «Рыцарское перо».
     На выборах 31 марта 2002 года в четвёртый раз был избран депутатом Верховной Рады. Борис Ильич был единственным народным депутатом от украинской Компартии, поддержавшим Оранжевую революцию 2004 года. Находясь во время начала акций протеста в Польше, он, чувствуя себя солидарным с демократической оппозицией, от- правил поздравление их участникам и вскоре сам принял в них участие. После его голосования за назначение правительства Юлии Тимошенко наряду с тремя другими коммунистами 2 марта 2005 года был исключён из партии и фракции КПУ.
     На выборах 26 марта 2006 года Борис Олейник в парламент не прошёл.
27 июля и 3 августа 2006 года принимал участие в круглом столе по поводу Универсала национального единства.
     25 января 2010 года написал заявление о сложении полномочий председателя и члена Комиссии по государственным наградам в знак протеста против присвоения президентом Ющенко звания Героя Украины Степану Бандере. 5 июля 2010 года назначен председателем Комитета по Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко.
     Борис Олейник — автор более 40 книг поэзии и публицистики, издаваемых на Украине и в других республиках СССР. Поэзия украинского автора переводилась на русский, итальянский, чешский, словацкий, польский, сербохорватский, румынский и другие языки.
     Борис Ильич пользовался непререкаемым авторитетом в среде ветеранов войны, военной службы и труда. Особенно теплые отношения поддерживал с ветеранами войны в Афганистане, принимал активное участие в мероприятиях, проводимых Украинским Союзом ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
     Награды: Герой Украины (21 октября 2005 года, за самоотверженное служение Украине на литературной и государственной ниве, выдающийся вклад в сохранение национальной духовной культуры, весомую личную роль в подъёме международного авторитета Украины), ордена Свободы (2009), Князя Ярослава Мудрого третьей (2012), четвертой (1999), пятой (1995) степеней, Октябрьской Революции, Трудового Красного Знамени, Дружбы народов, Государственная премия СССР (1975) — за стихотворный сборник «Стою на земле» (1973), Государственная премия УССР имени Т. Г. Шевченко — за сборники стихов «Седая ласточка», «В зеркале слова», «Дума о городе», Государственная премия УССР имени Н. А. Островского (1964), Международная премия имени Г. Сковороды (1994), Международная премия «Дружба» (1997), Всеюгославская премия «Рыцарское перо» (1998), Международная премия имени М. А. Шолохова в области литературы и искусства, Почётная Грамота Президиума Верховного Совета УССР, Почётная грамота Кабинета Министров Украины (2002), Почётный гражданин Киева (2002), Орден преподобного Нестора Летописца первой степени (2006), Золотая медаль имени В. И. Вернадского НАН Украины (2011).
     Скончался 30 апреля 2017 года на 82-м году жизни после тяжёлой и продолжительной болезни. Похоронен на Байковом кладбище в Киеве.

    ОМЕЛЬЧЕНКО Александр Александрович —украинский государственный, общественный и политический деятель, Герой Украины.
     Президент Ассоциации городов Украины, председатель Украинской партии «Единство». Футбольный и хоккейный функционер. Кандидат технических наук.
       Родился 9 августа 1938 года в селе Зозов Липовецкого района, Винницкой области, В 1974 году окончил Киевский инженерно-строительный институт, в 1978 — Киевский институт народного хозяйства.
В 1956—1959 — ученик Киевского строительного техникума. 1959 — бетонник строительного комбината Киевского обласного строительного треста.
       В 1959—1960 — служба в армии.
1960—1980 — мастер цеха сборного железобетонно- строительного комбината Киевского областного строительного треста. 1961—1980 — мастер цеха, заместитель начальника цеха, начальник цеха, начальник отдела, главного инженера, директор завода железобетонных конструкций № 1 домостроительного комбината № 1, главный инженер домостроительного комбината № 1 Главкиевгорстроя. 1980—1987 — первый заместитель начальника — главный инженер Главкиевгорстроя.
В 1987—1989 — советник-консультант в Республике Афганистан.
В 1989 — главный инженер Укрстроя в Армянской ССР. 1989—1990 — начальник Управления стройиндустрии, промстройматериалов и стандартизации Госстроя УССР.
      В 1990—1992 — заместитель председателя исполкома Киевского городского совета народних депутатов. 1992—1994 — генеральный директор ГКП «Киевреконструкция».
     В 1994—1996 — заместитель главы, первуй заместитель главы Киевской городской государственной администрации. С 8 августа 1996 года — глава КГГА. С мая 1999 по апрель 2006 года — Киевский городской голова.
     2007—2012 — народный депутат Украины VI созыва. Председатель Комитета Верховной Рады по вопросам государственного строительства и местного самоуправления.
     С мая 2014 года — депутат, на выборах в 2015 году переизбран депутатом Киевского городского совета.

     Работая на ответственных государственных должностях с 1994 года, в том числе в Киевской городской государственной администрации, Киевском городском совете и в Верховной Раде Украины, принимал решения в соответствии с действущим законодательством по социальной защите ветеранов, поддержке деятельности ветеранских организаций, отдавая соответствующее уважение опыту ветеранов, настойчиво требовал исполнения принятых решений.

Награды: Герой Украины (2001) – за выдающиеся личные заслуги перед Украинским государством в социально-экономическом и культурном развитии столицы Украины — города Киева) ордена Знак Почёта (1982), Трудового Красного Знамени (1986), Князя Ярослава Мудрого третьей (2006), четвертой (1999) и пятой (1998) степеней, Данилы Галицкого (2013), Почётный знак отличия Президента Украины (1996), Заслуженный строительУкраины, Почётная грамота Кабинета Министров Украины (2003), Лауреат Государственной премииУкраины в области архитектуры (2004), Почётный гражданин города Киева (2013), Великий офицер ордена Инфанта дона Энрике (Португалия, 1998 года).

       ОРЛИК Мария Андреевна — государственный деятель, украинский политик. народный депутат СССР. Заслуженный работник культуры Украины.
     В 1933 году семья переехала из Смоленской области на Кировоградщину. Жили трудно, как вспоминала Мария Андреевна: "Всё, что я помню о своём детстве, это голод, холод и предельная нищета".
     Училась на историческом факультете Кировоградского пединститута. В 1953 году её, как хорощо знающую украинский язык, направили в школу посёлка Золотники Тернопольской области. Там преподавала историю, была завучем.
     Заместитель председателя Киевского горисполкома по культуре.
     В составе украинской делегации посещала сессию Генеральной Ассамблеи ООН в Нью-Йорке. Работала в представительстве Украины в Нью-Йорке.
     В 1975—1978 – председатель президиума правления Украинского общества дружбы и культурных связей с зарубежными странами.
     В 1978— 1990 – заместитель председателя Совета Министров УССР.
     Возглавляла делегацию Комитета советских женщин на съезде индийских женщин в 1984 году, в Банголоре встречалась с Индирой Ганди.
     В 1990 году возглавляла правительственную комиссию по изучению версии о местонахождении библиотеки Ярослава Мудрого на территории урочища Межигорье. В этом же году стала первым в истории Украины с 1917 года членом правительства, добровольно ушедшим в отставку.
     С 1990 года – председатель Союза женщин Украины.
     Мария Андреевна   пользуется большим заслуженным авторитетом в среде ветеранов войны, военной службы и труда. Особенно хорошие отношения сложились с ветеранами войны в Афганистане, принимает активное участие в мероприятиях, проводимых Украинским Союзом ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
       Награды: ордена Князя Ярослава Мудрого пятой степени (2009), Княгини Ольги первой степени (2005), второй (1997), третьей (2000) степеней, Трудового Красного Знамени (1980), «Знак Почёта» (1971), Почётная грамота Президиума Верховного Совета УССР (1983), Заслуженный деятель культуры Украины.

ПАЛАМАРЧУК Анатолий Васильевич – генерал-майор в отставке.
     Родился 4 августа 1944 года в селе Ставичаны Славутского района Хмельницкой области.
     Образование: Ташкентское танковое училище, 1964, Академия бронетанковых войск Москва, 1977, военная академия Генерального штаба ВС СССР, Москва, 1987.
          В 1964–1974 – командир танкового взвода, командир танковой роты, начальник штаба, командир танкового батальона (ПрикВО, ГСВГ, ЗабВО). 1974–1977 – Академия бронетанковых войск. 1977–1980 – командир танкового полка (МВО).
         В 1980–1981 – участник боевых действий в Афганистане, командир танкового полка 201-й мсд, Кундуз.
        1981–1985 – командир полка, начальник штаба дивизии (ПрикВО, ДВО). 1985–1987 – слушатель военной академии Генерального штаба. 1987–1991 – командир танковой дивизии (КВО).
         В 1991–1993 – начальник Главного организационно-мобилизационного управления –заместитель начальника Генерального штаба ВС Украины. 1993–1996 – заместитель председателя Национального комитета по вопросам разоружения – заместитель начальника Генерального штаба ВС Украины.
                   1996–2002 – начальник Управления оборонно-мобилизационной работы и деятельности правоохранительных органов в Секретариате Кабинета Министров Украины.
                Работая на ответственных военных государственных должностях в 1991–2002 г.г., в том числе в Министерстве обороны Украины, в Секретариате Кабинета Министров Украины, был инициатором и принимал решения в соответствии с действующим законодательством по защите прав ветеранов, поддержке деятельности организаций ветеранов войны, отдавая соответствующее уважение боевому опыту ветеранов при решении кадровых вопросов, настойчиво добивался выполнения принятых решений.

       В 2002–2005 – атташе по вопросам обороны при Посольстве Украины в Китайской Народной Республике. С 2005 года – пенсионер МО Украины, председатель Наблюдательного совета кредитного союза военнослужащих Украины.
        Награды: ордена Красной Звезды, «За службу Родине в ВС СССР» третьей степени, Почетная грамота Президиума Верховного Совета УССР, медали неправительственных организаций и иностранных государств.

ПЛОСКОНОС Игорь Николаевич — Герой Советского Союза, участник Афганской войны. Советский и украинский военный деятель, украинский государственный и политический деятель, Председатель Государственного комитета Украины по делам ветеранов, депутат Верховной Рады Украины 1-го созыва.
       Родился в Павлограде 26 апреля 1959 года в семье рабочего.
       Учился в Киевском суворовском военном училище. В 1976 году поступил в Бакинское высшее общевойсковое командное училище имени Верховного Совета Азербайджанской ССР. С 1980 года проходил службу в Дальневосточном и Туркестанском военных округах.
        С 1982 по 1984 год в звании старшего лейтенанта проходил службу в составе Ограниченного контингента советских войск в Республике Афганистан, начиная с должности командира десантно-штурмового взвода до командира разведывательно-десантной роты 783-го отдельного разведывательного батальона 201-й мотострелковой дивизии в составе 40-й армии.
        В Афганистане старший лейтенант И. Н. Плосконосучаствовал в 52 войсковых операциях по разгрому бандформирований и лично уничтожил 32 мятежника. Возглавляемая им 3-я разведывательно-десантная рота уничтожила 296 и взяла в плен 36 моджахедов, захватила 95 единиц оружия и 48 единиц различного типа мин и фугасов, разгромила 3 исламских комитета.
         В ходе выполнения боевых задач командования, будучи трижды ранен, не покинул поле боя. Указом Президиума Верховного Совета от 15 ноября 1983 года за мужество и героизм, проявленные при оказании интернациональной помощи Демократической Республике Афганистан, старшему лейтенанту Плосконосу Игорю Николаевичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 11500).
          После службы в ДРА с 1984 года был командиром 3-го учебного мотострелкового батальона в 61-й учебной мотострелковой дивизии в Ашхабаде в Туркестанском военном округе.
          В 1988 году в воинском звании майора окончил Военную академию имени М. В. Фрунзе. С 1988 по 1989 — начальник штаба 6-го гвардейского мотострелкового полка 13-й гвардейской танковой дивизии в Южной группе войск в городе Таборвальфе, Венгрия. С 1990 по 1993 — командир 112-го гвардейского мотострелкового полка (в/ч 33513) 93-й гвардейской мотострелковой дивизии в пгт Черкасское Днепропетровской области (Киевский военный округ).
        В 1990 году избран депутатом Верховной Рады Украины 1-го созыва, был членом постоянной Комиссии по вопросам обороны и государственной безопасности.
       Работал начальником Главной государственной инспекции Гражданской обороны, занимал ответственные должности в Секретариате Кабинета Министров Украины. В 2003—2004 — первый заместитель начальника института МЧС, 2004—2006 – в Главном управлении разведки Минобороны Украины.
       С февраля 2007 по 2011 год – председатель Государственного комитета Украины по делам ветеранов.
      Воинское звание - генерал-майор.
      Работая на ответственных военных и государственных должностях в 1990–2011 г.г., в том числе в Верховной Раде Украины, Министерстве обороны Украины, в Секретариате Кабинета Министров Украины, в Государственном комитете Украины по делам ветеранов, был инициатором и принимал решения в соответствии с действующим законодательством по защите прав ветеранов, членов их семей, поддержке деятельности организаций ветеранов войны, отдавая соответствующее уважение боевому опыту ветеранов при решении кадровых вопросов, настойчиво добивался выполнения принятых решений.
      Активно занимался общественно-патриотической деятельностью. Был избран членом Правления УСВА.

       Скончался   8 июля 2013 года. Похоронен на аллее героев Байкового кладбища в Киеве.
       Награды: Герой Советского Союза (1983), ордена Ленина (1983), Красной Звезды (1982), «За заслуги» третьей степени (2009), медали, награды неправительственных организаций и иностранных государств.

     ПОНОМАРЕНКО Володимир Степанович — український дипломат.
     Народився 23 листопада 1949 року в Києві. У 1972 році закінчив Київський державний університет ім.Т. Г Шевченка.
      У 1972–1995 – військовослужбовець.
      1996–1997 – заступник начальника, тимчасовий виконувач обов’язків начальника Управління Азії, Тихоокеанського регіону, Близького і Середнього Сходу та Африки МЗС України.
      У 1997–2002 – радник-посланник, тимчасовий повірений у справах України в Ісламській Республіці Пакистан. 2002–2004 – Надзвичайний та Повноважний Посол України в Ісламській Республіці Пакистан.
      Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві закордонних справ України у 1996–2004 р.р. сприяв у вирішенні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, організував направлення і забезпечив діяльність спеціальних місій до Пакистану з цих питань, до складу яких входили представники УСВА.
        Відомий дипломат завжди з повагою ставиться до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) і з 2015 року є радником голови УСВА з міжнародних питань.

ПЄХОТА Володимир Юлійович — український політичний діяч, депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання, народний депутат України 2-го, 4-го і 5-го скликань.
Народився 20 червня 1939 року в Харкові. Освіта: Львівський політехнічний інститут (1966), інженер-механік; Академія суспільних наук при ЦК КПРС, економічне відділення (1985), економіст.
У 1959–1961 — слюсар-інструментальник, старший технік-конструктор Харківського електромеханічного заводу. 1961–1962 — старший механік Інституту машинознавства і автоматики АНУ, Львів. З 1962 — інженер-конструктор, начальник експериментально-механічної дільниці, начальник конструкторського бюро, 1968–1970 — секретар парткому Львівського хіміко-фармацевтичного заводу.
1970–1973 — другий секретар Ленінського райкому КПУ Львова, 1973–1980 — другий секретар Львівського міськкому КПУ. 1980–1988 — голова виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів.
З листопада 1988 — керівник справами Ради Міністрів УРСР. З травня 1991 — державний секретар Кабінету Міністрів України. Лютий—жовтень 1992 — міністр Кабінету Міністрів України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема в 1988–1992 р.р. у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та на інших посадах, брав активну участь у реалізації заходів із захисту соціальних і культурних прав ветеранів, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів, Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
У 1992—1994 — віце-президент Державної будівельної корпорації «Укрбуд». 1998–2000 — головний експерт з інвестиційних програм і капітального будівництва ДП «МаздаМоторс України», Київ.
Член політвиконкому ПРВУ (з березня 1999), заступник голови ПРВУ (жовтень 1997 — листопад 2000), член президії Політради ПРВУ; член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», керівник центрального апарату Партії регіонів (з листопада 2000), керівник центрального апарату — заступник голови Партії регіонів (з грудня 2001).
Нагороди: Заслужений будівельник України (2004), ордени Трудового Червоного Прапора (1976, 1981), Дружби народів (1986), «За заслуги» третього ступеня (1999), медалі.
ПУСТОВОЙТЕНКО Валерій Павлович – український політик, Прем'єр-міністр України з 16 липня 1997 по 22 грудня 1999.
Народився 23 лютого 1947 року в селі Адамівка Березанського району Миколаївської області. По закінченні восьмирічної школи у 1961 році вступив до Одеського ремісничого училища № 9. Трудова біографія Валерія починалася на Одеському заводі ім. Жовтневої революції: працював токарем цеху механізації і автоматизації.
Після служби в лавах Радянської Армії (1966–1968) повернувся на свій завод. З 1969 року працював старшим механіком науково-дослідної частини кафедри металорізальних верстатів і паралельно вчився на вечірньому відділенні Одеського політехнічного інституту. Тут він і зустрів свою майбутню дружину Ольгу. 1971 року молоде подружжя переїхало до Дніпропетровська.

      Працював спочатку майстром виробничого навчання Дніпропетровського машинобудівного технікуму, потім – навчальним майстром кафедри технології металів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, де здобув фах інженера-механіка. По закінченні інституту 1975 року продовжив трудову діяльність у тресті „Дніпробудмеханізація”, але від науки осторонь не залишився, успішно захистив кандидатську і докторську дисертації.
У тресті „Дніпробудмеханізація” Валерій Пустовойтенко пройшов шлях від майстра до головного інженера. А 1984 року його призначили керівником цієї організації. У 1970–1980-ті роки трест був потужним підприємством, на якому працювало 6700 співробітників, брав участь у спорудженні більшості виробничих гігантів Дніпропетровщини, серед яких Нікопольський завод феросплавів і Нікопольський південно-трубний завод.

     У 1986 році обраний головою Бабушкінської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, 1987 року став заступником голови виконкому міської ради та очолив Дніпропетровський міськвиконком. Протягом 1989–1993 років обіймає посаду міського голови Дніпропетровська, розгортає будівництво у місті нового житла, налагоджує виробництво, закупівлю і роботу міського транспорту й розпочинає спорудження дніпропетровського метрополітену. Крім того, мер Пустовойтенко забезпечує житлом кілька сотень сімей колишніх військових і під його безпосереднім впливом у Дніпропетровську було споруджено перший на теренах СРСР пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам.

     У 1990 році обраний народним депутатом України. Він входить до складу Комісії з питань будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства. З квітня 1993 року обіймає посаду міністра Кабінету Міністрів України. У 1993 році стає першим головою   Асоціації міст України. З вересня 1993 до липня 1994 року — віце-президент Української державної будівельної корпорації, заступник голови правління банку кредитно-фінансової спілки „Експобанк”.
У липні 1994 року вдруге призначений міністром Кабінету Міністрів. З липня 1997 року Валерій Пустовойтенко очолює український уряд. Одним із перших його кроків на цій посаді стало створення Інституту економічного прогнозування при Кабінеті Міністрів України, метою якого була розробка стратегічних планів розвитку української економіки. При відбудові економіки держави Прем’єр Пустовойтенко зробив акцент на відродженні трьох провідних галузей: енергетики, транспорту та агропромислового комплексу.

    У 1998 році на Донбасі було створено 16 спеціальних економічних зон (СЕЗів), що дало змогу залучити на розвиток цього регіону понад 1 млрд доларів інвестицій. Водночас стрімко розвивалося українське агропромислове машинобудування. Завдяки цьому 1999 року обсяг промислового виробництва у харчовій промисловості складав 108,4%, а український ринок на 94% був наповнений продукцією вітчизняної харчової промисловості.

     Також за час свого прем’єрства В. Пустовойтенко відновив галузь вітчизняного кораблебудування (за його підтримки у 1998 році на воду було спущено 17 українських суден). Тоді ж було реконструйовано олімпійський стадіон і розпочато відбудову Успенського і Михайлівського соборів у Києві, було виділено кошти на реконструкцію старовинного міста-музею Кам’янця-Подільського.
    З липня 1997 по лютий 2000 В. Пустовойтенко був членом Вищої економічної Ради при Президентові України, членом Ради національної безпеки і оборони України, головою Міжвідомчої ради координації діяльності з підготовки і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку в Україні, головою Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України, головою Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України, очолював Раду голів урядів країн СНД, з травня 1999 року – президент Академії муніципального управління. У 2001 році брав участь у створенні Доктрини довготермінового економічного розвитку України на 20 років.

       З липня 1996 по серпень 2000 року очолював Федерацію футболу України і по нині опікується роботою благодійної структури – Фонду сприяння розвитку футболу, що займається відродженням цього виду спорту в Україні.

        З травня 1999 року очолює Народно-демократичну партію і активно займається її розбудовою та зміцненням. На початку 2000 року НДП налічувала 54 тисячі членів, а за даними на жовтень 2003 року членами партії були понад 260 тисяч осіб.
З грудня 2000 по червень 2001 року В. Пустовойтенко – радник Президента України і секретар Політичної ради при Президентові України.
      З червня 2001 до квітня 2002 року – міністр транспорту України. Завдяки зусиллям В. Пустовойтенка було прийнято державну комплексну програму розвитку авіаційної галузі до 2010 року і державну програму розвитку морських портів України. У 2001 році Україна отримала членство в Європейській організації з безпеки аеронавігації (Євроконтроль), а також статус кандидата до Об’єднаних авіаційних влад Європи.

У 2002–2006 — народний депутат України, очолює   парламентський Комітет з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку. За час роботи III парламентської сесії (з лютого по липень 2003 року) цей Комітет підготував близько 30 законопроектів. Особисто В. Пустовойтенко протягом цього часу вніс на розгляд до Верховної Ради України 49 проектів законодавчих актів.

У травні 2006 року виконував обов'язки заступника голови Київської міської держадміністрації. З квітня 2010 по лютий 2014 — радник Президента України. Член Ради старійшин (на чолі з Л. Кравчуком).
Викладає в Академії муніципального управління, працював головним радником голови спостережної ради Комерційного банку «Даніель».
Член Політради НДП.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1986–2014 р.р., зокрема в Дніпропетровську, а також міністром транспорту, міністром Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністром України, народним депутатом, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.

Державні нагороди: Заслужений будівельник України (1995), Почесна відзнака Президента України (1996), орден Князя Ярослава Мудрого четвертого і п’ятого ступенів (1999, 2002) медалі «Ветеран праці», «10 років незалежності України», «25 років незалежності України», Грамота Верховної Ради України. Кавалер міжнародного ордена Святого Станіслава.

РАДЧЕНКО Володимир Іванович — державний діяч, керівний діяч радянських та українських спецслужб, генерал армії України.
Народився 23 жовтня 1948 року в Києві. Освіта: Київський технологічний інститут легкої промисловості (1971), інженер-хімік-технолог; Вищі курси КДБ СРСР (Мінськ 1972), курси при Вищій Червонопрапорній школі КДБ СРСР (1986).
У 1971—1972 — курсант Вищих курсів КДБ СРСР. 1972—1982 — оперуповноважений, старший оперуповноважений, заступник начальника, начальник відділу УКДБ УРСР в місті Києві та Київській області. 1982—1990 — старший оперуповноважений, начальник, заступник начальника відділу КДБ УРСР в Рівненській області.
У 1990—1991 — у діючому резерві КДБ СРСР. 1991—1992 — заступник начальника УКДБ УРСР у Рівненській області. 1992—1993 — начальник УСБУ в Тернопільській області.
1993—1994 — начальник Управління боротьби з корупцією та організованою злочинністю СБУ, заступник голови СБУ.
З липня 1994 — виконувач обов’язків міністра, міністр внутрішніх справ України. У 1995—1998 — голова СБУ.
1998—2001 — перший заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони. 2001—2003 — голова Служби безпеки України. 2003—2005 — секретар Ради національної безпеки та оборони України.
2006—2007 — радник голови СБУ, 2006—2007 — радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах. 2007 – віце-прем'єр-міністр України.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2012 р.р., зокрема у равоохоронних органах, Кабінеті Міністрів України і РадІ національної безпеки та оборони України, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував   діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, їх заслугам, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
        Член Президії Ради національної безпеки при Президентові України; член Ради з питань збереження національної культурної спадщини (1997—1998); член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю (1994—1999); член Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України (1997—2000); член наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна — дітям» (2001—2004); голова Ради з питань розвідки при Президентові України; член Ради національної безпеки та оборони України (1996—2005); член Координаційної ради з питань внутрішньої політики (1998); член Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування (2001); член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю (2001); член Антикризового центру (2002—2005); член Комісії з питань реформування правоохоронних органів в Україні (2004).
Нагороди: ордени «Знак Пошани» і Богдана Хмельницького третього ступеня (1998). 8 медалей. Відзнака Президента України «Іменна вогнепальна зброя» (1995, 2000). Почесна відзнака СБУ (1996). Відзнака Міністерства оборони України «Ветеран військової служби» (1997). Відзнака МВС України «Хрест Слави» (1997).
       РЕПРИНЦЕВ Володимир Федорович   — український історик, керівник структурних підрозділів Адміністрації Президента України.
Народився 4 липня 1950 року в місті Андрушівці Житомирської області.
У 1968–1973 роках навчався на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету, 1973–1976 — аспірант Московського державного університету. З 1977 року — в Інституті історії АН УРСР: лаборант, молодший науковий співробітник, учений секретар, докторант відділу регіональних проблем історії України.
У 1985 році захистив кандидатську дисертацію «Співробітництво СРСР і ПНР у галузі художньої культури (друга половина 50-х — 60-і роки)».
З 1996 року — помічник віце-прем'єр-міністра України з питань гуманітарної політики, завідувач відділу аналізу і прогнозування розвитку освіти, науки та охорони здоров'я Головного управління з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України. З 2000 року — керівник Управління державних нагород і геральдики, відповідальний секретар Комісії державних нагород і геральдики при Президентові України.
Державний службовець 1-го рангу з 2007 року.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1996 – 2010 р.р., зокрема у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та Адміністрації Президента України. завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував   діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, їх заслугам, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Основні праці:
– Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — Київ, 1995, 2005 (у співавторстві);
– Россия — Украина: история взаимоотношений. — Москва, 1997 (у співавторстві);
– Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. — Київ, 1996 (у співавторстві, українською, російською та англійською мовами);
– Україна в польських зовнішньополітичних концепціях і доктринах XX століття. // Політична думка. — 1995. — № 2-3;
– Репресії проти поляків в Україні у 30-і роки // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 1995. — № 1/2 (у співавторстві);
– История Украинской ССР. Хронологический справочник. — Київ, 1990 (у співавторстві);
– Участь Української РСР у радянсько-польському співробітництві в галузі культури. 1945–1970 р.р. // УІЖ. — 1983. — № 8.

Нагороди: Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004), Заслужений діяч науки і техніки України (2004).

САХАНЬ Іван Якович — політичний і державний діяч України, народний депутат 2-го скликання, міністр праці та соціальної політики України (1998—2002, 2005—2006). Генеральний директор компанії «Алюміній України».
Народився 1 січня 1948 року в селі Кондратівка Павлоградського району Дніпропетровської області в сім'ї колгоспників. 1974 року закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, за фахом інженер-механік. Здобув другу вищу освіту економіста у Вищій партійній школі.
Трудове життя розпочав трактористом колгоспу «Росія». У 1974—1994 – працював інструктором, першим секретарем райкому комсомолу. П'ять років працював секретарем ЦК комсомолу України. Створив на Поділлі асоціацію підприємств легкої промисловості. Обирався депутатом Дніпропетровської та Хмельницької обласних рад.
У 1994—1998 – народний депутат України 2-го скликання. Обраний по виборчому округу № 417 (Ярмолинецький округ Хмельницької області). Голова підкомісії Комісії Верховної Ради України з питань бюджету.
З 1997 – заступник, перший заступник міністра праці та соціальної політики України. Член Ради по роботі з кадрами при Президентові України. З 1998 – співголова Національної ради соціального партнерства. У червні 1998 року призначений міністром праці та соціальної політики. Член наглядової ради Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. З 2001 — член Державної ради з питань пенсійної реформи.
У 2002 році — перший заступник керівника апарату Верховної Ради України. У 2003—2005 — генеральний директор компанії «Алюміній України».
27 вересня 2005 року призначений міністром праці та соціальної політики.
         Працюючи на відповідальних державних посадах у 1974–2006 р.р., зокрема у керівництві молодіжних організацій, у Верховній Раді України та Адміністрації Президента, першим заступником і міністром праці та соціальної політики, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності їх організацій, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, іхнім заслугам, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
Нагороди: орден «За заслуги» третього ступеня (1999). Заслужений працівник соціальної сфери України (2011).

СЕРГІЄНКО Микола Петрович – громадський діяч України.
Народився   18 грудня 1956 року у Вінниці. Освіта: 1971–1975 – Вінницький технікум електронних приладів, 1975–1980 – радіофізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, інженер-дослідник (диплом з відзнакою).
У 1974–1975 – технолог заводу «Мезон» (Кишинів). 1980–1989 – працював в Київському обкомі, завідуючий відділом оборони ЦК ЛКСМУ.
У 1983–1987 – радник у Демократичній Республіці Афганістан, учасник бойових дій.
1989–1991 – секретар Голови Президії Верховної Ради Української РСР; 1991 – 1996 – помічник Президента України; 1996–2002 – заступник генерального директора Державної компанії «Укрспецекспорт»; з 2002 – керівник групи компаній «Саланг».
         Працюючи на відповідальних державних посадах у 1980–2002 р.р., зокрема у керівництві молодіжних організацій, а також в Адміністрації Президент України, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів, сприяв створенню і діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення й готував матеріали для прийняття рішень відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності їх організацій, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів та їхнім заслугам, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень. Заступник голови Партії ветеранів Афганістану.

СМЕТАНІН Анатолій Вікторович – громадський діяч України, журналіст.
Народився 15 квітня 1946 року в місті Антраціт Луганської області.
У 1957–1964 – навчався у Київському суворовському військовому училищі, 1958 року в газеті Київського військового округу «Ленинское знамя» опубліковано його першу замітку.
З 1967 по 1972 – служба у Ракетних військах стратегічного призначення: командир телеграфного центру, командир навчального взводу. З 1972 по 1990 – військовий кореспондент газет КВО, Північної групи військ Радянської армії (Польща), Південної групи військ (Угорщина).
А. В. Сметаніну доручали готувати найважливіші матеріали, писати статті, які вимагають не лише журналістської майстерності, але й тверезого аналітичного розуму й грунтовних знань у найрізноманітніших сферах. У газеті КВО «Ленинское знамя» першим із військових журналістів висвітлював будівництво у 1982 році української ділянки газопроводу Уренгой--Помари–Ужгород, проїхавши її від Сум до Ужгорода. Нагороджений почесною відзнакою «За внесок у справу дружби» (1990), угорською медаллю «За службу Батьківщині» другого ступеня (1988).
Службу в лавах Радянської армії секретар Військової ради Південної групи військ полковник А. В. Сметанін закінчив 1991 року.
З 1978 року – член Спілки журналістів СРСР, з 2002 – член Національної спілки журналістів України. Працював у газеті «Вечірній Київ» військово-політичним оглядачем, спеціальним кореспондентом газети «Киевские ведомости».
Високі професійні якості Анатолій Сметанін розкрив, працюючи керівником прес-служби Генеральної військової інспекції при Президентові України (АП України, 1996–1998), а також першим секретарем з питань інформації, культури, освіти, науки, спорту, туризму та гуманітарних зв’язків Посольства України в Республіці Узбекистан і Республіці Таджикистан (1998–2001).

СЕМИНОЖЕНКО Владимир Петрович — украинский политик, Вице-премьер-министр Украины (1999, 2001—2002, 2010), министр науки и технологий (1996—1998), председатель Государственного агентства по науке, инновациям и информатизации Украины (2010 −2014), председатель Северо-Восточного научного центра НАН и МОН Украины (1992), член Президиума НАНУ (1992).
       Родился в Киеве 9 июня 1950 года в семье военнослужащего-фронтовика и учительницы младших классов. В 1961 году семья переехала в Харьков, где с отличием окончил физико-математическую школу № 27. В 1972 году с отличием окончил физико-технический факультет Харьковского государственного университета. В 1974 году защитил кандидатскую диссертацию. С 1984 — доктор физико-математических наук, с 1988 – профессор. В 1992 году стал академиком Национальной академии наук Украины.
      С 1985 года работал генеральным директором Всесоюзного научно-производственного объединения «Монокристалл реактив» Министерства химической промышленности СССР. В 1995 году объединение по инициативе Семиноженко преобразовано в первый академический научно-технологический концерн «Институт монокристаллов НАН Украины» (впоследствии – научно-технологический комплекс). С 1996 года — научный руководитель концерна, затем председатель совета директоров, научный руководитель НТК «Институт монокристаллов» НАНУ.
      С 1992 года возглавляет Северо-Восточный научный центр НАН и МОН Украины. Центром предложена и реализована схема функционирования академических региональных научных центров, а также региональные научно-технические программы в области экологии, топливно-энергетических проблем, природопользования, использования вторичных ресурсов. Разработана концепция региональной научно-технической политики Украины. Долгое время успешно действовала принятая по его инициативе модель организации управления научно-технологической сферой страны: Совет по вопросам науки и научно-технической политики при Президенте Украины, Министерство Украины по делам науки и технологий, сеть научно-координационных советов при облгосадминистрациях.
      Один из инициаторов создания в Украине сети технопарков. В 2000 году возглавил один из первых отечественных технологических парков — Технопарк «Институт монокристаллов».
      Руководитель Государственных научно-технических программ «Развитие микро- и оптоэлектронных технологий в Украине» (2004—2007), «Разработка и освоение микроэлектронных технологий, организация серийного выпуска приборов и систем на их основе» (2008—2011).
      С 1996 по 1998 год возглавлял Министерство науки и технологий. Приложил большие усилия для формирования целостной системы государственного управления по принципу «наука—технологии—инновации—защита интеллектуальной собственности», реализации важных для отечественной экономики научно-технических разработок, подготовки проектов законодательных и нормативных актов, направленных на сохранение и развитие научно-технологического потенциала государства.
         Трижды избирался народным депутатом Украины (1994, 1998, 2002). В 1998–2000 — глава Комитета ВРУ по вопросам науки и образования. Был координатором межфракционного депутатского объединения «Наука Украины», принимал участие в создании и принятии Конституции Украины (1996), один из авторов Конституционного договора (1995). Автор многих законов.
       В 1998—2000 — глава Межгосударственного комитета по научно-техническому развитию стран-участниц СНГ.
       В 1992 году стал членом Национального союза художников Украины. В 1996 возглавил инициативную группу по созданию Национальной академии искусств, с 1998 — почетный член (академик).
      Один из основателей и первых руководителей Партии регионов (2001—2003). Вышел из партии в связи с несогласием с линей её развития (2004).
       С 2000 — возглавил Украинскую федерацию ученых. Под руководством Семиноженко федерацией были подготовлены Программа реформ в научно-технической и инновационной системе Украины на 2005—2010 годы, Доктрина экономики знаний, Кодекс научной этики, проведен первый общенациональный научный форум «Майбутнє науки — майбутнє України» (2005).
      В 1999, 2001—2002, 2010 — Вице-премьер-министр Украины. Сосредоточил внимание на вопросах модернизации системы социальной защиты населения, дальнейшем проведении медицинской и пенсионной реформ, развитии науки и инноваций.
       С 2003 по 2005 — советник Президента Л. Д. Кучмы.
       Работая на ответственных государственных должностях в Верховной Раде Украины, в руководстве органами исполнительной власти, в Администрации Президента Украины, с уважением относился к ветеранам войны, поддерживал деятельность Государственного комитета Украины по делам ветеранов и Украинского Cоюза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), принимал решения в соответствии с действующим законодательством по социальной защите ветеранов, государственной поддержке деятельности их общественных объединений, отдавая соответствующее уважение заслугам и опыту ветеранов, настойчиво добивался исполнения принятых решений. Активно поддержал инициативу Госкомветеранов об учреждении медали «Захиснику Вітчизни».
      Один из основателей, председатель Общественно-политического объединения «Украинский форум» (2006). В 2009 году возглавил Гражданское движение «Новая Украина», созданное по инициативе «Украинского форума», других общественных организаций и партий, возглавил политическую партию «Новая политика».
     С 2010 года — председатель Государственного комитета Украины по вопросам науки, инноваций и информатизации, советник Премьер-министра Украины. С 2013 по 2014 – возглавлял Межгосударственный совет по вопросам сотрудничества в научно-технической и инновационной сферах стран СНГ.
    В 2014 году подал в отставку с поста главы Госинформнауки в знак несогласия с проводимыми реформами в сфере управления наукой, против которых выступили ведущие украинские ученые.
    Инициировал учреждение профессиональных праздников работников науки и фармацевтического работника.
    Был одним из инициаторов получения Украиной статуса ассоциированного члена ЦЕРН. Обеспечил делегирование Украине национального кириллического домена УКР в 2013 году.
     Соавтор свыше 420 научных трудов, более 80 изобретений, главный редактор журнала «Функциональные материалы», альманаха сравнительных исследований «Ойкумена», член редколлегии научно-практического журнала СНБО Украины «Стратегическая панорама».
       Выступает за активную государственную политику в сфере инновационного развития, увеличение государственных ассигнований на науку и образование. Последовательный сторонник реализации в Украине Лиссабонского критерия — инвестирования 3 % от ВВП в науку. Считает создание благоприятных фискальных условий для развития ІТ-отрасли стимулом для развития экономики Украины. Уверен, что в реформировании страны первичны выработка стратегии и четкое понимание целей и технологий государственного управления, системы принятия решений, профессионализм управленцев и правильный подбор людей, которые реализуют государственную политику. Не верит в эффективность слепого копирования зарубежных реформ. Убежден, что Украина должна идти своим путем, заимствуя лучшее из опыта других стран. Считает, что сегодня крайне востребована новая мощная, современная всеукраинская партия, представляющая все области Украины, в основу идеологии которой должна быть положена идея лидерства, экономического успеха и консолидации украинского общества.
     Почетный доктор и профессор 34 университетов. С 2010 года – почетный гражданин Харькова.
Лауреат Государственной премии Украины в области науки и техники (1999, 2000), Международной премии в области ядерной физики (1999), Заслуженный деятель науки и техники Украины (2008), лауреат премии им. В. И. Трефилова НАН Украины (2010). Награжден орденами «За заслуги» трех степеней, Святого Князя Владимира четвертой степени, орденом Князя Ярослава Мудрого пятой степени, Почетными грамотами Кабинета Министров и Верховной Рады Украины, Золотой медалью Национальной академии искусств Украины (2010), нагрудным знаком «Отличник образования» (2000)

      СМИРНОВ Юрий Александрович – руководитель правозащитных органов Украины
      Родился 17 августа 1948 года в городе Буй Костромской области. В 1970 году окончил Харьковский юридический институт по специальности «правоведение».
      После службы в армии был направлен в органы внутренних дел. С 1970 года работал в системе МВД. Занимал должности следователя, инспектора, начальника отделов и управлений в Харьковской и Луганской областях.
       С 1997 года — заместитель министра внутренних дел по юго-восточному региону — начальник управления МВД в Днепропетровской области. С 2000 — заместитель министра внутренних дел, начальник Главного управления МВД Украины в г. Киеве.
      В 2001 – 2003 – министр внутренних дел Украины. 2003 – 2005 – советник Президента Украины, заместитель Секретаря СНБО.
      В 2005 – 2008 – первый заместитель председателя правления ПАО КБ «ПриватБанк». С 2008 – вице-президент МНПК «Веста». Член Политического совета Единого Центра.
       Работая на ответственных должностях в правозащитных органах Украины, с уважением относился к ветеранам войны, поддерживал деятельность Государственного комитета Украины по делам ветеранов и Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), принимал решения в соответствии с действующим законодательством по социальной защите ветеранов, правовой поддержке деятельности их общественных объединений, отдавая соответствующее уважение заслугам и опыту ветеранов, настойчиво добивался исполнения принятых решений.

СМОЛИЙ Валерий Андреевич   — украинский ученый и государственный деятель. Вице-премьер-министр Украины (1997—1999), директор Института истории Украины НАН, доктор исторических наук (1985), академик (1995).
      Родился 1 января 1950 года в селе Авратин (ныне Волочисского района Хмельницкой области ).
      Выпускник исторического факультета Каменец-Подольского педагогического института. В 1970—1972 — школьный педагог в Житомирской и Тернопольской областях, ассистент Нежинского педагогического института.
      С 1972 – в Институте истории Украины Национальной академии наук Украины. С 1986 — заведующий отделом, с 1991 — заместитель директора, с 1993 — директор института.
      В 1985 – защитил докторскую диссертацию «Общественное сознание участников народных движений Украины (вторая половина XVII—XVIII в.в.)».
     С 1992 – член-корреспондент НАН Украины, в 1995 – избран академиком НАН Украины.
     С 11 августа 1997 по 18 августа 1999 — Вице-премьер-министр Украины.
     Работая на ответственных государственных должностях в руководстве органами исполнительной власти, всегда с уважением относился к ветеранам войны, поддерживал деятельность Государственного комитета Украины по делам ветеранов и Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), принимал решения в соответствии с действующим законодательством по социальной защите ветеранов, государственной поддержке деятельности общественных объединений ветеранов войны, отдавая соответствующее уважение заслугам и опыту ветеранов, настойчиво добивался исполнения принятых решений.
      Специалист в области истории Украины эпохи Средневековья и раннего Нового времени, основатель современной медиевистической и новистической школ. Один из инициаторов восстановления археографической работы в Украине.
     Область приоритетов научной деятельности В. Смолия: история украинского казачества и национально-освободительная борьба украинского народа; формирование общественного сознания украинского социума; становление национального этноса и самобытное развитие его культуры; течение процесса государственного строительства на Украине в XVII—XVIII в.в.; межгосударственные отношения в Центрально-Восточной Европе раннего Нового времени, место и роль в них украинского фактора. Главное место в научном наследии ученого занимают методологические работы.
      Автор около 800 научных работ, в том числе, школьных и университетских учебников и монографий. Инициатор создания 15-томной серии «Україна крізь віки», в 2001 году отмеченной Государственной премией Украины, подготовки многотомной «Энциклопедии истории Украины», серии биографических очерков «Особистість і доба».
      В. А. Смолий — главный редактор «Українського історичного журналу» (с 1995), сборников научных трудов: «Історіографічні дослідження в Україні», «Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки», «Регіональна історія України», «Сторінки воєнної історії України», «Україна в Центрально-Східній Європі: Студії з історії XIV-XVIII ст.», «Зводу пам’яток історії та культури України» (в 28 томах). Член редколлегии 50-томного издания произведений М. С. Грушевского, 5-томной «Історії української культури» и др.
     Награды: орден Князя Ярослава Мудрого второй степени ( 2014) — за выдающийся личный вклад в развитие национальной науки, исследования исторического наследия украинского народа, многолетнюю плодотворную научно-педагогическую деятельность; орден Князя Ярослава Мудрого третьей (2011), четвертой (2004), пятой (1999) степеней; орден «За заслуги» первой (2009), второй (2006), третьей (1996) степеней; Заслуженный деятель науки и техники Украины (1998); Государственная премия Украины в области науки и техники (2001).
   СОКОЛОВ Юрій Дмитрович – державний діяч.
Народився   22 лютого 1956 року в Ізмаїлі.
Закінчив Одеське вище інженерне морське училище у 1978 році
1979–1983 – другий і перший секретар Ізмаїльського міськкому комсомолу; 1983 – 1986 – другий і перший секретар Одеського обкому комсомолу, секретар парткому Дунайського пароплавства.
1986–1990 – секретар ЦК комсомолу України.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1979–1990 р.р., зокрема у керівництві молодіжних організацій, завжди особливу увагу приділяв патріотичному вихованню молоді на прикладах мужності і героїзму учасників бойових дій в Афганістані, з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, був ініціатором і підтримував формування громадського руху ветеранів нового покоління в Україні, сприяв створенню і діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів та їхніх заслуг, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
З 1990 очолив круїзну компанію «Червона Рута». Був ініціатором і організатором благодійних маршрутів і оздоровчих поїздок ветеранів по Дніпру і Чорному морю.
СТУПКА Богдан Сильвестрович   — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).
    Народився 27 серпня 1941 року в смт Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією.
    До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там солістом, а тітка — головним концертмейстером.
    Богдан Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. Влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету.
    У 1961 році закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драматичний театр ім. І. Франка. Того ж року на запрошення наставника Б. Ступка перейшов до цього театру.
    1984 року закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
    Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України.
    Богдан Сильвестрович завжди з повагою ставився до ветеранів війни, і вони також високо цінували талант актора, роботу державного і громадського діяча незалежної України. З багатьма учасниками бойових дій на території інших держав він підтримував добрі стосунки, сприяв розвитку культури у середовищі ветеранів.
    2001 року очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
    22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
    ТАРАСЮК Борис Іванович — український політик і дипломат, народний депутат, міністр закордонних справ України. співпрезидент Парламентської асамблеї ЄвроНЕст, директор Інституту євроатлантичного співробітництва, голова громадської ради часопису «ЄвроАтлантика»,
    Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет міжнародних відносин і міжнародного права (1975).
    У 1975–1981 роках — аташе, третій, другий, перший секретар МЗС УРСР.
    1981–1986 — другий, перший секретар Постійного Представництва України при ООН, Нью-Йорк. 1986–1987 — перший секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР. 1987–1990 — інструктор відділу закордонних зв'язків ЦК КПУ. 1990–1991 — радник, заступник начальника відділу головного радника МЗС України. У 1991–1992 — керівник секретаріату Міністерства закордонних справ України — начальник відділу політичного аналізу і координування, МЗС України.
    З березня 1992 — заступник міністра закордонних справ України, голова Національного комітету України з питань роззброєння (червень 1992 — квітень 1995), голова Державної міжвідомчої комісії з питань вступу України до Ради Європи (1993–1995).
    З грудня 1994 до вересня 1995 — перший заступник міністра закордонних справ України.
    З вересня 1995 до квітня 1998 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Бельгія, в Королівстві Нідерланди і Великому Герцогстві Люксембург (за сумісництвом, листопад 1995 — квітень 1998); глава Місії України при НАТО (жовтень 1997 — квітень 1998).
    З квітня 1998 до вересня 2000 року – міністр закордонних справ України.
    Залишивши дипломатичну службу, активно зайнявся політикою. Став співзасновником і директором Інституту євроатлантичного співробітництва (ІЄАС). У 2002 році був обраний народним депутатом. Очолив Комітет з питань європейської інтеграції.
    У травні 2003 року обраний головою Народного Руху України, 2006 року переобраний народним депутатом. Знову очолив Комітет з питань європейської інтеграції.
    Навесні 2003 року з групою однодумців заснував перший національний недержавний ілюстрований часопис міжнародного життя «ЄвроАтлантика» Інституту євроатлантичного співробітництва.
    У 2005 році вдруге призначений міністром закордонних справ України. 1 грудня 2006 року формально був звільнений Верховною Радою України (247 голосів), проте надалі продовжував свою роботу на посаді, вважаючи це рішення неконституційним. 30 січня 2007 року Президент України прийняв відставку Бориса Тарасюка.
    Народний депутат України 6-го скликання з 2007 до 2012. Втретє очолив Комітет з питань європейської інтеграції.
    З грудня 2012 року — народний депутат України 7-го скликання. Голова підкомітету з питань співробітництва з НАТО і Міжпарламентською конференцією з питань Спільної політики безпеки та оборони Європейського Союзу, питань Східного Партнерства та ПА ЄВРОНЕСТ Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції.
    15 червня 2013, після об'єднання частини Народного Руху України і Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина», був обраний одним із заступників лідера «Батьківщини».
    Дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посол України (1992).
    З 1993 року — член Українсько-американського консультативного комітету, член ради директорів Інституту досліджень Схід–Захід (Нью-Йорк).
    Працюючи на відповідальних посадах у МЗС, з повагою ставився до ветеранів війни, сприяв розвитку міжнародної діяльності Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) у реалізації гуманітарних програм, зокрема у розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у період війни 1979–1989 рр.
    Нагороджений орденами «За заслуги» третього (1996), другого (1999), першого (2005) ступенів, відомчими відзнаками, нагородами неурядових організацій, зокрема медаллю «За заслуги» УСВА, а також нагородами зарубіжних держав.
    ТЕЛЕШУН Сергей Александрович — доктор политических наук (2001), кандидат исторических наук, доцент (1996), профессор (2001); Заслуженный деятель науки и техники Украины (2012); заведующий кафедрой политической аналитики и прогнозирования, руководитель Учебно-научного комплекса «Анализ политики» Национальной академии государственного управления при Президенте Украины; профессор кафедры теории государства и права Национального университета внутренних дел; профессор кафедры общественно-политических наук Национального педагогического университета им. М. Драгоманова. Президент общественной правозащитной организации «Общественная амнистия», Глава наблюдательного совета БФ «Содружество». Председатель Украинского национального комитета Платформы «Диалог Евразии».
    Родился 31 августа 1962 года. Окончил с отличием Киевский педагогический институт им. М. Горького (1983–1988), исторический факультет, преподаватель истории и общественных дисциплин; Национальную Академию МВД Украины (1998—2000), факультет правоведения, юрист, аспирантуру Киевского педагогического университета им. М. Драгоманова (1991—1994), кандидатская диссертация «Национальный вопрос в программах украинских политических партий конца ХІХ — начала ХХ в.в.» (защитил в 1996 г.), доцент; доктор политических наук, профессор, докторская диссертация "Государственное устройство Украины: проблемы теории и практики (защитил в 2000 г.); Институт государства и права им. Корецкого НАН Украины.
    С 1989 — преподаватель истории и обществоведения, заместитель директора по воспитательной работе Киевской средней специальной школы им. Н. Лысенко; 1989 — преподаватель, заведующий методическим кабинетом кафедры политической истории Киевского пединститута им. М. Горького; с 1992 — ведущий специалист, Совет безопасности при Президенте Украины; с 1994 — заведующий отделом связей с объединениями граждан; руководитель управления внутренней политики Администрации Президента Украины (1995—1997).; консультант Президента Украины (1997—2000).; с января 2005 по ноябрь 2006 — советник Президента Украины (вне штата); 1992 — 2006 — президент Благотворительного фонда «Содружество»; с 2006 – руководитель Украинской юридическо-промышленной группы; профессор кафедры теории государства и права Национальной Академии внутренних дел; профессор кафедры общественно-политических наук Национального педагогического университета им. М. Драгоманова. С 2006 года — заведующий кафедрой политической аналитики и прогнозирования, руководитель Учебно-научного комплекса Национальной Академии государственного управления при Президенте Украины.
    Основатель и руководитель журналов «Спецслужбы и мир», «Безопасность и мир», «Национальный интерес». Глава общественного экспертного совета Украины. Почетный магистр права.
    Автор более 700 работ по проблемам права, политики, истории, этнологии, конфликтологии, национальной безопасности, опубликованных в Украине, России, Германии, Франции, США, Турции, Польше, Великобритании и других странах.
    Работая на ответственных должностях в Администрации Президента Украины, с особым вниманием и уважением относился к проблемам и деятельности организаций ветеранов войны, способствовал реализации важнейших гуманитарных программ, укреплению ветеранского движения, его общественной и политической активности, пользовался высоким авторитетом в среде ветеранов Украины.
    Награды: Заслуженный деятель науки и техники Украины (2012), ведомственные награды, неправительственных организаций, в том числе медаль УСВА «За заслуги» третьей степени, награды зарубежных государств.

ТИГИПКО Сергей Леонидович – украинский политик, государственный и общественный деятель и предприниматель, народный депутат Украины, бывший вице-премьер-министр и министр социальной политики Украины.
Родился 13 февраля 1960 года в селе Драгонешты Лазовского района Молдавской ССР, куда его дед переехал в 1902 году из Винничины. Отец умер, когда Сергею было 10 лет. Мама одна воспитывала троих сыновей.
В 1977 году поступил в Днепропетровский металлургический институт. Во время учёбы подрабатывал в стройотрядах, грузчиком, электриком и на других работах. В 1982 году получил диплом по специальности «литейное производство чёрных и цветных металлов» и квалификацию инженера-металлурга.
Добровольно вступил на военную службу, в 1982–1984 г.г. служил офицером в танковых войсках – командиром взвода танков Т-64Б и заместителем командира по технической части танковой роты в Гвардейском (под Новомосковском), был комсоргом полка.
С 1984 года – заведующий отделом и заместитель директора по учебно-воспитательной работе Днепропетровского механико-металлургического техникума, был избран секретарём комитета комсомола.
В 1986 году назначен заведующим отделом пропаганды и агитации, затем избран вторым, а в 1989 году – первым секретарём Днепропетровского областного комитета ЛКСМУ. После ликвидации комсомола в 1991 году занялся банковским делом.
В 1994 – внештатный консультант Президента Украины Л. Кучмы по вопросам монетарной политики. В апреле 1997 года назначен вице-премьером по вопросам экономической реформы.
С 1999 по 2000 – министр экономики. Параллельно был членом ряда правительственных и президентских советов и комиссий.
В июне 2000 года подал в отставку и на довыборах был избран в Верховную Раду Украины третьего созыва, присоединился к партии «Трудовая Украина» и в ноябре занял пост её председателя. Вошёл в парламентский комитет по вопросам финансов и банковской деятельности. На выборах в апреле 2002 года в объединённом списке избирательного блока «За единую Украину!» прошёл в Верховную Раду четвёртого созыва.
В декабре 2002 года утверждён Верховной Радой председателем Национального банка Украины. 29 ноября 2004 года подал в отставку и решил заняться бизнесом.
В 2008 году назначен советником Премьер-министра Украины и сопредседателем Совета инвесторов при Кабинете Министров Украины.
В 2009 году избран председателем Трудовой партии Украины.
11 марта 2010 года назначен вице-премьером по экономическим вопросам . 9 декабря 2010 года в результате административной реформы сохранил пост вице-премьера, а также был назначен министром социальной политики Украины.
Работая в молодёжных организациях Украины в 1984–1991 г.г., много внимания уделял патриотическому воспитанию молодёжи, в дальнейшем на ответственных должностях в Кабинете Министров и в Верховной Раде Украины с вниманием и уважением относился к проблемам ветеранов войны, поддерживал их предложения и требования, способствовал реализации важнейших гуманитарных программ, пользовался высоким авторитетом в среде ветеранов, особенно при работе на посту министра социальной политики Украины.
В 2012 году перешёл в парламент, где стал членом Комитета по вопросам информатизации и информационных технологий.
Кандидат экономических наук. Диссертацию на тему «Формирование и государственное регулирование систем коммерческих банков Украины» защитил в 1996 году.

ТИМЧЕНКО Иван Артёмович — украинский государственный деятель, правовед, учёный, действительный член Национальной академии правовых наук Украины.
Родился 3 марта 1939 года в селе Калиновка Покровского района Днепропетровской области. Окончил училище механизации сельского хозяйства, сельскохозяйственный техникум. Работал трактористом, механиком в колхозе.
В 1967 году окончил юридический факультет Киевского государственного университета. Работал старшим редактором редакции журнала «Советское право». С 1971 года — аспирант, научный сотрудник, учёный секретарь Института государства и права АН УССР.
В 1990–1991 годах работал помощником председателя Верховного Совета УССР. С 1991 года возглавлял Юридическую службу (Управление) Администрации Президента Украины.
Работая на ответственных должностях в Администрации Президента Украины, с особым вниманием и уважением относился к проблемам и деятельности организаций ветеранов войны, оказывал большую помощь в создании, законодательном и нормативно-правовом обеспечении деятельности Государственного комитета Украины по делам ветеранов и Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), что способствовало реализации важнейших гуманитарных программ, укреплению ветеранского движения, его общественной и политической активности, пользовался высоким авторитетом в среде ветеранов Украины.
В сентябре 1996 года Указом Президента Украины назначен судьёй Конституционного Суда Украины. Был членом Конституционной комиссии Украины (1996), принимал участие в разработке проектов Конституции, Закона Украины «О Конституционном Суде Украины» и многих других законодательных актов.
На специальном пленарном заседании был избран председателем Конституционного Суда Украины. Занимал этот пост с октября 1996 года. После окончания трёхлетнего срока полномочий, в качестве председателя снова стал рядовым судьёй Конституционного суда Украины, где работал до 2004 года.
В 2004–2008 — заведующий лабораторией, главный научный сотрудник Научно-исследовательского института государственного строительства и местного самоуправления Академии правовых наук Украины.
С 2009 года — главный научный сотрудник отдела научно-правовых экспертиз, а затем — отдела связей с государственными органами и международными организациями Управления планирования и координации правовых исследований аппарата президиума Национальной академии правовых наук Украины.
Кандидат юридических наук, опубликовал более 80 научных трудов. Член Конституционной Ассамблеи Украины (член комиссии по вопросам правосудия), член редакционной коллегии журнала «Право Украины», внештатный консультант Комитета по вопросам правовой политики Верховной Рады Украины.
Награды: Заслуженный юрист Украины; орден Князя Ярослава Мудрого пятой и четвертой степеней (1997, 2004); орден «За заслуги» третьей степени (2009); Почётная грамота Кабинета Министров Украины (2002); Почётная грамота Верховной Рады Украины (2003); Большой офицерский крест ордена «За заслуги перед Федеративной Республикой Германия» (2006); медаль «25 лет независимости Украины» (2016).

УДОВЕНКО Геннадій Йосипович (22.06.1931 — 12.02.2013) – унікальна людина для України, єдиний серед українців був удостоєний права стати Президентом 52-ї Генеральної Асамблеї ООН.
Геннадій Удовенко – надзвичайно багатогранна людина, яка зуміла поєднати в собі якості дипломата, політичного діяча, парламентаря. Основою його діяльності стала винайдена ним формула «трьох П»: професіоналізм, патріотизм, порядність. Власне те, чого так не вистачає в українській політиці.
Для молодих дипломатів він був прикладом і наставником. Навіть працюючи в дипломатичних установах УРСР, що були залежні від позиції Москви, Геннадій Йосипович завжди виявляв власний дипломатичний хист з українським характером. Особливо це проявилося 1986 року, після сумнозвісної Чорнобильської катастрофи.
1984 року УРСР було обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН. Безперечно, це була багато в чому заслуга Удовенка, котрий успішно демонстрував свої професійні якості, був знавцем структури ООН і проблем, які в той час мала вирішувати ця організація.
Багаторічний досвід дипломатичної роботи Геннадій Удовенко з перших же років незалежності почав віддавати нашій молодій державі. Одержавши призначення послом до західного стратегічного сусіда – Польщі – він у стислі терміни опанував польську мову, міг вільно спілкуватися з громадянами і політиками цієї держави. Те, що сьогодні Польща є одним з важливих європейських гравців, що допомагають Україні в просуванні на шляху європейської інтеграції, значною мірою заслуга і першого посла нашої держави у Варшаві – Геннадія Удовенка.
Він очолював Міністерство закордонних справ у 1994–1998 роках. Це був нелегкий час – час становлення дипломатії незалежної Української держави. Складні переговори щодо долі ядерної зброї, щодо Чорноморського флоту та кордонів, численні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ. Саме тоді було закладено основи особливого партнерства України і НАТО, врегульовано та інституціаналізовано стосунки з Європейським Союзом.
Величезний авторитет Геннадія Удовенка в середовищі ООН призвів до обрання його на посаду, про яку в найближчий десяток років ніхто з українців не може й мріяти – Президента 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (1997–1998). Саме під його керівництвом було проведено низку реформ у цій організації, приведено її у відповідність до нових геополітичних умов. У структурі ООН цю Генеральну Асамблею називають "Асамблеєю реформ". Діяльність Геннадія Йосиповича на цій посаді засвідчила не лише його особистий авторитет, але й авторитет усієї української дипломатії.
Надзвичайно цікавим і дуже показовим є прихід Геннадія Удовенка в політику. У 1998 році чинний міністр закордонних справ України вирішує балотуватися до Верховної Ради за списками опозиційної   політичної сили – Народного Руху України. Саме такі кроки і характеризують людину та особистість.
Геннадій Йосипович прийшов до Народного Руху саме тоді, коли він був потрібен. У той час легендарну партію намагалися розколоти, знищити, звести на манівці.   І в цей непростий час партія потребувала саме такої людини – дипломата, психолога, управлінця. І, звісно ж, – порядного і професійного патріота.
Він вивів Народний Рух з кризи, і все зробив задля об'єднання національно-демократичних сил, завдяки чому відбулася перемога демократичних сил на виборах 2002 року. Як мало нині політиків, готових пожертвувати власними амбіціями заради України!
Ще одна грань Геннадія Йосиповича – парламентар. У Верховній Раді він очолив Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, продовживши багаторічну працю Народного Руху на побудову вільної від етнічної напруженості України, держави без ксенофобії, антисемітизму, релігійних чвар. У цей час плідно продовжувалась співпраця Народного Руху з Меджлісом кримськотатарського народу, захищались права осіб, що повернулися до рідного краю після злочинної депортації.
На жаль, в останні роки життя Геннадія Йосиповича не був потрібним багатющий досвід професійного дипломата. Жодного разу його не було запрошено на зустріч до міністерства, де він з огляду на свій величезний досвід надав би безцінні поради. Можливо, тому, що Удовенкові "три "П" – професіоналізм, патріотизм, порядність – є для когось незрозумілими або навіть ворожими? Хтозна. Проте маємо факт: з Колегії при Міністерстві закордонних справ його, як і інших колишніх міністрів ЗС, виключили.
Працюючи на відповідальних державних дипломатичних посадах у 1959–1998 р.р., зокрема заступником міністра, міністром закордонних справ України, членом Ради національної безпеки при Президентові України, членом Ради національної безпеки і оборони України, Постійним Представником України при ООН, Президентом 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, підтримував ініціативи і робив суттєві дипломатичні кроки для встановлення миру в Афганістані, ліквідації наслідків Афганської війни, визволення військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 р.р. У 1998–2007 р.р. як народний депутат України і голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин відстоював права ветеранів, з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/tarasyuk/4e01aa41d78a4/
УСІЧЕНКО Іван Гнатович – державний і громадський діяч, Президент Товариства Червоного Хреста України, кандидат медичних наук, Заслужений лікар України.
Народився 19 серпня 1938 року в селі Вергуни Черкаської області, закінчив Дніпропетровський медичний інститут у 1963 році.
У 1963–1975 – працював головним лікарем Криворізької міської станції швидкої допомоги. З 1975 по 1986 рік був головним лікарем Київської міської станції швидкої та невідкладної медичної допомоги.
У 1986 році обраний Президентом Товариства Червоного Хреста України, яке сприяє органам державної влади в їх діяльності у гуманітарній сфері, здійснює відчутний внесок у вирішення найгостріших соціальних проблем країни, зумовлених, зокрема, збройним конфліктом на сході України.
За час його роботи створено Службу розшуку, запроваджено такий новий напрям діяльності як поширення знань про Міжнародне гуманітарне право, забезпечено подальшу інтеграцію Товариства у Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, вдосконалено і розширено програми з профілактики туберкульозу і ВІЛ/СНІДу, патронажну службу, укріплено міжнародну співпрацю, організовано волонтерські загони швидкого реагування, створено службу катастроф для захисту населення від стихійних лих і техногенних аварій.
У 1997 і 2001 роках представляв ТЧХУ в складі Правління Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Обрання Товариства до складу Правління стало беззаперечним визнанням його авторитету на міжнародному рівні.
І. Г. Усіченко був ініціатором створення Міжнародної Чорнобильської програми гуманітарної допомоги та реабілітації, яка, починаючи з 1990 року, діяла понад 25 років. Пересувні діагностичні бригади Червоного Хреста проводили обстеження постраждалих, вели просвітницьку роботу серед населення постраждалих регіонів. На підтримку гуманітарних програм для постраждалого від аварії на ЧАЕС населення рух залучив понад 35 млн доларів США.
Під керівництвом І. Г. Усіченка ТЧХУ плідно співпрацювало з ветеранськими організаціями України, насамперед з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) (голова – С. В. Червонописький) та Організацією ветеранів України (голова – І. О. Герасимов).
Товариство постійно надавало допомогу родинам загиблих воїнів, прикутим до ліжок особам з інвалідністю внаслідок війни.
Спільно УСВА і ТЧХУ активно працювали в питаннях імплементації в Україні Міжнародного гуманітарного права. З 1991 року ТЧХУ і УСВА, допомагаючи державі, перебрали на себе ініціативу з реалізації важливого напряму Міжнародного гуманітарного права – розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 роках, і повернення на Батьківщину колишніх військовополонених.
У Службі розшуку Товариства зростала кількість запитів щодо з’ясування долі українців, які брали участь у бойових діях в Афганістані. Через відсутність дипломатичної місії України в Афганістані були ускладнені можливості встановлення в цій країні необхідних зв’язків для проведення розшукової роботи.
І. Г. Усіченко використовував усі шляхи і можливості ТЧХУ і міжнародних організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця для вирішення цієї складної проблеми. Він порушував це питання на всіх міжнародних форумах і в особистих розмовах з керівниками урядових і неурядових гуманітарних організацій. Серед багатьох заходів слід відзначити візит до Пакистану у 2000 році української делегації, у складі якої були голова Державного комітету України у справах ветеранів С. В. Червонописький, заступник голови Ю. Г. Зубко, Президент ТЧХУ І. Г. Усіченко і Надзвичайний і Повноважний Посол України в Пакистані В. С. Пономаренко.
Під час цього візиту було започатковано плідну співпрацю з Товариствами Червоного Півмісяця Афганістану і Пакистану з питань пошуку і повернення на Батьківщину наших співвітчизників. Серед широкого кола питань, що обговорювалися з пакистанською стороною, було порушено й питання про допомогу в розшуку українських військовополонених із проханням визначити місце їхнього перебування і допомогти налагодити зв’язок з родичами в Україні. Пакистанська сторона, підписавши Меморандум про взаєморозуміння та співпрацю між Товариствами Червоного Хреста України і Червоного Півмісяця Пакистану, взяла на себе зобов’язання сприяти роботі Служби розшуку Червоного Хреста України.
Питання організації пошуку наших співвітчизників, з якими було втрачено зв’язок під час бойових дій в Афганістані, обговорювалося І. Г. Усіченком з керівниками Афганського Червоного Півмісяця під час статутних зустрічей Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця у Женеві в 2001 і 2003 роках.
І. Г. Усіченко завжди з повагою ставився до ветеранів війни, враховував їхній досвід і практичні знання в галузі Міжнародного гуманітарного права, правил поведінки військовослужбовців у бойових діях.
Обирався депутатом районних і міських рад народних депутатів, а згодом – народним депутатом Верховної Ради СРСР. Автор 34 наукових робіт.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1981), Жовтневої Революції (1986), «За заслуги» третього (1998), другого (2003), першого (2008) ступенів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1981), відомчими, почесними нагородами неурядових організацій, зокрема медалю УСВА «За заслуги» трьох ступенів. За визначні досягнення в реалізації Міжнародної Чорнобильської програми нагороджений золотим орденом «За заслуги» Японського Червоного Хреста, вищою нагородою Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця – медаллю Генрі Девідсона, вищою нагородою Венесуельського Червоного Хреста, медаллю Миколи Пирогова.
АНТИПЕНКО Володимир Федорович – генерал-майор Служби безпеки України, засновник Антитерористичного центру при СБУ, перший начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Народився 23 січня 1949 р. в родині рибалки, ветерана війни в Бердянську Запорізької області. У 1966 р. закінчив середню школу і поступив до Вищого Прикордонного командного училища КДБ при РМ СРСР (Алма-Ата), яке у 1970 р. закінчив за спеціальністю загальновійськового командира.
Упродовж 1970–2007 – проходив військову службу в органах КДБ СРСР – СБ України на посадах офіцерського і керівного складу. З відзнакою закінчив Вищу Школу КДБ СРСР.
У 1986–1989 р.р. виконував спеціальні завдання у Демократичній Республіці Афганістан.
Під час служби в органах СБУ під його керівництвом було створено і розгорнуто повноцінну діяльність Управління військової контррозвідки по Прикордонних військах України. Автор проекту Указу «Про створення Антитерористичного центру при Службі безпеки України», який Президентом України виданий 11 грудня 1998 р. У 1999 – 2007 – обіймав посаду начальника Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.
Наукова робота була неавід’ємною складовою його службової діяльності. Над дисертаційними дослідженнями та іншими науковими працями ттудився ночами у вільний від служби час.
Був координатором і безпосереднім розробником визначення терміну «терористичний акт» при підготовці статті 258 Кримінального Кодексу України.
За його ініціативи та активної участі з серпня 2000 р. Штабом АТЦ розпочато роботу над проектом Закону України «Про боротьбу з тероризмом», для чого на державному рівні було створено й нормативно оформлено Колегію відповідальних редакторів і робочу групу експертів, до якої увійшли вчені з різних галузей права провідних наукових шкіл України. У березні 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Створена Антитерористичним Центром система організації та управління антитерористичною операцією була у 2005 р. адаптована до міжнародних схем управління антитерористичними діями під час співпраці з Єдиним координаційним центром реагування на кризові ситуації НАТО і міжнародною Організацією із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ). У результаті тристоронніх (ОЗХЗ–НАТО–Україна) антитерористичних навчань «Joint Assistance-2005» (Львівська, Сумська обл.), в яких брали участь понад 40 держав, антитерористична система України виявила свою ефективність і універсальність щодо взаємодії у міжнародних проектах і ситуативних антикризових заходах міжнародного характеру.
Володимир Федорович був майстром спорту з бойового самбо, створив і був капітаном волейбольної команди у Штабі АТЦ.
10 листопада 1999 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні» за спеціальністю «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право». У 2004 р. у спеціалізованій вченій раді Московського державного інституту міжнародних відносин (університеті) МЗС Російської Федерації захистив докторську дисертацію на тему «Механізм міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом» за спеціальністю «Міжнародне право. Європейське право». У 2005 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України пройшов нострифікацію і за рішенням спеціалізованої вченої ради йому було присвоєно науковий ступінь доктора юридичних наук за спеціальністю «Міжнародне право».
В. Ф. Антипенко справедливо визнається засновником антитерористичної системи України та одним з основних розробників її нормативно-правової бази. Створену ним модель державної системи протидії тероризму визнано однією з найефективніших у світі й рекомендовано як зразок для країн Східної Європи.
У 2003 – 2007 – працював (за сумісництвом) на посаді професора спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України. У 2006 р. присвоєно вчене звання доцента кафедри захисту національної державності та боротьби з тероризмом.
З 2008 р. обіймав посаду завідувача кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету (ННІМВ НАУ). У 2012 р. присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права.
Поєднуючи освітню і наукову діяльність, Володимир Федорович досліджував зі своїми учнями проблеми формування міжнародного антитерористичного права як міжсистемної галузі міжнародного права, визначення сутності й поняття тероризму як злочину за міжнародним правом, досліджував проблеми протидії міжнародним злочинам, шукав шляхи підвищення ефективності реалізації міжнародного судочинства і міжнародної відповідальності за міжнародні злочини.
Він відкрив і обґрунтував новий самостійний напрям (підгалузь) науки кримінології – міжнародну кримінологію, розробив теорію терористичної асиметрії, яка відкриває значні можливості для міжнародно-правової протидії міжнародному злочину тероризму. Зробив значний внесок у розвиток концепції кримінальної відповідальності держави за міжнародні злочини, обґрунтував актуалізацію цієї концепції в сучасних умовах глобалізованого світу.
Антипенко В.Ф. розробив і впровадив у навчальний процес нові навчальні дисципліни, це, зокрема, міжнародна кримінологія, міжнародне антитерористичне право, концепція кримінальної відповідальності держави.
Саме навколо ідей Володимира Федоровича на базі кафедри міжнародного права ННІМВ НАУ створена і розвивається наукова школа міжнародної кримінології – наукова школа, заснована Антипенком.
Підготував 7 кандидатів юридичних наук і 2 докторів юридичних наук (за спеціальностями «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право», «Міжнародне право»).
Володимир Федорович – автор 9 монографій, 6 навчально-методичних праць, у тому числі 4 підручників (у співавторстві) та автор більше сотні наукових публікацій.
Заслуги Володимира Федоровича за більш як 40 років військової служби і 8 років цивільної науково-викладацької роботи відзначені багатьма державними і відомчими нагородами України та інших держав.
Нагороджений медаллю «50 років Збройних Сил СРСР» (1967), медаллю «За бездоганну Службу» третього (1977), другого (1981), першого (1986) ступенів, медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» (1979), орденом «Знак Пошани» (1988), Знаком «70 років ПВ КДБ СРСР» (1988), медаллю «70 років Збройних Сил СРСР» (1988), медаллю «За бойові заслуги» (1989), медаллю «Воїну-інтернаціоналісту» (1988), відзнакою Президента України – медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999), ювілейним знаком «10 років Прикордонним військам України» (2002), медаллю «10 років Служби безпеки України» (2002), почесним знаком голови СБУ першого ступеня (2003), медаллю «За мужність і відвагу» (2004), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» другого ступеня (2005), медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України» (2005), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» першого ступеня (2005), Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), ювілейною медаллю «15 років СБ України» (2007).
Пішов з життя 19 січня 2017 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.

ФЕДОРЕНКО Валерій Миколайович – відомий діяч оборонної промисловості України, академік Української Академії Наук (відділення військової техніки та спеціального призначення) (1992), Української академії Економічної кібернетики.
Народився 11 жовтня 1948 року на Одещині.
Закінчив Одеський політехнічний інститут 1971 року за спеціальністю «промислова електроніка».
З 1971 – майстер, секретар комітету комсомолу, заступник начальника, начальник цеху, секретар парткому Хмельницького ДП «Новатор»; інструктор відділу оборонної промисловості Хмельницького обкому і ЦК Компартії України.
З 1990 – директор Київського підприємства авіаційного приладобудування «Радіовимірювач». Член ради асоціації «Укравіапром», експертно-консультативної ради науково-виробничого журналу «Арсенал-ХХІ», голова науково-технічної ради підприємства «Радіовимірювач».
Очолюючи Київське підприємство авіаційного приладобудування «Радіовимірювач» у складні роки перетворень у державі, завдячуючи таланту керівника, особистій наполегливості й відповідальності перед народом, зберіг високотехнологічне конкурентно спроможне виробництво, колектив фахівців у сфері обладнання літаків. Завжди з повагою ставився до ветеранів, використовуючи і пропагуючи їхній досвід і авторитет. Виховав двох синів, які своєю діяльністю допомагають УСВА у вирішенні статутних завдань.
Основним напрямом наукової, творчої та виробничо-технічної діяльності В. Федоренка є розвиток базового ряду бортових авіаційних радіотехнічних навігаційно-посадкових систем, які забезпечують безпеку польотів літальних апаратів, і сервісної апаратури до них. З авіоніки, її досліджень і перспектив розвитку опублікував 12 статей, 3 доповіді на міжнародних науково-технічних конференціях, підготував 7 наукових звітів з НД і ДКР, а також книги з історії підприємства та оригінальні особисті висловлювання з життєвих досліджень і висновків.
Кандидат технічних наук, доктор філософії, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (2005), Заслужений машинобудівник України (1998), Почесний авіабудівник України (2006).
Нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови, Золотим знаком Української спілки промисловців і підприємців, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом «За заслуги» третього ступеня (2004).

ФОМИНА Віра Петрівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні 1939–1945 років», кандидат історичних наук.
Брала активну участь в наукових дослідженнях, аналізі музейних матеріалів і експонатів, у створенні першого на теренах СНД державного музею воїнів-інтернаціоналістів, багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані та інших зарубіжних країнах, у виховній роботі з населенням України, насамперед, з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.

ХОМЕНКО Микола Григорович — радянський та український політик, перший глава Адміністрації Президента України (1991—1994).
Народився 20 червня 1934 року в селі Курінь Бахмацького району Чернігівської області. Освіта вища, інженер-електрик, закінчив Український заочний політехнічний інститут, Академію суспільних наук при ЦК КПРС.
У 1953 – електромонтер, секретар комітету комсомолу Шосткинського виробничого об'єднання "Десна", служба в армії.
З 1962 – перший секретар Шосткинського міськкому ЛКСМУ, 1964 – інструктор ЦК ЛКСМУ, 1965 – перший секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ.
У 1971 – заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації Сумського обкому КПУ, 1973 – перший секретар Ямпільського райкому КПУ, 1975 – завідуючий відділом організаційної та партійної роботи, другий секретар Сумського обкому КПУ.
З 1982 – секретар Президії Верховної Ради УРСР; керівник Секретаріату Верховної Ради України. Депутат ВР УРСР X, XI скликань. 1990 року обраний народним депутатом України. Член мандатної комісії і з питань депутатської етики.
У 1991–1994 – секретар Адміністрації Президента України.
Працюючи на відповідальних державних посадах з 1990 р., зокрема у Верховній Раді та Адміністрації Президента України, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни. віддаючи належну повагу бойовому досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень. Особисто готував рішення Президента України про утворення першого державного органу ветеранів – Комітету ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах при Президентові України.
Нагороди: три ордени Трудового Червоного Прапора, "Знак Пошани", п'ять медалей. Помер 19 серпня 2014 року.

ЦИБУХ Валерій Іванович – український партійний, громадський і державний діяч, дипломат, кандидат філософських наук. Депутат Верховної Ради УРСР XI скликання (з 1987 року). Народний депутат СРСР у 1989–1991 р.р.
Народився 9 березня 1951 року в Сторожинці Чернівецької області у родині сільських вчителів. Після закінчення Глибоцької середньої школи працював помічником кіномеханіка кінотеатру «Буковина».
З 1969 по 1974 рік навчався у Київському інженерно-будівельному інституті. Працював за фахом майстром, начальником дільниці заводу № 410 цивільної авіації (Київ).
З листопада 1973 по вересень 1989 року – на комсомольській роботі: секретар комітету комсомолу інституту; перший секретар Залізничного райкому ЛКСМУ Києва; секретар, перший секретар Київського міськкому ЛКСМУ; другий, перший секретар ЦК ЛКСМ України.
У 1989 році обраний народним депутатом СРСР від Могилів-Подільського виборчого округу (Вінницька область); членом Верховної Ради СРСР. Був головою Комітету Верховної Ради СРСР у справах молоді, членом Президії ВР СРСР.
У червні 1991 року призначений головою Державного комітету СРСР у справах молоді.
У 1992 році в Москві закінчив Дипломатичну академію МЗС СРСР. З 1991 по 1996 рік – на дипломатичній роботі у Посольстві України в РФ, був заступником голови Київської міської державної адміністрації, першим заступником міністра транспорту України.
З 1996 до 1998 року був радником Прем'єр-міністра України з питань розвитку транспортних коридорів і президентом Автомобільної федерації України.
У 1998 році призначений головою Державного комітету України
з туризму, у 2001 році – головою Державного комітету молодіжної
політики, спорту і туризму України. 2002 – 2005 – голова Державної туристичної адміністрації України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема у Верховній Раді СРСР і в керівництві молодіжних організацій України, в органах виконавчої влади, був ініціатором і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо патріотичного виховання молоді на прикладах героїзму ветеранів Афганської війни, захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
У 2005–2010 – Надзвичайний та Повноважний Посол України у Грецькій Республіці (за сумісництвом – в Албанії), у 2010–2012 – Надзвичайний і Повноважений Посол України, Посол з особливих доручень МЗС України.
З 2012 року – професор кафедри теорії та практики туризму і готельного господарства Київського університету туризму, економіки і права.
Громадська робота – голова Буковинського земляцтва у Києві, член президії Української Ради Миру, заступник голови Української партії «Зелена планета», голова Київської міської організації «Зелена планета».
Заслужений працівник культури України (2001). Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Має перший ранг держслужбовця, дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України.

ЧЕРНЯВСКИЙ Георгий Владимирович – советский и украинский государственный деятель, дипломат.
Родился 31 июля 1946 года в Ташкенте. В 1970 году окончил отделение переводчиков факультета романо-германской филологии Киевского государственного университета имени Т. Г. Шевченко, переводчик-референт английского и французского языков.
В 1970–1972 годах проходил срочную службу в армии, учасник боевых действий.
С 1973 года — референт, старший референт президиума, а с 1978 — заведующий отделом и член президиума Украинского общества дружбы и культурных связей с зарубежными странами.
С 1986 года – старший референт, с 1990 — заведующий сектором международных связей Секретариата Верховного Совета УССР. С 1992 года — заведующий отделом государственного протокола, 1992 – 2000 — руководитель Службы протокола Президента Украины, в 2000 – 2002 — начальник управлення государственного протокола и церемониала Президента Украины. В 2002 – 2005 — советник Президента Украины.
Работая на ответственных государственных и дипломатических должностях, был инициатором и принимал решения по защите прав ветеранов, способствовал международной деятельности ветеранских организаций, внес большой вклад в решение врпросов розыска и возвращения на родину военнослужащих, попавших в плен и пропавших без вести в Афганистане и других зарубежных странах, оказывал помощь семьям ветеранов войны. Пользуется непререкаемым авторитетом в среде ветеранов.
В 2005 – 2012 — Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Итальянской Республике. В 2005 – 2012 — Постоянный представитель Украины при Продовольственной и сельскохозяйственной организации ООН (ФАО). В 2006 – 2012 — Чрезвычайный и Полномочный Посол Украины в Сан-Марино и на Мальте по совместительству. В 2007 году распоряжением Президента Украины уполномочен на подписание от имени Украины Протокола (в форме обмена нотами) между Украиной и Суверенным военным Орденом Госпитальеров Святого Иоанна Иерусалимского,   Родоса   и Мальты об установлении официальных отношений.
Награды: орден Князя Ярослава Мудрого пятой степени (2011) — за значительный личный вклад в развитие отечественной дипломатической
службы, подъем авторитета Украины на международной арене, многолетний добросовестный труд, орден «За заслуги» первой степени, 4 медали, Заслуженый работник культуры Украины, Почетная грамота Президиума Верховного Совета УССР, орден Дружбы (2001), Большой крест ордена Заслуг (Португалия 1998), Великий офицер ордена «За заслуги перед Итальянской Республикой» (1996), Командор ордена Великого князя Литовского Гядиминаса (1998), орден Святого Григория Великого (Святой Престол, 2002), Нагрудный знак «За защиту прав человека» (Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека, 2008) — за активную деятельность по защите прав украинских трудовых мигрантов.

ШИШОЛИН Павел Анатольевич – украинский военный деятель. Родился 9 января 1956 года в Золотоноше Черкасской области.В 1977 году окончил Высшее пограничное военно-политическое училище им. К. Е. Ворошилова, в 1986 – Военно-политическую академию им. В. И. Ленина.
В 1997 году защитил диссертацию и получил научную степень кандидата военных наук, старший научный сотрудник (1998). Публикации по вопросам нелегальной миграции и пограничной безопасности.
В 1977–1979 – проходил службу в должности заместителя начальника 13-й пограничной заставы по политической части 7-го пограничного отряда Западного пограничного округа: с 1979 по 1980 – заместитель коменданта 2-й пограничной комендатуры по политической части 7-го пограничного отряда, в 1980–1983 – старший инструктор политотдела 7-го пограничного отряда.
С 1983 по 1986 – слушатель Военно-политической академии.
В 1986 – 1988 – заместитель начальника политотдела 70-го пограничного отряда Дальневосточного пограничного округа. 1988–1992 – начальник политотдела – заместитель начальника 77-го пограничного отряда по политической части, в 1992 – заместитель начальника отряда по подготовке личного состава – начальник отдела подготовки личного состава 77-го пограничного отряда.
С 1992 по 1993 – заместитель начальника 7-го пограничного отряда по погранично-представительской работе Погранвойск Украины, в 1993 – помощник начальника управления Северо-Западного управления по погранично-представительской работе Погранвойск Украины. В 1993–1995 – начальник 2-го отряда пограничного контроля Погранвойск Украины.
В 1995–2003 — первый заместитель председателя Государственного комитета по делам охраны государственной границы Украины — начальник Главного штаба Пограничных войск Украины. С 2003 по 2014 год — первый заместитель председателя Государственной пограничной службы Украины — директор Департамента охраны государственной границы.
Член Украинской академии геральдики, товарного знака и логотипа.
Работая на ответственных должностях в Государственном комитете по делам охраны государственной границы Украины с 1995 года, уделял большое внимание вопросам социальной защиты ветеранов войны, с большим уважением относился к ветеранам Афганской войны, их боевому и жизненному опыту, содействовал деятельности Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
Награды: орден Богдана Хмельницкого третьей (2000), второй (2007) и первой (2010) степенем. Отличие «Именное огнестрельное
оружие» (2004), Почётный пограничник Украины (1999), медали, награды неправительственных организаций и зарубежных государств.

ШКИДЧЕНКО Владимир Петрович — украинский военный деятель, генерал армии Украины (2001). В 2001–2003 — министр обороны Украины.
Родился 1 января 1948 года в Чите по месту службы отца – офицера Советской Армии, впоследствии генерал-лейтенанта, Героя Российской Федерации П. И. Шкидченко, погибшего на Афганской войне в 1982 году. Окончил среднюю школу в Белгород-Днестровском Одесской области. В 1966 году поступил в Московский физико-технический институт, но затем решил перейти на военную службу.
С 1970 — добровольно в Советской Армии. Окончил Одесское высшее артиллерийское командное училище в 1972 году. Командовал артиллерийским взводом, с 1972 года — артиллерийской батареей в Киевском военном округе. С 1973 года — начальник штаба — заместитель командира, с 1975 — командир артиллерийского дивизиона в Группе советских войск в Германии. В 1979 году окончил Военную академию имени М. В. Фрунзе.
С 1979 года служил в Дальневосточном военном округе, заместитель командира артиллерийского полка, с 1983 — командир укрепрайона, с 1985 — заместитель командира учебной танковой дивизии. В 1988 году окончил Военную академию Генерального штаба.
С 1988 года — командир 48-й мотострелковой дивизии в Центральной группе войск на территории Чехословакии, в 1990 году дивизия была передислоцирована в Харьковскую область. С 1991 года — заместитель командующего 4-й общевойсковой армией в Закавказском военном округе.
В 1992 году добился перевода в Вооружённые силы Украины и назначен командующим 6-й гвардейской танковой армией (которой за 20 лет до этого командовал его отец) в Одесском военном округе. Генерал-лейтенант (1992). С 1993 года — первый заместитель начальника Генерального штаба Вооружённых сил Украины, командующий войсками Одесского военного округа. Генерал-полковник (1994). В 1998 году округ по стандартам НАТО был переформирован в Южное оперативное командование ВС Украины, Шкидченко оставался командующим. Тогда же окончил командные военные курсы в США.
С 1998 года — начальник Генерального штаба Вооружённых сил Украины — первый заместитель министра обороны Украины. Воинское звание генерал армии Украины присвоено Указом Президента Украины 28 августа 2001 года. С ноября 2001 года — министр обороны Украины. Одновременно с 2000 по 2003 год был членом Совета национальной безопасности и обороны Украины. В июне 2003 года уволен с должности министра обороны.
Некоторое время находился в распоряжении министра обороны Украины. С 2004 года — заместитель главы миссии Украины при НАТО по военным вопросам.
В 2011 – уволен с военной службы, работал советником министра обороны до 2014 года.
Работая на ответственных военных должностях, уделял большое внимание вопросам социальной защиты ветеранов войны, с большим уважением относился к ветеранам Афганской войны, их боевому и жизненному опыту, содействовал деятельности Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов.
Награды: ордена Богдана Хмельницкого третьей (1996), второй (1999) степеней, «Знак Почёта» (СССР, 1981), Государственная премия Украины в области науки и техники (2002), ведомственные награды, медали, награды неправительственных организаций и зарубежных государств.

ШМАРОВ Валерий Николаевич ( 14 августа 1945 — 14 октября 2018 ) — украинский политический деятель. В 1994–1996 — министр обороны Украины,
Образование: Киевский техникум радиоэлектроники (1966), радиотехник; Киевский университет им. Т. Шевченко (1972), экономист; кандидатская диссертация «Принципы построения лазерных систем определения местной вертикали космического аппарата» (1996); докторская диссертация «Методы дистанционного контроля геометрических параметров крупногабаритных изделий» (Национальный авиационный университет, 2006).
В 1993–1995 — Вице-премьер-министр Украины по вопросам деятельности ВПК. В 1994 — и. о. министра обороны Украины, 1994 –1995 — Вице-премьер-министр — министр обороны Украины. 1994–1996 — министр обороны Украины.
С 1998 по 2002 — народный депутат Украины 3-го созыва, член Комитета по вопросам национальной безопасности и обороны (с 1998).
С 1997 — президент Ассоциации «Укравиапром». В 2002 – 2005 — генеральный директор Государственной компании экспорта и импорта продукции и услуг военного и специального назначения.
Профессор Национального авиационного университета (2004), директор Аэрокосмического института (с 2005), профессор; президент Ассоциации предприятий авиапромышленности Украины «Укравиапром».
Депутат Киевского областного совета народных депутатов (1990—1994). Член президиума Совета национальной безопасности при Президенте Украины.
Действительный член Украинской технологической академии (1996).
Автор (соавтор) около 40 научных работ по вопросам диагностики поверхностей сложной формы с помощью лазерных дальномеров. Лауреат Государственной премии Украины в области науки и техники (2002).
Работая на ответственных государственных должностях с 1994 года, уделял большое внимание вопросам социальной защиты ветеранов войны, с большим уважением относился к ветеранам Афганской войны, их боевому и жизненному опыту, содействовал деятельности Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
Награды: ордена «За заслуги» третьей степени (2010), Трудового Красного Знамени (1988), «Знак Почёта» (1976), медали. Отличие «Именное огнестрельное оружие» (1995). Почётная грамота КМ Украины (2000). Почётная грамота ВР Украины (2005).