25 років Незалежності України

Шановні співвітчизники!
Дорогі побратими!

    Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) щиро вітаю вас з 25-ю річницею Незалежності нашої держави!
    Її становлення відбувається за нашою участю і на наших з вами очах, і ми бачимо, які  випробування проходить наш народ. У зв’язку з ескалацією військових дій на сході країни доводиться обороняти незалежність і суверенітет держави. Знов, на превеликий жаль, гинуть наші громадяни і військовослужбовці, руйнується економіка, збільшується кількість вимушених переселенців, не виконуються Мінські домовленості.
    Воїни-інтернаціоналісти, представники нашої Спілки завжди стояли на варті демократичних прав і свобод незалежної України, і зараз, у складні часи, незважаючи на вік і поранення, першими виступили на захист Вітчизни. Ми довели свою відданість у боях і тепер щоденно доводимо її своїми справами. Заради мирного неба над головою та щастя й добробуту людей ми робимо все, щоб українська незалежність була вписана золотою сторінкою її історії. Пам’ятайте, що ми сильні, коли ми разом, що наше життя – приклад для дітей, за нами – мільйони українських доль. Нехай наш патріотизм додає всім нам сил і наснаги.
    Сьогодні Україна – перспективна, але ще молода держава, і на шляху до свого економічного, соціального й духовного зростання потребує наших з вами сильних плечей.
    Бажаю вам, дорогі ветерани війни, співвітчизники, здоров’я, щастя, благополуччя, а головне – миру і злагоди у нашій країні!  

З повагою –

Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.

---

Голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) доктор філософії в галузі політології Сергій Червонописький зустрівся з керівниками Університету банківської справи Національного банку України.
Гості Спілки – ректор, доктор економічних наук, професор Тамара Смовженко і проректор з наукової та організаційної роботи, доктор економічних наук, професор Анжела Кузнєцова були поінформовані про статутні напрями діяльності УСВА, про їх прикладну спрямованість, ознайомлені з довідковими і навчальними  виданнями  авторів – ветеранів війни.
Під час цікавої бесіди обговорювалася низка ініціатив про навчання ветеранів Афганістану, антитерористичної операції та членів їхніх сімей, проведення благодійної акції «Пам’ятаємо! Підтримуємо! Допомагаємо! Навчаємо!», підвищення рівня фінансової освіченості працівників громадських організацій, соціальної адаптації учасників бойових дій, військово-патріотичного виховання студентської молоді тощо. В обговоренні брали участь також заступник голови УСВА Валерій Аблазов і заступник директора Інституту банківських технологій і бізнесу, кандидат економічних наук, доцент Андрій Тривайло.
Про діяльність Університету банківської справи НБУ, його факультети і про умови вступу до нього читайте на сайті УСВА.  

---

     Група учасників бойових дій та інвалідів війни в Афганістані Рівненської обласної організації УСВА піднялися на Говерлу і розвернули на вершині гори прапор Спілки.
     Ветерани Афганістану присвятили це сходження  24-й річниці Високомобільних десантних військ України і 25-й річниці Незалежності України.
     У сходженні взяли участь  голова РОО УСВА, кавалер трьох орденів Червоної Зірки В. Ф. Гурницький і голова РМО УСВА, кавалер ордена  Червоного Прапора С. В. Зінич, які також є організаторами події.
     Прикладом сили волі, стійкості та мужності для учасників сходження став Сергій Зінич. Незважаючи на втрату зору після тяжкого поранення в Афганістані, він зумів здобути чергову перемогу у своєму житті, підкоривши найвищу гірську вершину України.
     При сходженні різко погіршилася погода: лив дощ, блискавки краяли небо, чорні важкі хмари опустилися на Чорногірський хребет, але це не завадило ветеранам і членам групи досягнути поставленої мети.
     Після спуску до спортивно-туристичної бази «Заросляк» втомлені, але з радісними почуттями усі вкотре упевнено підтвердили, що краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не побував.
    

---

     Державна служба України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, Громадська організація «Українська асоціація інвалідів АТО» за ініціативи ветеранської громадськості Закарпаття провели ветеранський велопробіг, який присвячено 25-й річниці Незалежності України. 
     Розпочався він 16 серпня в Ужгороді біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, а фінішував у столиці 24 серпня – у день, коли  на державному рівні було ухвалено Акт проголошення незалежності України.
     У заході взяли участь ветерани війни в Афганістані, учасники антитерористичної операції з різних регіонів України. Від Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції на старт вийшов «афганець»  Іван  Балашов, завідувач сектора служби в Закарпатській області.
     Загалом учасники подолали відстань понад 800 кілометрів. Маршрут проходив мальовничими місцями України: від Ужгорода до Мукачева, через Верецький перевал до Стрия і  Львова, далі пролягав через Броди  і  Дубно  до Рівного, потім через Новоград-Волинський до  Житомира, а далі прямував до Києва, де завершився біля Всеукраїнського меморіалу загиблим в Афганістані.    
     Програма передбачала покладання квітів до пам’ятників і місць поховань загиблих у бойових діях, проведення зустрічей з родинами загиблих воїнів і ветеранами війни.
     Метою велопробігу була популяризація ідей патріотизму, поваги до ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, вшанування пам’яті учасників антитерористичної операції, загиблих при захисті незалежності Вітчизни, пропагування здорового способу життя.
     

---

        2 серпня Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) організувала і провела у столиці урочисті  заходи з нагоди 86-ї річниці Повітряно-десантних військ і Дня Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
         До Всеукраїнського меморіалу загиблим в Афганістані ветерани Повітряно-десантних військ, воїни-десантники сучасних ВДВ, учасники антитерористичної операції, представники ветеранських громадських організацій, воїни-інтернаціоналісти, мешканці міста поклали вінки і квіти.
         Хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять загиблих і померлих вже після війни бойових друзів. Протоієрей отець Сергій (Ющик), настоятель церкві Воскресіння Христового – Храму пам’яті загиблих і ветеранів Афганістану та ієрей отець В’ячеслав (Яковенко), настоятель храму Всіх Святих Воїнів, відслужили  панахиду.
        Під час мітингу голова УСВА С. В. Червонописький привітав воїнів-десантників з професійним святом, наголосив на необхідності в наш складний час підвищення обороноздатності Збройних Сил України, зокрема їх ВДВ. Від імені Президії УСВА Сергій Васильович вручив учасникам бойових дій в Афганістані, учасникам АТО, волонтерам – активістам ветеранського руху медаль «За звитягу» з золотою гілкою. Серед них І. В. Бойцов, О. П. Сухов, Д. В. Гузієнко, О. М. Герасимчук, О. В. Ситник, Д. Є. Катонін, С. І. Козаченко, В. І. Юрченко, О. В. Глєбов та інші.
Одним із почесних гостей свята був Герой Радянського Союзу В. І. Гринчак. Учасник бойових дій в Афганістані, кавалер двох орденів Червоної Зірки, автор-виконавець В’ячеслав Купрієнко співав свої пісні на «афганську» і воєнну тематику, а також нові композиції.
         Ветерани-десантники продовжили святкування Дня ВДВ біля церкві Воскресіння Христового. Воїни згадували загиблих друзів, свої молоді бойові роки, обговорювали сучасну економічну і політичну ситуацію в країні.
         Урочисті заходи, присвячені 86-й річниці Повітряно-десантних військ і 24-й річниці Високомобільних десантних військ Збройних Сил України, відбулися в обласних центрах, містах і селах країни.

---

2 серпня вінницькі ветерани війни в Афганістані взяли участь в  урочистій ході, присвяченій  Дню Високомобільних десантних військ Збройних Сил України.
        Воїни-інтернаціоналісти  вшaнувaли пам’ять загиблих, поклали квіти до Вічного вогню Слави, пам’ятника Героям Небесної Сотні та учасникам AТО. Потім пройшли центральною вулицею міста – Соборною, до пам’ятника загиблим в Афганістані воїнам, що в Центральному парку культури та відпочинку.
        У парку було облaштовaно польову кухню, усіх охочих пригощали юшкою, гречаною кашею, пиріжками й напоями.

---

У Рівному організатором відзначення свята десантних військ виступила обласна організація Української Спілки ветеранів Афганістану.
У святкуванні взяли участь воїни-інтернаціоналісти, ветерани ВДВ, учасники АТО, голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників АТО Артур Валентинович Дерев’янко, перший заступник голови Рівненської облдержадміністрації Ігор Олександрович Тимошенко, секретар міської ради Сергій Богданович Паладійчук, гості з Білорусі та Молдови. Урочистості відкрив голова РОО УСВА Володимир Гурницький.
У заході взяв участь гурт військово-патріотичної пісні «Ташакор» з Білої Церкві. Учасників і гостей пригостили солдатською кашею. Був традиційний третій тост за тих, хто загинув у Афганістані і в АТО. Присутні поспілкувалися, згадали минуле та обговорили проблеми сьогодення.
 

---

В честь Дня ВДВ херсонские «афганцы» возложили цветы к Мемориальному комплексу воинов-интернационалистов в Парке Славы и к памятнику легендарному десантнику – Герою Советского Союза Василию Филипповичу Маргелову.
       Несмотря на палящее солнце, свойственное нашему южному краю, актив областной организации УСВА отправился с подарками и концертной программой в подразделение Высокомобильных десантных войск Украины. Лучших солдат и офицеров наградили грамотами и знаками отличия.
Председатель ХОО УСВА Владимир Столяр в своём поздравлении военнослужащим отметил, что «афганцы» всегда готовы оказать посильную помощь десантникам и продолжают своё служение Родине и сегодня, в трудные для нашей страны дни. Владимир Филиппович пожелал всем мира, добра, успехов на профессиональном поприще. "Мне пришлось воевать в Афганистане вместе с десантниками, и точно знаю, что ни один из них не был взят в плен, и каждый второй десантник награждён правительственной наградой, а 36 – удостоены высокого звания Героя Советского Союза. Народ благодарен вам за вашу нелёгкую службу, – сказал он.
Человек-легенда, Григорий Николаевич Янченко, ветеран Воздушно-десантных войск, который известен нашим молодым солдатам как дядя Гриша, показал пример героизма уже в который раз. Оставшись, по воле судьбы, без ног, на коляске, он совершил более ста волонтёрских поездок в зону АТО, объездив Луганскую и Донецкую области, оказал помощь военнослужащим более чем на миллион гривен, собранных им от благотворителей. Ветеран подчеркнул, что он десантник, а  десантники – братья. В подарок он вручил солдатам десантные тельняшки. Для молодых воинов он стал примером мужества и героизма, стойкости и подтверждением того, что десантники не бывают бывшими, они всегда в строю! Командование вручило Григорию Янченко памятную медаль батальона.
      После окончания торжественной части состоялся концерт. Первое отделение было подготовлено Раденским Домом культуры (директор – Т. В. Швидкова). Звучали украинские народные песни в исполнении народного фольклорного ансамбля "Золоте гроно" под управлением заслуженного работника культуры Украины Наталии Ремисиевской. Детский вокальный коллектив "Вишеньки" под руководством Людмилы Пелюгиной порадовал военных песнями "На нашій Україні", "Не давайте суму жити", "Добра пісня", "Квітуча Україна".
        Второе  отделение – один из подарков ветеранской организации. Песню на стихи воина-интернационалиста Александра Елагина «В десанте буду я служить» исполнил лауреат региональных и всеукраинского конкурсов Владимир Лебедев. Большой концертный блок подготовил известный поэт и композитор, автор-исполнитель, участник боевых действий Александр Ткач. Его творчество всегда вызывает отклик аудитории. На самом деле до глубины души волнует песня «Приказ», которая посвящена товарищу, погибшему в бою, или «Исповедь» на стихи А. Елагина. Как понятна и дорога его песня «Виват, наша молодость!» всем ветеранам локальных войн. Дуэт Александра Ткача с Александром Полторацким завершил концерт.

---

    У Шепетівці на Хмельниччині  воїни-«афганці», учасники антитерористичної операції, члени сімей військовослужбовців, парафіяни УПЦ Київського Патріархату з нагоди Дня Високомобільних десантних військ зібралися біля пам’ятного знака загиблим учасникам  АТО.
    Настоятель храму Святого рівноапостольного князя Володимира отець Василь Гетьман привітав присутніх з подвійним святом – днем Святого пророка Іллі, який є і покровителем воїнів-десантників, і Днем ВДВ. Священик у супроводі церковного хору провів панахиду за загиблими українськими захисниками, поіменно назвав земляків, які віддали життя за незалежність України вже у теперішній час.
    Ветерани поклали квіти до пам’ятного знака і під українським стягом колоною попрямували до центру міста – до обелісків воїнам-героям – меморіалу «Вічний вогонь» і «Чорний тюльпан», де хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих і поклали  квіти. На пам’ятнику загиблим «афганцям» викарбувано імена чотирьох героїв. Як сказав заступник голови міської спілки Ігор Алексєєв,  вони також були десантниками.
   Після урочистостей свято продовжилось у міському Парку культури та відпочинку, де представники міської та районної влади вручили грамоти шепетівським десантникам – учасникам АТО.
    Мужнім чоловікам, котрі підкорили небо, був присвячений святковий концерт місцевих творчих колективів. У ньому взяв участь і колишній десантник Іван Федас – популярний виконавець музичних творів на військову та «афганську» тематику, який разом із Сергієм Захарчуком виконав кілька пісень, присвячених героям.
    На святі були присутні десантники усіх поколінь, котрі у мирний час служили у цих доблесних військах.

---

     Минуло вже 30 років відтоді як на своє 19-річчя пішов у вічність у далекому Афганістані Михайло Іванович Франчук. Ціною свого життя він врятував цілий підрозділ і цим самим заповів однополчанам повернутися додому живими. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
    За три десятиріччя  у сім’ї Франчуків з’явилося чимало онуків Михасів, і всі вони дорогі, але той, що старший, — найдорожчий. Втративши рідного сина, мама в особі хлопців Шепетівської спілки ветеранів Афганістану придбала інших синів, які щороку, в день народження та загибелі Михайла, приїздять провідати свою неньку, щоб разом пом’янути, помолитися у храмі за спасіння його душі, відвідати останній прихисток на сільському цвинтарі.
    Ось і цього року в село Жолудки до оселі батьків — Івана Степановича і Ганни Трохимівни — завітали шепетівські воїни-«афганці» разом із побратимами з Первомайського району Миколаївської області Володимиром Корнійчуком, Володимиром Пустовітенком, Василем Бурлаченком та Ярославом Находою з Волині.
    Разом з односельцями і воїнами-«афганцями» прийшли заступник голови Шепетівської районної ради Артур Мовсісян, від держадміністрації району — Олександр Чмир, сільський голова Людмила Охрімець. У місцевому Свято-Покровському храмі відбулася панахида за Михайлом та іншими воїнами, які загинули в Афганістані та на сході України.
    Від імені Шепетівської СВА та депутата Хмельницької обласної ради В. М. Мовсісяна батькам було вручено грошову допомогу.
     Володимир Корнійчук від імені голови Держслужби у справах ветеранів війни та учасників АТО А. В. Дерев’янка, який служив у тому ж підрозділі і в той же час, що і Михайло Франчук, .вручив батькам подяку за виховання сина-героя.  
    Шепетівська спілка ветеранів Афганістану щиро вдячна А. В. Дерев’янку за сприяння у поїздці побратимів з Первомайська на Хмельниччину для вшанування пам’яті Михайла Франчука.

---

     Нещодавно Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) без особливого пафосу відзначила 26-річчя від дня створення. Дата не «кругла», хоча й визначна. Адже всі ці роки ветерани-«афганці» не сиділи склавши руки, а діяли, залишалися на передовій розв'язання соціальних проблем, захисту інтересів бойових побратимів і допомоги рідним тих, хто не повернувся додому. Про роботу всеукраїнської громадської організації розповів її незмінний керівник – генерал-лейтенант запасу, Герой України Сергій Червонописький.    
     — Сергію Васильовичу, погодьтеся, що війна — це екстремальна подія в житті будь-якої людини чи країни. Вона змушує нас ставити собі безліч запитань (про справедливість, про мир, про сенс життя) і шукати на них відповіді...
     — Саме так. Нас, офіцерів, професійних військових, добре готували до війни. І ми багато чого навчилися. Але є речі, яких неможливо навчити, до яких неможливо звикнути: втрати бойових побратимів, друзів, страждання їхніх рідних, жахи бою, наслідки війни для цивільного населення... Не дивно, що найбільш активними борцями за мир є ветерани війни.
     — А які проблеми тривожили вас тоді, коли ви були молодцюватим лейтенантом-десантником, який потрапив на війну в Афганістані, й тепер, коли ви у генеральському чині очолюєте УСВА? Війна насправді не десь далеко, а тут, в Україні. Які відповіді знаходили тоді й зараз?
     — В Афганістані все для всіх було зрозуміло: треба знищити бандитів, самому залишитися живим і неушкодженим й зберегти підлеглих. Бо командир взводу, командир роти завжди разом зі своїми солдатами йде на вогонь ворога і керує боєм не в штабі по мапах. Згодом, у незалежній Україні, ми вважали, що та війна була останньою в нашому житті. Пишалися, що живемо в державі, керівники якої в бурхливому морі геополітики знаходили мирні, безпечні шляхи розвитку. Але зараз наша країна в небезпеці, ми знову втрачаємо друзів.    
         Свого часу спільнота ветеранів-«афганців» довірила мені командувати армією ветеранів війни — Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Кількість її членів можна прирівняти до штатної чисельності 40-ї загальновійськової армії, яка воювала в Афганістані. її ще називали обмеженим контингентом. У кожній області в нас — від полку до дивізії ветеранів, у районах — від взводу до роти. Але це бійці гуманітарного, соціального фронту.
       За 26 років Спілкою чимало зроблено. У кого є очі, той бачить: є ще порох у порохівницях ветеранів-«афганців», і він цілком сухий. Бойовий досвід нікуди не подівся, він з нами.    
       — Кажуть, що на війні — як на війні... Хто потрапляє на фронт (або в інші бойові умови), той має вбивати ворога. Це не надто просто, навіть якщо така поведінка необхідна, щоб урятувати власне життя. Чи можна в таких умовах стати кращим?
     — Жодна війна ніколи не може бути доброю або чистою. Людина на війні вбиває, заподіює смерть і трагічні наслідки. Але на війні виявляються і посилюються як найкращі, так і найгірші якості людини. Там безпомилково видно, хто є хто. Хороші люди проходять очищення в турботі про тих, хто поруч із ними, готовністю ризикувати життям при порятунку побратимів. І зараз, у важкі для України часи, ряди УСВА також зазнають такого очищення.    
     — Сергію Васильовичу, давайте тепер перейдемо до більш конкретних речей, зокрема, до агресії, яка третій рік триває на частині території нашої країни. Якою є участь у цих подіях Української Спілки ветеранів Афганістану?
     — Класика жанру: у війні перемагає сильніший. Ідеться про чітку мотивацію, мобілізацію. На передньому плані — ресурс, стратегія, тактика, бойовий дух. І члени УСВА у міру своїх сил, можливостей і цивільно-військових відносин намагаються підвищити ефективність усіх цих складових війни.
     — Що конкретно ви маєте на увазі?    
     — Протягом останніх років з ініціативи Правління УСВА було опрацьовано й направлено керівництву держави пропозиції щодо посилення участі УСВА у військово-патріотичному вихованні молоді, у підготовці її до захисту Вітчизни. Також вони стосувалися формування об'єднаних центрів навчання, організації бойової підготовки підрозділів резервів усіх силових структур.    
     — За участю ветеранів війни в Афганістані?    
     — Так. І не просто як спостерігачі-консультанти, а як безпосередні учасники підготовчих процесів. У ролі викладачів, інструкторів навчальних центрів, радників у військових і правоохоронних частинах і підрозділах. Зокрема, створення з членів УСВА Громадської комісії з перевірки якості підготовки та забезпечення підрозділів резерву до участі у бойових діях перед направленням у зону АТО. Також формування спецпідрозділів (команд), у складі яких переважну більшість становили б саме учасники бойових дій в Афганістані — члени УСВА.    
     — А щодо ветеранів-«афганців» на місцях?   
     — Про це ми теж подбали. З членів УСВА в обласних і районних центрах мали б формуватися регіональні команди, підрозділи та інформаційні центри для оперативного посилення забезпечення громадського порядку й охорони важливих державних і комунальних об'єктів.
     Десятки ветеранів війни в Афганістані з кожної області добровільно вступили  до лав ЗС України, безпосередньо у бойових умовах передавали свій досвід боротьби з противником.
     — Це досить цікаво. Адже військовий досвід не зникає. А як ще пропонувалося використовувати членів УСВА?   
     — Наприклад, залучати представників УСВА до робочої групи АТЦ з питань визволення і обміну військовополоненими й розшуку осіб, які зникли без вісті у ході АТО.
     — А як щодо більш масштабних проектів за вашою участю?
     — Ми маємо серйозні напрацювання у створенні цільових благодійних матеріальних фондів громадських організацій, координації їхніх дій для термінової чи перманентної підтримки захисників Вітчизни. Хочу сказати, що УСВА брала участь у розробці «Державної стратегії розвитку національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016–2020 роки» та підготувала низку пропозицій до неї, які були враховані.
     — Які з них найцікавіші?
     — Скажімо, ветерани війни в Афганістані з деяких регіональних осередків УСВА наполегливо пропонували здійснити мобілізаційні заходи щодо ветеранів афганської війни на базі військових частин. З огляду на те, що вікова категорія усіх ветеранів тієї війни вже не та, яка підлягає мобілізації у важкий період для країни, то на підтримку патріотичних ініціатив членів і прихильників нашої організації було проведено штабні мобілізаційні навчання в усіх організаціях УСВА. Звісно, з метою перевірки реальних можливостей з мобілізації районних, міських і обласних організацій. Для створення місцевих груп сприяння забезпеченню безпеки цивільних громадян, гуманітарної підтримки військовослужбовців і підготовки ветеранів до можливих воєнних чи партизанських дій.    
     — Що реально показали ці штабні мобілізаційні навчання?
     — Їхні результати виявилися доволі цікавими. При проведенні навчань голови обласних організацій УСВА усвідомили, які конкретні завдання спроможні виконувати групи забезпечення безпеки і гуманітарної підтримки, сформовані з ветеранів УСВА. Скільки добровольців готові вступити до складу таких груп у районі, в місті, області.
       Вдалося реально оцінити всіх за віком, станом здоров'я, військово-обліковою спеціальністю та іншими факторами, щоб відтак залучити до виконання завдань. Значущим було й те, що ми зважали на такі житейські обставини, як робота, родинно-сімейний фактор, тобто наскільки ці люди спроможні у складі груп вибувати у короткотермінові й тривалі відрядження в інші регіони. Визначали, які джерела коштів можливо задіяти для матеріального забезпечення створюваних груп.    
     — Це, так би мовити, проекти. А яку участь ветерани-«афганці» брали в реальних мобілізаційних заходах?   
     — Доволі активну. Десятки ветеранів війни в Афганістані з кожної області добровільно вступили до лав Збройних Сил України, безпосередньо у бойових умовах передавали свій досвід боротьби з противником. А найголовніше — досвід збереження життя підлеглих і товаришів по зброї.     
      — Бойове побратимство?    
      — Так. На жаль, не обійшлося без втрат у наших лавах і під час Революції Гідності, і в ході АТО. Тому УСВА взяла на себе ініціативу щодо збору коштів для підтримки військовослужбовців, долучилися ми й до всіх видів волонтерської діяльності.
     — Можете навести конкретні приклади волонтерської діяльності членів осередків УСВА?
     — Їх чимало. Дніпровське обласне об'єднання ветеранів Афганістану (голова – Віктор Волошин): 2015 року вступили до батальйонів ТО і проходили службу в Збройних Силах 20 членів цієї організації. Надано допомогу спорядженням, харчами, ліками військовим частинам ЗСУ на загальну суму понад 4 мільйони гривень.
        Вінницька обласна Спілка ветеранів війни в Афганістані (голова – Петро Кирилишин): надано допомогу спорядженням, харчами, ліками на загальну суму понад 1 мільйон гривень. Члени організації постійно спілкуються з військовослужбовцями, які проходять лікування після поранень, проводять з ними реабілітаційні заходи, допомагають сім'ям загиблих воїнів.
        Київська міська Спілка ветеранів Афганістану (голова – Микола Гончаренко) взяла шефство і регулярно підтримує зв'язки, надає реальну допомогу військовій частині А-0624, батальйону самооборони № 11 «Київ». Члени організації постійно відвідують поранених бійців у НВМКЦ «ГВКГ» МО України та у військовому госпіталі в Ірпені.        Рішенням Правління 50 військовослужбовців нагороджені відзнакою УСВА «Честь і слава».
        Волинська обласна організація УСВА (голова – Григорій Павлович): надала допомогу військовим спорядженням, харчами, ліками, медичними аптечками військовим частинам  у зоні АТО на суму близько 5 мільйонів гривень.
        І така патріотична благодійна діяльність здійснюється в усіх осередках УСВА — від первинних, районних і міських до обласних.

---

       У селище Володарка на Київщині із творчим візитом завітав білоцерківський гурт воїнів-«афганців»  «Ташакор».
       Уперше «Ташакор» відвідав володарську землю  п’ять років тому, коли гурт ще тільки починав свою діяльність. Тоді солісти мали на  меті  ознайомити аудиторію зі своїм військово-патріотичним репертуаром. Тепер же однією з їхніх основних задач був збір коштів для потреб АТО. Загалом за два роки війни на сході України через  «афганські» організації гурт зібрав  для передової  АТО  250 тисяч гривень і відвідав 72-у ОМБр, 30-у ОМБр,  95-у  ОАЕМБр,  шість прикордонних загонів, 3-й Кіровський полк спецпризначення, навчальний прикордонний центр «Оршанець», що на Черкащині, деякі полігони, а також  вісім  обласних  військових госпіталів.
       На прохання Володарської районної організації УСВА, після  свого благодійного виступу в центрі селища  гурт разом з  місцевими  «афганцями»  завітав  у  гості до юних  володарчан, які  відпочивають в літньому таборі «Володарська Січ»  неподалік села Зрайки.
       Дитячий  військово-спортивний  табір «Володарська Січ» створено за ініціативи  Володарської  РО УСВА й за матеріальної підтримки  благодійного  фонду «Фортеця» (голова – О. Б. Ференець) і підприємців  району. З червня тут оздоровилися і з користю  провели канікули  більш як 100 дітей  Володарського   та  сусідніх Тетіївського і Білоцерківського районів. Проживають вони в наметах, особисто беруть участь в приготуванні їжі під керівництвом досвідченого кухаря.  Впродовж дня – цікаве й насичене табірне життя: знайомство з бойовими мистецтвами та сучасною зброєю, з технологією виготовлення керамічних виробів, а також  рибальство, спортивні змагання, художня  самодіяльність .
    Під час зустрічі  «афганці»  вручили дітям  цукерки і смаколики,  виготовлені за підтримки директора  агрофірми  «Мрія» М. В. Андрусенка. А  гурт подарував уже  відомі  зворушливі  пісні про Афганістан і нові, присвячені учасникам  АТО автором  яких є заслужений артист України Альберт Салтиков.
      Найбільше  ці  пісні справили враження на тих, хто   в пронизливих рядках  впізнав  моменти  своєї  служби на лінії  вогню  на сході України. Ці хлопці  також приєдналися до воїнів-«афганців» і відвідали юних відпочивальників «Володарської Січі». Тож, другий  візит «Ташакора» на Володарщину  став добрим приводом  для  зустрічі людей  різних  поколінь, котрі свого часу гідно виконували  обов’язок  перед  Батьківщиною. Символічно, що ця  зустріч  відбулася саме  на просторах «Володарської Січі», і її головними  свідками стали ті, хто виконуватиме цей  обов’язок  у майбутньому.

---

На VI сессии Болградского районного совета (Одесская область)  представители городской и районной организаций УСВА выдвинули депутатам требование о финансировании предусмотренного действующим законодательством  льготного проезда ветеранов войны.
Красноречиво об отстаивании прав ветеранов свидетельствует и плакат с надписью, адресованный председателю и начальнику финансового управления Болградской райгосадминистрации.
По официальным данным, в районе проживают 938 участников боевых действий и ликвидаторов аварии на ЧАЭС первой и  второй категории. С февраля этого года льготный проезд на междугородных маршрутах из-за отсутствия бюджетных средств на компенсацию автоперевозчикам был прекращен.
Вопрос о финансировании льготного проезда был включен в пакет изменений, которые предполагалось внести в районный бюджет. Речь шла о распределении 6,3 миллиона гривен, поступивших от перевыполнения доходной части бюджета. Однако, несмотря на то, что проект был принят за основу, набрать необходимое количество голосов для принятия его в целом не удалось – не хватило всего лишь одного голоса.
С таким положением дел ветераны-«афганцы» согласиться не могли. Тем более, что предварительно вопрос выделения средств на компенсацию льготного проезда из местных бюджетов всех уровней был не раз обсужден и одобрен на встречах с представителями органов местного самоуправления.
Председатель городской организации УСВА, депутат районного совета, полковник запаса Юрий Пичугин (на снимке – выступает с трибуны) выразил общее мнение ветеранов и предупредил, что они готовы заблокировать трибуну и двери зала пленарных заседаний, пока вопрос не будет решен положительно.
После недолгих консультаций было найдено компромиссное решение: вопрос о внесении изменений в районный бюджет был рассмотрен не пакетом, а отдельно по каждой статье. Отдельным решением депутаты единогласно направили необходимые 200 тысяч гривен из доходной части районного бюджета на финансирование льготного проезда участников боевых действий и ликвидаторов-чернобыльцев первой и второй категорий.
По словам руководителей организаций УСВА, эта победа – только первый шаг к тому, чтобы хотя бы частично восстановить справедливость, нарушенную после принятия государственного бюджета.
В ближайшем будущем ветераны совместно с управлением социальной защиты райгосадминистрации разработают и внедрят механизм использования выделенных средств. Сейчас  речь идет о том, чтобы каждый участник боевых действий и ликвидатор аварии на ЧАЭС хотя бы раз в месяц смог воспользоваться своим правом на бесплатный проезд, которое гарантируется законом.
Следующий шаг – добиться выделения средств на такие нужды из бюджета города сельским советам района. Работа в этом направлении уже ведется.

---

Командування Військового інституту спільно з ветеранською організацією приділяє велику  увагу військово-патріотичному вихованню студентів і курсантів. У навчальному процесі основна увага приділяється практичній складовій і впровадженню досвіду АТО. 
Днями  в інституті відбулася зустріч особового складу з учасником АТО підполковником І. В. Кузьменком. Три місяці він виконував обов‘язки офіцера  в групі  цивільно-військового співробітництва, роботу якої було  спрямовано на допомогу цивільному населенню і місцевій владі.
– Ми розуміємо, що під час війни армія є чи не єдиним інструментом держави, який має можливість надати допомогу населенню на сході країни. Відновлюючи інфраструктуру, ми тягнули  газопровід  недалеко від позицій незаконних збройних формувань. Місцева влада і люди бачать це. Люди Донбасу схильні вірити не словам, а справам. Допомога – це найсильніша контрпропаганда на цій території. І ми  готові жертвувати своїми життями, щоб показати, що армія – це дієвий інструмент влади, і вона призначена для захисту місцевого населення, – почав свій виступ офіцер.
Підполковник І. Кузьменко навів багато прикладів бойової діяльності своїх товаришів, продемонстрував багато фотографій  з місця подій, топографічну карту, якою він користувався при виконанні службових обов‘язків, пам‘ятки і газети. Присутні ставили багато запитань бойовому офіцеру та отримали на них відверті, правдиві  відповіді.
За ініціативи ветеранів – учасників бойових дій на території інших держав і викладачів кафедри військової педагогіки й психології під час занять з вивчення проблем морально-психологічного забезпечення бойових дій проведено зустріч  із старшим лейтенантом Тетяною Овсепян, яка під час бойових дій в АТО виконувала обов‘язки офіцера-психолога.
– Любов до Батьківщини, патріотизм, відданість своєму народові, військова  честь, військове товариство, бойове братерство, взаємодопомога – це  ті якості, які  треба виховувати у військовослужбовців, – наголосила офіцер.
Психолог має бути у безпосередній близькості до військовослужбовців, впливати на їх свідомість і поведінку, допомогти у  подоланні  психо-травмуючих  факторів  бойової обстановки, зберігати  їхнє психічне  здоров’я. Всебічно пізнати людину, мати повне уявлення про характер, темперамент та інші якості можна тільки на ґрунті постійного  особистого спілкування, спостереження за службою і поведінкою військовослужбовця. Важливо  встановити контакт, створити атмосферу  довіри,  допомогти воїну правильно оцінити свої вчинки, сформувати позитивну перспективу подальшої служби, виробити в характері позитивні якості, переконати, що командир і товариші бажають йому допомогти, – такі практичні поради дала офіцер і відповіла на всі поставлені запитання.

---

Члени правління Чугуївської районної організації УСВА (Харківська область) відвідали могили загиблих побратимів.
На кладовищі села Тетлега, де похований Володимир Ачкасов, який 1984 року героїчно загинув у Афганістані, вони пофарбували огорожу, прибрали могилу. Після закінчення роботи поклали квіти й пом’янули героя.
Володимир народився у 1962 році в селі Тетлега, після закінчення школи і Харківського автотранспортного технікуму був призваний в армію. Доля кинула новобранця на кордон з Афганістаном, де палахкотіло полум’я війни. У бойових рейдах у провінції Мазарі-Шаріф, Ташкурган швидко змужнів молодий солдат, набув ратного досвіду. Звичними стали для нього тривожні бойові підйоми, марші, участь у сутичках з ворогом. Але 30 травня 1984 року смерть підстерегла Володимира.
Бойові побратими Володимир Степанов, Анатолій Селезньов, Олександр Дранник, радник голови Харківської обласної  Спілки ветеранів Афганістану з гуманітарних питань Зоя Шемчук, яка є організатором поїздки відвідали матусю Володимира Ачкасова – Катерину Григорівну.

---

        Медицинское обслуживание и оздоровление ветеранов войны – одно из главных направлений работы Запорожского городского объединения УСВА.
По решению правления в актовом зале управления по вопросам здравоохранения городского совета состоялась встреча руководителей районных организаций воинов-интернационалистов,  входящих в состав городского объединения УСВА (председатель – Валентин Зарва), с исполняющей обязанности начальника управления Викторией Ушаковой и руководителями территориальных центров первичной медико-санитарной помощи Запорожья.
Во встрече приняли участие представители организаций воинов АТО, членов семей погибших в Афганистане и в локальных войнах (председатель – Мария Дашенко) и в АТО  (председатель – Татьяна Завада)
Воины-интернационалисты, члены семей погибших обсудили вопросы работы управления здравоохранения по улучшению качества медицинского обслуживания в городе. Говорили об  использовании положительного опыта медицинского обслуживания в других городах Украины. Внесены предложения по вопросам системного взаимодействия и сотрудничества между медицинскими учреждениями города с ветеранскими общественными организациями.
На встрече выступил руководитель сектора  Государственной службы по делам ветеранов войны и участников АТО в Запорожской области Борис Лорман.

---

ЗІНЧЕНКО  Олександр Олексійович  — український політик і медіа-менеджер.
       Народився 16 квітня 1957 року в Славуті Хмельницької області. У 1979 – закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету, де працював інженером  кафедри теоретичної фізики, був аспірантом, молодшим науковим співробітником.
      Комсомольську кар'єру розпочав у 1983. За шість років пройшов шлях від заступника секретаря комітету комсомолу Чернівецького університету до завідувача відділу пропаганди та агітації ЦК ВЛКСМ, голови координаційного комітету по зв'язках з молодіжними організаціями СРСР.  У 1990 – один із засновників Руху демократичних реформ у Москві, співавтор публічної заяви ЦК ВЛКСМ про рішуче засудження путчу як спроби державного перевороту. Тоді ж курирував молодіжні програми ТВ і газету «Комсомольская правда».  
     З жовтня 1991 по серпень 1992 — голова виконкому координаційної ради ЦК ВЛКСМ. Голова ліквідаційної комісії ВЛКСМ. Закінчив Академію суспільних наук за спеціальністю «політологія» і повернувся до Києва, де очолив ТОВ «Омета-Меркантайл», яке було частиною холдингу «Омета–XXI сторіччя», був віце-президентом, заступником керівника представництва АТ «Балчуг».
     У 1995 став генеральним директором АТЗТ ІА «Україна-Експрес», генеральним директором АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер»). У1998–2002 – почесний президент телеканалу, але 2003-го був остаточно позбавлений можливостей впливу на «Інтер».
       У 1998 і 2002 – обирався народним депутатом 3-го і 4-го скликань за партійним списком СДПУ(о). Очолював підкомітет з питань електронних засобів масової інформації Комітету з питань свободи слова та інформації, а після — Комітет з питань ЗМІ. У 1999–2002 був лідером фракції об'єднаних соціал-демократів. У травні 2002 обраний віце-спікером парламенту за квотою СДПУ(о).
      Очолював дві ТСК: з аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері, та підготовки пропозицій  та з підготовки і попереднього розгляду узгоджених законопроектів про засади внутрішньої політики, про засади зовнішньої політики та про засади національних інтересів і національної стратегії розвитку України (2002).
    У 2003 році порвав із СДПУ(о), у липні 2004 очолив виборчий штаб Віктора Ющенка. 25 вересня того ж року очолив штаб коаліції «Сила народу». У листопаді 2004-го був обраний головою виконкому Комітету національного порятунку.
     24 січня 2005 року  призначений Державним секретарем України при Президенті. Був серед засновників партії Народний союз «Наша Україна». Звільнений з Секретаріату Президента у вересні 2005 року за власним бажанням — на знак протесту проти «відродження корупційних схем у вищих ешелонах влади». Одночасно порвав із НСНУ.
     Напередодні виборів-2006 очолив Партію патріотичних сил, яка здобула менше 1 % голосів виборців. На виборах до Київської міської ради 2008 року  балотувався за списком Блоку Юлії Тимошенко (4 місце), очолював фракцію БЮТ у Київраді.
     З лютого 2009 до березня 2010 був головою Національного космічного агентства України.
   Кандидат фізико-математичних наук. Академік Телевізійної академії України.
Автор (співавтор) 35 наукових праць з фізики напівпровідників, 15 статей з теорії молодіжного руху; 10 праць, присвячених глобальним інформаційним системам і ролі ЗМІ в сучасних умовах.
     Працюючи у ЦК ВЛКСМ та на відповідальних державних і політичних посадах у 1989 – 2010 рр., зокрема у керівництві провідних ЗМІ та у Верховній Раді України, з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо  захисту соціальних прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
     Нагороди: орден «За заслуги» III ступеня (2001), Заслужений журналіст України (1998), Державна премія України в галузі науки і техніки 2012 року — за роботу «Проблемно-орієнтовані обчислювальні засоби обробки інформації в реальному часі» (у складі колективу; посмертно); Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). Премія «Телетріумф» 2003 року в номінації «За особистий внесок у розвиток українського телебачення»; орден Святого Князя Володимира IV ступеня.
   Помер 9 червня 2010-го у віці 53 років від раку крові, з яким боровся близько десяти років. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
      ЗЛЕНКО Анатолій Максимович  — перший міністр закордонних справ незалежної України (1990–1994, 2000–2003).
      Народився 2 червня 1938 року у смт  Ставище Київської області. 1959 року закінчив Київський гірничий технікум, гірничий майстер шахти «Максимівка-Полога» тресту «Кадіїввугілля».
       1967 року закінчив Київський університет. 1967–1973 — аташе, 2-й секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР. З 1973  — співробітник Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі.       1979  — радник відділу міжнародних організацій у справах ЮНЕСКО МЗС УРСР. У 1983 – 1987 — Постійний Представник УРСР при ЮНЕСКО.З1987  — заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1989 – 1990  — перший заступник міністра закордонних справ УРСР, у 1990 – 1994 — міністр закордонних справ України. У 1994 – 1997  — Постійний представник України при ООН. У 1997 – 2000  — Посол України у Французькій Республіці,
       У 1997 – 2000  — Постійний Представник України при ЮНЕСКО, Представник України у Виконавчій раді ЮНЕСКО.
       З 1998 – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Португальській Республіці  (за сумісництвом).
       У 2000–2003 —Міністр закордонних справ України. З 2003  — радник Президента України з міжнародних питань. З 2003 — представник України в Комісії ООН з прав людини.
        З 2010 року – декан факультету міжнародних відносин Київського славістичного університету. Володіє англійською, іспанською, португальською, французькою мовами.     Автор 100 праць на міжнародну тематику.
    Працюючи на відповідальних державних дипломатичних посадах у 1987–2010 рр., зокрема заступником міністра, міністром закордонних справ України, радником Президента України з міжнародних питань, представником України в Комісії ООН з прав людини, підтримував ініціативи і робив суттєві дипломатичні кроки для встановлення миру в Афганістані, ліквідації наслідків афганської війни, визволення військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр., з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.    Нагороди: орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2011), V ступеня (2008); орден «За заслуги» I ступеня (2003), II ступеня (1999), III ступеня (1997); Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР; орден Почесного легіону (Франція, 1998); орден «За заслуги» (Португалія, 1998); орден Честі (Грузія, 2003).
      ІЖЕВСЬКА Тетяна Іванівна — український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол. 
      Народилася 19 листопада 1956 року в Прилуках на Чернігівщині.
       У 1978 році закінчила  романо-германський факультет Київського університету імені Т. Шевченка,.
     У 1981–1986  — старший лаборант, викладач, стажер-дослідник, 1986–1987  — навчання в аспірантурі. З 1986–1990 — викладач кафедри практики англійської мови, старший викладач кафедри лексикології та стилістики Київського державного педагогічного інституту іноземних мов. У 1990–1993 — старший викладач, доцент, керівник Курсів іноземних мов МЗС України.
      У 1993–1996 —  у Швейцарській Конфедерації координатор Постійного Представництва України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві з питань підготовки Всесвітньої конференції зі становища жінок.
        У 1997 — завідувач відділом координації програм двостороннього культурного співробітництва. У 1997–1998 рр. — в.о. начальника Управління культурних зв'язків МЗС України. Член постійно діючої робочої групи для забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги. У 1998–2001 — начальник Управління культурного співробітництва та гуманітарних питань МЗС України.
       У 1998–2000 — член Бюро Керівної ради з питань культурного співробітництва Ради Європи.
       У 2001–2003 — перебувала у Королівстві Бельгія у зв'язку з довготерміновим відрядженням чоловіка.
      У 2003–2005 — начальник Управління культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України. 2005–2007 — директор Департаменту культурного та гуманітарного співробітництва МЗС України.
       З 2004 — заступник голови Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, Представник України у Комітеті Ради Європи з питань рівноправності між чоловіками і жінками.
       З 2006 — Надзвичайний та Повноважний Посол України у Ватикані.
       З 2008  — Надзвичайний та Повноважний Посол України при Суверенному військовому Ордені Госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, Родосу і Мальти (за сумісництвом).
    Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у 1997–2007 рр., зокрема начальником Управління культурного і гуманітарного співробітництва  та директором Департаменту культурного і гуманітарного співробітництва МЗС України, сприяла організації і проведенню заходів з ліквідації гуманітарних наслідків війни в Афганістані, визволенню військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 рр., з повагою ставилася до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймала рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, забезпечення оперативного вирішення питань, пов'язаних з доставкою і розподілом гуманітарної допомоги, наполегливо домагалася виконання прийнятих рішень.
       Кандидат філологічних наук, володіє англійською, італійською, французькою. Автор понад 20 друкованих праць.
      Нагороди: Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2001), орден Княгині Ольги III ступеня (2011), Папська відзнака «Великий Хрест Ордену Папи Пія IX» (2009).
     ИЩЕНКО Федор Калистратович – военный и общественно-политический деятель. 
     Родился 17 апреля 1922 года в селе Ивница Андрушевского района Житомирской области в семье кузнеца и колхозницы. В 1940 году после окончания средней школы был призван в Красную Армию и направлен на учебу в авиационную школу штурманов бомбардировочной авиации. В ноябре 1941 года в числе лучших курсантов сержант Ищенко  был направлен в сводный авиационный полк  и   принял боевое крещение в боях с фашистами под Ворошиловградом.
      За время Великой Отечественной войны совершил 204 боевых вылета, из них 97 – на разведку войск противника. Трижды был сбит, но всегда возвращался в боевой строй. Войну капитан Ищенко закончил в должности помощника начальника политического отдела авиационной дивизии по комсомольской работе.
      После войны окончил Военно-политическую академию и продолжил службу в разных военных округах и на различных должностях: был заместителем командира авиаполка по политической части,  начальником отделения организационно-партийной работы воздушной армии, начальником политотдела авиационной дивизии, заместителем командующего ВВС Забайкальского военного округа, первым заместителем начальника политического управления Дальневосточного военного округа, членом Военного Совета – начальником политического управления Южной группы войск и начальником политуправления Северо-Кавказского военного округа.
      Депутат Верховного Совета РСФСР и УССР IX и X созывов.
      Генерал-полковник  Ищенко отдал службе в ВС СССР более 47 лет и в 1987 году был уволен в запас, после чего активно включился в работу по укреплению ветеранского движения в Украине.  В 1988 году был избран первым заместителем председателя Украинского Республиканского Совета ветеранов войны и труда, а также членом Республиканской редакционной коллегии по написанию Книги Памяти.
       В своей повседневной работе Федор Калистратович много делал для социальной защиты ветеранов войны и труда, был одним из основных  разработчиков предложений к ряду законов Украины, в том числе «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», пенсионного законодательства, увековечения Победы в Великой Отечественной войне.
     Активно работал в Государственном  Комитете Украины по делам ветеранов руководителем инспекторской ветеранской группы, проводил большую работу по укреплению единства и организованного сплочения ветеранского движения в Украине и странах СНГ.
      Активно участвовал в патриотическом воспитании молодежи, в совместных мероприятиях и акциях, которые проводили Организация ветеранов Украины и Украинский Союз ветеранов Афганистана. Его всегда и везде отличали высокое чувство долга перед Родиной, стремление прийти на помощь простому человеку и защитить его права и достоинство.
     Боевой и трудовой путь Федора Калистратовича достойно отмечены Родиной. Он награжден двумя орденами Красного Знамени, орденом Отечественной войны I степени, тремя орденами Красной Звезды, орденами «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» II и III степени, орденами «За заслуги» І, ІІ и ІІІ степени, орденом Богдана Хмельницкого ІІ и ІІІ степени, венгерскими орденами «Красная Звезда» и «Красное Знамя», польским офицерским крестом «Возрождение», более 70 медалями СССР и стран боевого содружества, а также наградами неправительственных организаций: УСВА, ОВУ и др.
       Умер 2 января 2009 года, похоронен в  Киеве на Байковом кладбище.

---

На базі Знам’янського міського спортивно-технічного клубу ТСОУ відбувся VІІ обласний відкритий чемпіонат з військово-спортивних багатоборств серед вихованців навчальних закладів і військово-патріотичних клубів і об’єднань Кіровоградської області, присвячений пам’яті воїнів, загиблих під час проведення АТО.
Для участі у змаганнях прибула 21 команда. Директор Знам’янського МСТК ТСОУ, учасник бойових дій в Афганістані В. О. Колебіденко щиро радів, що з кожним роком кількість учасників змагань збільшується, спортсмени краще підготовлені, а це підвищує престиж перемоги. Приїздять юнаки і дівчата не тільки з Кіровоградщини, а й з інших областей. Зворушливою є традиція присвячувати перемоги пам’яті воїнів-визволителів.
Настоятель церкві Казанської ікони Божої Матері ієрей Георгій Колебіденко відслужив заупокійну літію пам’яті загиблих солдатів, хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих у боях воїнів.
Вітали учасників змагань, бажали високих здобутків і перемог Знам’янський міський голова С. Філіпенко, голова Всеукраїнського дитячого патріотичного об’єднання «Майбутнє України» Г. В. Мальчин, представники Генерального Штабу Збройних Сил України, голова обласної організації УСВА В. М. Остащук, голова міської громадської організації ветеранів АТО М. Нікітін.
Знам’янський МСТК ТСОУ не перший рік співпрацює з 3-м окремим полком спеціального призначення в організації пізнавальних екскурсій, показових виступів, змагань. Суддівську команду складали офіцери полку, що вже теж є доброю традицією.
 Офіцери військової частини представили до уваги юних спортсменів і глядачів виставку зразків зброї української армії. Бійці 3-го загону спецпризначення розповіли про технічні характеристики кожного виду зброї й провели практичні навчання.
Змагання проходили на п’яти рубежах. Перше місце посіли господарі. Переможці нагороджені дипломами, медалями, кубками. Були і пам’ятні подарунки для команд-учасників: кубки, статуетки, календар з особистим підписом Героя України командира 3-го полку спеціального призначення полковника О. С. Трепака.
Сюрпризом для присутніх став показовий виступ пілотів міського авіаційного спортивного клубу ТСОУ, які виконували фігури вищого пілотажу на літаку Як-52.                                                    

---

Чернівчанин В’ячеслав Шинкар – із тих талановитих людей, в яких будь-яка справа виходить якнайкраще. Свого часу закінчив біофак Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, факультет менеджменту Київського торговельно-економічного університету. Працював на керівних посадах у науково-виробничій фірмі, у відділі екобезпеки і санітарній інспекції, був радником міського голови.
Сувору школу життя пройшов у Афганістані, має бойові нагороди і відзнаки УСВА. Саме неоголошена війна у далекій країні, героїзм і мужність бойових побратимів стали джерелом і провідною темою творчості В’ячеслава Шинкаря. Він співавтор сценарію художнього фільму «Один у полі – воїн», автор сценарію художньо-публіцистичних стрічок «Груз-200» і «Земляки», книг «Афганські маки», «Золоті підкови», «І чорніли тюльпани», «Віра, Надія, Любов», текстів понад трьох десятків пісень, співавтор перекладу з німецької на українську мову книги «Історія Чернівців».
Пропонуємо увазі читачів вірші В’ячеслава Шинкаря з його нової збірки «Гірке відлуння».

МИ ВАС НЕ ПОСИЛАЛИ

Не без жалю, не без печалі
В буденні і святкові дні
Дивлюся на свої медалі,
Що заслужив на тій війні.

Заниє серце, наче рана,
І стане прикро на душі:
Були чужими ми Афгану,
Своїй державі – теж чужі,

«Ми вас туди не посилали, –
Почуєш часто і не лиш… –
Засуньте ви свої медалі...
І ордени свої – туди ж.

Від вас, «афганців», всі втомились,
Вам би побільше пільг і благ.
Не за Вітчизну ви там бились,
Палац Аміна – не рейхстаг».

Так кажуть ті, що крали, пили,
Що штурмом брали ресторан,
Коли ми в розвідку ходили
Чи помирали десь від ран.

Дивлюся на свої медалі,
Що заслужив на тій війні,
І лише більшає печалі,
Лиш болю більшає в мені.

ШПИТАЛЬНІ СНИ

У наметових палатах
Запах хлорки і війни.
Тут зі стогоном і матом
Сняться неспокійні сни.

Сняться гори й перевали,
Що не мають тут кінця,
Вовчий погляд з-за дувалу,
Свист гарячого свинця.

Сняться «духівські» атаки,
Дикий рев: «Алах акбар!»
І понівечені маки
Попри шлях на Чарікар.

Сняться наречені й мами,
Сняться зради і любов...
Над баграмськими горами
Темна ніч панує знов.

КОГДА ВЕРНУСЬ

Когда из Афгана вернусь,
Родимой земле поклонюсь
И тихо скажу: «Вот и я,
Как долго я был без тебя...»

Я ей расскажу, как в песках
На сердце ложилась тоска,
Про мины и про сухпаёк,
И как умирал мой дружок.

Как холод сжимает в тиски,
Как флягу с водой – на куски,
И как тяжелей каждый шаг
В покинутых Богом горах.

Я утром по саду пройдусь
И к яблоне старой прижмусь,
Щеку к ней свою приложу –
О том, где я был, расскажу.

ПУЛИ-ХУМРИ

Пули-Хумри, Пули-Хумри,
Старинный страж долины смерти,
Стоишь в коричневой пыли
Средневековой круговерти.

Пули-Хумри, Пули-Хумри,
Какие призрачные дали.
Как много здесь мы обрели,
Как много здесь мы потеряли!

Пули-Хумри, Пули-Хумри,
Словами выразить едва ли,
Как горячи ветра твои,
Как тяжелы твои медали.


ОСТАННЯ ПІСНЯ

Лежу один на кам'янім плато,
Ще мить – і сонце зникне за горою.
І жити залишилося мені
Не більше, аніж пісні однієї.

Не бачити мені вже тих зірок
І тих акацій, під якими виріс,
І вже не доторкнуся більше я
Тієї, що мене ще не забула.

Прощайте, друзі й недруги мої,
І всі, з ким хліб і сіль не раз ділили,
І ти прощай, Вітчизно дорога,
Котра мене на смерть сюди послала.

Я вірю в те, що жив я недарма
І недарма моя зоря погасне...
Як жаль мені тих білих журавлів,
Що так тужливо плачуть в піднебессі.

АФГАНСКИЕ МАКИ

После снова отбитой атаки,
Когда «духов» рассеялся дух,
Мы увидели красные маки.
Боже! Сколько их было вокруг!

Мы – мужчины, но слёз не скрывали,
Разбрелись среди мрачных камней,
И те красные маки срывали
Для уснувших навечно парней.

Вертолёты взлетают во мраке,
Бортовые огни не горят...
До сих пор те афганские маки
Предо мной, как живые, стоят.

    ЖИЗНЬ – КОПЕЙКА

Не сработала разведка,
И наш взвод попал в капкан.
На двухтысячной отметке
Смерть танцует свой канкан.

По раздолбаной «зелёнке»
Чёрный дым и минный вой,
И, как в страшной киноплёнке,
Друг с пробитой головой.

Барабанят пули звонко
По разорваной броне.
Ещё миг – и похоронку
«Духи» выпишут и мне.

Жизнь солдатская – копейка,
Раз – и спишут до нуля.
Эх, судьба моя, злодейка,
Пожалей же ты меня.

С головой в траву бросаюсь,
Острую, как финский нож,
И в поту вдруг просыпаюсь
Я от крика своего ж.


МАТЕРИНСЬКА ВІРА

За вікнами в даль неупинно
Дорога біжить під уклін.
Чекає вона свого сина
І вірить: повернеться він.

Ось-ось – і заграє так само
Знайома в очах його синь.
«Стрічай же мене, – скаже, – мамо,
Це я повернувся, твій син».

Та знов – та ж безлюдна дорога,
По ній лише вітер десь мчить.
І в темнім кутку за порогом
Собака тужливо скавчить.

І тільки глухими ночами
Приходить синок в її сни,
Щоб знов на світанку від мами
Піти й не вертатись з війни.

Дорога біжить неупинно,
А вітер – по ній навздогін.
Чекає матуся на сина
І вірить: повернеться він...

БАГРАМСКИЙ ГРАНИТ

Лишь закрою глаза – предо мною
Снова камни в заплатах крови.
И лежат тут и там шурави,
Со своей расставаясь весною.

Бьют почти что в упор ДШКа,
Ни вперёд, ни назад нет дороги.
Справа скал накренились отроги,
Слева – пропасть, ой, как глубока.

Впереди в обгоревшей тельняшке,
Матеря со слезами зенит,
Головой на баграмский гранит
Рухнул друг и напарник мой Сашка.

Вновь тоска больно сдавит мне грудь,
На весь мир буду снова я злиться,
И друзей моих мёртвые лица
Не дадут до утра мне уснуть.


АФГАНСКИЕ ДОРОГИ

Мне бы выспаться немного,
Только сон мой не спешит.
Вновь афганская дорога
Памятью моей бежит.

Снова те же скалы, скалы,
Пылевая круговерть...
За дувалами – дувалы,
А за ними где-то смерть.

За преградою – преграда,
За горой – встаёт гора.
Там душманские засады
И солисты – снайпера.

Смерть... минует, не минует?
Знает лишь один Аллах.
Где ромашку ту найду я,
Чтоб узнать на лепестках?

Эх. афганские дороги!
Не кончается вам счёт...
Мне бы выспаться немного,
Только сон всё не идёт.


ЧУЖИЕ ТЮЛЬПАНЬІ

Ах, тюльпаны далёкой земли.
Вдаль плывут и плывут облака,
Словно наших надежд корабли,
Словно юности нашей река.

Навидался, тюльпаны, я вас.
Видел те. что пленят красотой,
И те «чёрные», что многих из нас
Уносили на крыльях домой.

Ах, тюльпаны далёкой земли,
Вы ярчей и ярчей с каждым днём.
Вечным пламенем вы проросли
В растревоженном сердце моём.

БОЙОВІ ПОБРАТИМИ

В небі хмаринки, неначе ті вершники
В білій святковій кольчузі.
Серце завмерло, хоча вже не вперше
Ми зустрічаємось з друзями.

Ось вони, ті, що вернулися з далечі,
Ті, хто щасливу мав долю,
Вже у минулому вибухи, згарища,
Серце наповнене болем.

Ось вони, вже посивілі, наморені,
Груди в зірках і медалях...
Смерть залишивши в туманному мороці
За гіндукушськими далями.

ПРИХОДЬ У СНИ МОЇ

Приходь у сни мої, приходь,
Хоч наше літо відцвіло.
З собою спогади приводь –
Про все, що поміж нас було.

Приходь до мене навесні,
І в час осінніх злив і гроз,
І як жоржини у вікні
Повимальовує мороз.

Приходь, кохана, в сни мої,
Хай буде для душі розмай,
У тиху ніч і в буревій
Тебе чекатиму, ти знай.

Приходь... Погане все забудь.
Наснись, прошу тебе, наснись.
Хоча б у снах моїх побудь
Такою, як була колись.

Приходь у сни – хай все мине,
Хай в твоїм серці холоди,
Приходь, як навіть вже мене
Забудеш назавжди.

---

Владимир Карлов родился 7 июля 1952 года в Торецке (Дзержинске) Донецкой области, где и проживает в настоящее время. Окончил восьмилетку и горный техникум, образование – средне-техническое. Воинскую службу проходил в Группе советских войск в Германии. После демобилизации вернулся в родной город и начал работать на шахте. На пенсию вышел в 1996 году, но ещё работал до 2013 года. Поэзией серьёзно увлёкся в конце восьмидесятых. Публиковался в газетах «Дзержинский шахтёр» и «Голос Донбасса», альманахах «На семи ветрах», «Вольные стражи весны», литературном журнале «Пять стихий», сборнике «Рыцари слова». 
Владимир Васильевич Карлов – член Межрегионального союза писателей. Автор книги «Я родом с Тополей», лауреат международного поэтического конкурса «Звезда Рождества», Запорожье, 2016 г. Дипломант конкурса «Тамановские чтения», Красноармейск, 2016 г.
Награждён  знаками «Шахтёрская слава» третьей степени и «За успехи».

Закат такие милые черты
Окрашивает траурной каймою.
Сегодня, мама, этот вечер ты,
Я знаю, проведёшь вдвоём со мною…
И вспомнишь, как я, сделав первый шаг,
Тянул к тебе испуганно ручонки,
Как в первый раз, волнуясь, чуть дыша,
Пошёл я на свидание к девчонке.
Ты говоришь, а в голосе слеза
И часто ослабевшею рукою
Ты крестишься, взглянув на образа,
С годами стала набожной такою.
Совсем уже истлела вся душой,
Ведь так давно в разлуке мы с тобою.
И хочется, забыв, что я большой,
Приникнуть к маме нежно головою.
А мама мокрый комкает платок,
И судорожно вздрагивают плечи,
Ну что ж ты не ответишь мне, сынок?
Ну да, я ничего ей не отвечу.
Звучит любимый голос в тишине,
Душа моя теплом его согрета,
А я убит в Афгане на войне,
И мама говорит с моим портретом.

***
Мне говорят о том, что время лечит,
Что всё забудется с теченьем лет,
Но до сих пор оттягивает плечи
И душит по ночам бронежилет.
Как наяву, увижу вдруг дорогу,
Где, вспыхнув ослепительно, погас,
Перемолов машину и Серёгу,
Преподнесённый «духами» фугас.
Сопротивляюсь случаю слепому,
Тому, что через миг погубит нас,
И Толяну, тогда ещё живому,
Последний отдаю боезапас.
Пылает обречённая колонна,
Горами, как стеной, окружена,
И вздрогнула в испуге полусонном
Разбуженная криками жена.
Не говорите мне, что время лечит,
Те, кто скрывался за чужой спиной,
Тот, кто душой и телом искалечен,
Всё измеряет мерою иной.

***
Мы уже никому не обязаны
На развалинах бывшей страны,
Лишь кровавою памятью связаны
Искалечившей судьбы, войны.
Где, с трудом поборов чувства рвотные,
Среди чуждых нам гор и песков,
Собирали мы «грузы двухсотые»
Из разбросанных взрывом кусков.
Где, сойдясь, как противники лютые,
В исполненье химерных долгов,
Убивали, в кроссовки обутые,
Мы, обутых в галоши, врагов.
И в избе ли, в украинской хате ли,
В кишлаках среди горных цепей,
Одинаково плакали матери
На врагов разделённых детей.
Пусть навечно останутся в памяти,
Непохожестью, каждый своей,
В городской обобщённые памятник
Лица каменных их сыновей.

***
Сегодня снова я солдат,
Хотя давно, по сути, бывший,
Уже минуло столько дат,
Как из чужой страны я вышел.
Я пью законные сто грамм,
Течёт неспешная беседа,
Бередят боль заживших ран
Вопросы трудные соседа:
– Тебе, в кошмаре той войны,
Пришлось схватиться в рукопашной?
Вот, мы сейчас с тобой одни,
Скажи мне честно, было страшно?
Я отвечаю: что за бред,
В засаде, в БТР. подбитом,
Поверь мне на слово, сосед,
Не страшно было лишь убитым.

***
Я днём в реальности живу,
А по ночам, такая штука,
В тревожных снах, как наяву,
Я мимолётно вижу внука.
Мой внук проходит стороной
И так досадно, и обидно –
Ко мне повёрнут он спиной
И мне лица его не видно.
Ну на кого же он похож,
На мать, отца или на деда,
И почему в мой дом не вхож,
Куда уходит он бесследно?
Я в первый класс бы с ним пошёл,
Учился прыгать на скакалке,
Я с ним сходил бы на футбол
И посидел с ним на рыбалке.
Кричу вдогонку я: «Постой!»
Внук ожидать меня не станет,
Уйдёт…
       Мой сын был холостой,
И юным он погиб в Афганистане.
Вот так теперь я и живу,
Такая вот со мною штука,
Встречаю в снах, как наяву,
Я не родившегося внука.

Владимир КАРЛОВ.

---

Кожен раз отой дух війни…

У старому альбомі – мить
На пожовклих долонях доль
Юних спогадів миготить,
Наче просто кіношна роль.

Знову травень почав цвісти
У відлунні минулих битв,
А у мами – його листи
У обіймах усіх молитв.

А у мами – намистом сліз
Кожен крок на її поріг,
Аби радість конверт приніс,
Лиш би Бог його уберіг!

А у мами – хустина та,
Що з далеких чужих світів,
І любові зоря свята,
Із якою таки вцілів!

А гітари його струна
Зазвучить караваном літ,
Бо була вона, та війна,
І перерваний чийсь політ.

У старому альбомі – день,
А заплющує очі – сон:
У прощанні усіх прощень
І у серці, що збило тон.

Кожен раз отой дух війни
І мовчання чиїхось ран,
Міцним потиском рук – сини,
І завжди поряд він, Афган…

     Чомусь саме поетичні рядки найпершими обережно й трепетно лягли на новий аркуш, перш ніж почуте, побачене і відчуте мною знайшло своє відображення іще в одній історії українського «афганця – цього разу рядового, зв’язківця, кавалера медалей «За бойові заслуги» і «За отличную воинскую службу» другого ступеня, інших нагород новодністровця Анатолія Грищука.
    Вісімнадцятирічний хлопець із Розкопинців був вихований родиною у дусі патріотизму, на яскравому прикладі земляків, котрі повернулися додому, виконавши інтернаціональний обов’язок. Лише йому одному було відомо, чому тоді у Сокирянському райвійськкоматі він так довго і наполегливо залишався останнім у черзі призовників. На запитання комісії, де бажає служити, Толя відповів коротко: «Афганістан», у відповідь на що військком В. Гетьман сказав: «От вам і живий приклад патріотизму!» А потім особисто супроводжував хлопця до Славутського розподільчого пункту. Далі була навчальна частина в Кіровакані, де вивчали основи багатьох спеціальностей, а відтак – і Афганістан.
   У провінції Кундуз у складі Обмеженого контингенту радянських військ служив із квітня 1986-го до травня 1988-го у батальйоні зв’язку. Розуміючись і люблячи техніку з дитинства, маючи водійські права, Толя спочатку з легкістю довів до ладу запропоновану командиром машину, а згодом почав торувати свою нелегку афганську стежку на хвилях радіозв’язку.
    А між тим сім’я навіть і не здогадувалась, де він служить: ну як їм про це розказати, коли на той час про війну вже говорили відкрито і горем було густо всіяно подвір’я сотень, тисяч родин?! Тому, пригадавши історію свого діда Миколи, у листах додому писав, що служить, як і той, у Монголії. Та от коли військове керівництво прийняло рішення відправити батькам, Миколі Івановичу і Марії Миколаївні, листа вдячності, молодому солдатові довелося рішуче рятувати ситуацію: на допомогу прийшла сестра Галя (благо, що звістки, незважаючи на війну, «долітали» за три-чотири дні!),  і коли в урочистій обстановці у райвійськкоматі за зразкову службу сина звучала така до сліз і болю хвилююча вдячність, разючу несподіванку вдалося оминути, бо Галя зуміла напередодні дібрати батькам потрібних слів правди…
   Натомість із усією тремтливо-ніжною любов’ю мама щонеділі упродовж цих довгих двох літ замовляла службу за його здоров’я у церкві – таки вимолила, таки уберегла. Бо ж як інакше тепер тлумачити один і той же страхітливий сон Анатолія: він один в оточенні душманів, без зброї і техніки – і лише їхні спопеляючі погляди… І все, щоразу прокидався у невідомості. Хтозна, що то за попередження було від долі, але мамина любов врятувала, бо за увесь час, де б не був на чужій землі, яке б завдання не виконував, жодного разу навіть не зачепило!
   А от його листи Марія Миколаївна і досі зберігає – трепетним спомином про роки важкого очікування, яке щоднини краяло серце отим «а раптом…», тривожного і щемного виглядання листоноші з омріяним конвертом і, звичайно ж, незабутню травневу днину 88-го.
   …Хвилини незабутньо-піднесеного відліку часу до повернення з війни додому нам, стороннім, уявити неможливо, яких би ми слів і відчуттів не додавали: таке лиш переживається у звучанні кожної струночки єства під час перельоту Кундуз–Ташкент у передчутті запаху рідної землі, уповільнено-принадного вдихання СВОГО повітря під чисто-усміхненим поглядом СВОГО неба! У щасливо примруженій усмішці весняної природи, що як ніколи дивувала своєю зеленню обабіч дороги Ташкент–Львів–Чернівці–Сокиряни, яка година за годиною наближала до рідного порогу. У всьому, в кожній дрібничці, від яких затамовував подих, від яких бракувало повітря. А чи можна взагалі описати щасливий зойк батьків, коли від сина відділяло яких ось кілька кроків! Можна лише уявляти, яким скарбом залишалися для рідних його подарунки, а для Марії Миколаївни впродовж багатьох років – ота афганська хустина, що вдалося привезти, незважаючи на сувору перевірку перед кордоном.
   Це вже потім, читаючи на меморіальній дошці воїнам-інтернаціоналістам на стіні Новодністровської школи ім’я Ігор Рибін, Анатолій Грищук неодмінно згадуватиме, як познайомився з ним у Славуті на розподільчому пункті. Дізнавшись, що в Толі є права і освіта зв’язківця, юнак якось пророче шкодуючи сказав: «А я потрапив у піхоту, точно  одразу вляпаюсь». І вже тільки після повернення додому Толя, який мало не вирушив до Новодністровська на зустріч із земляком, дізнався від сестри, що стрічатися, на жаль, нема з ким – Ігор загинув...
   Ворушитиметься тривожним спогадом і бій в ущелині Чау-Гані, в якому загинуло вісімнадцятеро бійців, а п’ятеро зникло безвісти; і випадок із машиною, в якій відмовив один двигун, тож довелося втрьох із бойовими товаришами наодинці, вже без колони, повертатися у розташування частини, і це через загрозливу зелену зону – «зеленка» відібрала у тій війні не одну тисячу молодих життів…
   Укотре згадає батько двох дорослих синів, що вже стали старшими за нього, який пішов на війну, омріяний шлях повернення – виведення радянських військ з території Афганістану. Тоді, вночі, їхню колону обстріляли з кишлака трасуючими кулями; під час поворотів башти БТРа один піхотинець упав, і виявили це не одразу. Однак бійця не залишили, повернулися, врятувавши від смерті вже практично на порозі рідної землі. За ісламським календарем тоді був 1409 рік…
   Усе згадається, як би літа не переколошматили змінами режимів і влади, як би не вражало до болю ставлення до «афганців».  Але, дякувати Богу й маминим молитвам – живий, не загубився у перипетіях долі, не втратив совісті й мужності, знайшов і реалізував себе як майстер – золоті руки, чиї ексклюзивні меблі прикрашають не одне помешкання. На батьківській землі посадив сад і доглядає за ним разом із синами, ставши для них яскравим прикладом і непохитним авторитетом. І лише фотографії зі старого альбому ще розкажуть онукам і правнукам… Нащадкам…

---

      Обпалена війною душа людини чимось схожа на обпалене вогнем дерево. Вона зі своїми ранами беззахисна проти суспільних вітрів, й від того корінням та єством прагне чимдуж триматися за  свою пам’ять і землю, які додають сил. Тому саме таким людям потрібна допомога, спілкування і увага свого покоління. У цьому впевнений воїн-інтернаціоналіст, заступник голови Шепетівської спілки ветеранів Афганістану Олександр Гуринович.
       — Знаєте, про воїнів-«афганців» сказано чимало, але жодні слова не можуть передати тієї звитяги, мужності та відданості, з якими наші солдати виконували свій військовий обов’язок. Багато з них полягло на чужині, багато повернулось з Афганістану інвалідами, але усі, хто вижив, зі сльозами на очах згадують ті страшні події, — каже Олександр Васильович. — Наша мета — донести той біль душі, пам’яті іншим, щоб подібне не повторилось...
      У колі «афганців» на дружніх зустрічах заведено третім  солдатським тостом вшановувати пам’ять загиблих побратимів. Однак для нині сущих воїнів-інтернаціоналістів  справою життя стало донести всю  правду про Афганську війну. Тут уже третій тост — як заповідь життя…
      А розпочалось оте, так би мовити, ткання життєвого рушника Олександра Гуриновича у селі Комори, що у Зарічнянському районі на Рівненщині, на березі Прип’яті, на кордоні з Білоруссю. Це саме та поліська глибинка, де сплелися воєдино народна білоруська простота і щирість, добродушність українця-поліщука, а як на загал, то непідкупна любов до рідної землі.
      Із Шепетівщиною пов’язав свою долю у 1977 році. Тут навчався у технікумі бухгалтерського обліку. Згодом працював на заводі культиваторів. Фактично свою трудову діяльність Олександр розпочав у неповні шістнадцять. А у листопаді 1978 року його призвали до армійських лав. Він і ще сімнадцять краян в один день згодом потраплять до Афганістану.
      Через роки Олександр Гуринович не раз себе запитував, чому саме їм випала така доля. Адже спершу служив у Стрию на зенітно-ракетному комплексі водієм  транспортно-заряджувальної машини, возив ракету вагою до двох тонн. І раптом – бойові дії на чужині серед ворожих до тебе гір і незнайомих звичаїв. Це був грудень 1979 року, коли у ДРА ввели Обмежений контингент радянських військ.
      Відповідь була одна: мали високий рівень, як тоді казали, бойової та політичної підготовки. А усі разом були згуртованою армійською сім’єю. Відтак і в Афганістані виконували, по суті, ту саму місію, що й на  Батьківщині, – стояли на варті мирного неба.
     …Дорога на Афган через перевал Саланг пролягла під кулями душманів. Не всі тоді дійшли до бази дислокації чотирьох ракетних комплексів, які охороняли аеропорт у Баграмі.
       А згодом подібні обстріли стали звичним явищем у бойових буднях Олександра, якому випала місія постійного ризику – доставка боєприпасів з Ашхабада на територію ДРА. Ці регулярні рейси, під час яких доводилося бути по три доби за кермом, виснажували. Та не це було найгіршим на чужині… Отой біль від втрат товаришів і досі відлунює у спогадах.
      Під час однієї з атак на автоколону загинуло дев’ятеро бійців. Серед них — побратим по зброї Богдан Липа з Львівщини, його  посмертно було нагороджено орденом Червоної Зірки. Не на одному землякові залишив Афган свій знак у вигляді кульового чи осколкового поранення. От і  Михайло Михальчук з Шепетівщини, підірвавшись на міні, отримав  два десятки осколкових «гостинців». Після того як хлопця комісували, він з болячками  протягнув тринадцять років…
      І на базі було неспокійно, вони завжди перебували  під прицілом душманів. Жили у наметах, а спали з автоматом, намотавши його ремінь на руці, згадує Олександр.
      — А коли настав час демобілізації, то до рідного кордону подався на своїй машині. В один день зі мною звільнилися також шепетівчанин Олександр Пікос і Костянтин Коновалов з Донецька. До речі, зі мною служили ще Дмитро Ковальчук з Великої Решнівки і Сергій Забужко з Полонного. Це із ближніх земляків, які служили у ДРА. Ми були одними з перших, хто демобілізувався з Афганістану.
      А далі було повернення на завод. Не оминули біографію воїна-«афганця» й реалії ринкової доби, коли доводилося виживати завдяки працьовитим рукам. Проте у житті Олександра Васильовича є речі, які не підлягають ніяким змінам. До них, безперечно, належать спогади, переконання, цінності, пов’язані насамперед із сім’єю, Батьківщиною.
      І, звісна річ, чільне місце в житті Олександра Гуриновича посідає спілка ветеранів Афганістану, адже він стояв біля організаційних витоків суспільного руху місцевих «афганців». Разом з багаторічним керівником  спілки Валерієм Окорським, Ігорем Алєксєєвим та іншими воїнами-інтернаціоналістами тоді ще під егідою місцевого комсомолу займалися дітьми, підготовкою молоді до служби в армійських лавах.
     Як пригадує Олександр Васильович, оскільки це було йому ближче, то взявся за технічну частину. Відкрили мотоспортивну секцію. Техніку для занять збирали по гвинтиках. А вихованці  виявляли неабиякі здібності й таланти – ставали переможцями змагань, зокрема республіканських… 
     Створили навіть свій вокально-інструментальний ансамбль. І один з найперших концертів група аматорів-«афганців»  Шепетівщини дала у рідному селі Олександра Гуриновича – Коморах. Це було 10 березня 1990 року, пригадує він,  з нагоди десятої річниці  загибелі його троюрідного брата Валерія Дороніна. До речі, той служив у Афганістані разом із Сергієм Зайчуком і загинув за місяць до того, як така ж доля спіткала побратима по зброї, хлопця з Шепетівщини.
      Відтоді як створили свою організацію, минуло майже тридцять років. Для Олександра Гуриновича цей проміжок часу позначений уболіванням за свою, «афганську» справу, і, за підтримки товаришів, він був завжди на передовій. І як заступник голови спілки, і як член міської ради ветеранів, і як найперший учасник багатьох військово-патріотичних заходів, він активний і в громадському житті міста. Два скликання обирався депутатом міської ради. Отож, думається, вручена Олександру Гуриновичу Грамота Верховної Ради України – це насамперед відзначення його активної громадянської позиції.
      — За нашою роботою про нас і люди знають, — каже Олександр Васильович. — Найперші завдання, які стоять перед нами нині, – згуртування воїнів-інтернаціоналістів, вирішення різних проблем життя «афганців», їхнього соціального захисту.
      Кількість членів нашої спілки чимала — більше трьохсот колишніх воїнів побували у гарячих точках планети, виконуючи військовий обов’язок, і вони потребують нашої підтримки. До речі, понад 90 з них нагороджені бойовими орденами і медалями, а 16 удостоїлися високих відзнак двічі.
       Коло невирішених питань, які стосуються нашої ветеранської когорти, досить обширне. Тим більше, якщо сюди додати ще й такі, як піклування про сім’ї загиблих. Тому наше завдання — й надалі захищати інтереси ветеранів, допомагати членам спілки та їхнім сім’ям долати негаразди нашого життя.

---

 У селі Поляни Березнівського району на Рівненщині відбувся традиційний 29-й обласний турнір з волейболу пам’яті воїна-інтернаціоналіста Івана Холода, який героїчно загинув 11 травня 1980 року в Афганістані і нагороджений посмертно медаллю «За відвагу». Організаторами стали відділ у справах молоді та спорту Рівненської облдержадміністрації та обласна організація УСВА.
Представники облдержадміністрації, районної і місцевої влади, організатори та учасники турніру, ветерани-«афганці», учасники АТО, місцеві жителі й запрошені під час урочистого мітингу хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих в Афганістані та на сході країни. До пам’ятника І. Холоду поклали квіти.
Учні місцевої школи, де навчався загиблий герой, продемонстрували постановку, присвячену подіям афганської війни і спогадам про  І. Холода (на знімку).
До присутніх звернулися голова обласної організації УСВА В. Ф. Гурницький, начальник відділу у справах молоді та спорту облдержадміністрації В. В. Ліпський, заступник голови Березнівської райдержадміністрації А. В. Гудько, заступник голови райради Л. П.  Пилипчук, директор місцевої школи М. І. Огородник
Творчий гурт військово-патріотичної пісні з Чернігова підтримував бадьорий дух учасників змагань піснями на «афганську» тематику.
У змаганнях взяли участь представники 14 районних та однієї міської організації УСВА. Перше місце в напруженій боротьбі здобула команда Сарненської районної організації УСВА (капітан – В. П. Іванюк), друге – Рівненської міської організації УСВА (капітан – О .І. Борисов), на третьому – колектив Млинівської районної організації УСВА (капітан – М. М. Василищук). Кращим гравцем визнано учасника бойових дій в Афганістані В. П. Іванюка. Організаторам, командам-переможцям і учасникам голова РОО УСВА В. Ф. Гурницький вручив перехідний кубок, медалі, кубки, грамоти і цінні подарунки.
Турнір надав можливість не тільки оцінити спортивні досягнення ветеранів Афганістану та учасників АТО, а також дав нагоду поспілкуватися й повернутися думками в минуле, обговорити проблеми сьогодення.

---

У Тернополі відбувся XX ювілейний турнір з міні-футболу пам'яті загиблого в Афганістані лейтенанта Тараса Протасевича, нагородженого посмертно орденом Червоної Зірки.
Змагання організували голова Тернопільської міської організації УСВА Р. І. Храпцьо, голова обласної організації УСВА  С. Є. Лісовий за підтримки відділу сім’ї, молоді та спорту міської ради. Учасники і гості, серед яких був батько полеглого героя Любомир Васильович Протасевич, хвилиною мовчання вшанували пам'ять земляків, загиблих в Афганістані й на сході України.
Цього року в турнірі взяли участь шість команд. У боротьбі за головний приз зустрілися колективи СБУ Тернопільської області та 44-ї окремої артилерійської бригади Національної гвардії, які захищають територіальну цілісність і незалежність країни на сході. Гра закінчилася з рахунком 3:1 на користь  команди СБУ, яка виборола головний приз. На третьому місці – футболісти митниці.
Кращим гравцем турніру став член команди СБУ Василь Бутрин, кращим  воротарем – гравець команди Національної гвардії Тарас Андрущак, кращим захисником – гравець збірної Тернопільської митниці Віталій Мельников і кращим бомбардиром – гравець 44-ї окремої артилерійської бригади Володимир Томчук. Усім їм вручено цінні подарунки.
 

У селі Старі Петликівці на Тернопільщині з ініціативи Бучацької районної організації УСВА відбувся традиційний турнір з футболу, присвячений пам’яті загиблих в Афганістані.
Молодь села з хлібом і сіллю зустріла ветеранів афганської війни, які з’їхалися з усієї області. Учні місцевої  загальноосвітньої школи провели тематичний  ранок «Афганістан – це наші біль і пам’ять».
На урочистому відкритті турніру голова обласної організації УСВА Сергій Лісовий подякував усім, хто долучився до проведення змагань, і побажав спортсменам безкомпромісної боротьби на футбольному полі.
Автор-виконавець військово-патріотичної пісні Роман Лотецький і гурт «РД» виступили з концертною програмою, прозвучали пісні на «афганську» тематику, про мужність наших воїнів, які сьогодні захищають цілісність і незалежність України.
Футбольні баталії проходили у запеклій боротьбі. Цього разу перемогу в фіналі здобула команда села Переволоки, якій Сергій Лісовий вручив кубок.  Усі колективи відзначені грамотами, цінними подарунками і грошовими преміями. 
Правління Тернопільської обласної організації УСВА за вагомий особистий внесок і активну  роботу з щорічного проведення турніру пам’яті висловлює щиру подяку учаснику бойових дій в Афганістані Богдану Меньківу.

У Первомайську (Миколаївська область) відбувся турнір з футболу серед юнаків пам’яті загиблих в Афганістані.
На мітингу біля пам’ятного знака полеглим воїнам-інтернаціоналістам (на знімку) поблизу Свято-Варварівського храму присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих земляків, до пам’ятника поклали квіти.
Голова міського товариства ветеранів Афганістану Володимир Йонга подякував усім, хто бере участь і надає допомогу в проведенні турніру. Автотранспорт традиційно надало приватне підприємство «Талісман» (керівник – Тетяна Мусієнко).

У Нижньосірогозькому районі Херсонської області проведено турнір з футзалу пам’яті Юрія Бугаєнка, який загинув у Афганістані й нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.
Володарями кубка стали спортсмени команди «Шураві». Нагороди вручили начальник відділу у справах сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації Наталія Вязова і голова Нижньосірогозької районної організації ветеранів Афганістану  Юрій Кривцов.
Дієву допомогу організаторам надали Нижньосірогозький відділ освіти, молоді та спорту райдержадміністрації і голова Херсонського обласного комітету сприяння обороні України Іван Сабадаш.


По инициативе Купянского городского Союза ветеранов Афганистана (Харьковская область) состоялся турнир по футболу памяти погибших в Афганистане воинов-интернационалистов.
 
В финале команда «Факел» Двуречанского района победила купянских футболистов и завоевала кубок.
Лучшим нападающим турнира признан Денис Цыба (Купянск), лучшим защитником – Олег Подзыгун (Сватово), лучшим вратарем – Александр Судаков (Боровской район).

---

Харьковский городской Союз ветеранов Афганистана совместно с региональным центром «Инваспорт» провели шестой чемпионат области по спортивной рыбалке.
В соревнованиях на берегу озера возле села  Рясное Золочевского района приняли участие ветераны войны в Афганистане, спортсмены с инвалидностью и семьи погибших воинов.
Председатель Союза ветеранов Афганистана Московского района Харькова, начальник регионального центра «Инваспорт», ежегодный организатор Николай Овчаренко, заместитель председателя ХГСВА по работе с инвалидами Геннадий Ломакин и председатель Золочевского районного совета Леонид Канивец пожелали спортсменам и гостям удачи, хорошего улова и отличного настроения.
В соревнованиях приняли участие четыре команды, в том числе детская и женская. Самой большой наградой, кроме улова, спортивных кубков и подарков, стали незабываемые эмоции.
Хочется выразить благодарность от всех участников боевым побратимам – первому заместителю председателя областного совета, председателю ХГСВА Виктору Коваленко, председателю Золочевского райсовета Леониду Канивцу, депутату райсовета Анатолию Чалому, генеральному директору КСП «Патриот» Анатолию Тельнову, Николаю Овчаренко, Виктору Щегольковскому и Игорю Светличному.

      На березі  Борзенки відбувся VII міжрайонний турнір зі спортивної риболовлі серед учасників бойових дій та інвалідів, присвячений пам’яті загиблих в Афганістані і в АТО.
     Позмагатися  за «золоту» рибку і поділитися секретами риболовлі з’їхалися любителі з багатьох районів Чернігівщині і Києва. Учасники і гості поклали квіти до пам’ятного знака  загиблим воїнам-«афганцям» і вшанували їхню пам’ять та загиблих учасників АТО  хвилиною мовчання. 
    Громадська організація «Рибалки Борзни» за сприяння меценатів, міської ради  активно зариблює річку. Вже запущено мальків  білого амура, товстолобика, коропа. Тому перед початком змагань голова районного відділення УСВА, а за сумісництвом і головний суддя  Валерій  Молотов, настійливо просив випускати, звичайно, після зважування, такі види  риб назад у річку. Після оголошення правил і побажань 39 рибалок (по троє у команді) розійшлися по визначених жеребкуванням місцях. Щоб отримати переможний результат, командам відводилося чотири години.  Рибалити дозволялося поплавковою вудкою, фідером і спінінгом.
     Сонце піднімалося вище, вітер котив хвилі, погойдуючи поплавки. Таку погоду, мабуть, не тільки короп не любить, а й інша риба, бо відмовлялася клювати. Рибалки експериментували зі снастями, прикормами і приманками. Щоб щось упіймати, треба було мати спортивну удачу і чималу витримку.
     Дійство привернуло увагу багатьох місцевих жителів і гостей. Утворювалися групи підтримки. Не всиділи вдома й дружини  учасників змагань.
     Об одинадцятій годині настав заключний момент  – підрахунок результату. Вміння рибалити оцінювало журі. Після зважування улову перше командне місце посіли приборкувачі  крючків і волосіні з Бобровиці (2 кілограми 650 грамів, капітан команди – Віктор Акінцов), друге – у рибалок Чернігівського земляцтва у Києві  (капітан – Сергій Кудін), третє виборола команда організації «Рибалки Борзни» (капітан – Віктор Ковтун).
    Приїхали привітати учасників народний депутат Валерій Давиденко, за підтримки якого й відбулися змагання, перший заступник голови облради Валентин Мельничук, голова обласного відділення  УСВА, колишній мер Чернігова Олександр Соколов, в.о. голови райдержадміністрації Віктор Бондаренко, голова райради Віктор Горбащенко, міський голова Анатолій Койда. Переможці та учасники отримали в нагороду медалі, пам’ятні подарунки, призи, дипломи.
      Організатори запросили усіх до святкового столу з традиційною рибною юшкою, кулешем від голови Бахмацького осередку УСВА Валерія Колоші та іншим смачним частуванням. Ще довго рибалки обговорювали змагання, розповідали різні цікаві історії. 
    Одна така історія трапилася і на цих змаганнях. Через 35 років голова  Коропського районного відділення УСВА Іван Сиченко зустрівся з побратимом  Григорієм Ніколаєнком. Обидва служили медиками в Білій Церкві, а потім Івана відправили в Афганістан, а Григорій залишився в частині. Вони давно мріяли побачитися. На березі Борзенки й відбулася зустріч.
    Поверталися учасники додому з гарним настроєм і позитивними емоціями. Залишить турнір добрі емоції і в місцевих рибалок, бо напередодні його проведення члени громадської організації «Рибалки Борзни», зокрема Ігор Іващенко, Анатолій  Шкурко, Олег Шапіро  та інші за підтримки міської ради, яка надала трактор з косаркою, привели в порядок берег, викосивши траву та очерет.

---

Як повідомила Харківська міська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), відбулися зміни у часі проведення XI Всеукраїнського фестивалю патріотичної пісні «Солдати миру 21-го століття».
Замість дати, яка була надрукована в газеті «ТТ» і на сайті УСВА, що фестиваль заплановано на 13-15 жовтня, він відбудеться 7-8 жовтня 2016 року в малому залі Харківського національного академічного театру опери і балету імені М. В. Лисенка, на вул. Сумській 25.
Запрошуємо на фестиваль.