Влітку 1941 року відбірні частини 11-ї танкової дивізії гітлерівців не змогли подолати героїчний опір радянських прикордонників та їхніх чотирилапих помічників – собак у районі села Легедзине.
Про бої 41-го року в районі Умань–Підвисоке написано чимало. Найбільш докладно і в широкомасштабно описує безсмертні подвиги радянських бійців Євген Долматовський в «Зеленой браме». Повість ще одного учасника тих героїчних подій Олександра Фуки «Быль, ставшая легендой» відкриває нові сторінки. У ній – подробиці жорстокого 14-годинного бою під селом Легедзине Тальнівського району.
…Село Старі Бабани. Глибока ніч. У генерал-майора Снєгова – нарада. Над картою схилилися разом з ним начштабу 8-го корпусу полковник М. О. Бобров і бригадний комісар В. І. Петрін. Корпус – в оточенні. Командири знали, що вранці ворог намагатиметься знищити їхні війська. «Треба випередити німців», – сказав генерал.
29 липня о 5-й ранку, як тільки ворожі танки і піхота зосередились у невеликому гаю для атаки, по них вдарила артилерія корпусу, а потім командири повели за собою роти і батальйони в атаку. Бій з перемінним успіхом тривав до вечора, і радянські воїни зламали наступ ворога. Корпус вийшов з оточення, але становище на ділянці Умань – Бабанка – Підвисоке залишалося напруженим.
У ніч на 30 липня командуванню корпусу стало відомо про новий намір німців прорватися і захопити штаб, який тепер був у селі Легедзине. Лінію оборони тримав батальйон прикордонників, сформований з бійців і командирів Окремої Коломийської прикордонної комендатури і підсилений артдивізіоном зеніток, взводом протитанкових гармат, саперною ротою, взводом зв’язківців. Командував батальйоном майор Радіон Філіпов.
Першими атакували фашистські мотоциклісти. Їх зустріли влучним вогнем, змусили відступити. Після артилерійської і мінометної підготовки фашисти знову рушили на Легедзине. Атакували по всьому фронту. Зав’язалася жорстока сутичка. Противник, зазнавши втрат, відкотився.
І знову гарматна канонада. Тепер ворог бив по селу запалюючими снарядами. Спалахнули хати. На вулицях – поранені й вбиті мирні люди. Батальйон прикордонників теж порідів. На його позиції фашисти рушили силами 24 танків, 40 мотоциклів, за якими йшли автоматники. Частина мотоциклів пішла в обхід. Майор Філіпов зумів у ході бою перекинути на фланг дві роти, які знищили мотоциклістів. Рота старшого лейтенанта П. Іщенка захопила п’ять кулеметів, зайшла високою пшеницею у фланг німецьким автоматникам і відсікла їх від танків. І цього разу вдалося вистояти.
День закінчився. Усі з надією чекали ночі. Але знову посипався на лінію оборони град снарядів і мін. Ворог будь-що вирішив знищити прикордонників, захопити штаб корпусу. Йшла чотирнадцята година кровопролитного бою. В окопах з півтисячного посиленого батальйону залишилося в строю не більше 150 бійців і командирів. Замовкли без снарядів зенітки і протитанкові гармати. У бік ворога летіли вже останні гранати, все рідше лунали постріли з гвинтівок, автоматів. Відчувши послаблення сили оборони, фашисти навалилися з повною упевненістю в успіхові останньої атаки. І тут відбулося неймовірне.
Комбат Філіпов наказав командиру провідників службових собак старшому лейтенанту Д. Єрмакову пустити на гітлерівців усіх вівчарок. За кілька секунд становище на полі бою різко змінилося. Німці спочатку розгубилися, а потім в паніці почали тікати. 150 вівчарок рвали їх на шматки. Над полем бою – гучне собаче гавкання, автоматні черги, завивання мін…
Тієї ночі штаб корпусу і рештки батальйону відійшли до села Кам’янече, потім – до Нерубайки. Шістдесят прикордонників, котрі вижили після Легедзинського бою, пішли на знищення десанту, який ворог викинув на Новоархангельськ. Там у нерівному бою вони майже всі загинули.
Через сім днів після того кривавого бою в Комунарському лісі, що поблизу села, виявили важкопораненого бійця І. А. Іванова. Привезли. Відшукали лікаря. Та гангрена, загальне зараження крові залишили йому кілька годин життя.
«Я добре пам’ятаю майора Філіпова, ставився до нього і до всього прикордонного батальйону з великою довірою, покладав на цей підрозділ складні задачі, і він ніколи не підводив, – згадував колишній командуючий 8-го стрілецького корпусу генерал-майор Михайло Снєгов. – Я добре пам’ятаю, як на мій КП навалилося кілька батальйонів піхоти і до 30 танків. Батальйон Філіпова прийняв на себе удар, з допомогою саперів, зв’язківців і зенітного дивізіону ми розбили фашистів і знищили 17 танків. Усі прикордонники проявили себе в боях як хоробрі воїни».
Оскар Мюнцель у книзі «Танкова тактика» пише, що 1-2 серпня 1941 року частини 11-ї танкової дивізії наполегливо атакували в районі села Легедзине. Важкі бої, великі втрати… Бойова група «Герман Геринг» не змогла пробити сильні позиції радянських військ.
Про бої 41-го року в районі Умань–Підвисоке написано чимало. Найбільш докладно і в широкомасштабно описує безсмертні подвиги радянських бійців Євген Долматовський в «Зеленой браме». Повість ще одного учасника тих героїчних подій Олександра Фуки «Быль, ставшая легендой» відкриває нові сторінки. У ній – подробиці жорстокого 14-годинного бою під селом Легедзине Тальнівського району.
…Село Старі Бабани. Глибока ніч. У генерал-майора Снєгова – нарада. Над картою схилилися разом з ним начштабу 8-го корпусу полковник М. О. Бобров і бригадний комісар В. І. Петрін. Корпус – в оточенні. Командири знали, що вранці ворог намагатиметься знищити їхні війська. «Треба випередити німців», – сказав генерал.
29 липня о 5-й ранку, як тільки ворожі танки і піхота зосередились у невеликому гаю для атаки, по них вдарила артилерія корпусу, а потім командири повели за собою роти і батальйони в атаку. Бій з перемінним успіхом тривав до вечора, і радянські воїни зламали наступ ворога. Корпус вийшов з оточення, але становище на ділянці Умань – Бабанка – Підвисоке залишалося напруженим.
У ніч на 30 липня командуванню корпусу стало відомо про новий намір німців прорватися і захопити штаб, який тепер був у селі Легедзине. Лінію оборони тримав батальйон прикордонників, сформований з бійців і командирів Окремої Коломийської прикордонної комендатури і підсилений артдивізіоном зеніток, взводом протитанкових гармат, саперною ротою, взводом зв’язківців. Командував батальйоном майор Радіон Філіпов.
Першими атакували фашистські мотоциклісти. Їх зустріли влучним вогнем, змусили відступити. Після артилерійської і мінометної підготовки фашисти знову рушили на Легедзине. Атакували по всьому фронту. Зав’язалася жорстока сутичка. Противник, зазнавши втрат, відкотився.
І знову гарматна канонада. Тепер ворог бив по селу запалюючими снарядами. Спалахнули хати. На вулицях – поранені й вбиті мирні люди. Батальйон прикордонників теж порідів. На його позиції фашисти рушили силами 24 танків, 40 мотоциклів, за якими йшли автоматники. Частина мотоциклів пішла в обхід. Майор Філіпов зумів у ході бою перекинути на фланг дві роти, які знищили мотоциклістів. Рота старшого лейтенанта П. Іщенка захопила п’ять кулеметів, зайшла високою пшеницею у фланг німецьким автоматникам і відсікла їх від танків. І цього разу вдалося вистояти.
День закінчився. Усі з надією чекали ночі. Але знову посипався на лінію оборони град снарядів і мін. Ворог будь-що вирішив знищити прикордонників, захопити штаб корпусу. Йшла чотирнадцята година кровопролитного бою. В окопах з півтисячного посиленого батальйону залишилося в строю не більше 150 бійців і командирів. Замовкли без снарядів зенітки і протитанкові гармати. У бік ворога летіли вже останні гранати, все рідше лунали постріли з гвинтівок, автоматів. Відчувши послаблення сили оборони, фашисти навалилися з повною упевненістю в успіхові останньої атаки. І тут відбулося неймовірне.
Комбат Філіпов наказав командиру провідників службових собак старшому лейтенанту Д. Єрмакову пустити на гітлерівців усіх вівчарок. За кілька секунд становище на полі бою різко змінилося. Німці спочатку розгубилися, а потім в паніці почали тікати. 150 вівчарок рвали їх на шматки. Над полем бою – гучне собаче гавкання, автоматні черги, завивання мін…
Тієї ночі штаб корпусу і рештки батальйону відійшли до села Кам’янече, потім – до Нерубайки. Шістдесят прикордонників, котрі вижили після Легедзинського бою, пішли на знищення десанту, який ворог викинув на Новоархангельськ. Там у нерівному бою вони майже всі загинули.
Через сім днів після того кривавого бою в Комунарському лісі, що поблизу села, виявили важкопораненого бійця І. А. Іванова. Привезли. Відшукали лікаря. Та гангрена, загальне зараження крові залишили йому кілька годин життя.
«Я добре пам’ятаю майора Філіпова, ставився до нього і до всього прикордонного батальйону з великою довірою, покладав на цей підрозділ складні задачі, і він ніколи не підводив, – згадував колишній командуючий 8-го стрілецького корпусу генерал-майор Михайло Снєгов. – Я добре пам’ятаю, як на мій КП навалилося кілька батальйонів піхоти і до 30 танків. Батальйон Філіпова прийняв на себе удар, з допомогою саперів, зв’язківців і зенітного дивізіону ми розбили фашистів і знищили 17 танків. Усі прикордонники проявили себе в боях як хоробрі воїни».
Оскар Мюнцель у книзі «Танкова тактика» пише, що 1-2 серпня 1941 року частини 11-ї танкової дивізії наполегливо атакували в районі села Легедзине. Важкі бої, великі втрати… Бойова група «Герман Геринг» не змогла пробити сильні позиції радянських військ.
Олег ЗАЙЧЕНКО,
голова Уманської міськрайонної організації УСВА.
голова Уманської міськрайонної організації УСВА.