Українська Спілка ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів)
КОВТУН Анатолій Григорович – український державний діяч, правознавець.
Народився 30 вересня 1934 року в Кролевці Сумської області. У 1956 році закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю правознавство.
У 1956–1985 – в органах державної безпеки працював слідчим, старшим слідчим, керівником слідчих підрозділів, зокрема у 1978–1985 – начальником слідчого відділу Комітету державної безпеки Таджицької РСР.
У 1985–1990 – старший викладач криміналістики Вищої школи КДБ СРСР. У 1990 – 2003 – працював у Секретаріаті Верховної Ради України консультантом з 1994 – завідуючим секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», прийнятого у квітні 1991 р., «Про бюджетну систему України», брав активну участь у підготовці Закону Україні «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та щороку відслідковував питання його наповнення коштами при розгляді законів України «Про Державний бюджет».
У 1995–1999 – доцент кафедри криміналістики юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за сумісництвом. 2003–2012 – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Військове звання – полковник з 1980 р. Учасник бойових дій в Афганістані у 1980–1985 роках.
Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді та в апараті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
Нагороди: 14 медалей, Почесна Грамота Верховної Ради України, Почесна Грамота Верховної Ради Таджицької РСР, відзнаки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «За мужність», «За особливі заслуги у захисті прав людини», «За захист прав людини», нагороди УСВА «За заслуги», «За звитягу», інші відомчі нагороди і громадських організацій, зарубіжних держав.
КОВТУН Георгий Кириллович — украинский государственный деятель, начальник Главного управления разведки Службы безопасности Украины.
Родился 28 сентября 1930 г. в селе Виноградьевка Михайловского района Амурской области.
В 1945 г. окончил 7-летнюю школу в Райчихинске Амурской области До августа 1946 г. – разнорабочий в колхозе. Учился в судостроительном техникуме в Комсомольске-на-Амуре, Работал техником-технологом по обработке холодных металлов на судостроительном заводе.
В Советской Армии – с июля 1950 г. Курсант школы войсковых переводчиков (учебное заведение ГРУ) в Канске Красноярского края. После окончания направлен на работу в разведку погранвойск МВД. В органах госбезопасности – с декабря 1953 г. Службу начал в пограничных войсках МВД-КГБ в Забайкалье. В 1958–1962 – слушатель Высшей школы КГБ.
Занимал должности: помощник начальника ПОГО по оперативной работе, ОГ ПВ КГБ при СМ Белорусской ССР (1962–1965.); начальник ОО КГБ по Краснознаменному Тихоокеанскому пограничному округу КГБ (1965–1971); заместитель начальника отдела Управления кадров КГБ при СМ СССР (1971); заместитель, первый заместитель начальника Секретариата КГБ при СМ СССР – начальник дежурной службы (1971–1978); заместитель начальника Инспекторского управления КГБ СССР (1978–1979), в 1973–1979 – заочно учился в аспирантуре ВКШ КГБ им. Ф. Э. Дзержинского, кандидат юридических наук (1979); заместитель начальника войск Западного пограничного округа КГБ по разведке – начальник разведотдела (1979–1984); заместитель председателя КГБ Украинской ССР (1984 –1991).
С 1991 г. – в органах безопасности Украины: и.о. заместителя председателя Службы национальной безопасности Украины, заместитель председателя СНБУ, начальник Главного управления разведки. С декабря 1992 г. – в отставке. Генерал-майор (1979).
На ответственных должностях в правозащитных органах государства всегда с уважением относился к ветеранам войны, их боевому опыту, учитывал его в деятельности спецслужбы, поддерживал ветеранские организации, в том числе и Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
Награды: 2 ордена Красной Звезды (1977, 1984), орден Красного Знамени (1990), нагрудные знаки «Почетный сотрудник госбезопасности» (1967) и «Почесна відзнака ГУР СБ України» (2002), медали «За отличие в охране государственной границы СССР» (1958), «За безупречную службу» трех степеней и др.
Ушел из жизни 11 декабря 2004 года.
КОЗЛОВ Василь Андрійович – український військовий і музейний діяч.
Народився 25 квітня 1918 року в селі Іванині Пензенської області.
Життя Василя Андрійовича умовно можна поділити на два етапа: 35 років присвятив він прикордонним військам і 18 – служінню музейній справі. Людина своєї епохи, керівник свого часу, безкомпромісний, вимогливий, він сповна віддав себе безкорисливому служінню Вітчизні й своїм прикладом запалював інших.
Двадцятирічним юнаком розпочав Василь Козлов службу в прикордонних військах. На талановитого й ініціативного червоноармійця звернули увагу, він успішно просувався службовими сходами. Друга світова війна застала його на Далекосхідному кордоні. Мало кому відомо, що молодому військовику було доручено виконання важливого завдання державного значення – переправляти військові вантажі та бойову техніку, отримані по ленд-лізу, із США до далекосхідних портів СРСР. Це випробування на мужність, громадянську зрілість, командирську науку й навіть на дипломатичні навички Василь Козлов витримав гідно.
Згодом його перевели до Москви, в центральний апарат прикордонних військ, що послужило поштовхом до подальшого професійного зростання. Потім була служба на керівних посадах у прикордонних військах на Кавказі, у Прибалтиці, Молдавії, Білорусії та в Україні. Шлях від червоноармійця-прикордонника до генерал-майора, заступника начальника військ Червонопрапорного Західного прикордонного округу не був легким, адже час був складним і суворим. Суворим і вимогливим до себе і колег завжди залишався і генерал Козлов. Від підлеглих він вимагав професійності та самовідданості, власним прикладом демонструючи безкорисливе ставлення до роботи. Саме тому його авторитет у військах був беззаперечним.
Наприкінці 1973 року вийшов у відставку, а вже з 1976-го розпочався другий, не менш важливий, етап – робота на посаді директора Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941−1945 років. Здавалося б, що 58-річний генерал може жити і керувати спокійно, адже музей – не кордон. Але це був саме той період, коли будівництво нового Меморіалу над Дніпром прямувало до завершення. Тому директор зосередив усю свою енергію і талант керівника на пошук актуальних наукових підходів, нестандартних технологічних методів, креативних ідей. Він навчався новій справі сам і навчав підлеглих. вимагав творчо мислити, оперативно вирішувати завдання, працювати плідно й самовіддано.
За ініціативи В. А. Козлова було розпочато комплектування музейних експонатів, що висвітлювали участь СРСР у війні в Афганістані. У результаті плідної діяльності було підготовлено перші реліквійні виставки, а в травні 1992 року відкрилася перша на пострадянському просторі стаціонарна експозиція, фактично – перший державний музей, присвячений афганській війні. Це робилося коштами музею, на власний ризик керівництва, завдяки творчим зусиллями колективу. А генератором ідей був директор Меморіального комплексу – В. А. Козлов.
Непересічність особистості Василя Андрійовича виявилася і в його літературному доробку. Він був одним з авторів нарисів «Дозорные западных рубежей». Його перу належать повісті «Контрольна смуга», «Заслон», «Застава», «Огненное утро», «Крещенные огнем», присвячені воїнам-прикордонникам.
Василь Андрійович натхненно працював до останньої години свого життя, поки його майже силоміць не відвезли з кабінету до лікарні, де за дві години зупинилося втомлене серце. Це сталося 28 березня 1994 року.
Усе своє свідоме життя В.А. Козлов віддав службі Вітчизні, справі зміцнення її кордонів, збереженню героїчного минулого народу й правди історії в музейній експозиції. Самовіддана служба й безкорислива творча праця генерала відзначені бойовими і трудовими нагородами, серед яких ордени Леніна, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни тощо. Але головною нагородою для Василя Андрійовича є Меморіал над Дніпром, створений під його керівництвом, і пам'ять у серцях тих, хто жив, служив, працював поруч із ним.
КОЛОМІЄЦЬ Ірина Костянтинівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» (до 2014 р.),
Брала активну участь у створенні багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані, воїнам-інтернаціоналістам, у виховній роботі насамперед з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
КОЛЬЧИК Микола Михайлович – український державний діяч, правознавець.
Народився 13 травня 1933 року в Красногоровці Донецької області. У 1951 – закінчив середню школу з золотою медаллю, у 1956 – з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г.Шевченка за спеціальністю правознавство.
У 1956–1967 – працював у УКДБ по Волинській області оперативним уповноваженим в Берестецькому райвідділі, слідчим у слідчому відділі в Луцьку.
У 1967–1980 – слідчий, старший слідчий, слідчий в особливих справах слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР. 1980–1991 – юрисконсульт КДБ при РМ УРСР.
1991–1994 – консультант Секретаріату Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів, репресованих та воїнів-інтернаціоналістів. Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У 1994–1999 – старший консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
Заслужений юрист України,
Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
Нагороди: 12 медалей, нагороди УСВА «За заслуги», громадських організацій, відомчі нагороди, зарубіжних держав.
КОНДРАТЮК Наталія В’ячеславівна – кореспондент українського телебачення.
Її називали людиною, для якої професія і життя були синонімами. Понад двадцять років Н. Кондратюк присвятила телебаченню – починала як ведуча в редакції інформації «УТН», потім була коментатором у програмах «Вікна», «Вісті», очолювала бюро ГРТ в Україні, працювала на телеканалі «Україна».
Об’єктивно висвітлювала події війни в Афганістані та проблеми ветеранів у мирному житті, з повагою ставилася до ветеранів війни, підтримувала діяльність Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Померла 22 лютого 2008 року, похована на Байковому кладовищі у Києві.
КОНДРАТЬЄВ Ярослав Юрійович — генерал-полковник міліції, ректор Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, почесний професор Міжнародної кадрової академії, український державний діяч, правознавець.
Народився 15липня 1948 року в Стрию Львівської області в сім'ї робітника. З 1963 — студент Львівського технікуму залізничного транспорту.
В органах внутрішніх справ – з 1971 року: курсант Львівської спеціальної середньої школи міліції, інспектор, старший інспектор, начальник відділення, начальник відділу управління карного розшуку УВС Львівського облвиконкому. У 1980 році закінчив юридичний факультет Львівського національного університету імені І. Франка. У 1980–1983 — начальник відділу, а з 1983 — заступник начальника управління карного розшуку УВС міста Києва. З 1985 — заступник начальника управління, з 1987 — начальник управління карного розшуку МВС України.
У 1986–1989 – брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де виявив мужність і самовідданість при виконанні службових обов'язків
У 1990–1994 — народний депутат України, голова Постійної комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, член Президії Верховної Ради України. З 1993 року – начальник (за сумісництвом) Національного центрального бюро Інтерполу.
З 1994 року — ректор Української академії внутрішніх справ України, член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України й водночас – керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю цього комітету, член Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки, член правління Кримінологічної асоціації України, президент Української секції Міжнародної поліцейської асоціації.
Під його керівництвом сформувався новий науковий напрям з розробки проблем юридичної психології, психології особистості й психології діяльності правоохоронних органів, оперативно-розшукової та слідчої психології.
Ярослав Кондратьєв – автор понад 100 наукових робіт, трьох монографій, співавтор чотирьох монографій, п'яти підручників, автор і співавтор багатьох навчальних і науково-методичних посібників, брошур, статей, які знайшли своє втілення у навчальному процесі юридичних навчальних закладів і правоохоронній практиці.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат Премії імені Ярослава Мудрого за видатні досягнення в науково-дослідницькій діяльності з проблем правознавства (2002).
Працюючи у Верховній Раді України, відстоював права ветеранів війни і служби у правоохоронних органах. На посаді ректора Національної академії внутрішніх справ України приділяв пріоритетну увагу підготовці фахівців МВС з урахуванням досвіду ветеранів. Підтримував діяльність ветеранських організацій, зокрема Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Нагороди: медалі «За військову доблесть», «За трудову відзнаку», «За бездоганну службу» трьох ступенів, «За працю і звитягу» «За бойову співдружність»; тощо, нагрудні знаки «За відмінну службу в МВС», «За відзнаку в службі», «Почесний знак МВС України», «Відмінник міліції», нагороди УСВА.
Помер 28 квітня 2005 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
КОСТЫРЯ Анатолий Арсентьевич – активный член Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), историк, доктор наук, профессор, академик Международной кадровой академии.
Родился 29 января 1954 года в Красноармейске Донецкой области. Окончил в 1978 году исторический факультет Высшей комсомольской школы при ЦК ВЛКСМ.
С 1978 года – на государственной службе в России, Таджикистане, Узбекистане, с 1999 года работал в Украине: помощником председателя УСВА, начальником отдела Государственного комитета Украины по делам ветеранов. Государственный служащий Украины 5 ранга.
С 2003 года перешел на научно-исследовательскую работу, одним из главных направлений которой стало применение научного подхода в изучении творческого наследия об Афганской войне и ее последствиях.
Автор монографии «Историография, источниковедение, библиография спецоперации СССР в Афганистане (1979–1989 г.г.)», соавтор словаря-справочника «Военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане», учебника для высшихучебных заведений «Політична історія України XX століття», монографии «Историография войны в Афганистане (25 декабря 1979 – 15 февраля 1989 г.г.)», автор более 70 научных, публицистических статей по проблемам политической истории XX века, военно-политической спецоперации СССР в Афганистане.
Постоянно сотрудничал с газетой УСВА «Третій тост», на страницах которой печатались его статьи.
Анатолий Арсентьевич в последнее время жил на малой Родине, много сил отдавал научно-педагогической и творческой деятельности, работал заместителем председателя Донецкой областной организации УСВА, участвовал в общественно-политической жизни организации и региона.
За активную жизненную позицию и научный труд награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины, наградами УСВА.
Ушел из жизни 1 декабря 2010 года, похоронен на родине.
Народився 30 вересня 1934 року в Кролевці Сумської області. У 1956 році закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю правознавство.
У 1956–1985 – в органах державної безпеки працював слідчим, старшим слідчим, керівником слідчих підрозділів, зокрема у 1978–1985 – начальником слідчого відділу Комітету державної безпеки Таджицької РСР.
У 1985–1990 – старший викладач криміналістики Вищої школи КДБ СРСР. У 1990 – 2003 – працював у Секретаріаті Верховної Ради України консультантом з 1994 – завідуючим секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», прийнятого у квітні 1991 р., «Про бюджетну систему України», брав активну участь у підготовці Закону Україні «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та щороку відслідковував питання його наповнення коштами при розгляді законів України «Про Державний бюджет».
У 1995–1999 – доцент кафедри криміналістики юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за сумісництвом. 2003–2012 – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Військове звання – полковник з 1980 р. Учасник бойових дій в Афганістані у 1980–1985 роках.
Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді та в апараті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
Нагороди: 14 медалей, Почесна Грамота Верховної Ради України, Почесна Грамота Верховної Ради Таджицької РСР, відзнаки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «За мужність», «За особливі заслуги у захисті прав людини», «За захист прав людини», нагороди УСВА «За заслуги», «За звитягу», інші відомчі нагороди і громадських організацій, зарубіжних держав.
КОВТУН Георгий Кириллович — украинский государственный деятель, начальник Главного управления разведки Службы безопасности Украины.
Родился 28 сентября 1930 г. в селе Виноградьевка Михайловского района Амурской области.
В 1945 г. окончил 7-летнюю школу в Райчихинске Амурской области До августа 1946 г. – разнорабочий в колхозе. Учился в судостроительном техникуме в Комсомольске-на-Амуре, Работал техником-технологом по обработке холодных металлов на судостроительном заводе.
В Советской Армии – с июля 1950 г. Курсант школы войсковых переводчиков (учебное заведение ГРУ) в Канске Красноярского края. После окончания направлен на работу в разведку погранвойск МВД. В органах госбезопасности – с декабря 1953 г. Службу начал в пограничных войсках МВД-КГБ в Забайкалье. В 1958–1962 – слушатель Высшей школы КГБ.
Занимал должности: помощник начальника ПОГО по оперативной работе, ОГ ПВ КГБ при СМ Белорусской ССР (1962–1965.); начальник ОО КГБ по Краснознаменному Тихоокеанскому пограничному округу КГБ (1965–1971); заместитель начальника отдела Управления кадров КГБ при СМ СССР (1971); заместитель, первый заместитель начальника Секретариата КГБ при СМ СССР – начальник дежурной службы (1971–1978); заместитель начальника Инспекторского управления КГБ СССР (1978–1979), в 1973–1979 – заочно учился в аспирантуре ВКШ КГБ им. Ф. Э. Дзержинского, кандидат юридических наук (1979); заместитель начальника войск Западного пограничного округа КГБ по разведке – начальник разведотдела (1979–1984); заместитель председателя КГБ Украинской ССР (1984 –1991).
С 1991 г. – в органах безопасности Украины: и.о. заместителя председателя Службы национальной безопасности Украины, заместитель председателя СНБУ, начальник Главного управления разведки. С декабря 1992 г. – в отставке. Генерал-майор (1979).
На ответственных должностях в правозащитных органах государства всегда с уважением относился к ветеранам войны, их боевому опыту, учитывал его в деятельности спецслужбы, поддерживал ветеранские организации, в том числе и Украинский Союз ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов).
Награды: 2 ордена Красной Звезды (1977, 1984), орден Красного Знамени (1990), нагрудные знаки «Почетный сотрудник госбезопасности» (1967) и «Почесна відзнака ГУР СБ України» (2002), медали «За отличие в охране государственной границы СССР» (1958), «За безупречную службу» трех степеней и др.
Ушел из жизни 11 декабря 2004 года.
КОЗЛОВ Василь Андрійович – український військовий і музейний діяч.
Народився 25 квітня 1918 року в селі Іванині Пензенської області.
Життя Василя Андрійовича умовно можна поділити на два етапа: 35 років присвятив він прикордонним військам і 18 – служінню музейній справі. Людина своєї епохи, керівник свого часу, безкомпромісний, вимогливий, він сповна віддав себе безкорисливому служінню Вітчизні й своїм прикладом запалював інших.
Двадцятирічним юнаком розпочав Василь Козлов службу в прикордонних військах. На талановитого й ініціативного червоноармійця звернули увагу, він успішно просувався службовими сходами. Друга світова війна застала його на Далекосхідному кордоні. Мало кому відомо, що молодому військовику було доручено виконання важливого завдання державного значення – переправляти військові вантажі та бойову техніку, отримані по ленд-лізу, із США до далекосхідних портів СРСР. Це випробування на мужність, громадянську зрілість, командирську науку й навіть на дипломатичні навички Василь Козлов витримав гідно.
Згодом його перевели до Москви, в центральний апарат прикордонних військ, що послужило поштовхом до подальшого професійного зростання. Потім була служба на керівних посадах у прикордонних військах на Кавказі, у Прибалтиці, Молдавії, Білорусії та в Україні. Шлях від червоноармійця-прикордонника до генерал-майора, заступника начальника військ Червонопрапорного Західного прикордонного округу не був легким, адже час був складним і суворим. Суворим і вимогливим до себе і колег завжди залишався і генерал Козлов. Від підлеглих він вимагав професійності та самовідданості, власним прикладом демонструючи безкорисливе ставлення до роботи. Саме тому його авторитет у військах був беззаперечним.
Наприкінці 1973 року вийшов у відставку, а вже з 1976-го розпочався другий, не менш важливий, етап – робота на посаді директора Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941−1945 років. Здавалося б, що 58-річний генерал може жити і керувати спокійно, адже музей – не кордон. Але це був саме той період, коли будівництво нового Меморіалу над Дніпром прямувало до завершення. Тому директор зосередив усю свою енергію і талант керівника на пошук актуальних наукових підходів, нестандартних технологічних методів, креативних ідей. Він навчався новій справі сам і навчав підлеглих. вимагав творчо мислити, оперативно вирішувати завдання, працювати плідно й самовіддано.
За ініціативи В. А. Козлова було розпочато комплектування музейних експонатів, що висвітлювали участь СРСР у війні в Афганістані. У результаті плідної діяльності було підготовлено перші реліквійні виставки, а в травні 1992 року відкрилася перша на пострадянському просторі стаціонарна експозиція, фактично – перший державний музей, присвячений афганській війні. Це робилося коштами музею, на власний ризик керівництва, завдяки творчим зусиллями колективу. А генератором ідей був директор Меморіального комплексу – В. А. Козлов.
Непересічність особистості Василя Андрійовича виявилася і в його літературному доробку. Він був одним з авторів нарисів «Дозорные западных рубежей». Його перу належать повісті «Контрольна смуга», «Заслон», «Застава», «Огненное утро», «Крещенные огнем», присвячені воїнам-прикордонникам.
Василь Андрійович натхненно працював до останньої години свого життя, поки його майже силоміць не відвезли з кабінету до лікарні, де за дві години зупинилося втомлене серце. Це сталося 28 березня 1994 року.
Усе своє свідоме життя В.А. Козлов віддав службі Вітчизні, справі зміцнення її кордонів, збереженню героїчного минулого народу й правди історії в музейній експозиції. Самовіддана служба й безкорислива творча праця генерала відзначені бойовими і трудовими нагородами, серед яких ордени Леніна, Червоного Прапора, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Вітчизняної війни тощо. Але головною нагородою для Василя Андрійовича є Меморіал над Дніпром, створений під його керівництвом, і пам'ять у серцях тих, хто жив, служив, працював поруч із ним.
КОЛОМІЄЦЬ Ірина Костянтинівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» (до 2014 р.),
Брала активну участь у створенні багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані, воїнам-інтернаціоналістам, у виховній роботі насамперед з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
КОЛЬЧИК Микола Михайлович – український державний діяч, правознавець.
Народився 13 травня 1933 року в Красногоровці Донецької області. У 1951 – закінчив середню школу з золотою медаллю, у 1956 – з відзнакою юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г.Шевченка за спеціальністю правознавство.
У 1956–1967 – працював у УКДБ по Волинській області оперативним уповноваженим в Берестецькому райвідділі, слідчим у слідчому відділі в Луцьку.
У 1967–1980 – слідчий, старший слідчий, слідчий в особливих справах слідчого відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР. 1980–1991 – юрисконсульт КДБ при РМ УРСР.
1991–1994 – консультант Секретаріату Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів, репресованих та воїнів-інтернаціоналістів. Очолював робочі групи з розробки проектів низки законів України, зокрема «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У 1994–1999 – старший консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.
Заслужений юрист України,
Працюючи на відповідальних посадах у правоохоронних органах, залишався принциповим співробітником, на якого не впливала кон’юнктура, керувався у своїй діяльності лише законом, у цивільному житті у Верховній Раді завжди відстоював права ветеранів, з ініціативою підтримував Українську Спілку ветеранів Афганістану.
Нагороди: 12 медалей, нагороди УСВА «За заслуги», громадських організацій, відомчі нагороди, зарубіжних держав.
КОНДРАТЮК Наталія В’ячеславівна – кореспондент українського телебачення.
Її називали людиною, для якої професія і життя були синонімами. Понад двадцять років Н. Кондратюк присвятила телебаченню – починала як ведуча в редакції інформації «УТН», потім була коментатором у програмах «Вікна», «Вісті», очолювала бюро ГРТ в Україні, працювала на телеканалі «Україна».
Об’єктивно висвітлювала події війни в Афганістані та проблеми ветеранів у мирному житті, з повагою ставилася до ветеранів війни, підтримувала діяльність Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Померла 22 лютого 2008 року, похована на Байковому кладовищі у Києві.
КОНДРАТЬЄВ Ярослав Юрійович — генерал-полковник міліції, ректор Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, почесний професор Міжнародної кадрової академії, український державний діяч, правознавець.
Народився 15липня 1948 року в Стрию Львівської області в сім'ї робітника. З 1963 — студент Львівського технікуму залізничного транспорту.
В органах внутрішніх справ – з 1971 року: курсант Львівської спеціальної середньої школи міліції, інспектор, старший інспектор, начальник відділення, начальник відділу управління карного розшуку УВС Львівського облвиконкому. У 1980 році закінчив юридичний факультет Львівського національного університету імені І. Франка. У 1980–1983 — начальник відділу, а з 1983 — заступник начальника управління карного розшуку УВС міста Києва. З 1985 — заступник начальника управління, з 1987 — начальник управління карного розшуку МВС України.
У 1986–1989 – брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де виявив мужність і самовідданість при виконанні службових обов'язків
У 1990–1994 — народний депутат України, голова Постійної комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, член Президії Верховної Ради України. З 1993 року – начальник (за сумісництвом) Національного центрального бюро Інтерполу.
З 1994 року — ректор Української академії внутрішніх справ України, член Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України й водночас – керівник Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю цього комітету, член Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки, член правління Кримінологічної асоціації України, президент Української секції Міжнародної поліцейської асоціації.
Під його керівництвом сформувався новий науковий напрям з розробки проблем юридичної психології, психології особистості й психології діяльності правоохоронних органів, оперативно-розшукової та слідчої психології.
Ярослав Кондратьєв – автор понад 100 наукових робіт, трьох монографій, співавтор чотирьох монографій, п'яти підручників, автор і співавтор багатьох навчальних і науково-методичних посібників, брошур, статей, які знайшли своє втілення у навчальному процесі юридичних навчальних закладів і правоохоронній практиці.
Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, лауреат Премії імені Ярослава Мудрого за видатні досягнення в науково-дослідницькій діяльності з проблем правознавства (2002).
Працюючи у Верховній Раді України, відстоював права ветеранів війни і служби у правоохоронних органах. На посаді ректора Національної академії внутрішніх справ України приділяв пріоритетну увагу підготовці фахівців МВС з урахуванням досвіду ветеранів. Підтримував діяльність ветеранських організацій, зокрема Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Нагороди: медалі «За військову доблесть», «За трудову відзнаку», «За бездоганну службу» трьох ступенів, «За працю і звитягу» «За бойову співдружність»; тощо, нагрудні знаки «За відмінну службу в МВС», «За відзнаку в службі», «Почесний знак МВС України», «Відмінник міліції», нагороди УСВА.
Помер 28 квітня 2005 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
КОСТЫРЯ Анатолий Арсентьевич – активный член Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов), историк, доктор наук, профессор, академик Международной кадровой академии.
Родился 29 января 1954 года в Красноармейске Донецкой области. Окончил в 1978 году исторический факультет Высшей комсомольской школы при ЦК ВЛКСМ.
С 1978 года – на государственной службе в России, Таджикистане, Узбекистане, с 1999 года работал в Украине: помощником председателя УСВА, начальником отдела Государственного комитета Украины по делам ветеранов. Государственный служащий Украины 5 ранга.
С 2003 года перешел на научно-исследовательскую работу, одним из главных направлений которой стало применение научного подхода в изучении творческого наследия об Афганской войне и ее последствиях.
Автор монографии «Историография, источниковедение, библиография спецоперации СССР в Афганистане (1979–1989 г.г.)», соавтор словаря-справочника «Военно-политическая спецоперация СССР в Афганистане», учебника для высшихучебных заведений «Політична історія України XX століття», монографии «Историография войны в Афганистане (25 декабря 1979 – 15 февраля 1989 г.г.)», автор более 70 научных, публицистических статей по проблемам политической истории XX века, военно-политической спецоперации СССР в Афганистане.
Постоянно сотрудничал с газетой УСВА «Третій тост», на страницах которой печатались его статьи.
Анатолий Арсентьевич в последнее время жил на малой Родине, много сил отдавал научно-педагогической и творческой деятельности, работал заместителем председателя Донецкой областной организации УСВА, участвовал в общественно-политической жизни организации и региона.
За активную жизненную позицию и научный труд награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины, наградами УСВА.
Ушел из жизни 1 декабря 2010 года, похоронен на родине.