Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Третій Тост" №13-14 (565-566), липень 2016 рік

Операция «Багратион-2016»

      3 июля 1944 года в ходе операции «Багратион» Красная армия освободила столицу Белорусской ССР город Минск от немецко-фашистских захватчиков. Именно с этими событиями и было связано установление Дня Независимости современной Республики Беларусь.
      7 июля 2016 года успешно завершилась операция украинских ветеранов «Багратион-2016» – мемориальный визит делегации участников боевых действий, ветеранов военной службы, детей войны и жертв нацистских преследований в Беларусь.
       Визит был организован Государственной службой Украины по делам ветеранов войны и участников антитеррористической операции в соответствии с программой в рамках СНГ о посещении памятников и захоронений воинов, погибших во время Второй мировой войны. Треть гостей из Украины составляли ветераны войны в Афганистане. Руководил делегацией начальник отдела мемориальной работы и по международным вопросам Владимир Мороз.
        Столица Беларуси – Минск встретил ветеранов грандиозным праздником, посвященным 25-летию независимости государства и … деноминацией белорусской валюты, которая приравняла один новый рубль к 10 000 старых и впервые ввела металлические монеты от одной копейки до двух рублей.
        Ветераны Украины были гостями на военном параде и короткой молодежной инсценировке, возложили цветы к Монументу Победы, посетили величественный и содержательный Белорусский государственный музей истории Великой Отечественной войны. Под его крышей в экспозиции «Дорога войны» картины боев иллюстрируются реальными объектами советской и трофейной техники – танками, бронемашинами, пушками, «Катюшами», самолетами, а также их копиями в натуральную величину. Украинские ветераны участвовали в презентации подвижной музейной экспозиции, размещенной во вместительном грузовом контейнере – трейлере на базе мощного автомобиля МАЗ. Эта экспозиция предназначена для обслуживания населения, живущего в сельской местности.
      На исходе торжественного дня ветераны отдали дань памяти воинам, погибшим в Афганистане, посетив посвященный им мемориальный комплекс.
       На следующий день ветераны Украины побывали в музейном комплексе фортификационных сооружений Минского укрепрайона времен Второй мировой войны в пригороде города Лошаны Минского района, который был создан с одобрения Президента Республики Беларусь Александра Лукашенко по инициативе ветеранов афганской войны.
      Здесь приведены в порядок и подготовлены для осмотра железобетонные доты, сосредоточены объекты военной техники времен войны и послевоенного периода, часть из которых отремонтирована и введена в ограниченную, экскурсионную эксплуатацию.         Кроме того, для посетителей на природной арене в границах комплекса регулярно разворачиваются реконструкции боевых действий с участием коллективов энтузиастов из многих стран мира.
         Прощаясь, ветераны Украины возложили цветы к обелискам и памятникам и в который раз обсудили возможность создания единого мемориального комплекса Киевского укрепрайона, сетовали на отсутствие соответствующей поддержки.
        Крепость-герой Брест как символ мужества воинов знают во всем мире. Многие ветераны Украины бывали в Бресте ранее по делам службы и на экскурсиях, и, конечно, все знали из книг по военной истории о подвиге воинов в первые дни Великой Отечественной войны. Но и в этот день ветераны здесь, на месте подвига, узнали много нового.
         На территории крепости сохранились руины здания, в котором был подписан «Брестский мир». Здесь в казармах, обрамляющих крепость, всего в нескольких десятках метров от границы были расквартированы две стрелковые дивизии Красной армии общей численностью около 8000 человек. Именно по ним, солдатам и небольшой группе дежурной смены офицеров, и был нанесен артиллерийский и бомбовый удар первых часов войны. Основной офицерский состав, расквартированный в городе Бресте, оказался отрезанным от своих подчиненных. Солдаты и младшие командиры сами организовывали оборону крепости и прорывались из окружения. Солдатам вермахта только через месяц, применив огнеметы, удалось выжечь из укреплений крепости ее последних защитников…
         Город Пинск Брестской области можно смело назвать символом дружбы украинских и белорусских ветеранов. Природа объединила здесь реки Припять и Пину, а военная судьба – Днепровскую и Пинскую флотилии. У мемориалов, к которым возлагали цветы ветераны Украины, постоянно, а не по праздникам, горит Вечный огонь и приходят молодые люди. Местные ветераны имеют постоянную поддержку органов власти. Много внимания в городе уделяется работе с молодежью. В Пинске на благотворительные средства бизнесмена-белоруса построен спортивный комплекс «Детская футбольная академия» из четырех всепогодных крытых футбольных полей.
        В ходе поездки члены делегации в импровизированных подвижных круглых столах провели презентации новых книг и уникальных материалов по военной истории.
       Руководитель историко-патриотического клуба «Поиск» доктор исторических наук профессор Анатолий Русак представил свои книги «Полесские были» и «Исповедь», посвященные исследованиям партизанского движения в Украине.
       Первый заместитель председателя Ассоциации ветеранов Внутренних войск и Национальной гвардии Украины Георгий Даценко познакомил ветеранов со своими поэтическими произведениями, в том числе посвященными памяти героя нашего времени «афганца» Виктора Максименко, и мемориальными изданиями, включающими 12 книг, в том числе «Кандагарские были» и «В начале».
       Заместитель председателя Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) Валерий Аблазов рассказал о творческой работе членов Союза и изданных в последние годы книгах серии «Афганская арена» «Авиарассказы», «Война ХХI века», напомнил эпизоды Великой Отечественной войны, в которых принимали участие молодые офицеры Петр Шкидченко и Александр Майоров, которые в последующем, будучи генералами, руководили советскими и афганскими войсками в Афганистане, а также дополнил рассказ эпизодами жизни Виктора Максименко.
       Первый заместитель председателя Всеукраинского Союза общественных объединений участников боевых действий, ветеранов военной службы и правоохранительных органов «Всеукраинский Союз» Сергей Кочкин восхитил всех участников своей феноменальной памятью, прочитав наизусть поэмы Константина Симонова, Михаила Лермонтова, Леонида Филатова.
       Председатель Всеукраинской организации жертв нацистских преследований Маркиян Демидов рассказал о работе и проблемах организации.
        С неподдельным интересом присутствовавшие слушали выступление первого заместителя председателя Организации ветеранов Украины, ветерана-подводника Виктора Шмакова об истории и современных малоизвестных трагических событиях в жизни подводников.
       На пути домой делегацию ветеранов гостеприимно встречали в городе Сарны Ривненской области. Участники обменялись впечатлениями о проведенной работе и встречах в Беларуси.

Пресс-служба УСВА.

Память – достояние поколений

Прошло уже 75 лет с тех пор, как 22 июня 1941 года в каждый дом огромной страны пришла страшная весть о начале кровавой войны, принесшей многочисленные жертвы и разрушения, боль и страдания. В этот день весь советский народ поднялся на борьбу с захватчиками. Мужество и героизм, проявленные нашими соотечественниками в ходе долгой освободительной борьбы с фашистами, борьбы за мирную жизнь, свободу и независимость, за наше с вами счастливое будущее, принесли Великую Победу. И сейчас мы, их потомки, обязаны помнить о подвиге воинов-освободителей.
22 июня 2016 года по согласованию с Харьковской областной администрацией и облсоветом, областной Ассоциацией общественных организаций инвалидов и ветеранов войны в рамках проекта «Память – достояние поколений!» делегация харьковчан посетила Красноград. Инициаторами поездки стали городской голова Владимир Максим и исполнительный директор ассоциации Валентина Дроботько при поддержке первого заместителя председателя областного совета, председателя Харьковского городского Союза ветеранов Афганистана Виктора Коваленко. Представителями «афганцев» в делегации были Геннадий Ломакин и Михаил Шевченко.
Во время митинга на Аллее Славы Краснограда к собравшимся обратились секретарь городского совета Екатерина Енина, председатель райгосадминистрации Евгений Третьяков и председатель районного совета Владимир Птишник. Евгений Третьяков отметил, что «сегодня мы в первую очередь должны оценить собственный вклад в дело мира, низко поклониться тем, кто не вернулся с войн, которые пережил наш народ, и еще раз напомнить молодому поколению о том, что оно живет в стране достойных и сильных людей. Всем нам желаю оставаться такими».
К участникам митинга обратились гости – первый заместитель председателя областного Комитета ветеранов военной службы – участников Холодной войны полковник в отставке Игорь Шлепотин и председатель областной организации ветеранов-подводников имени Героя Советского Союза И. И. Фисановича, капитан первого ранга в отставке Николай Филинюк. Узник четырех концлагерей, председатель областной организации борцов антифашистского сопротивления Игорь Малицкий поделился воспоминаниями и рассказал об ужасах войны, гитлеровских концлагерях – машинах смерти, о стойкости и мужестве нашего народа, сумевшего победить фашизм. Настоятель Благовещенского храма протоиерей Николай отслужил по погибшим во всех войнах панихиду. К памятным знакам на Аллее Славы, посвященным погибшим героям, возложили цветы.
Состоялся круглый стол ветеранов всех поколений – Второй мировой войны, локальных войн и участников антитеррористической операции в Украине «За свободную Украину – ветераны в едином строю!», в котором приняли участие руководители и представители 19 ветеранских организаций области и города областной Ассоциации общественных организаций инвалидов и ветеранов войны, Красноградской районной организации ветеранов Украины, городской ветеранской организации, общественных организаций «Союз участников АТО», «Защитники Отечества», Красноградского казацкого союза, общественной организации Красноградщины «Морское братство». Всех выступающих объединило то, что в разные годы в разных войнах они, не жалея здоровья, защищали и защищают Родину от врага.
Задача государства и всех общественных организаций сегодня – достойное, патриотическое воспитание подрастающего поколения. Об этом говорили все участники встречи.
О преемственности поколений в патриотическом воспитании молодежи в условиях военных действий и информационной войны рассказал заместитель председателя Харьковского городского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) по работе с инвалидами Геннадий Ломакин.
Были определены задачи и учтены предложения выступающих по дальнейшему взаимодействию между общественными организациями и органами местного самоуправления в деле патриотического воспитания, социального обеспечения и правовой защиты ветеранов.
Представителям общественных организаций Краснограда для передачи нуждающимся вручили аптечные наборы. Председатель областной организации борцов антифашистского сопротивления, бывших узников фашистских концлагерей И. Ф. Малицкий подарил участникам круглого стола свою книгу «Мы победили смерть».

Председатель Красноградской райгосадминистрации Евгений Андреевич Третьяков поблагодарил организаторов и участников митинга-реквиема и круглого стола, выразил надежду на дальнейшее сотрудничество.
Гости посетили Красноградский краеведческий музей и картинную галерею.

Пресс-служба ХГСВА.

Спільно плекати захисників Вітчизни

При Шепетівській райдержадміністрації за участі Шепетівської спілки ветеранів Афганістану (Хмельницька область) створено координаційну раду з питань національно-патріотичного виховання дітей та молоді.
На першому її засіданні керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, громадських організацій та установ обговорили основні напрями національно-патріотичного виховання в районі, затвердили заходи подальшої роботи. Це активне залучення представників сучасного козацтва, ветеранських організацій, військовослужбовців, впровадження нових форм і методів виховання дітей та учнівської молоді патріотами, забезпечення активної участі учнів у заходах патріотичного спрямування на всіх рівнях, поповнення шкільних музеїв матеріалами патріотичного спрямування.
В управлінні освіти, молоді та спорту проведено спільний семінар представників структурних підрозділів райдержадміністрації та членів Шепетівської СВА, у роботі якого взяли участь заступник голови райдержадміністрації Н. М. Собчук і заступник Шепетівського військового комісара В. О. Дзюба.
Учасники ознайомилися з системою роботи вчителів курсу «Захисник Вітчизни», виробили плани співпраці у допомозі загальноосвітнім школам та іншим навчальним закладам у покращанні матеріально-технічної бази відповідних кабінетів. На жаль, нині школи району повною мірою не забезпечені нвчальними матеріалами з цього предмета. Відтак ветерани-«афганці» запропонували використовувати власну наявну базу для проведення уроків мужності та уроків з програми курсу «Захист Вітчизни».
Ухвалено низку рішень, зокрема, доручити управлінню освіти, молоді та спорту вивчити питання матеріально-технічного забезпечення таких кабінетів у загальноосвітніх закладах району, розробити конкретні заходи щодо співпраці з громадськими організаціями, зокрема Шепетівською СВА, Пластом, підготувати відповідні листи-звернення у департамент освіти і військовий комісаріат тощо.

Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА, учасник бойових дій в Афганістані.

Змагалися «соколята»

На базі столичної школи № 93 відбувся перший етап Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»). Організатором виступили управління освіти Подільської районної у Києві державної адміністрації і районна спілка ветеранів Афганістану.
Команди змагалися на восьми етапах: конкурс строю та пісні «Впоряд», військово-історичний конкурс «Відун», стрільба (вогнева підготовка з пневматичної гвинтівки), перетягування линви, змагання «Рятівник», козацька смуга перешкод, конкурси «Добре діло» і «Ватра» (мистецька композиція). У загальнокомандному заліку перемогла команда «Дикий тур» школи № 93, на другому місці – «Гайдамаки» школи № 243, третім став колектив «Чайка» школи № 45.

Прес-служба КМСВА.

«Джура»: чи варто гратися у патріотів?

Ми знову повертаємося до злободенної теми військово-патріотичного виховання. Пропонуємо вашій увазі розмову з кіровоградськими аналітиками, які не тільки утворили робочу групу, що займається цією проблематикою, але вже мають відповідні теоретичні й практичні напрацювання.
Сьогодні нашими співрозмовниками будуть Роман Любарський – громадський активіст, літератор, краєзнавець, журналіст і Павло Чорний – офіційний уповноважений УСВА в Кіровоградській області з питань військової педагогіки, завідувач відділу військово-патріотичного виховання. Вони разом з колегами відстоюють послідовну лібералізацію вітчизняної освіти.
Мова піде про сучасний педагогічний бренд «Сокіл» («Джура»). Мета – розібратися, як і у що пропонує державна освіта гратися нашим школярам заради їхнього патріотичного вишколу й налаштування.
– Пане Романе, ви чи не найпершим порушили цю тему на шпальтах газети й в Інтернеті, поставивши під сумнів доцільність подібного «ігрового методу» виховання юних патріотів.
– Дійсно, останніми роками, перебуваючи по роботі та з власного інтересу на різних зібраннях, акціях і заходах патріотичного змісту, я помітив один паросток, який сягає коріннями у піонерсько-комсомольську давнину, щоправда, нині закамуфльований вишиванкою і козацькими шароварами. Кажу про гру «Сокіл» (Джура)», яку наразі проголошено чи не єдиним безальтернативним засобом патріотичного виховання підлітків. Я не проти «ігрового методу». Я проти багатьох невідповідностей цієї гри як до сучасних реалій, так і до норм Конституції.
Знайомство з історією гри виявило доволі цікаві речі. Наприклад, те, що вона почала офіційно запроваджуватися у навчальні заклади України не зараз, а ще 2003 року, в епоху «кучмізму», в її основу було покладено досвід організації військово-патріотичного виховання учнівської молоді засобами совкових дитячо-юнацьких ігор «Зірниця» та «Орлятко», ареалом розповсюдження гри стали переважно центральні області країни, а свого апогею гра досягла саме під егідою Януковича–Табачника.
Тепер гіпотетично припустимо, що ті потенційні патріоти – перші гравці у всеукраїнську «Джуру», що за десять-дванадцять років подорослішали, – 2014-го опинилися по різні боки барикад Майдану, по обидва бруствери Перекопу і з двох сторін фронту АТО! Чи це не достатній привід люструвати цю гру й поставити на ній хрест?
– Павле Георгійовичу, ваші думки з цього приводу?
Павло Чорний: – Однозначно поділяю позицію колеги. «Джура» – це явний анахронізм, перефарбований жовто-блакитним по червоному. Понад десять років пострадянські педакадеміки шукали якийсь виховний ексклюзив, крутили-вертіли, але знову-таки винайшли велосипед, причепивши нову вивіску на тоталітарний мотлох. Аргументів для подібної заяви вдосталь. І теоретичних, і організаційних, і практичних.
Насамперед теорія цієї гри вичерпно представлена в численних листах, наказах, положеннях, рекомендаціях, статтях, монографіях і методичних посібниках – переважно дореволюційних.
Знову-таки звернемо увагу на те, що «Джура» пережила і Майдан, і Революцію Гідності, і анексію Криму, і початок АТО. І знову видибала. Ніхто не засумнівався в її необхідності, доцільності та ефективності. Ніхто не запропонував відмови чи альтернативи. Нашим науковцям, як завжди, зручніше бігти з гори. Все одно суспільству зараз не до цього: воює, бідує, ховається від інспекторів комунальних служб. Яка там «Джура»? Тож під шумок маємо листа МОН України від 17.02.2015 р. № 1/9–78 «Про організацію» гри та додаток до нього, що підтверджує факт непотоплюваності цього «Титаніку». З міністерського документа встановлюємо, що «Джура» є важливою складовою системи патріотичного виховання, яка формується в українському суспільстві. Тобто системи ще немає, а «Джура» вже важлива частина цієї відсутності. З цього приводу напрошується аналогія з сучасної філософії, де існує поняття симулякру – образу без оригіналу. Надалі по тексту виявляємо низку архаїзмів, вибудувану навколо «козацької тематики». Але ж кваліфікованим і критично мислячим фахівцям відомо, який сумнів викликають, насамперед, засади так званої козацької педагогіки. Прошу, назвіть хоч одного видатного народного козацького педагога, який створив авторську систему виховання. У свою чергу на міфах, байках і легендах далеко не заїдеш, а в казки вірять лише діти…
Роман Любарський: – Саме тут доречно розібрати символізм «Джури», бо все у наш ринковий час починається з вітрини. Почнемо з емблеми. Я вже не кажу про схожість композиції «голова козака з перехрещеними шаблею і булавою під нею» на «Веселого Роджера з зачіскою фюрера», а зосереджусь на введенні у джурівський логотип червоного хреста (хай навіть козацького, але швидше масонського), присутність якого у багатоконфесійному суспільстві принаймні некоректна, та ще й неконституційна (дивіться статтю 35 Конституції України).
За Конституцією в Україні немає ні титульної нації, ні державної релігії. Тож розповсюдження на дитячий загал суто «козацького» і «християнського» одразу відсікає від участі у грі дітей з нехристиянських і не етнічно українських сімей. Чому б у такому разі не запропонувати, наприклад, Мустафі Найєму гру «Юний аскер», а Володимиру Гройсману – «Незламний макавей»?
Сама назва гри теж непокоїть. Слово «джура» несе в собі певну принизливу індо-арійську етимологію, походячи від санскритського «шудра», що буквально означає «слуга», «представник найнижчої четвертої касти, не здатної до вивчення ведичних книг, військової служби та кваліфікованого ремесла й торгівлі».
Підкріплю свої міркування цитатами з методичного посібника «Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»)» 2013 року видання, автор Г. А. Коломоєць та інші, де вказується, що «в Україні джурами завжди називали, як про це записано в Малій енциклопедії Українського козацтва, молодих вихованців, зброєносців і помічників досвідченого козака... У перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм джурою, доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу джура мав усіляко дбати про свого наставника і беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьому швидкість, дотепність та кмітливість».
Павло Чорний: – Мені це дуже нагадало параметри радянської армійської дідівщини. Я б не хотів, щоб мою дитину муштрував якийсь «патрон», щоб дитина виховувалася як Санчо Панса, тобто слуга (навіть козака). Нам сьогодні треба виховувати не чиїхось лакеїв, а слуг народу. Діти повинні бути волелюбними, а не чиїмись кмітливими холуями. До того ж, я не уявляю, щоб у цивілізованих суспільствах існували аналоги української «гри у прислугу». Невже в Японії граються в юних служок самураїв, в Туреччині – в молодих денщиків яничарів, у Швеції – у малих «куди пошлють» вікінгів? На мій погляд, епоха піонерських організацій, гітлерюгенду, хунвейбінів та армійських «духів» уже безповоротна.
До того ж гра «Сокіл» («Джура») має доволі цікаве гасло: «Душу – Богові! Життя – Україні! Честь – собі!» Що дуже нагадує гасло офіцерів-білогвардійців: «Жизнь – Отечеству, честь – никому!». Про якого абстрактного Бога тут йде мова? Якому Богові пропонується тут нашим діточкам «віддати душу»? Крім того, вкотре нагадаю, що відповідно до 35-ї статті Конституції нашої багатоконфесійної країни школа відділена від церкви. Тож про яку «душу» тут йдеться, якщо це не наукове, а теологічне поняття? І про яку «честь», якщо державна освіта не має нормативної етики, а отже й однозначного смислового навантаження цього морального поняття. Що маємо виховувати при такій дезорієнтації?
Роман Любарський: – Повернімося до теорії. Хочу вказати на один суперечливий момент з «Рекомендацій до організації…», доданих до вищезгаданого листа МОНУ. Він достатньо показовий, щоб не ворушити весь джурівський навчально-методичний пакет. У розділі «Організація гри «Джура»» маємо таке: «Участь дітей та учнівської молоді у грі є добровільною», але – читаємо далі – при цьому «Рішення про долучення навчального закладу до гри приймається на засіданні педагогічної ради». Ось така собі «примусова добровільність».
Павло Чорний: – Хочу перевести розмову в більш стислий формат. Тож зведу засадничі вади усіх гібридних документів «Джури» до такого переліку: 1) мета гри чітко не окреслена; 2) критерії ефективності – не прописані; 3) нормативні характеристики патріота не ідентифіковані; 4) методологія не визначена; 5) моральні та історичні нормативи не задані; 6) мають місце порушення секуляризації (наприклад, «відзначення Покрови Пресвятої Богородиці» всупереч Конституції). Таким чином, панацея «козацького народного виховання» для людини ХХІ століття є сумнівною та неприйнятною. Не вірите – вчитуйтесь, перевіряйте, не погоджуйтесь, дискутуйте…
– Але що ж тоді замість «Джури»?
Роман Любарський: – Краще ніяк, ніж абияк! Ми не припиняємо повторювати: якщо Україна долучається до Заходу, треба придивитися, а як оце там. Яка у них «лудоманія»? Та нічого подібного не знаходимо! Діти західного модернізованого інформаційного суспільства не гасають по кручах з дерев’яними автоматами, а сидять за комп’ютерами. Так, у США на замовлення Міністерства оборони розроблено спеціальні ігри-шутери, за допомогою яких підлітки набувають військового досвіду і патріотизму (бо Америка в цих іграх завжди виконує місію добра), не відриваючись від монітора, бо сучасна війна на 90 відсотків ведеться саме дистанційно. І в це вкладаються мільйони коштів. Якби в американській школі або десь на природі вчитель нагодував учня саморобною кашею, на бідолаху б чекав неминучий позов до суду.
Павло Чорний: – Раз Роман заговорив про «ігрові реалії», то хочу поділитися враженнями від регіонального семінару з питань патріотичного виховання, який відбувся у Кіровограді 3 жовтня 2015 року. Тоді я про «Джуру» майже нічого не знав і мені було цікаво вислухати професіонала найвищого рівня О. С. Бондарчука – завідувача відділу патріотичного виховання Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Щоб мене не звинуватили у тролінгу високого гостя, наведу дослівно деякі тези його виступу. Олег Степанович зазначив, що основні принципи гри «Джура» це: «Діти граються в українців», «Діти граються в українських героїв», «Діти граються в громадян України»… Висновки за вами. Вчимо у грі чи вчимо гратися – вирішувати вам.
– А як же «Джура» впроваджується в регіоні?
Роман Любарський: – Маємо поки несистематизовану інформацію, бо ні за офіційний громадський моніторинг, ні за справжнє журналістське розслідування ще не бралися. Але у місті – все на виду: багато знайомих педагогів, мляві заходи, інформаційні сплески.
Павло Чорний: – Відповідально можемо заявити, що у місті та області досі не зустріли компетентних спеціалістів з гри «Сокіл» («Джура»)», навколо якої створено вкрай пунктирні структури, а на формальні посади призначені непевні особи. А добровільної масовості діти не виявляють. Кінців немає: що робити, за що відповідати, кому підпорядковуватися й чим звітувати? А те, що бачимо, робиться переважно на рівні шелестіння паперу…

Бесіду вела
Лариса ГУРІНА.

Думка
Концепціями патріотів не виховати

Протягом усіх років незалежності було розроблено кілька концепцій військово-патріотичного виховання молоді. Наскільки вони життєздатні та ефективні?
Сьогодні є «Державна стратегія розвитку національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 –2020 роки». До речі, її критикують ветерани війни і праці, які мають великий життєвий, військовий і трудовий досвід, особливо ветерани-фронтовики.
Важко зрозуміти, чому директивним шляхом із суспільного життя вилучено дефініцію «Велика Вітчизняна війна»? Чому патріотичне виховання не може здійснюватися на прикладах мужності й героїзму учасників тієї війни? Вони, що, не врятували народи від знищення нацистським режимом? Зрозуміло, що сьогодні пріоритетним є вшанування героїв антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, але забувати про фронтовиків Другої світової війни аморально. Не знайшлося там місця і для учасників бойових дій в Афганістані й на території інших держав. Хоч у суспільстві на їхній досвід є попит і повага з боку людей.
Існують методичні рекомендації Міністерства освіти і науки України з цих питань, видано наказ міністра оборони України про військово-патріотичне виховання молоді. В управліннях освіти обласного і районного рівнів є велика кількість програм і планів виховної роботи, більшість з яких має компіляційний характер. Але чомусь в суспільстві, серед громадських організацій постійно виникають спроби розробити нові концепції, програми, плани… Пропозиції громадських організацій, у тому числі «афганців», відносно концепції військово-патріотичного виховання навряд чи дадуть щось концептуально нове, революційне. Сумнівно і те, що подібну концепцію буде затверджено на державному рівні.
Сьогодні важливо говорити про ефективність виховної роботи, особливо про її практичну спрямованість. Спробуйте провести заняття – 105 годин з предмету «Захист Вітчизни» в школах та інших середніх навчальних закладах без належного навчально-матеріального забезпечення і відповідного мотивування! Після цього у вас не буде розмов про концепції. Тільки, на жаль, поки ми розглядаємо пропозиції щодо патріотичного виховання, рік навчальний закінчився. Чи зміниться щось до наступного?..

Микола ДОРОХОВ,
голова Ради ветеранів Військового інституту
Київського національного університету
імені Т. Г. Шевченка, учасник бойових дій в Афганістані.

В організаціях УСВА
Досвід, який заслуговує на увагу

У рамках проведення вже 17-го тематично-оздоровчого семінару керівників і активістів обласної, районних, міських «афганських» організацій Вінниччини, який організовано на базі обласного клінічного госпіталю для інвалідів війни, відбулося виїзне засідання правління обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані та ознайомлення з роботою Тульчинської і Чечельницької районних ветеранських організацій.
За клопотанням Тульчинської районної Спілки ветеранів Афганістану з метою увічнення пам’яті воїнів, які загинули під час війни в Афганістані, рішенням 2-ї сесії 7-го скликання Тульчинської міської ради від 11 грудня 2015 року перейменовано вулиці на честь Олександра Подоляна, Олега Степанюка та Ігоря Андріїшина. Делегація проїхала по вулиці О. Степанюка, на якій вже встановлено таблички з новою назвою, побувала біля школи, де навчався герой і встановлено меморіальну дошку, відвідала краєзнавчий музей.
Музейна колекція Тульчинського краєзнавчого музею налічує понад 22 тисячі предметів. Тут проводяться екскурсії, присвячені історії краю, його славетним людям. Під час екскурсії «Афганістан – наша пам’ять і біль» відвідувачам розповідають про життєвий шлях уродженців міста, які загинули під час афганської війни. Також в експозиції представлено нагороди, особисті речі, документи і фотографії ветеранів-«афганців», які проживають у районі. Член делегації, учасник бойових дій в Афганістані, заслужений журналіст України Анатолій Гончар подарував музею свою книгу «Повірка, або «Афганці» Вінниці».
Ознайомлення з роботою Чечельницької районної організації розпочалося з покладання квітів до обелісків на іменних полях загиблих в Афганістані Володимира Біднюка та Миколи Зелененького, при в’їзді до райцентру.
Відбулася тепла зустріч з головою райдержаадміністрації Сергієм Пустовим і головою районної ради Сергієм П’янищуком, заступниками голови, начальниками управлінь культури і соціального захисту населення райдержадміністрації.
Сергій Пустовий розповів, що завдячуючи тісній співпраці районної влади і громадської організації ветеранів Афганістану вдається вирішувати багато проблем ветеранів і членів сімей загиблих і померлих щодо забезпечення комунальними послугами на селі, надання матеріальної допомоги тощо. Як зазначив заступник голови районної спілки Григорій Цирканюк, фінансова підтримка районної організації ветеранів війни в Афганістані набагато більша, ніж обласної спілки.
Голова районної організації ветеранів-«афганців» Олександр Діхтяр вручив цінний подарунок мамі загиблого воїна Марії Іванівні Шарапанівській.
Ветерани відвідали Сквер воїнів-інтернаціоналістів і поклали квіти до пам’ятника воїнам – уродженцям району, які загинули в Афганістані. На стелах, крім портретів загиблих на війні, розміщено фотографії померлих «афганців», карту Афганістану з нанесеними радянськими військовими гарнізонами та окремими військовими частинами. У селиші Чечельник і в селі Демівці поклали квіти до меморіальних дощок на фасадах місцевих шкіл, побували в шкільних музеях пам’яті полеглих воїнів. Усім навчальним закладам, де побували ветерани, вручено книги на «афганську» і військово-патріотичну тематику.
Підбиваючи підсумки семінару, голова обласної Спілки Петро Кирилішин відзначив позитивну співпрацю органів державної влади і місцевого самоврядування Чечельниччини з районною організацією ветеранів Афганістану у вирішенні проблем ветеранів, увічненні пам’яті полеглих воїнів і закликав присутніх поширити досвід роботи в усіх «афганських» організаціях області. Він висловив подяку за допомогу в підготовці заходу Світлані Василюк – директору Департаменту інформаційної діяльності та зв’язків з громадськістю облдержадміністрації, Миколі Ковальчуку – голові обласного військово-патріотичного об’єднання, керівництву Чечельницького району – Сергію Пустовому і Сергію П’янищуку, Павлу Каленичу – директору СТОВ «Агрофірма «Ольгопіль» і керівникам громадських організацій ветеранів війни в Афганістані Тульчинського і Чечельницького районів Олексію Гордійчуку і Олександру Діхтяру.

Прес-служба Вінницької обласної
Спілки ветеранів війни в Афганістані.

Позиция николаевских ветеранов

Как живут сегодня воины-интернационалисты, какие у них социальные проблемы, кого поддерживают на политическом поприще — если поддерживают, как относятся ко всему происходящему в городе? Об этом корреспондент «Новости-N» спросила у председателя Николаевской областной организации воинов-интернационалистов и запаса Юрия Соловья (на снимке – справа).
— Какие проблемы в первую очередь сейчас волнуют воинов-интернационалистов и каким образом добиваетесь того, что вам положено по праву?
— Это проблемы медицинского характера и жилищные вопросы. Мы на уровне области учредили свою программу, которую сами разработали и вынесли на рассмотрение. Потом вместе с управлением социальной защиты поработали, и это результат нашей совместный деятельности: ежегодно из бюджета на жилье выделяется сумма, небольшая, но все равно как-то очередь движется. Начинали мы с 300 тысяч, а на 2016 год выделено 700 тысяч гривен.
— Мы знаем о резонансном судебном процессе, продолжающемся уже два года: судят экс-начальника городского управления милиции Олега Шевчука, который якобы разогнал палаточный городок активистов местного майдана. Возникает ощущение, что даже самим пострадавшим это дело уже и не нужно — на заседаниях они появляются все реже и реже. Исправно ходят на все заседания сам обвиняемый и его адвокат, а также воины-интернационалисты и пенсионеры МВД, которые приходят поддержать Олега Шевчука.
— Наша позиция простая и четкая: Шевчук — невиновен! Во-первых, мы знаем его очень давно, он наш товарищ. Во-вторых, из того, что происходит в суде, и того, что мы слышим от свидетелей и потерпевших, становится понятно, что дело шито белыми нитками. Я не знаю, чей, но это однозначно чей-то заказ. Понятное дело, что мы человека в беде не бросим, будем отстаивать его и надеемся, что суд примет справедливое решение.
— А какие вообще у вас отношения с властью?
— У нас в уставе написано: содействовать власти в формировании эффективной социальной политики в отношении ветеранов войны. Не общаться с властями и при этом содействовать или формировать социальную политику — невозможно. Конечно, мы пытаемся всегда говорить на нормальном человеческом языке, а не на языке ультиматумов.
— Согласитесь, сейчас такое бурное время, что трудно удержаться от участия в политике — она сама, порой, затягивает.
— Да, сложно без нее, конечно, обойтись, но когда ты решаешь социальные вопросы тысяч людей и при этом бегаешь еще с какими-то знаменами, это не содействует их решению. В этом году удалось решить вопрос по междугородним перевозкам, потому что перевозчики отказывались реализовывать право на льготный проезд для наших воинов-«афганцев». Это удалось сделать с помощью Николаевской облгосадминистрации. То есть, в этом плане мы находим понимание, но это не значит, что мы разделяем какие-либо политические взгляды. В то же время мы против того, чтобы в городе и области нагнеталась ситуация. Потому что были на войне, видели, к чему это все приводит, и не хотим этого.
— Но есть и другой «уровень» активности — не только на улицах, площадях и перед учреждениями власти, но и в социальных сетях. Например, тот же «Фейсбук», где зачастую тоже звучат довольно агрессивные заявления. Отслеживаете ли вы «телодвижения» в соцсетях и как на них реагируете?
— Вот эти ребята, хомячки фейсбуковские, не все, а определенная часть: «Порвем!», «Разорвем!», «Мы победим всех!», «Мы готовы в бой» и так далее — это до первой повестки в армию. А потом они вспоминают, что у них застарелый геморрой и они идти служить не могут. Обращать на них внимание — себя не уважать. Меня абсолютно не волнует мнение, которое гуляет обо мне в какой-то части «Фейсбука».
— В последнее время широко муссируется вопрос возможного сноса памятника погибшим милиционерам, расположенного в центре города.. Эта инициатива уже подкреплена и документально. Как вы относитесь к такой инициативе?
— Мы однозначно против сноса памятника. Если будут пытаться сносить — выйдем его защищать.

Мария СЕМЕНЕНКО.

Продовжують традиції

У Військовому інституті за ініціативи ветеранської організації проведено вечір-реквієм з нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
22 червня 1941 року Україні судилося надовго стати великим полем бою, землею, що фактично спливала людською кров’ю. 75 років тому на нашу землю прийшла війна, що не оминула жодної родини, спричинила незліченні жертви, руїни і спустошення. Мільйони співвітчизників віддали своє життя за Вітчизну і свободу народів Європи. Нацизм і фашизм несли нашому народові рабство і винищення. Але, витримавши величезні страждання, багатонаціональний народ України разом з іншими народами переміг окупантів. Сьогодні, коли обговорюються питання, що український народ не був переможцем у тій війні, оскільки був жертвою тоталітарних режимів, це звучить цинічно, і стосовно ветеранів, які перемогли у Великій Вітчизняній, – насамперед.
Учасник АТО молодший сержант Микола Радюк подякував захисникам України всіх поколінь за незбориму силу духу і патріотизм й додав, що в боях за територіальну цілісність країни молоді військовослужбовці продовжують традиції старших поколінь, проявляють мужність і героїзм у боях за рідну землю. Головне завдання курсантів сьогодні, наголосив учасник бойових дій – опановувати військову справу, бути готовими до виконання поставлених командирами завдань.
Учасники зустрічі вшанували пам’ять усіх, хто поліг у битвах із загарбниками, хто загинув від терору окупантів, хто передчасно помер від ран, хвороб і голоду, а також загиблих під час антитерористичної операції на сході країни.
Курсанти переглянули відеофільми про трагічні події Другої світової війни.

Микола ДОРОХОВ,
голова Ради ветеранів Військового інституту
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Зменшиться список безіменних героїв

Представники Канівської спілки ветеранів Афганістану, міського і районного відділів культури взяли участь в естафеті пам’яті місцями жорстоких боїв 1941 і 1943 років.
Відбулися зустрічі з мешканцями сіл, які дбайливо доглядають братські могили, пам’ятники та обеліски, бережуть пам'ять про історичні події. У 104 братських і поодиноких могилах Канева і району на Черкащині поховано понад 30000 радянських воїнів.
На мітингу депутат облради, голова Канівської спілки ветеранів Афганістану Анатолій Сахно зазначив, що сучасне покоління в неоплатному боргу перед тими, хто загинув у справедливій і священній війні за свободу і незалежність Батьківщини, хто пройшов вогненні дороги війни і розгромив фашизм. Святий обов’язок нащадків – продовжити справу увічнення подвигу воїнів-переможців Другої світової війни. Наша історія – найкращий урок і джерело моральної сили.
Клуб-музей «Ветеран» (керівник – Володимир Балан) здійснив велику дослідну роботу: встановлено імена 78 радянських воїнів, які загинули на Канівському плацдармі в серпні 1941 року. Більшість воїнів – українці, в тому числі з навколишніх районів. Сподіваємося, що ці імена буде викарбувано на пам’ятних дошках і зменшиться список безіменних героїв війни.

Олег НІКІТЧЕНКО,
учасник бойових дій в Афганістані.

Синівська допомога

Одним із напрямів діяльності Бобринецької районної організації УСВА на Кіровоградщині є піклування про членів сімей загиблих.
До 2015 року в районі проживали дві мами загиблих «афганців». Воїни-інтернаціоналісти надають їм посильну допомогу. Минулої осені встановили новий паркан біля будинку мами загиблого в Афганістані Ігоря Чабанюка – Ганни Дмитрівни у Бобринці. Навесні цього року «афганці» впорядкували й встановили новий хрест на могилі батька загиблого в Афганістані Миколи Брасла у Василівці, за що мама воїна – Ніна Ларіонівна була щиро вдячна.
На жаль, війна на сході країни сьогодні забирає життя патріотів. Діти залишаються сиротами, дружини – вдовами, матері втрачають найдорожче – своїх дітей. 16 січня 2015 року під Маріуполем загинув член правління обласної організації УСВА, капітан першого рангу Збройних Сил України Юрій Борисович Олефіренко. Наш земляк свого часу проходив службу в Афганістані, спочатку солдатом, а потім – офіцером. У Бобринці проживає мама героя – Галина Григорівна Олефіренко. Тож нині у нас в районі три мами загиблих воїнів-«афганців».
Галина Григорівна спільно зі своєю сім’єю придбала нові металопластикові вікна. Їх планував установити в будинку матері син Юрій. Не судилося…. На допомогу прийшли члени районної організації УСВА. Незважаючи на спеку, працювали із завзяттям. Рідні Юрія були щиро вдячні за допомогу.

Микола ТОСІК,
голова Бобринецької районної організації УСВА.

І знову дорога на схід

Минуло зовсім мало часу відтоді, як учасники відомого гурту «Долг» Тернопільської обласної організації УСВА з концертною програмою побували у зоні АТО. Днями вони знову були на передовій.
Тернополяни взяли участь у відкритті пам’ятника полеглим воїнам АТО і виступили з концертом у Добропіллі, потім – у селі Золотий Колодязь, де відкрито пам’ятник полеглим на блокпосту воїнам 2-го тактичного батальйону 93-ї бригади. Відбулася зустріч з колишнім командиром цієї бригади, а нині начальником навчального центру «Десна» Героєм України Олегом Мікасом, який приїхав вшанувати пам'ять бойових побратимів.
Потім була дорога на передову лінію: Карлівка–Первомайське–Піски– Водяне–Орлівка–Авдіївка, до воїнів 128-ї гірсько-піхотної бригади, які захищають нашу Батьківщину.
Аматори впевнені, що пісня вкрай потрібна солдатам для підняття духу патріотизму, який притаманний нашим воїнам. Колектив вдячний бойовому побратиму, голові Добропільської районної організації УСВА та інвалідів АТО Олександру Григоровичу Харченку, який постійно на передовій лінії і допомагає у будь-яких питаннях.
Гітара і пісня, спогади – це все було там, на блокпостах. Гості залишили на згадку про зустріч свої компакт-диски, афіші й теплі спогади на пам'ять.

Прес-служба Тернопільської
обласної організації УСВА.

Зібрали кошти на добрі справи

У селищі Нові Стрілища Жидачівського району на Львівщині організовано благодійну акцію «Пам`ятаємо про полеглих, дбаємо про живих», під час якої проведено концерт і ярмарок.
Організаторами стали Українська Спілка ветеранів Афганістану (голова – С. В. Червонописький), Новострілищанська селищна рада (голова – Г. І. Козяр), Львівська міська організація ветеранів Афганістану, учасників антитерористичної операції, інших локальних війн (голова – учасник бойових дій в Афганістані І. Лоха), депутат селищної ради, ветеран Афганістану, член ГО «ЛМО ВА АТО» Зеновій Змислий, член правління Львівської обласної організації УСВА, учасник бойових дій в Ефіопії Михайло Магеровський.
До ветеранів звернулися перший заступник голови Львівської облдержадміністрації Ростислав Замлинський і заступник командира 80-ї ОДШБр підполковник Валентин Радик. Новострілищанський селищний голова Галина Козяр вручила подяки і подарунки 24 землякам – учасникам АТО.
Після благословення отця Василя і молитви присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих і померлих воїнів.
На концерті виступили театр танцю «Ескада» (художній керівник – Наталя Бондарчук), гурт «РД» з Тернополя (художній керівник, соліст – ветеран Афганістану Роман Лотецький), офіцер ЗСУ, викладач Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного, син ветерана Афганістану Іван Шерстюк, соліст студії естрадного вокалу «Подих весни» Христина Шельвах (художній керівник – Анна Кривута), ветеран Афганістану, старшина спецназу, автор-виконавець Олександр Рожко, популярний ведучий Юрій Цвєтков, співаки Зеновій Гучок і Олена Шах, заслужений артист України Ярослав Музика, народний артист України Мар`ян Шуневич. Частували гостей кулішем.
Зібрані кошти підуть на допомогу ветеранам-«афганцям», воїнам АТО, інвалідам, сім`ям загиблих і на підтримку будівництва церкві Стрітення і собору святого Архистратига Михаїла у Львові.
Організатори висловлюють подяку генеральному директору СП «Галка» Б. В. Дубовому, його заступникам Я. М. Волинцю та Ю. М. Тройтаку, генеральному директору ТОВ «Вінал АГРО» Р. Ю. Михалюку, директору Ходорівського м'ясокомбінату Д. С. Матвійку, президенту благодійного фонду «Добре серце» О. Канівцю, голові ГО «Громадський легіон», волонтеру В. Гаврону, підприємцям Л. Паславській, В. Скорику, Р. Гримусу, Б. Стадовичу, Б. Рабу, заступнику голови Ходорівської громади О. Мельник, директору Кохавинської паперової фабрики Р. В. Пирогу, народному депутату України А. Б. Коту, директору Бібрського лісгоспу В. Б. Борщу, голові Львівської обласної організації УСВА І. Я. Равлінку, голові Жидачівської районної організації УСВА І. М. Табаці, громаді Нових Стрілищ, мешканцям Жидачівщини і гостям з інших районів і областей, які надали посильну благочинну допомогу.

Михайло МАГЕРОВСЬКИЙ.

Велодень для всіх

    Як провести вихідний день? Варіантів – безліч. А от з ініціативи управління молоді та спорту міськвиконкому і Шепетівської спілки ветеранів Афганістану було організовано велодень «Старт для всіх».
   На старт вийшли близько 70 учасників різних вікових груп. Підтримав і очолив велопробіг секретар міської ради М. Кикоть. Протягом 16-кілометрового маршруту велосипедистів надійно супроводжували працівники поліції та автомобіль швидкої допомоги. Аби перевірити, як почувають себе найменші учасники, зробили зупинку біля автовокзалу, а далі дружно поїхали далі. На фініші всіх чекав зварений учасниками бойових дій в Афганістані В. Окорським, В. Косоговим і В. Малошиком справжній козацький куліш, складові до якого надали спонсори, а також фрукти, ягоди і, звичайно, розваги на свіжому повітрі — волейбол, дартс тощо.
    Велосипедні прогулянки корисні для всіх — і для дітей, і для дорослих. Діти рухаються, розвивається їхня витривалість, а дорослим у нинішній рутині не завадить подихати свіжим повітрям, розім’яти м’язи.
    Не обов’язково чекати масових стартів, а варто зібратися сім’єю чи з друзями і поїхати до лісу чи на озеро, аби помилуватися природою.

Володимир ПИПИЧ,
учасник бойових дій в Афганістані, член Шепетівської СВА.

Українська Спілка ветеранів Афганістану
(воїнів-інтернаціоналістів)

Книга Вдячності та Пошани

Ж
        ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович – український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України.
        Народився 25 серпня 1940 року в селі Новосілки Демидівського району Рівненської області у багатодітній селянській родині.
       У 1960–1962 — вчитель 8-річної школи у селі Озерськ Дубровицького району. 1962 — закінчив Дубнівське педагогічне училище. Згодом переїхав до Луцька. 1962–1965 — робітник промкомбінату, підсобний робітник, слюсар. 1965–1968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.
        1968 року закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. З 1968 — в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України: аспірант (1968–1971), молодший науковий співробітник, науковий секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор.
        У 1992 році – державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України. 1992—1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.
        Народний депутат України 2-го скликання (1994–1998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».
        З 30 грудня 1999 до 29 травня 2001 року — віце-прем'єр-міністр України.
        Народний депутат України 4-го скликання (2002–2006). Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.
       У 2006–2008 — радник Президента України. 2008 —2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
      Працюючи на відповідальних державних посадах у 1992–2001 рр., зокрема віце-прем'єр-міністром України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно зустрічався з керівництвом Державного комітету України у справах ветеранів, УСВА, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки ініціатив і програм діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався   виконання прийнятих рішень.
        Доктор філологічних наук, академік НАН України. Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій.
       Член Спілки письменників України (з 1977 р.), член президії Ради, з 1998 року — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. У 1989 році – один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.
      Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня (2009), орден «За заслуги» третього ступеня (1997) і першого ступеня (2000), лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т. Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994), Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».
З
     ЗАЙЧУК Борис Олександрович – український педагог, політолог, економіст, дипломат.
     Народився 27 серпня 1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. З вересня 1966 по липень 1967 року працював слюсарем ремонтно-будівельного управління Жовтневого району Києва.
      У 1971 році закінчив Київський педінститут ім. М. Горького за спеціальністю «Українська мова та література». Працював учителем Білогородської середньої школи Києво-Святошинського району Київської області.
      У 1972—1973 – проходив строкову військову службу. У 1974—1986 — директор Бобрицької, Гореницької, Білогородської середніх шкіл.. З 1986 до 1992 року — заступник голови виконкому Києво-Святошинської районної ради.
     У 1991 році закінчив Київський інститут політології та соціального управління, політолог, викладач соціально-політичних дисциплін.
     З 1992 до 1993 року — заступник голови Києво-Святошинської райдержадміністрації. З вересня 1993 року — заступник голови, з 1996 до 2008 року — голова правління Пенсійного фонду України. З 1998 року — член Координаційної ради з питань внутрішньої політики.
    У 2000 році закінчив Київський національний торговельно-економічний університет, економіст-фінансист. 2002 року захистив кандидатську дисертацію «Організаційно-економічний механізм побудови в Україні трирівневої системи пенсійного забезпечення».
     З січня 2008 по серпень 2009 року — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. З 2009 до 2010 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Хорватія. З березня 2010 до листопада 2012 — голова правління Пенсійного фонду України. З 2012 року — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чеській Республіці.
      Працюючи на відповідальних посадах в органах виконавчої влади, у Пенсійному фонді України, завжди з повагою ставився до ветеранів війни, приймав рішення на захист соціальних прав ветеранів, їх пенсійного забезпечення.
     Удостоєний почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери України». Нагороджений орденами «За заслуги» третього ступеня (1998) і Князя Ярослава Мудрого п’ятого і четвертого ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

      ЗАЙЧУК Валентин Олександрович — український державний та освітній діяч.
     Народився 27 серпня 1949 року в Старокостянтинові Хмельницької області. Брат-близнюк – Б. О. Зайчук.
     У 1966–1967 – слюсар РБУ Жовтневого району Києва. 1967–1971 – студент Київського педінституту. 1971–1972 – вчитель української мови та літератури Лебедівської середньої школи і Музичанської 8-річної школи Київської області.
     У 1972 – 1973 – служба в Збройних Силах СРСР. 1973–1975 – організатор позакласної і позашкільної роботи, заступник директора з навчально-виховної роботи, директор Гореницької середньої школи Києво-Святошинського району Київської області. 1975–1982 – директор Боярської середньої школи №3. 1982–1988 – заступник завідувача Київського обласного відділу народної освіти, 1988–1991 – перший заступник начальника управління народної освіти Київського облвиконкому. 1991–1997 – заступник, перший заступник міністра освіти України, 1997–1998 – радник президента Академії педагогічних наук України. 1998 – 1999 – заступник директора Дослідного інституту педагогіки АПНУ. 1999 – міністр освіти України.
    У 2000–2001 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литовській Республіці. 2001 – 2002 – державний секретар Міністерства освіти і науки України. 2002–2014 – керівник Апарату Верховної Ради України.
     Працюючи на відповідальних державних посадах у 1991–2014 рр., зокрема керівником Апарату Верховної Ради України, з повагою ставився до ветеранів війни, регулярно організовував зустрічі активістів ветеранського руху, в тому числі УСВА, з керівництвом Верховної Ради України, народними депутатами, забезпечував процедури нагородження ветеранів грамотами Верховної Ради України, приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо підтримки захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
    Кандидат педагогічних наук. Автор понад 80 наукових праць з питань педагогіки. Заслужений працівник народної освіти України (1999).
     Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1986).

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій

Верховна Рада України постановляє:
I. Внести до Податкового кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2011 р., №№ 13-17, ст. 112) такі зміни:
1. Підпункт 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 викласти в такій редакції:
"164.2.19. суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року – у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.
Положення цього підпункту не застосовується до пенсій, призначених учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
2. У пункті 167.4 статті 167 цифри "15" замінити цифрами "18".
II. Прикінцеві положення
1. Цей Закон набирає чинності з першого числа місяця, наступного за місяцем його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом:
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Президент України П. ПОРОШЕНКО.
м. Київ,

2 червня 2016 року.
№ 1411-VIII.
Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій» опубліковано у №118 (5738) газети «Урядовий кур’єр» від 24 червня 2016 року.

Юридична консультація
Наші права і пільги

До редакції продовжують надходити телефонні дзвінки й листи читачів з проханнями дати роз’яснення щодо їхніх прав і соціальних гарантій. На запитання відповідають фахівці.
Який пакет документів необхідно зібрати для проходження МСЕК?
Довідку військово-лікарської комісії, виписний епікриз і свідоцтво про хворобу. Командир частини за вашим рапортом повинен дати направлення на МСЕК, де обов’язково має бути вказаний термін військової служби. Звільненим з військової служби направлення на МСЕК видає районний військкомат.
Наступний крок — у районній лікарні або місцевому військовому госпіталі за вашим зверненням проводиться огляд профільними спеціалістами (терапевт, хірург, невропатолог, окуліст тощо), після чого вони складають медичний висновок, який з відповідним пакетом документів направляється у МСЕК за вашим місцем проживання. Остання у встановленому порядку та у визначений термін визначає відсоток втрати працездатності та групу інвалідності. Довідка видається у трьох примірниках: для пенсійного фонду, для особистого зберігання і для архіву МСЕК.
За поранених, які перебувають на лікуванні й не можуть пересуватися, документи на МСЕК подає медичний заклад. Для оформлення інвалідності скликається виїзна МСЕК.
Я інвалід другої групи. Нещодавно стан мого здоров’я значно погіршився. Під час повторного огляду мені встановили вищу групу. Чи можу я розраховувати на виплату грошової допомоги?
Якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов’язаному і резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться, але з урахуванням раніше виплаченої суми.
Перед мобілізацією влаштувався на роботу, де пропрацював лише місяць. Чи маю право на щомісячні виплати, якщо так, то з якого розрахунку?
Відповідно до статті 119 КЗпП і статті 29 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» за призваними військовозобов’язаними на весь період зберігається робоче місце і середня заробітна плата на підприємстві, в установі, організації, з якими військовозобов’язаний перебуває у трудових відносинах, незалежно від форми власності роботодавця.
Середній заробіток працівнику нараховується згідно з положеннями Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували місяцям мобілізації. Якщо особа пропрацювала менше двох місяців, до розрахунку береться заробітна плата за фактично відпрацьований час.
Для обчислення середньої заробітної плати не враховуються надбавки, премії, добові під час відряджень, інші виплати разового характеру.
Чи можу я отримати відпустку за сімейними обставинами під час проходження служби в зоні АТО?
Згідно зі статтею 10–1 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх родин» в особливий період військовослужбовцям може надаватися відпустка за сімейними обставинами та іншими поважними причинами зі збереженням грошового забезпечення строком не більше 10 календарних діб за рішенням командира військової частини. Наприклад, для укладання шлюбу, у разі тяжкої хвороби або смерті рідних, у разі пожежі, стихійного лиха за місцем проживання. У будь-якому випадку кожна обставина має бути підтверджена документами, завіреними військкоматом або закладом охорони здоров’я.
Якщо обставини, які є підставою для відпустки, настали під час перебування у відпустці, військовослужбовець повідомляє військкомат і Військову службу правопорядку. У таких випадках відпустка може бути продовжена.
Чи має право військовослужбовець – учасник АТО на отримання грошової допомоги на оздоровлення під час короткострокової відпустки і в яких обсягах?
Грошова допомога на оздоровлення є обов’язковою виплатою, яка дорівнює розміру його місячного грошового забезпечення без урахування винагород. Ця допомога виплачується незалежно від надання військовослужбовцю щорічної основної відпустки за його рапортом.
Грошова допомога на оздоровлення виплачується один раз на рік за рапортом військовослужбовця. Якщо минулого року ви не отримали цієї виплати, то наступного року вона вже не здійснюється.
По закінченні навчання в магістратурі денного відділення столичного вишу я успішно склав іспити до університету у Варшаві. Чи маю право на повторну відстрочку від строкової служби?
Ні. Статтею 17 частини 10 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» чітко визначено, що відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти надається один раз за період навчання. Також втрачають право на відстрочку від призову на строкову військову службу незалежно від їхнього повторного зарахування до того чи іншого вищого навчального закладу або поновлення у вищому навчальному закладі ті громадяни призовного віку, яких було відраховано з навчальних закладів за власним бажанням, за невиконання навчального плану, порушення умов контракту або недисциплінованість.

Підготувала Тетяна МОРОЗ,
«Народна армія».

У 1983–1985 роках проходив військову службу в Афганістані. Чи обов'язково під час оформлення дострокової пенсії за віком відповідно до абзацу 6 пункту З Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», крім посвідчення учасника бойових дій, подавати довідку про період (періоди) участі в бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан?

Як повідомили фахівці Пенсійного фонду, відповідно до абзацу 6 пункту 3 Прикін-цевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» чоловіки-військовослужбовці, які брали участь у бойових діях, мають право на призначення дострокової пенсії за віком після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менш як 25 років.
Для призначення дострокової пенсії за віком зазначені особи подають посвідчення учасника бойових дій та довідку військового комісаріату про період (періоди) участі в бойових діях (пункт 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1).
Довідка про період (періоди) участі в бойових діях видається в порядку, який визначає Міноборони, за формою, наведеною в Додатку № 2 до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 р. № 637.
Таким чином, довідка про період (періоди) участі в бойових діях є обов'язковим документом для підтвердження права на призначення дострокової пенсії за віком як учаснику бойових дій.

Чи потрібно замінювати документи жителям перейменованих міст?

Останнім часом у межах декомунізації багато населених пунктів змінили назви. Чи потрібно жителям таких міст замінювати документи, зокрема про право власності на нерухомість? Якщо так, то які і в які терміни? І чи треба ставити в паспорті новий штамп про реєтрацію? Загалом на які зміни нам налаштовуватися?
Консультує юрист Всеукраїнського благодійного фонду «Горєніє» Олена МАНЬКО:
Законодавство України не передбачає кінцевих термінів зміни документів у цій ситуації.
Документи на нерухомість. Зміна назви вулиці не є зміною місця проживання. Тому всі необхідні виправлення в документи може бути внесено тоді, коли це буде зручно їхньому власникові. Наприклад, коли людина захоче змінити місце проживання — переїхати на іншу вулицю або в інше село чи місто.
Документи про право власності на квартири, будинки, земельні ділянки, інше майно, в яких вказано старі назви, залишаються дійсними. Зміни до них треба буде вносити, тільки якщо власник захоче продати, подарувати або передати їх у спадок. Тоді в документах, які оформлюватимуть на нового власника, вже буде вказано нову назву.
Проте на вартості послуг нотаріуса це не позначиться: покупець і продавець платитимуть нотаріусові таку саму суму, що й тоді, коли назва вулиці, села або міста не змінюється.
Для юридичних осіб. Обов’язково треба буде внести зміни у статутні документи юридичним особам. Проте відповідно до чинного законодавства ця процедура для них безкоштовна. Їм не треба сплачувати ні адміністративного збору, ні за послуги нотаріуса, оскільки нотаріальне засвідчення підписів на статуті скасовано. Фізична особа — підприємець (ФОП) вноситиме зміни про свою адресу в Єдиному державному реєстрі, але це також безкоштовно.
Документи на транспорт. Нас дуже часто запитують, чи треба буде замінювати техталони на автомобілі та номерні знаки. У деяких містах Луганської і Полтавської областей чиновники робили заяви, що через зміну назв, пов’язаних із тоталітарним режимом, потрібно буде замінити техталони й номерні знаки. Проте власникам автомобілів теж нема чого хвилюватися. Перейменування вулиці не є зміною фактичного місця проживання, а тому не є підставою для обов’язкової перереєстрації транспортного засобу і внесення змін до техпаспорта автомобіля.
Власник зможе зробити це, коли продаватиме або даруватиме автомобіль. На вартості процедури перереєстрації це не позначиться, жодних додаткових платежів не передбачено.
Документи для призначення субсидій і для участі у виборах. Про зміни назв вулиць буде повідомлено всі державні органи, а тому вони мають приймати документи як із новими назвами в адресах, так і зі старими. Усі реєстри громадян має бути узгоджено зі змінами, певний час там паралельно «співіснуватимуть» старі й нові назви. Тому зміна назви в адресі не є підставою для відмови в отриманні субсидії.
Так само стара адреса в паспорті не може бути підставою не видавати виборцеві бюлетеня. Дільничні виборчі комісії отримають списки вулиць, які було перейменовано, і зобов’язані видати бюлетені усім виборцям, які є у списках на цій дільниці. ЦВК вже поширила заяву: розбіжності в адресі виборця у списку виборців і паспорті громадянина України, якщо вони стосуються тієї самої вулиці чи того самого будинку і пов’язані з перейменуванням вулиці, не можуть бути перешкодою для голосування на виборах.

Чи звільнено учасників бойових дій, які брали участь в АТО, від податку на землю?
Консультує юрист Всеукраїнського благодійного фонду «Горєніє» Олег ПЕТРОВ:
Ветеранів війни справді звільнено від податку на землю (згідно зі статтею 281 Податкового кодексу України), але тільки на одну обмежену ділянку кожного виду. Ось ці види земель та їхній максимально можливий неоподатковуваний розмір:
– для ведення особистого селянського господарства — не більш як 2 гектари;
– для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд: у селах — не більш як 0,25 гектара, у селищах — не більш ніж 0,15 гектара, у містах — не більш як 0,10 гектара;
– для індивідуального дачного будівництва — не більш як 0,10 гектара;
– для будівництва індивідуальних гаражів — не більш ніж 0,01 гектара;
– для ведення садівництва — не більш ніж 0,12 гектара.
Ветерани війни — особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До них належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Чи може переселенець отримати довідку внутрішньо переміщеної особи без паспорта?
Навіть із втраченим паспортом переселенець може отримати довідку ВПО. Для цього є чітка законна процедура. Треба подати до територіального підрозділу Державної міграційної служби за місцем проживання:
– заяву про втрату паспорта;
– фотокартку 3,5 х 4,5 см;
– документ, що посвідчує особу, яка втратила паспорт. Якщо такого документа немає, тимчасове посвідчення все одно повинні зробити. Але в ньому помічають, що воно оформлене без документа, що посвідчує особу заявника.
Тимчасове посвідчення оформляють протягом трьох робочих днів з дати подання заяви. Термін його дії — один місяць. Подовжити його можуть теж не більш ніж на один місяць. Під час отримання паспорта треба здати тимчасове посвідчення. Якщо втратили його, письмово повідомити про це підрозділ Державної міграційної служби.

Чи виселять із квартири за комунальний борг?

Наша сім’я має борг за квартиру 4 тисячі гривень, але поки що ми його сплатити не можемо через скрутні обставини. А нас лякають виселенням з квартири за цей борг, кажуть, що в інших містах є такі випадки. Розкажіть, будь ласка: чи справді закон дозволяє виселити і за яких обставин?
Консультує юрист Всеукраїнського благодійного фонду «Горєніє» Артем ФОМЕНКО:
Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України, нікого не можна примусово позбавити житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Тобто без рішення суду виселення з житла (житлового будинку, квартири, іншого житлового приміщення) не допускається.
Зауважимо, що відповідно до ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях й іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах. Якщо у боржника немає коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається й на належне боржникові інше майно.
Та слід звернути увагу, що в будь-якому разі відповідно до зазначеного закону, якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує десяти розмірів мінімальної заробітної плати (нині це 14500 гривень), звернення стягнення на єдине житло боржника і земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюють.
Тож стягнення насамперед накладають на кошти; якщо їх не вистачає — на рухоме або цінне майно; потім — на нерухоме майно і в останню чергу — на квартиру, в якій проживає боржник. Тому погрози ЖЕКу про виселення з квартири за несплату комунальних послуг законних підстав не мають і є лише засобами впливу для оплати комунального боргу.

Матеріал підготувала
Інна КОСЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр».

Навіщо знімати водомір для повірки?
Повірка засобів обліку води, яку надавач послуг робить безкоштовно для споживача, може відбуватися двома способами: зі зняттям водомірів і так званим проливним способом, тобто коли працівники водоканалізаційного господарства приходять у квартиру і повіряють лічильники, не знімаючи їх. Багатьом споживачам більш до душі саме другий варіант, адже з ним набагато менше мороки.
Але, як виявилося, повірка зі зняттям точніша. Зокрема директор Розрахункового департаменту «Київводоканал» Валерій Люлін зауважив, що в цьому разі після демонтажу прилади обліку промивають, очищують від іржі та інших забруднень. «Це в рази збільшує ймовірність успішної повірки — майже на 80%. Якщо під час такої повірки прилад визнають непридатним, встановлення нового лічильника виконують безкоштовно співробітники «Київводоканал». Споживачу треба лише придбати прилад обліку, тому що ці витрати не входять до тарифу на водопостачання та водо-відведення.
Утім, якщо споживачу комфортніше повірити водомір без демонтажу — це теж не проблема. Фахівці звертають увагу й на те, що облік спожитих ресурсів — хороший стимул до економного використання води, який дає змогу сплачувати менше, навіть за умови зміни тарифів.

Інна МИКОЛАЄНКО,
для «Урядового кур'єра».

Люди і час
Мимо «Реаля» «дух» не проскочит

Ветеран афганской войны Сергей Кушнерев поделился воспоминаниями о неизвестных фактах тех трагических лет
Девятнадцатилетний днепропетровец Сергей Кушнерев был призван на службу в Краснознаменный Среднеазиатский пограничный округ Советской Армии в 1984 году. После учебки в Туркмении воевать рядовому Кушнереву пришлось в должности прапорщика в Тахта-Базарском погранотряде, в том числе в дислоцировавшемся в полутора километрах от границы с Ираном – на стыке трех границ в районе горы Чишмайи-Инджир (высота 1147 метров) в провинции Герат. Это место примерно на удалении 150 километров от границы, которую защищали от банд моджахедов, подпитываемых в Иране, где после очередного разгрома боевики получали продовольствие и оружие.
Для обнаружения скопления душманов в Афганистане использовали секретное оружие.
– Мы ставили защитные сооружения – систему «Реаль» производства ленинградского завода, – вспоминает Сергей Кушнерев. – Это была засекреченная система для защиты наших точек. Три датчика срабатывали на аэродинамику, металл и вибрацию. Работала система на обычной круглой батарейке «Элемент-373», известной всем со школьной скамьи. Прибор определял количество людей и показывал, есть ли у них оружие. Когда мы получали сигнал, по координатам начинался обстрел квадрата из минометов. Конечно, помимо «духов», гибли и случайно нарвавшиеся на ловушку любопытные животные – архары, лисы, шакалы.
Однажды запущенную «Реаль» снять не смог бы даже ее поставивший, иначе произошел бы взрыв, от которого запросто можно и без руки остаться. Также самоликвидация секретной схемы происходила, когда разряжалась батарейка.
– Но вместе с современной на то время техникой пользовались мы и раритетами, – рассказывает Сергей. – Скажем, вместе с «Шилкой», различными минометами, в том числе «Васильком» и «Сани», можно было увидеть и пушку 1943 года выпуска, которую наши войска использовали еще во время Второй мировой войны.
…Афганские моджахеды были не только воинами, но и коммерсантами. Например, за проход наших солдат через перевал они могли запросто взять пару канистр с бензином.
– Потом мы шли мимо вооруженных душманов, они смотрели на нас, но не стреляли – договор есть договор, на войне это ценилось, – рассказывает бывший воин-пограничник. – Но, несмотря на такие сделки и определенное благородство, коварства «духам» было не занимать. Например, осматривали мы обстрелянную точку после срабатывания «Реаля» и обнаружили мертвого всадника на коне. Подходить к нему запрещалось – противник часто минировал мертвых. Поэтому приходилось расстреливать лошадь, которая вполне могла дойти до наших укреплений и нанести непоправимый ущерб.
– А как хоронили мертвых?
– Во-первых, никого никогда не оставляли на поле боя, даже когда в мае 1985 года проводили большую операцию, в которой погибли 19 пограничников. Кстати, среди прошедших специальный отбор пограничников за почти десять лет войны в Афганистане дезертиров и трусов не было. После прощания с сослуживцами наших погибших в цинковых гробах отправляли в Союз. Если лицо воина не было изуродовано, в гробу вырезали специальное окошко.
На кладбище в Нихаль-Шани мы видели, как хоронят афганцы:: вырывают небольшую могилу со ступенькой, на которую садят усопшего с чалмой на голове. Когда могилу засыпают, от макушки покойного до поверхности остается всего около 30 сантиметров. Сверху место погребения засыпают песком с глиной и укладывают битую фарфоровую посуду. Если над могилой есть палка с зеленой шелковой лентой, значит, за погибшего мстят. Такие обычаи.
– Говорят, наши солдаты гибли не только от рук душманов?
– Даже во время крупномасштабных учений допускаются потери личного состава. В Афганистане же, бывало, гибли по глупости или из-за несчастных случаев. Скажем, на моих глазах погиб парень, которого раздавило перевернувшимся на перевале бронетранспортером. Сапер Сергей Ларин из Рязани обезвредил более двадцати мин, а смерть его настигла в августе 1986 года в доме, где оказались ХАДовцы (афганская спецслужба), которые поймали одного из своих, снимавшего мины за деньги – тот прижал падавшую мину, но она взорвалась, и все, кто был в доме, в том числе наш переводчик-таджик Тохир, погибли.
– Иранцы помогали моджахедам?
– В те годы Иран вел войну с Ираком, а потому иранскую границу охраняла жандармерия, а не армия. Через такой «заслон» после наших атак банды душманов проходили легко. В Иране на своих базах они получали провизию, подлечивали раны и вооружались, а затем возвращались в Афганистан.
– В Средней Азии, как известно, всегда были проблемы с водоснабжением…
– На вертолетах нам привозили медикаменты, провиант и воду, потому что местную, из реки Герируд, пить было нельзя. Речка эта неглубокая, рыбы в ней нет, к тому же вода насыщена марганцем и цвет у нее красноватый. Многие в жару пили много воды, от чего опухали. С продуктами проблем не было. Но пришлось попробовать и змей, и черепах, которых в тех краях в изобилии. Иногда удавалось добыть дикобраза. Близко к ним не подойдешь – ошибочно считали, что они стреляют своими иглами. Так что «доставали» их из автомата Калашникова на расстоянии.
В альбоме Сергея Кушнерева много фотографий из-за речки, как говорили об Афганистане.
– Как вам удалось провезти их в Союз?
– Вывозить фотографии с места боевых действий нам действительно запрещали. Когда мы демобилизовались и были готовы к отправке в СССР, мне с сослуживцем удалось договориться с одним из офицеров, который нас спрятал, пока не уехала основная часть бойцов. Так что мы пошли второй партией, и нас никто не проверял. А вывозили не фотографии, которые труднее спрятать, а негативы.
– На одной из фотографий вы с собакой. Разве в Афганистане у пограничников они были?
– Это афганская собака по кличке Яшка, прибилась к нам. Ее случайно подстрелил один из офицеров. Когда мы Яшку вылечили, она к офицерам вообще не приближалась, дружила только с солдатами, умная была.
– Кто еще из ваших сослуживцев живет в Днепре?
– Только в нашем, бывшем Ленинском, районе таких трое – Сергей Гаврилов, Василий Щитник, Валерий Загребельный. А вообще, в отличие от других регионов Союза, из Днепропетровска и области воевать в Афганистан ушли тысячи парней. Славятся наши края настоящими воинами. Жаль только, что многие оттуда вернулись в гробах или инвалидами.
– Говорят, вывод войск начался с мая 1988 года.
– Первые части – зенитные, танковые начали покидать Афганистан еще в 1985–1986 годах. Повезло кому-то. Нам же, пограничникам, пришлось исполнять свой интернациональный долг до законного дембеля.

Олег КЛИМОВ.

Нагорода для «мисливця за караванами»

Заслужену нагороду – медаль «За бойові заслуги» вручено воїну-інтернаціоналісту Віталію Дяченку
Віталій Володимирович – корінний харків’янин. У 1981 році отримав повістку до військкомату. Відмінне знання англійської, позитивна характеристика зі школи і перший розряд з боксу посприяли тому, що хлопця включили до особливої «афганської» команди. Проте у переддень від’їзду призовника направили служити до іншої держави – Угорщини.
За час дворічної строкової служби у батальйоні охорони Віталій у вільний час вивчив угорську по книжках з дивізіонної бібліотеки. Його схильністю до іноземних мов зацікавилися військові начальники. Навесні 1983 року разом зі штампом про демобілізацію він отримав направлення до Московського військового інституту Міністерства оборони СРСР на факультет спеціальної пропаганди. У військовому виші опанував кілька мов і діалектів народів Афганістану і Пакистану.
Після четвертого курсу Дяченка відправили на півроку стажуватися в Афганістан. Фізично міцного хлопця з досвідом перебування за кордоном одразу ж включили до складу розвідувально-диверсійної групи 22-ї окремої бригади спеціального призначення. Так перекладач на шість місяців став «мисливцем за караванами».
– Той період був найважчим у моєму житті, але водночас і найцікавішим. Це зараз я, дорослий чоловік, усвідомлюю, що кожен день у тилу ворога міг бути останнім. Сміливість, певна військова романтика й жага пригод від товаришів передалася мені. У колективах розвідників чи спецпризначенців думати про погане просто заборонено, – загадує Віталій Володимирович.
Виконуючи бойові завдання у складі спеціальної групи, надовго уходив у пустелі чи за гірські перевали. Іноді на пошуки душманських караванів зі зброєю уходило до 10-15 діб. Доводилося діяти на чужій території, де підходи до шляхів вкривалися мінами. До того ж, місцеві мешканці, незалежно від статі й віку, бачили в них потенційних ворогів і тримали зв’язок з бандформуваннями.
Один день у квітні 1987 року, коли вони у засідці чекали автомобільну колону з переносними зенітно-ракетними комплексами, ветеран не забуде ніколи:
– Із перевірених джерел ми дізналися про точний маршрут каравану. Душмани відправили піший дозор, який просувався паралельно з дорогою. Звичайно ж, афганці знали місцевість краще за нас і, знайшовши нашу позицію, напали з тилу. Бій тривав не одну годину, я вів вогонь спочатку з автомата, а потім, після поранення кулеметника, взявся за його зброю. Ми відбили ворожу атаку, але три моїх друга загинули. А караван, який одразу змінив маршрут, знищила інша розвідувальна група нашого з’єднання.
За час такого бойового «хрещення» в Афганістані курсант-четвертокурсник брав участь у багатьох військових операціях, за які його товариші-офіцери отримали заслужені нагороди. Але до нього командування бригади спецназу ставилося як до тимчасового вояка зі статусом рядового солдата і забувало про заохочення. Сам же Віталій за півроку перейняв головну характерну рису розвідника – не хвалитися своїми подвигами і не скаржитися.
Вдруге в Афганістан Віталій потрапив у серпні 1988 року лейтенантом зі знанням чотирьох іноземних мов. У ці останні півроку перед виведенням військ його завдання на посаді перекладача 109-го агітаційного загону політичного управління 40-ї армії полягало у роз’яснюванні афганцям правомірності дій наших військ.
– Можливо, хтось скаже про мене, що, мовляв, прослужив у теплому місці при якомусь штабі. Та насправді все було не так. Коли ми зі своїми листівками й гучномовцями заходили у міста і кишлаки, на нас чекала небезпека. Приміром, під час такої «штабної» роботи неподалік кордону 21 січня 1989 року мій друг Петро й ще один хлопець зазнали тяжкі поранення, а дві ворожі кулі, призначені мені, влучили в бронежилет…
Розповідаючи про той епізод служби, який стався за лічені дні до офіційного завершення війни, Віталій Володимирович умовчав про весь масштаб свого геройського вчинку. А от від його товаришів по Харківській міській спілці ветеранів війни в Афганістані я дізнався про деякі підробці того дня. Адже саме за бойові заслуги того січневого дня 1989-го його й удостоєно високої нагороди.
Виявляється, коли група офіцерів-пропагандистів прибула в один із кишлаків для роз’яснення про виведення наших військ і відсутність загрози, там переховувалася банда. Миротворчу делегацію, у складі якої були й жінки, душмани прийняли за розвідників. Зав’язалася вулична перестрілка, проти ворожих автоматів, гранатометів і кулеметів були лише кілька табельних пістолетів.
У ході бою душмани змінили тактику і вирішили спробувати взяти наших вояків живими. Лейтенант Дяченко, діючи лише ножем, знищив кулеметний розрахунок і ще кількох стрільців, які перекривали виїзд їхнього автомобіля. Тоді йому й став у пригоді досвід «мисливця за караванами». На великій швидкості групі вдалося виїхати з населеного пункту, всі залишилися живими.
Що ж, дійсно є що пригадати учаснику двох тривалих поїздок до Афганістану.
Від тих же воїнів-«афганців» я дізнався, що за такий подвиг представляли до ордена або навіть до зірки Героя Радянського Союзу. Проте про подібні випадки в останні місяці війни замовчувалось. Тому медаль «За бойові заслуги», на думку тодішніх військових начальників, найкраще підійшла для заохочення офіцера.
Чому ж вручення нагороди затягнулося на довгі роки? Ветерани розповіли, що коли вийшов указ про нагородження, Віталій вже давно служив у Радянському Союзі.
Одразу після виведення Південного угрупування військ до Туркестанського військового округу навесні 1989 року 40-у армію розформували. Віталій довго був за штатом, потім його призначили на посаду, яка також потрапила під скорочення. Знову довелося відчути на собі певну непотрібність… Зрештою він вирішив звільнитися у запас. За цей час подання на медаль довго їздило за ним, поки не загубилося десь у штабі військового округу.
Харківські «афганці» розшукали в архівах Міністерства оборони Російської Федерації документи про нагородження Віталія Дяченка і розповіли йому про це. У відповідь він попросив лише не турбуватися по цій справі. А коли державну нагороду дипломатичною поштою переправили з Москви на Слобожанщину, то навіть відмовлявся йти на церемонію.
Після вручення державної нагороди старший лейтенант у відставці Віталій Дяченко подякував побратимам по службі в Афганістані за таку увагу:
– Це моя перша і єдина нагорода за ту страшну війну. Перше, що я тепер зроблю, піду до рідної школи № 119, куди мене вже запросили вчителі, щойно дізнавшись про історію з медаллю. Я не розповідатиму школярам про жахіття війни і загибель людей, а лише спробую передати думки моїх товаришів, наше прагнення до миру і спокою.

Дмитро ГОРБУНОВ.

Памяти героев

2 июля 2016 года в Москве после тяжёлой болезни умер советский и российский военачальник, Герой Советского Союза, командир 50-го Отдельного смешанного авиационного полка (1981–1982), генерал-полковник Вита́лий Его́рович ПАВЛОВ.
Вита́лий Его́рович родился в деревне Белоголовичи Трубчевского района Брянской области 21 октября 1944 года. Окончил среднюю школу № 3 города Чапаевска Куйбышевской области. Работал столяром на заводе ЖБИ.
В 1962—1965 годах учился в Сызранском военном авиационном училище лётчиков. Как один из лучших выпускников был оставлен лётчиком-инструктором в в/ч 93836 (город Пугачёв). В 1976 году окончил Военно-воздушную академию им. Ю. А. Гагарина.
С июля 1981 по декабрь 1982 года полковник В. Павлов выполнял интернациональный долг в Афганистане, был командиром 50-го ОСАП. Лично участвовал во многих опасных операциях, показывая образец мужества, храбрости, умения полностью использовать боевые возможности авиационной техники и вооружения. Совершил 307 боевых вылетов, налетав 567 часов на вертолётах Ми-8мт и Ми-24д. За успешное выполнение задания по оказанию интернациональной помощи Демократической Республике Афганистан и проявленные при этом мужество и героизм удостоен звания Героя Советского Союза.
После Афганистана учился в Военной академии Генерального штаба Вооружённых Сил СССР имени К. Е. Ворошилова. Был назначен заместителем командующего ВВС ПриВО. С 1987 года – командующий ВВС ПриВО. В 1989—2002 годах — командующий Армейской авиацией Сухопутных войск ВС РФ. В ноябре 2002 года генерал-полковник В. Е. Павлов был освобождён от должности и ушёл в отставку.
Жил в Москве, работал заместителем директора Ростовского вертолётостроительного завода «Роствертол». Вёл активную общественную работу, написал и выпустил книгу «Раскалённое небо», в которой описывал героические подвиги авиаторов в Афганистане и других странах. «Надо быть во всём человеком. Помнить свято своих родителей и родных. Заботиться о подчинённых, требовать от них выполнения обязанностей по совести, защищать их интересы. Уважать товарищей, прислушиваться к их мнению. По жизни быть справедливым ко всем без исключения. Быть принципиальным в отстаивании интересов дела, независимо от положения своих оппонентов. Это трудно… Но для человека служивого, офицера, честь всегда была превыше всего. Превыше самой жизни», – так писал в своей книге В. Павлов. Таким Человеком с большой буквы он навсегда останется в памяти тех, кто знал его и служил под его руководством.
Похоронили Виталия Егоровича Павлова 6 июля в Москве на Троекуровском кладбище.
Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), боевые друзья выражают искренние соболезнования семье, родным и близким, военным авиаторам России, коллективу завода «Роствертол» в связи с тяжёлой непоправимой утратой. Светлая память о нашем боевом товарище Вита́лии Его́ровиче Павлове навсегда сохранится в наших сердцах.

19 июля 2016 года после продолжительной болезни на 71 году жизни скончался Герой России полковник Александр МАРГЕЛОВ. Он впервые в истории ВДВ десантировался с борта самолета внутри боевой машины десанта (БМД-1).
       Александр Васильевич Маргелов родился в Кишиневе в семье Героя Советского Союза Василия Филипповича Маргелова. В 1970 году Александр Маргелов окончил Ракетный факультет МАИ, после чего стал работать инженером в Центральном конструкторском бюро экспериментального машиностроения (ЦКБЭМ) в подмосковном Калининграде.
        С 1971 года на службе в ВДВ ВС СССР, до 1980 года — в Научно-техническом комитете Воздушно-десантных войск. Александр Маргелов экстерном окончил Рязанское высшее воздушно-десантное командное училище и Военную академию бронетанковых войск.
5 января 1973 года впервые в мировой практике было произведено десантирование на парашютно-платформенных средствах в комплексе «Кентавр» с военно-транспортного самолета Ан-12 гусеничной боевой бронированной машины БМД-1 с двумя членами экипажа на борту. Экипажем командовал подполковник Леонид Зуев, а оператором-наводчиком был старший лейтенант Александр Маргелов. Отец Маргелова — Василий Филиппович Маргелов командовал всей операцией. Во время десантирования сына он находился на командном пункте с заряженным пистолетом наготове, чтобы в случае неудачи застрелиться. Он выкурил за это время больше одной пачки сигарет.
       23 января 1976 года, также впервые в мировой практике, десантированная из того же типа самолета, произвела мягкую посадку БМД-1 на парашютно-реактивной системе в комплексе «Реактавр» также с двумя членами экипажа на борту — майором Александром Маргеловым и подполковником Леонидом Щербаковым. Десантирование производилось с большим риском для жизни, без индивидуальных средств спасения. Спустя двадцать лет за подвиг мужественным офицерам было присвоено звание Героя России.
       Александр Маргелов был частым и желанным гостем ветеранов войны и ВДВ Украины. Жители Днепропетровска, Николаева, Сум, Мариуполя и других городов Украины хорошо помнят слова благодарности и уважения, обращенные к украинскому народу, высказанные Александром Маргеловым на торжественных мероприятиях и встречах с ветеранами.
        Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) выражает соболезнование родным, близким и друзьям Александра Васильевича Маргелова в связи с его безвременной утратой.

Правление УСВА.

Память в бронзе, металле и камне

Діяв сміливо й рішуче

У Криворізькому металургійному технікумі урочисто відкрито меморіальну дошку випускнику Сергію Миколайовичу Кучмію, який героїчно загинув у Афганістані.
Сергій Кучмій народився 18 липня 1958 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині у робітничій родині. Після закінчення загальноосвітньої школи № 26 навчався у металургійному технікумі. 13 листопада 1978 року призваний до армії, де у 1979 році закінчив школу прапорщиків. З січня 1980 року виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані.
23 грудня 1980 року колона машин з паливно-мастильними матеріалами, старшим якої був прапорщик С. Кучмій, йшла до Кандагару і потрапила у засідку. Командир діяв сміливо й рішуче, вміло керував діями підлеглих. У цьому запеклому бою С. Кучмій був тяжко поранений і помер у Кабульському госпіталі. За мужність і відвагу нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
У відкритті меморіальної дошки взяли участь мама героя, голова міської спілки матерів загиблих воїнів-«афганців» Єлізавета Павлівна Кучмій, голова міської організації УСВА Юрій Іванович Федосенко, голова Металургійної районної ради Геннадій Анатолійович Шаповалов, голова комітету в справах сім’ї та молоді виконкому міськради Світлана Іванівна Лавренко, депутат міськради, меценат Микола Юрійович Колесник, настоятель храму на честь ікони Божої Матері «Взыскание погибших» отець Анатолій, Герой Соціалістичної Праці Анатолій Васильович Сторожук, кавалер орденів Трудової Слави трьох ступенів Олександр Іванович Лященко, Герой України Олександр Володимирович Владимиренко, організатор виготовлення й встановлення меморіальної дошки Руслан Петрович Овчаренко, голова районної організації УСВА Олег В’ячеславович Сопілка, воїни-інтернаціоналісти та АТО, педагоги та учні.
Право відкрити меморіальну дошку було надано директорові технікуму Д. Г. Почапському і мамі загиблого воїна. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам'ять героїв, до меморіальної дошки поклали квіти. Отець Анатолій освятив дошку.
Після мітингу гості відвідали музей технікуму, де один зі стендів присвячено Сергію Кучмію.

Сергій ВОРОНА,
учасник бойових дій в Афганістані.

Два солдати, дві долі...

Два солдати, дві долі. Педагог і учень. Їм довелося пройти горнило війни. Вчителю пощастило повернутися з далекої війни живим, студент загинув, захищаючи Батьківщину.
Валентин Олексійович Гриньов проходив службу в Афганістані ще на початку 80-х. Мріяв повернутися живим до рідної домівки, до неньки, яка виглядала його щодня і чекала бодай листівки з далекого краю. І він повернувся живим.
Молодший – Ярослав Іванович Кревогубець після середньої школи продовжив навчання у Шепетівському бухгалтерському технікумі. Тут доля звела з Валентином Олексійовичем, який часто розповідав про свою службу в Афганістані, як під кулями доводилося вести автомобіль, аби забезпечити усім необхідним бійців для здійснення різних бойових операцій. Студенти уважно слухали розповіді про взаємопідтримку і солдатську дружбу, яка зароджувалася на війні, про любов і тугу за Батьківщиною.
Так склалася доля хлопця, що і йому довелося пізнати всі тяготи війни і боронити у складі десантної бригади рубежі держави на сході країни. На жаль, Ярослав Кревогубець загинув. За відвагу і героїзм нагороджений посмертно орденом «За мужність».
З ініціативи педагогів і студентів Шепетівського коледжу ПДАТУ у навчальному закладі створено меморіальний стенд. У його відкритті взяли участь батьки полеглого героя – Іван Дем’янович і Світлана Іванівна, воїни-інтернаціоналісти та АТО, студенти й викладачі, співробітники музею М. Островського.
– Пишаюсь тим, що знав Ярослава, був куратором групи, в якій він навчався, – сказав В. О. Гриньов. – Завдяки Ярославу і таким захисникам, як він, у нас з вами є можливість жити повноцінним життям. Низький уклін батькам за виховання сина-патріота, який віддав життя за свободу і незалежність України.

Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА.

Дуже любив життя

Дружині старшого лейтенанта Андрія Ярешка, який загинув у зоні проведення антитерористичної операції, передано орден Богдана Хмельницького третього ступеня.
Андрій Ярешко був бійцем 16-го мотопіхотного батальйону. Чоловікові було вже за п’ятдесят, коли він вдруге вирушив захищати кордони рідної держави. 5 березня Андрій героїчно загинув у Авдіївці під час виконання військового завдання. Його поховали на Алеї героїв у Полтаві.
Нагороду вручили на плацу 179-го об’єднаного навчально-тренувального центру військ зв’язку. Саме туди 2014 року був мобілізований Андрій Ярешко.
– Зазвичай нагороди вручають в обласній раді. Ми вирішили змінити традицію, – сказав голова громадської організації сімей загиблих учасників бойових дій Полтавщини, командир 16-го окремого мотопіхотного батальйону в 2014–2015 роках Іван Петренко. – Кажуть, що людина помирає двічі: фізично і вдруге, коли про неї забувають. Ми вірішили вручити нагороду його дружині на плацу частини, де формувався 16-й батальйон, в якому служив Ярешко. І щоб це був приклад мужності для всіх військових.
– Андрій Григорович тут навчався, звідси пішов на фронт. Хлопцям і дівчатам, які тут проходять підготовку, потрібно розповідати про мужність наших героїв-земляків, – сказав перший заступник голови Полтавської облради Євген Холод, вручаючи нагороду.
– Андрій дуже любив життя, був світлою й чесною людиною, – розповіла його дружина Людмила. – Дуже не любив несправедливості. Чому люди прагнуть багатства, достатку, а не бачать, яка навкруги краса – він так завжди казав.
Згадували Ярешка його бойові побратими: заступник командира роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону капітан Віктор Лебедь і командир 2-ї мотопіхотної роти Володимир Іванов. У заході взяли участь родини загиблих і учасники АТО, воїни-інтернаціоналісти.

В. КОРНІЙЧУК,
голова ГО «УБД» Октябрського району Полтави.