У січні 1918 року київські студенти і учні військових шкіл виступили проти російсько-більшовицької ордиВзимку 1918 року більшовицькі війська розпочали наступ на Україну. За підтримки місцевих більшовицьких осередків, задурманюючи голови місцевому населенню, яке не чинило їм спротиву, вони брали місто за містом. Але головною їхньою метою була, звісно, столиця України, де на той час зібралося близько 20 тисяч військ. Та проблема полягала в тому, що вони здебільшого не бажали воювати. Тож українська влада могла розраховувати переважно на загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України, яким командував Симон Петлюра, а також на Українських січових стрільців під проводом Євгена Коновальця.
Розуміючи, що над країною нависла смертельна загроза, студенти Київського університету святого Володимира і Українського народного університету оголосили запис добровольців до Студентського куреня Українських січових стрільців. Їх підтримали гімназії, після чого розпочався запис до куреня. Усіх, хто виявив бажання боронити Україну, зібрали в казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де хлопці пройшли військову підготовку. 28 січня 1-ша сотня Студентського куреня під командою старшини Івана Омельченка, на той час студента Українського народного університету, прибула в район станції Бахмач. Перед юними вояками було поставлене завдання допомогти невеликому українському гарнізону, який боронив місто.
Проте виявилося, що в Бахмачі вже господарюють більшовики. А його захисники відступили до залізничної станції Крути. 29 січня більшовики, маючи значну перевагу в живій силі і озброєнні, розпочали наступ на позиції українців. За спогадами учасників тих подій, червоногвардійцям чинили опір чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького, Студентська сотня січових стрільців, а також 20 старшин.
На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — гармату на залізничній платформі. Українцям же протистояли близько 6 тисяч солдатів-більшовиків.
Бій розпочався вранці та тривав аж до вечора. Українці відбили кілька атак, зазнавши при цьому значних втрат. Як, між іншим, і росіяни. Та під натиском переважаючих сил ворога, забравши вбитих і поранених, юні вояки змушені були відступити до ешелону, який стояв за кілька кілометрів. Ось як описав ці події Аверкій Гончаренко:
«Вечоріло, коли майже всі вояки зібралися біля потягів, що чекали і хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для ранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перев’язували ранених…»
З тими, хто вижив, але потрапив до рук більшовиків, ті обійшлися жорстоко. Ось як описав більшовицьку «гуманність» 19-річний студент Євген Лапідус:
«Коли ми від’їздили зі станції Крути, потяг по дорозі зупинився і з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями. Перед стратою уродженець Галичини Григорій Піпський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені. Одного гайдамака, який втік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоні витягли з-під печі, жорстоко побили і… розстріляли».
Після бою дорога до столиці України більшовикам була відкрита. І 8 лютого вони вступили до міста, розпочавши терор. Вже першого дня більшовицька солдатня знищила близько 3 тисяч жителів захопленого Києва. Людей розстрілювали без судів і слідства. Вбивали, як згадував український поет Володимир Сосюра, який був очевидцем тих подій, за «буржуйський вигляд», за «неприязний погляд», «за кожне українське слово» або й просто так.
Більшовики панували в Києві менше місяця, але за цей незначний проміжок часу від їхніх рук загинуло, за різними оцінками, від 5 до 20 тисяч громадян. І це при тому, що у столиці України було 200 тисяч жителів!..
У березні 1918 року, коли до Києва після підписання більшовиками так званої Брестської мирної угоди повернувся уряд Української Народної Республіки, тіла 30 полеглих героїв Крут були урочисто перепоховані на Аскольдовій могилі.
«Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні, — сказав під час цієї церемонії Президент УНР Михайло Грушевський, сам ледь їх стримуючи. — Пам’ятайте, що ці юнаки вкрили себе нев’янучою славою…»
Після встановлення остаточного панування комуністичного режиму про героїв Крутів було наказано забути. Вони вважалися зрадниками українського народу і буржуазними націоналістами. За спроби відновити історичну правду можна було потрапити на Колиму або ж у психлікарню. Та з проголошенням Україною незалежності про юних патріотів почали згадувати. З кожним днем — дедалі частіше. А згодом на Аскольдовій могилі на їхню честь возвели символічну могилу і встановили хрест.
Тепер тут у кінці січня щорічно громадськість Києва, політики вшановують пам’ять про молодих киян, які стали на захист рідної землі.
Кажуть, що історія розвивається за спіраллю. Поразка під Крутами і загалом у війні з більшовицькою Росією була значною мірою обумовлена відсутністю в Україні сильного війська.
Відтоді багато води спливло у Дніпрі, але «реформи», які розпочалися в Українській армії після набуття Україною незалежності, дуже нагадували ті, які відбувалися в армії УНР. Схоже, політики на зорі незалежності України були погано обізнані з історією власної країни. Адже як пояснити те, що Збройні Сили були кинуті напризволяще та нищилися протягом двох десятиріч. Реформування війська зводилося здебільшого до скорочення військових частин і підрозділів, серед яких чомусь опинялися найбільш боєздатні. Чи не тому господар Кремля пішов на нас неоголошеною війною?