Ситуація з анексією Криму і окупацією Донбасу, яка не відбулася б, якби не було там сепаратистських настроїв, поставила перед державою та громадянським суспільством питання: а чи все в Україні добре з національно-патріотичним вихованням?
Сказати, що держава не приділяла увагу патріотичному вихованню, не можна. Протягом усіх років незалежності були розроблені кілька концепцій такого напрямку. Так, у 1996 році була прийнята Концепція національної системи виховання, в 2009-му Концепція національно-патріотичного виховання, в 2012 році з надр системи вийшла Концепція громадянської освіти та виховання в Україні, існує ще й Концепція загальнодержавної цільової програми патріотичного виховання громадян на 2013–2017 роки.
І ось у червні 2015-го Міністерство освіти прийняло Концепцію національно--патріотичного виховання дітей та молоді. У ній чорним по білому написано, що жодна з перерахованих вище систем виховання «не була розгорнута і не втілилася в конкретні кроки з реалізації», що пояснюється зміною векторів розвитку держави й, відповідно, освітньої політики, через «різні уявлення правлячих еліт на ідеологію і напрями розвитку освіти».
При цьому відзначимо, що МОН України, оголосивши обговорення проекту, не спромоглося ознайомити громадськість з тими пропозиціями, дискусійними чи проблемними моментами, які надійшли в міністерство. Більше того, громадськість не дочекалася оприлюднення відповідних наукових праць, освітніх ноу-хау, експертних оцінок тощо. По суті ж міністерство поїхало второваною колією.
Павло Чорний, завідувач відділу військово-патріотичного виховання КЗ «Станція юних техніків» Кіровоградської міськради, зазначає, що після свого затвердження концепція прийняла форму документа, обов’язкового до виконання, і в той же час її зміст має декларативний характер. Концепція, на думку експерта та практика з багаторічним досвідом, являє собою еклектичну компіляцію окремих положень, не пов’язаних між собою логікою єдиної методології. Простіше кажучи, з’єднали в якусь подобу цілого шматки різних документів і назвали це новою концепцією. Може, тому й немає під нею прізвищ її авторів, немає посилань на наукові праці, на які вона спирається, не зазначено, в чому ж її принципова новизна та революційність.
Проте ви ніде не знайдете вказівку на те, що програма має тимчасовий, перехідний характер. Невже вона непогрішима догма?
Крім того ви не знайдете тезауруса не тільки в самому документі, але й в його доповненнях. Але, якщо ми не визначимося з поняттями, фактично ризикуємо впасти в суб’єктивізм. Ви взагалі собі уявляєте процес патріотичного виховання, коли кожен педагог слово «патріотизм» або вислів «любов до батьківщини» інтерпретує по своєму. Якщо теорія випереджає практику, але не має методологічної єдності, то й на практиці ми маємо рівно стільки виховних моделей, скільки й педагогів.
Парадоксально, але в самій уже затвердженій концепції звучить заклик до дискусії, а не результати попередніх обговорень. Другий парадокс у тому, що концепція закликає до свого ж розроблення. Процитуємо: «Відтак, враховуючи всі обставини, виникає гостра потреба у розробленні концепції, яка б визначала нову стратегію цілеспрямованого і ефективного процесу виховання суб’єкта громадянського суспільства, громадянина патріота України».
Віктор Остащук, голова Кіровоградської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, відзначає важливий момент. Концепція чомусь охоплює патріотичним вихованням лише дітей і молодь. А що, дорослі автоматично стають патріотами? До того ж саме на них покладено завдання виховати нових захисників Вітчизни. Віктор Остащук бачить проблему в тому, що погляди сім’ї, суспільства та держави на поняття «патріотизм» різняться. Хіба ми можемо говорити про ефективну систему виховання в даній ситуації? Держава взяла на себе місію виробити єдину концепцію, але за інерцією по-справжньому не поцікавилася думкою громадянського суспільства. І тут час згадати про те, що фактично саме громадянське суспільство силами добровольчих батальйонів і волонтерського руху зупинило агресію з боку Росії.
Ще раз підкреслимо: на жаль, дискусії були ініційовані не відповідними держорганами, а представниками громади й перш за все ветеранських організацій. Що не є дивним, бо саме ветеранам краще відомо, якими мають бути параметри патріотичного виховання.
З цієї точки зору очільник Кіровоградської обласної організації УСВА акцентує увагу на тому, що, як би ми не називали військові дії на сході країни, це війна.
І ось у період цієї війни, яка вже забрала тисячі життів, лише невелика частина концепції присвячена військово-патріотичному вихованню. Знову парадокс: у мирну годину існувала окрема концепція військово-патріотичного виховання, а у воєнний час її розчинили в національно-патріотичному вихованні. Навіщо тоді ще одна військово-патріотична концепція, яку нещодавно запропонувало Мінмолодьспорту?
Тож концепція породила велику кількість питань. Пошуком відповідей на них у теорії і на практиці й займаються наші співрозмовники. Підкреслимо, що тандем цих експертів найкращим чином відповідає тій роботі, яку необхідно проводити у цьому напрямку. Віктор Остащук, як голова ветеранської організації представляє громадянське суспільство, а Павло Чорний як педагог – державу.
Вони по суті є ядром проекту, до якого вже залучені кола педагогів, науковців, ветеранів, громадських активістів, держслужбовців та ін. За їх участі останнім часом пройшла низка заходів. Серед них найбільш представницькими стали два круглих столи, де виявили, обговорили та визнали проблеми, які вказують на недосконалість концепції. До речі, про напрацювання ініціаторів проекту вже відомо й міністру освіти Сергію Квіту та його помічникам.
Після критичного моніторингу ситуації ініціативна група запропонувала проект локальної системи військово-патріотичного виховання. Він охоплює усі аспекти: від заснування Центру військово-патріотичного виховання (в ідеалі громадсько--державного), розробки концепції, програм, методичних рекомендацій та планів заходів до створення гуртків відповідної спрямованості. Активісти впевнені, що в ліберально--демократичній державі в межах законодавства повинні існувати і конкурувати альтернативні проекти. А практика доведе, який з них найефективніший. У чому конкретика проекту локальної системи військово-патріотичного виховання – тема майбутніх публікацій.
Сказати, що держава не приділяла увагу патріотичному вихованню, не можна. Протягом усіх років незалежності були розроблені кілька концепцій такого напрямку. Так, у 1996 році була прийнята Концепція національної системи виховання, в 2009-му Концепція національно-патріотичного виховання, в 2012 році з надр системи вийшла Концепція громадянської освіти та виховання в Україні, існує ще й Концепція загальнодержавної цільової програми патріотичного виховання громадян на 2013–2017 роки.
І ось у червні 2015-го Міністерство освіти прийняло Концепцію національно--патріотичного виховання дітей та молоді. У ній чорним по білому написано, що жодна з перерахованих вище систем виховання «не була розгорнута і не втілилася в конкретні кроки з реалізації», що пояснюється зміною векторів розвитку держави й, відповідно, освітньої політики, через «різні уявлення правлячих еліт на ідеологію і напрями розвитку освіти».
При цьому відзначимо, що МОН України, оголосивши обговорення проекту, не спромоглося ознайомити громадськість з тими пропозиціями, дискусійними чи проблемними моментами, які надійшли в міністерство. Більше того, громадськість не дочекалася оприлюднення відповідних наукових праць, освітніх ноу-хау, експертних оцінок тощо. По суті ж міністерство поїхало второваною колією.
Павло Чорний, завідувач відділу військово-патріотичного виховання КЗ «Станція юних техніків» Кіровоградської міськради, зазначає, що після свого затвердження концепція прийняла форму документа, обов’язкового до виконання, і в той же час її зміст має декларативний характер. Концепція, на думку експерта та практика з багаторічним досвідом, являє собою еклектичну компіляцію окремих положень, не пов’язаних між собою логікою єдиної методології. Простіше кажучи, з’єднали в якусь подобу цілого шматки різних документів і назвали це новою концепцією. Може, тому й немає під нею прізвищ її авторів, немає посилань на наукові праці, на які вона спирається, не зазначено, в чому ж її принципова новизна та революційність.
Проте ви ніде не знайдете вказівку на те, що програма має тимчасовий, перехідний характер. Невже вона непогрішима догма?
Крім того ви не знайдете тезауруса не тільки в самому документі, але й в його доповненнях. Але, якщо ми не визначимося з поняттями, фактично ризикуємо впасти в суб’єктивізм. Ви взагалі собі уявляєте процес патріотичного виховання, коли кожен педагог слово «патріотизм» або вислів «любов до батьківщини» інтерпретує по своєму. Якщо теорія випереджає практику, але не має методологічної єдності, то й на практиці ми маємо рівно стільки виховних моделей, скільки й педагогів.
Парадоксально, але в самій уже затвердженій концепції звучить заклик до дискусії, а не результати попередніх обговорень. Другий парадокс у тому, що концепція закликає до свого ж розроблення. Процитуємо: «Відтак, враховуючи всі обставини, виникає гостра потреба у розробленні концепції, яка б визначала нову стратегію цілеспрямованого і ефективного процесу виховання суб’єкта громадянського суспільства, громадянина патріота України».
Віктор Остащук, голова Кіровоградської обласної організації Української Спілки ветеранів Афганістану, відзначає важливий момент. Концепція чомусь охоплює патріотичним вихованням лише дітей і молодь. А що, дорослі автоматично стають патріотами? До того ж саме на них покладено завдання виховати нових захисників Вітчизни. Віктор Остащук бачить проблему в тому, що погляди сім’ї, суспільства та держави на поняття «патріотизм» різняться. Хіба ми можемо говорити про ефективну систему виховання в даній ситуації? Держава взяла на себе місію виробити єдину концепцію, але за інерцією по-справжньому не поцікавилася думкою громадянського суспільства. І тут час згадати про те, що фактично саме громадянське суспільство силами добровольчих батальйонів і волонтерського руху зупинило агресію з боку Росії.
Ще раз підкреслимо: на жаль, дискусії були ініційовані не відповідними держорганами, а представниками громади й перш за все ветеранських організацій. Що не є дивним, бо саме ветеранам краще відомо, якими мають бути параметри патріотичного виховання.
З цієї точки зору очільник Кіровоградської обласної організації УСВА акцентує увагу на тому, що, як би ми не називали військові дії на сході країни, це війна.
І ось у період цієї війни, яка вже забрала тисячі життів, лише невелика частина концепції присвячена військово-патріотичному вихованню. Знову парадокс: у мирну годину існувала окрема концепція військово-патріотичного виховання, а у воєнний час її розчинили в національно-патріотичному вихованні. Навіщо тоді ще одна військово-патріотична концепція, яку нещодавно запропонувало Мінмолодьспорту?
Тож концепція породила велику кількість питань. Пошуком відповідей на них у теорії і на практиці й займаються наші співрозмовники. Підкреслимо, що тандем цих експертів найкращим чином відповідає тій роботі, яку необхідно проводити у цьому напрямку. Віктор Остащук, як голова ветеранської організації представляє громадянське суспільство, а Павло Чорний як педагог – державу.
Вони по суті є ядром проекту, до якого вже залучені кола педагогів, науковців, ветеранів, громадських активістів, держслужбовців та ін. За їх участі останнім часом пройшла низка заходів. Серед них найбільш представницькими стали два круглих столи, де виявили, обговорили та визнали проблеми, які вказують на недосконалість концепції. До речі, про напрацювання ініціаторів проекту вже відомо й міністру освіти Сергію Квіту та його помічникам.
Після критичного моніторингу ситуації ініціативна група запропонувала проект локальної системи військово-патріотичного виховання. Він охоплює усі аспекти: від заснування Центру військово-патріотичного виховання (в ідеалі громадсько--державного), розробки концепції, програм, методичних рекомендацій та планів заходів до створення гуртків відповідної спрямованості. Активісти впевнені, що в ліберально--демократичній державі в межах законодавства повинні існувати і конкурувати альтернативні проекти. А практика доведе, який з них найефективніший. У чому конкретика проекту локальної системи військово-патріотичного виховання – тема майбутніх публікацій.
Патріотичне виховання: назад майбутнє
В Україні повним ходом йде реалізація планів з національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. Як ми вже повідомляли, в червні 2015 року Міністерство освіти затвердило відповідну Концепцію, і ось за кілька днів до нового 2016-го Кабінет Міністрів схвалив план заходів, де говориться, що до 31 грудня 2016 року уряд націлився розробити проект державної цільової соціальної програми національно-патріотичного виховання молоді на чотири найближчі роки.
Зокрема, удосконалюватимуть нормативно-правову базу; розроблятимуть проект Державної цільової соціальної програми НПВ; розроблятимуть проект Типового положення про координаційну раду з питань національно-патріотичного виховання при ОДА тощо.
Далі заплановано проведення освітньо-виховних, інформаційних, культурологічних заходів, спрямованих на «формування ціннісних орієнтирів і громадянської самосвідомості», «утвердження національно-патріотичної свідомості дітей та молоді», «збільшення чисельності молоді, яка пишається своїм українським походженням, громадянством, а також тієї, що готова до виконання обов’язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України» і так далі аж до «розширення сфери застосування української мови дітьми та молоддю» та «популяризації україномовних дитячих і молодіжних друкованих видань, які висвітлюють матеріали національно-патріотичного змісту».
Те, як в уряді сформулювали план подальших дій по вихованню майбутніх патріотів, від якого віє дрімучим «совком», змушує нас знову повернутися до неспроможності наріжного каменя, на якому будується майбутнє національно--патріотичне виховання, до Концепції.
Як зазначає Павло Чорний, завідувач відділу військово-патріотичного виховання КЗ «Станція юних техніків» Кіровоградської міськради, з одного боку, нікому не потрібна імітація виховного процесу, написана за радянськими лекалами, а з іншого – ми не повинні заново винаходити велосипед. Якщо Україна однозначно визначилася зі своїм європейським вибором, вона входить в європейський ліберально-демократичний простір. Тому замість тиражування штампів ми повинні зайнятися перенесенням західного досвіду з уже розробленими схемами адаптації на наш грунт. Але доводиться констатувати: якщо ми запросили варягів для реорганізації сфери економіки, медицини, адміністрування, боротьби з корупцією, то архіважливе питання виховання залишили в зоні відповідальності чиновників від освіти.
У результаті бачимо в тексті таке: «В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації». Проте в ліберальнодемократичній системі координат не держава на першому місці, а громадянське суспільство. Тому ця цитата повинна була б звучати так: «В основу системи національнопатріотичного виховання покладено ідею розвитку українського громадянського суспільства та його правової держави як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації».
Павло Чорний наголошує: громадянське суспільство вище за державу. Воно первинне, а держава є лише інструментом для забезпечення прав і свобод усіх суб’єктів громадянського суспільства. В нас же досі все стоїть не на ногах, а на голові, і ми продовжуємо спостерігати диктат держави навіть у тому, як виховувати дітей.
Ще раз наголосимо: у Концепції національно-патріотичне виховання позиціонується як система, системо утворюючим чинником якої виступає саме «ідея розвитку української державності». Фактично проголошується принцип «Людина для держави, а не держава для людини» і попирається принцип верховенства права.
Невідомі автори документа стверджують, що «Концепція виходить з ідеї об’єднання різних народів, національних та етнічних груп, які проживають на території України, довкола ідеї української державності…»
А чи не так було і в УРСР, і до Революції Гідності? Що тут по суті нового і революційного? У чому системна зміна? А якщо держава не виправдає сподівань своїх громадян і вони підуть проти неї: чи буде це патріотизмом? Чи можна зводити патріотизм до «любові до держави», яка є тільки спільною компромісною інституцією громадянського суспільства? Чому це не прояснено у Концепції, яка «ініційована» революцією, але не застрахована від наступної?
Наведемо ще кілька недолугих та нелогічних висловів, якими наповнений документ.
У Концепції вказуються етапи впровадження національно патріотичного виховання дітей і молоді. У 2015 році – на першому етапі – приймається концепція, вигадуються заходи і під них вже зараз розробляються методичні рекомендації. При цьому тільки-но планується створити нормативно-правове підґрунтя й інформаційно-методичне забезпечення для того, що вже відбувається. Якщо образно це змалювати, то нас вселяють у незбудований дім, щоб ми його будували, на ходу імітуючи життя у ньому.
Віктор Остащук, голова Кіровоградської обласної організації УСВА, цю проблему загострює, говорячи, що терміново необхідно розробити проект Закону України про військово-патріотичне виховання і внести його на розгляд до парламенту. Звернемо увагу, що ця ініціатива про створення ключового елемента нормативно-правового підґрунтя йде саме від представників громадянського суспільства.
До другого етапу (2016–2017 рр.) відносяться розробка програм та навчально-методичних посібників. Тобто «виховання» вже йде повним ходом, а до нього заднім числом домальовують програми і посібники.
Викликають питання формулювання на кшталт «високої патріотичної свідомості». Як буде вимірюватись ця «високість», якщо немає критеріїв оцінювання?
Чи ось таке: «…формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей…» А де той типовий стандарт «нового українця»? Хто буде формувати того «нового українця»: «старі українці» з самих себе чи західні емісари ззовні? Як поєднати «національне» та «європейське» без потворної гібридизації?
До речі, Україна – це одвіку європейська територія, тож її цінності не менш європейські, аніж у інших народів. Ті ж цінності, які наведені у Концепції, не містять у собі нічого нового, виключно європейського. Швидше це частина абстрактних загальнолюдських цінностей.
Як бачимо, текст документа переповнений мертвими кліше епохи розквіту брежнєвського застою. Нам так і не роз’яснили, що має стати основою патріотичного виховання, та і взагалі, що таке патріотизм. «Нравственный и политический принцип, социальное чувство, содержанием которого является любовь к отечеству и готовность пожертвовать своими частными интересами во благо интересов отечества» чи «сукупність емоційної прив’язаності до Батьківщини, яка визначає особу як громадянина, суспільний і моральний принцип» (визначення взяті з російської та української вікіпедій.– Авт.)?
Склалося таке враження, що автори Концепції навіть не усвідомлюють, що бути патріотом і любити Батьківщину – це наше людське право. А наш обов’язок як громадян, згідно зі статтею 65 Основного Закону – це захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
Так що, державна машина укотре видала зі своїх надр дещо, покликане перетворити людину і громадянина у гвинтик для її обслуговування?
Лариса ГУРІНА.