Перший подих війни Роман Трубін відчув 14 січня 2015 року, коли злітною смугою під обстрілом прямував на вантажівці до аеропорту з селища ПіскиУ наш вік високих швидкостей у більшості наших співвітчизників був той аеропорт, з якого вони злетіли в небо. Для мене таким став донецький. Вперше приземлився на ньому, коли після закінчення військового училища на тодішньому чотиримоторному лайнері Іл-18 прилетів у відпустку до батьків у рідний Донецьк. А вже потім постійно повертався додому з усіх міст військової служби саме через цей аеропорт. У ті часи там були одноповерхова будівля аеровокзалу, невисока диспетчерська вишка і доволі короткі смуги.
Це вже згодом він набув статус міжнародного та був названий на честь всесвітньо відомого композитора Сергія Прокоф’єва, який народився в Донецькій області. Створені митцем музичні твори називали гімном життю, миру, сонцю. Тоді ніхто навіть не міг уявити, що цей аеропорт цивільні й військові люди назвуть «донецькою фортецею», а українські бійці в пекельних боях захищатимуть його 242 дні. У мирні мелодії композитора таким чином вплелися трагічні звуки війни. А сам аеропорт став місцем ратних подвигів його героїчних захисників. Його диспетчерська вежа — графічним символом мужності «кіборгів», а їхні подвиги стануть прикладом для виховання нових поколінь патріотів нашої держави.
Ось що з цього приводу сказав Президент України Петро Порошенко під час презентації першого фільму про героїв оборони аеропорту: «Я не сумніваюся — ми звільнимо аеропорт, бо це наша земля. І ми відновимо аеропорт. І там ми зробимо під склом залишки арматури, бетону і напишемо «Слава «кіборгам», щоб на століття пам’ять про ваш подвиг жила в поколіннях українців і на вашому подвигу виховувалися покоління захисників України».
Збереженню та вшануванню героїчних захисників «донецької фортеці» був присвячений вечір пам’яті, що відбувся днями в Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України. Із закарпатського міста Свалява прибув до столиці Роман Трубін. Познайомився з ним у Будинку офіцерів біля стенда з назвою «Оборона Донецького аеропорту у січні 2015 року». Він уважно вдивлявся в одну з розміщених світлин, а на очі наверталися сльози. «Це хтось з ваших знайомих?» — поцікавився я. Роман Юрійович перевів погляд на мене, тихо вимовив: «Не знайомий, а кращий друг!». Читаю підпис під фотографією: «Молодший сержант Ігор Зінич, 14 жовтня 2015 року Указом Президента України присвоєно звання Героя України (посмертно)».
— З Ігорем я потоваришував ще тоді, коли ми в одному з навчальних центрів проходили підготовку перед відправкою в район проведення АТО, — розповідає Роман. — Під час оборони аеропорту він як санінструктор врятував життя багатьом побратимам з 80-ї окремої аеромобільної бригади. А себе не зберіг, загинув смертю героя…
В одному з підрозділів 81-ї окремої аеромобільної бригади сержант Роман Трубін командував відділенням гранометників. Перший смертельний подих війни відчув 14 січня 2015 року, коли злітною смугою прямували на вантажівці до аеропорту з селища Піски. «Врятував від неминучої смерті водій, який встиг в останню мить крутнути кермо, і граната не вцілила в нас, — пригадує Роман і з сумом додає: — Ми так нічого не дізналися про нашого рятівника. Бо закрутила нас бойова гарячка оборони аеропорту».
В одному з боїв Роман був контужений, але залишився серед захисників «фортеці». Йому й дотепер сняться ті жахливі випробування під обстрілами з «Градів», мінометів, танків. Ніколи не забуде, як мерзли в руїнах аеропорту, страждали від нестачі їжі, води. Як бойове братерство робило їх усіх непереможними «кіборгами». Тому Роман Трубін з гордістю носить медаль «Захиснику Донецького аеропорту». Її я бачив і на грудях багатьох військовослужбовців, волонтерів, які прибули на цей вечір пам’яті. Вдруге помітив сльози в очах Романа, коли на сцену зійшла вдова бойового товариша — Героя України Ігоря Зінича. Зал вибухнув оплесками. А коли вона та інші члени родин загиблих «кіборгів» спустилися з місця їхнього вшанування, всі присутні привітали їх зворушливими і сповненими шани словами: «Герої на вмирають!..». А ще учасники зібрання дали своєрідну клятву зберігати вірність бойовому братерству захисників донецького аеропорту, допомагати родинам загиблих героїв. Вони висловилися за відзначення Дня захисників донецького аеропорту на державному рівні.
Роман Трубін, повернувшись додому, займається активною громадською роботою. Він — заступник голови міського осередку Всеукраїнської організації учасників АТО. Опікується понад 60-ма колишніми захисниками України. Розповідаючи про проблеми своїх побратимів, Роман Юрійович каже: «Багато з них повернулися з війни ніби іншими людьми. Одні боляче реагують на прояви неповаги з боку деяких чиновників до вчорашніх бійців, інші потребують психологічної реабілітації. Тому наша спілка направила на курси дружину одного з учасників АТО Олесю Ільганинець. Повернувшись з навчання, вона на професійному рівні відтепер займається психологічною реабілітацією моїх бойових побратимів. Скажу відверто, спочатку деякі з них цуралися звертатися до психолога по таку допомогу. Довелося переконувати, що це нормальна справа, і учасники АТО повірили в таку потребу і швидше адаптуються до мирного життя. Отже, воно триває. А ті бійці, які віддали його при захисті рідної землі, назавжди залишаться в нашій пам’яті».
Володимир ЧІКАЛІН
«Я намагався будь-що врятувати своїх побратимів…»
Коли на Донбасі ставало дедалі гарячіше, Анатолій Свирид, який тоді працював в особистій охороні одного з українських бізнесменів, пішов до військкомату.— Я не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається на Донбасі. Свого часу я служив у підрозділі спеціального призначення МВС, маю краповий берет. Але мені відмовили, мовляв, зачекай, буде треба — покличемо, — згадував Анатолій. — Та незабаром мені зателефонували і запитали, чи не можу допомогти в навчанні бійців Національної гвардії. Я погодився і протягом кількох місяців працював як інструктор з бойової підготовки. На громадських засадах.
У серпні 2014-го Анатолій знову пішов до військкомату. Цього разу вже отримав повістку. Після злагодження підрозділу на військовому полігоні разом із товаришами відбув до Костянтинівки, де дислокувався 90-й батальйон аеромобільної бригади.
У донецькому аеропорту йому судилося побувати кілька разів. Уперше — восени 2015-го. Тоді він дивом залишився живим, міна вибухнула за кілька метрів від нього. Пораненого та контуженого Анатолія спочатку доставили до Авдіївки, згодом до Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова. Після одужання Анатолій знову відправився на оборону ДАПу.
— Приїхали ми серед ночі. Ще не встиг як слід познайомитись з хлопцями, як нас накрили мінами із «Градів», — розповідає головний старшина підрозділу Анатолій Свирид. — Під прикриттям вогню та темряви бойовики підібралися до термінала і закидали нас гранатами.
На світанку почався штурм, потім другий, третій. І так цілий день. У наступні дні ворог час від часу накривав вогнем артилерії та «Градів». Наші хлопці трималися.
19 січня Анатолія відкинуло вибуховою хвилею на 5–6 метрів, з голови навіть зірвало шолом. Товариші вже подумали, що він загинув. Але за хвилину почули наказ займати кругову оборону. Вся ніч з 20 на 21 січня минула під постійними обстрілами. Їхня інтенсивність зменшилась лише під ранок. А трохи згодом пролунав сильний вибух — бойовики підірвали термінал. Під завалами опинилися чимало бойових побратимів, деякі були ще живі.
— Їх потрібно було рятувати, а загиблих — поховати, як героїв. Заради цього я був готовий домовлятися будь з ким. Тож знайшов шматок білої тканини, і пішов у напрямку позицій бойовиків.
Назустріч йому вийшов незнайомець і, назвавшись російським офіцером, провів Свирида до старшого їхньої групи. Десь за годину кількох наших поранених повезли до лікарні. Ще кількох бійців, які могли самостійно рухатися, доправили до будівлі, де раніше знаходилося обласне управління СБУ, перетворене бойовиками на так званий слідчий ізолятор. Був серед них і Анатолій…
У полоні він провів більше місяця. За цей час на його пошуки виїхала дружина Оксана з друзями — Віктором Тутовим і Владиславом Пащенком. І теж опинилися в руках терористів. На щастя, пробули там недовго…
Після того, як Анатолій Свирид вийшов на волю, його, зважаючи на три поранення, комісували. Сьогодні він допомагає бойовим побратимам адаптуватися до мирного життя, створивши громадську організацію «Серця кіборгів», метою якої є насамперед допомога дітям, чиї батьки загинули, захищаючи Україну.
За мужність і героїзм, виявлені при захисті України, Анатолій Свирид нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.