Під час зависання вертольотів над пошкодженим реактором радіація зашкалювала, деякі прилади навіть виходили з ладу.
До робіт, спрямованих на мінімізацію наслідків Чорнобильської катастрофи, були залучені десятки тисяч солдатів і офіцерів Радянської армії, зокрема і вертолітники.
Вони доставляли на станцію будівельні матеріали, техніку, гасили мішками з піском та свинцем зруйнований ядерний реактор. Старший лейтенант Ігор Письменський тоді проходив службу на посаді штурмана загону 51-го окремого вертолітного полку, що дислокувався на Кіровоградщині.
Його і десятки інших офіцерів та прапорщиків підняли по тривозі в ніч з 26 на 27 квітня і повідомили, що їм належить перебазуватися на аеродром неподалік Чернігова. А вже там вертолітники дізналися, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, й вони виконуватимуть відповідальне завдання.
Урядова комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, проаналізувавши отриману інформацію, вже 26 квітня вирішила: одним із першочергових завдань є припинення неконтрольованих викидів радіації з 4-го енергоблоку. Зважаючи на її рівень, зробити це можна було лише з повітря. Тому й залучили вертолітників.
— На спеціальному майданчику неподалік станції солдати, призвані із запасу, завантажували в парашути десятки мішків, наповнених піском, свинцем, доломітом тощо, — розповідає Ігор Юрійович. — Їх підвішували до Мі-6, і ми, зависаючи над зруйнованим реактором, скидали в нього цей вантаж.
Про те, наскільки ці польоти були складними, Ігор Юрійович промовчав. Але з розповідей його колег знаю, що вертолітники ризикували життям, адже вели свої машини на мінімальній швидкості на висоті 150-200 метрів. Для того, щоб скинути вантаж, гвинтокрил зависав над отвором, що виник унаслідок вибуху. Штурман старший лейтенант Ігор Письменський швидко здійснював необхідні розрахунки, й кількатонний вантаж летів у «пащу» реактора. У перші дні ліквідації аварії, попри надвисокий рівень радіації, вертольоти не мали ніякого захисту: свинцем їхній фюзеляж почали обшивати пізніше...
— Ми, відверто кажучи, не дуже переймалися власною безпекою, — говорить офіцер, — з повітря бачили, скільки людей, зокрема, і дітей, опинилися в районі надмірного радіаційного забруднення. Знаючи про рівень загрози для довкілля, ми розуміли необхідність якнайшвидше створити заслін для викиду радіонуклідів. І капітан Леонід Войтко, старші лейтенанти Сергій Рибальченко і Юрій Горячий, прапорщики Олексій Жолудь і Сергій Бовдур, тобто весь наш екіпаж, вважаю, впоралися з цим завданням. Принаймні командування оголосило нам подяку.
На запитання, скільки ж скинули мішків, мій співрозмовник знизує плечима, мовляв, хто їх тоді рахував? Але каже, що лік йшов на тисячі, бо «над енергоблоком зависали десятки разів, щоразу скидаючи в нього тонни матеріалів». А в доповідній радянського уряду, наданій міжнародній організації з атомної енергетики МАГАТЕ, було зазначено, що з 27 квітня до 10 травня в руїни 4-го енергоблоку було скинуто близько 5000 тонн різних матеріалів, зокрема, 2400 тонн свинцю, 40 тонн карбіду бора, 800 тонн доломіту, 1800 тонн піску та глини.
У ті весняні дні для вертолітників, задіяних у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, допустимий рівень радіації становив 25 рентгенів. Коли людина набирала цю дозу, вона залишала район станції. Тих, хто мав вищий рівень, комісували з армії.
— Коли ми працювали на станції, рівень радіації був надзвичайно високий, — каже Ігор Юрійович. — Особливо над самим реактором: навіть деяке обладнання виходило з ладу. Звісно, що всі, хто його «бомбардував», отримали опромінення, яке перевищувало допустимий рівень у кілька разів. Але намагалися це приховати: кому хотілося бути «списаним», не маючи житла, права на пенсійне забезпечення?..
Після виконання завдання старший лейтенант Ігор Письменський та інші члени екіпажу Мі-6 відбули до військового госпіталю. А звідти після курсу оздоровлення повернулися до полку. Їх замінили інші. Полковник у відставці Андрій Мізько — один із них. На той час він проходив службу на теренах Ленінградського військового округу. Був штурманом Мі-6. Його екіпаж виконував завдання на ЧАЕС у період з 5 по 12 травня.
На долю Ігоря Письменського й Андрія Мізька випало чимало випробувань. Колишні «афганці» і «чорнобильці» неодноразово заглядали в очі смерті. Попри проблеми зі здоров’ям через вплив радіації, вони не ремствують на долю і не шкодують, що в їхньому житті так все склалося. Займаються громадською роботою: Ігор Юрійович очолює організацію воїнів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС, інвалідів війни, а Андрій Олександрович є членом її правління. Разом допомагають «чорнобильцям» у вирішенні їхніх проблем, насамперед, соціальних.
До робіт, спрямованих на мінімізацію наслідків Чорнобильської катастрофи, були залучені десятки тисяч солдатів і офіцерів Радянської армії, зокрема і вертолітники.
Вони доставляли на станцію будівельні матеріали, техніку, гасили мішками з піском та свинцем зруйнований ядерний реактор. Старший лейтенант Ігор Письменський тоді проходив службу на посаді штурмана загону 51-го окремого вертолітного полку, що дислокувався на Кіровоградщині.
Його і десятки інших офіцерів та прапорщиків підняли по тривозі в ніч з 26 на 27 квітня і повідомили, що їм належить перебазуватися на аеродром неподалік Чернігова. А вже там вертолітники дізналися, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, й вони виконуватимуть відповідальне завдання.
Урядова комісія з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, проаналізувавши отриману інформацію, вже 26 квітня вирішила: одним із першочергових завдань є припинення неконтрольованих викидів радіації з 4-го енергоблоку. Зважаючи на її рівень, зробити це можна було лише з повітря. Тому й залучили вертолітників.
— На спеціальному майданчику неподалік станції солдати, призвані із запасу, завантажували в парашути десятки мішків, наповнених піском, свинцем, доломітом тощо, — розповідає Ігор Юрійович. — Їх підвішували до Мі-6, і ми, зависаючи над зруйнованим реактором, скидали в нього цей вантаж.
Про те, наскільки ці польоти були складними, Ігор Юрійович промовчав. Але з розповідей його колег знаю, що вертолітники ризикували життям, адже вели свої машини на мінімальній швидкості на висоті 150-200 метрів. Для того, щоб скинути вантаж, гвинтокрил зависав над отвором, що виник унаслідок вибуху. Штурман старший лейтенант Ігор Письменський швидко здійснював необхідні розрахунки, й кількатонний вантаж летів у «пащу» реактора. У перші дні ліквідації аварії, попри надвисокий рівень радіації, вертольоти не мали ніякого захисту: свинцем їхній фюзеляж почали обшивати пізніше...
— Ми, відверто кажучи, не дуже переймалися власною безпекою, — говорить офіцер, — з повітря бачили, скільки людей, зокрема, і дітей, опинилися в районі надмірного радіаційного забруднення. Знаючи про рівень загрози для довкілля, ми розуміли необхідність якнайшвидше створити заслін для викиду радіонуклідів. І капітан Леонід Войтко, старші лейтенанти Сергій Рибальченко і Юрій Горячий, прапорщики Олексій Жолудь і Сергій Бовдур, тобто весь наш екіпаж, вважаю, впоралися з цим завданням. Принаймні командування оголосило нам подяку.
На запитання, скільки ж скинули мішків, мій співрозмовник знизує плечима, мовляв, хто їх тоді рахував? Але каже, що лік йшов на тисячі, бо «над енергоблоком зависали десятки разів, щоразу скидаючи в нього тонни матеріалів». А в доповідній радянського уряду, наданій міжнародній організації з атомної енергетики МАГАТЕ, було зазначено, що з 27 квітня до 10 травня в руїни 4-го енергоблоку було скинуто близько 5000 тонн різних матеріалів, зокрема, 2400 тонн свинцю, 40 тонн карбіду бора, 800 тонн доломіту, 1800 тонн піску та глини.
У ті весняні дні для вертолітників, задіяних у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, допустимий рівень радіації становив 25 рентгенів. Коли людина набирала цю дозу, вона залишала район станції. Тих, хто мав вищий рівень, комісували з армії.
— Коли ми працювали на станції, рівень радіації був надзвичайно високий, — каже Ігор Юрійович. — Особливо над самим реактором: навіть деяке обладнання виходило з ладу. Звісно, що всі, хто його «бомбардував», отримали опромінення, яке перевищувало допустимий рівень у кілька разів. Але намагалися це приховати: кому хотілося бути «списаним», не маючи житла, права на пенсійне забезпечення?..
Після виконання завдання старший лейтенант Ігор Письменський та інші члени екіпажу Мі-6 відбули до військового госпіталю. А звідти після курсу оздоровлення повернулися до полку. Їх замінили інші. Полковник у відставці Андрій Мізько — один із них. На той час він проходив службу на теренах Ленінградського військового округу. Був штурманом Мі-6. Його екіпаж виконував завдання на ЧАЕС у період з 5 по 12 травня.
На долю Ігоря Письменського й Андрія Мізька випало чимало випробувань. Колишні «афганці» і «чорнобильці» неодноразово заглядали в очі смерті. Попри проблеми зі здоров’ям через вплив радіації, вони не ремствують на долю і не шкодують, що в їхньому житті так все склалося. Займаються громадською роботою: Ігор Юрійович очолює організацію воїнів-ліквідаторів аварії на ЧАЕС, інвалідів війни, а Андрій Олександрович є членом її правління. Разом допомагають «чорнобильцям» у вирішенні їхніх проблем, насамперед, соціальних.