Українська Спілка ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів)
КИРИЛІШИН Петро Андрійович – голова Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані (воїнів-інтернаціоналістів).
Народився в 1961 р. на Житомирщині. 20 квітня 1980 р. був призваний до лав Радянської Армії. Спеціальність військового зв'язківця набув у навчальному підрозділі військ зв'язку сухопутних військ ЗС СРСР у Самарканді, потім направлений для подальшого проходження військової служби до Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан. Рядовий Кирилішин брав участь у забезпеченні зв'язком командування 40-ї загальновійськової армії під час проведення бойових операцій. На¬городжений знаком ЦК ВЛКСМ «Військова доблесть» і медаллю «Воїну-інтернаціоналістові від вдячного афганського народу», ювілейними медалями. 5 травня 1982 р. звільнився у запас.
Працював електромонтером на хімічному заводі ім. Свердлова у Вінниці. У 1983 – 1988 – навчався на природничо-географічному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського.
14 листопада 1991 р. обраний головою Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані, яку очолює й понині.
У 1992–2013 – працював на різних посадах у Вінницькій обласній державній адміністрації, у виконавчому комітеті обласної ради, Державному комітеті України у справах ветеранів. Успішно завершив навчання в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Захистив магістерську роботу на тему: «Війна в Афганістані та соціальні наслідки для України».
За плідну працю та активну громадську діяльність нагороджений відзнаками Президента України – орденами «За заслуги» і «За мужність» третього ступеня, орденом Державного комітету України у справах ветеранів «Вірність бойовим традиціям», Подякою Президента України, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, Почесною Грамотою Державного комітету України у справах національностей та релігій, почесними грамотами обласної державної адміністрації та обласної ради, відзнаками Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
КРЮЧКОВ Георгій Корнійович — радянський та український політик. Депутат Верховної Ради УРСР 9, 10, 11 скликань. Член ЦК Компартії України. Народний депутат Верховної Ради України 3 і 4 скликань. Дійсний член Академії проблем безпеки, оборони і правопорядку (Москва), професор.
Народився Георгій Крючков 20 жовтня 1929 року в селянській сім’ї в селі Гусарка, що на Запоріжжі. 1947 року вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив з відзнакою. В інституті здобув не лише ґрунтовні спеціальні знання, а й навчився аналізувати, обстоювати власні переконання. Вже через чотири роки після закінчення вузу був призначений заступником начальника Запорізького обласного управління юстиції.
Чесність, принциповість Георгія Крючкова сприяли тому, що в грудні 1955 року його обирають секретарем, а через два роки — другим секретарем Запорізького обкому комсомолу. У 1956 — вступив у КПРС. З 1960 року – на партійній роботі у Запорізькому обкомі Компартії України: керівник лекторської групи, заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації, завідуючого оргвідділом.
Понад 20 років Г. К. Крючков працював у апараті ЦК Компартії України, з них понад 13 років очолював відділ організаційно-партійної роботи, обирався до складу ЦК. Був депутатом Верховної Ради УРСР кількох скликань. У 1985–1988 роках працював у апараті ЦК КПРС. У 1989 — народний депутат СРСР. Працював у Комітеті ВР СРСР з питань боротьби зі злочинністю, член Конституційної комісії. 1990 — помічник Голови РМ УРСР.
У листопаді 1988 року Георгія Корнійовича обирають першим секретарем Одеського обкому Компартії України.
Перебуваючи з квітня 1990 року на пенсії, він деякий час працював радником Ради Міністрів УРСР, радником ЦК Компартії України, а після заборони партії активно займався її легалізацією, згуртуванням комуністичних сил. У визнанні Конституційним судом України заборони компартії неконституційною — значна його заслуга.
Двічі (1998 і 2002) Г. К. Крючков обирався народним депутатом України за списком КПУ. В обох скликаннях (1998–2000 і 2002–2006) входив до складу парламентського Комітету з питань національної безпеки й оборони, шість років очолював його. Саме під керівництвом Г. К. Крючкова Комітет забезпечив приведення практично всього масиву законодавства у цій сфері у відповідність до норм Конституції України 1996 року. Підсумки цієї роботи узагальнено у збірнику законодавчих актів «Правові основи військового будівництва та військово-цивільних відносин», виданому українською, російською та англійською мовами.
І після завершення депутатських повноважень Георгій Корнійович займається активною громадською діяльністю. Він — член ЦК Компартії України, член Української Ради Миру, відповідальний секретар громадсько-політичної організації «Український форум».
Погляди й активна політична позиція Георгія Крючкова знайшли відображення в його численних виступах у ЗМІ та книгах: «Всегда оставаясь самим собой. Позиция коммуниста» (2002), «Больных вопросов не обходить» (2003), «В гуще событий» (2004), «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника» (2004, 2009), «Украинское общество: бремя проблем. Беседы на политические темы» (2007), «Что происходит с нашей страной?» (2009), «Украина перед судьбоносным выбором» (2010), «Ожидания и разочарования» (2011) тощо.
Нагороди: ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двічі), «Знак Пошани», Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, медалі, а також ордени «Дружби» (Російська Федерація) й «Співдружність» (Співдружність Незалежних Держав). Г. К. Крючков — лауреат премії ЦК Компартії України ім. В. І. Леніна та ім. Ярослава Галана.
КУЗЬМУК Олександр Іванович — український політик, генерал армії України (1998), кандидат військових наук (2005). Народний депутат України 4-го та 6-го скликань. Член фракції Партії регіонів (з 2007), член Комітету з питань національної безпеки і оборони (з 2007).
Народився 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутсього району Хмельницької області. Батько — Кузьмук Іван Федорович — військовослужбовець, заступник командувача 1-ї гвардійської загальновійськової армії, начальник Вищого військового училища, генерал-майор.
Освіта: Харківське гвардійське вище танкове командне училище (1975); Військова академія бронетанкових військ, командний факультет (1983); Академія ЗС України, почесний магістр державного військового управління; Міжнародний інститут управління, бізнесу і права, бакалавр економіки.
1975–1978 — командир танкового взводу; 1978 –1979 — командир танкової роти; 1979 –1980 — заступник начальника штабу танкового полку; 1980–1983 — слухач Військової академії бронетанкових військ; 1983–1984 — командир батальйону танків і спеціальних машин танкового полку забезпечення навчального процесу академії; 1986– 1988 — командир цього полку; 1988–1990 — заступник командира мотострілецької дивізії; 1990–1992 — начальник штабу — заступник командира мотострілецької дивізії; 1992 –1993 — командир мотострілецької дивізії.
Військову службу проходив у Групі радянських військ в Німеччині, в Білоруському, Московському, Ленінградському, Прикарпатському Одеському військових округах.
У 1993–1995 — командир 32-го армійського корпусу, старший військовий начальник в АР Крим. У 1995–1996 — командувач Національної гвардії України. 11.07.1996 – 24.10.2001 — міністр оборони України; член Ради національної безпеки і оборони України (1996–2001, 2004–2005).
24.09.2004–03.02.2005 — міністр оборони України. 2005–2007 — Віце-прем'єр-міністр України. Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (2003 –2005). Радник Президента України (поза штатом), (до 2006). член Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального і Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001).
Генерал-лейтенант (1995), генерал-полковник (1996).
Нагороди: ордени «За заслуги» третього ступеня (2010), Богдана Хмельницького першого (2002), другого (1999) і третього (1997) ступенів, Данила Галицького (2004), Іменна вогнепальна зброя (1999), Державна премія України в галузі науки і техніки (1999), Відзнака Міністерства оборони України «Доблесть і честь», орден Св. Дмитра Солунського третього ступеня (УПЦ, 1999), 15 медалей, 6 орденів і відзнак іноземних держав.
КУЧМА Леонід Данилович — український політик, Прем'єр-міністр України (13 жовтня 1992 – 21 вересня 1993), Президент України (19 липня 1994 —23 січня 2005).
Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкіні Чернігівської області. У 1960 р. здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету.
У 1960–1982 – інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 – секретар партійного комітету Конструкторського бюро «Південне», пізніше – з 1981 по 1982 — секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» — на той час найбільшого заводу військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі.
З 1982 по 1986 — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», з 1986 по 1992 — генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод».
У 1990–1992 – народний депутат УРСР (XII скликання, пізніше – Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки.
Жовтень 1992—вересень 1993 — Прем'єр-міністр України, голова Ради національної безпеки і оборони.
З метою створення належних умов для активної участі ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах у суспільному виробництві, сприяння благодійній і гуманітарній діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 2 квітня 1993 р. № 238 «Про сприяння діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану».
З грудня 1993 — президент Ради промисловців і підприємців України. У 1994 – народний депутат України другого скликання, член міжрегіональної депутатської групи.
19 липня 1994 — обраний на посаду Президента України.
З урахуванням громадської думки та у зв’язку з проведенням адміністративної реформи в Україні Указом Президента України від 4 січня 1997 року №3/97 утворено Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України. Головою Комітету було призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 27 листопада 1997 року №1309/97 затверджено Положення про Комітет. До сфери впливу Комітету ввійшло 5 млн. ветеранів Великої Вітчизняної війни, ветеранів зарубіжних воєн і конфліктів, а також сімей загиблих воїнів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1997 року № 397 “ Питання Комітету у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України ” встановлено граничну чисельність працівників центрального апарату – 60, в тому числі 27 – уповноважених представників у місцевих органах виконавчої влади. Першим заступником голови Комітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступником голови Комітету – Аблазов Валерій Іванович.
Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді Указом Президента України від 23 лютого 1999 року № 202/99 в Україні було установлено свято – День захисника Вітчизни, яке відзначалося щороку 23 лютого.
Указом Президента України від 13 березня 1999 року №250/99 Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України перейменовано в Комітет України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах.
14 листопада 1999 – вдруге обраний на посаду Президента України.
На початку 2002 року Україна оголосила про наміри добитися асоційованого членства в ЄС. 24 березня 2003 року Україна і НАТО відкрили громадськості Цільовий план Україна – НАТО, який було схвалено у листопаді 2002 року на Паризькому саміті. У 2004 році Л. Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15 червня Кучма заявив, що на нинішньому етапі Україна не готова вступити до НАТО і перебуває на такій самій відстані від НАТО, як від Євросоюзу.
Указом Президента України від 15 грудня 1999 року №1573/99 утворено Державний комітет України у справах ветеранів на базі Комітету України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах. Головою Держкомітету призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 811/2000 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» затверджено Положення про Держкомітет.
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001 року №288 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» дозволено Держкомітетові мати колегію з 13 осіб, затверджено її персональний склад. У сфері впливу Держкомітету залишилося 5 млн. ветеранів війни, їхні сім’ї та сім’ї загиблих, але додатково визначено обов’язки брати участь у формуванні соціальної політики держави стосовно всіх 11 млн. ветеранів, тобто ветеранів війни, військової служби і праці.
Першим заступником голови Держкомітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступниками – Аблазов Валерій Іванович і Раєвський Віталій Анатолійович. Усі роки діяльності Держкомітету його очолювали учасники бойових дій в Афганістані, добре відомі у ветеранському середовищі особи, які користуються повагою і довірою ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Робота Держкомітету і його представників в областях сприяла активізації і консолідації ветеранського руху в Україні й конструктивній співпраці ветеранських організацій з органами виконавчої і законодавчої гілок влади.
На підтримку ініціативи громадських організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов’язок на території інших держав, Указом Президента України від 11 лютого 2004 року № 180/2004 в країні установлено День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який відзначається щороку 15 лютого.
11 листопада 2004 року Л. Кучма презентував Президентський фонд «Україна» і нову книгу «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні». Метою діяльності фонду є сприяння розбудові та консолідації громадянського суспільства, а також захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Згідно зі статутом він є благодійною організацією, створеною відповідно до Конституції України та Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Основними напрямами роботи фонду є гуманітарна діяльність з підтримки обдарованої молоді в Україні, а також науково-експертна, аналітична робота і міжнародна співпраця (підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; організація і здійснення заходів з метою захисту культури, мистецтва і духовності, книговидання; підтримка талантів у сфері освіти; сприяння перспективній творчій молоді; підтримка сільських бібліотек тощо. Президентський фонд «Україна», за відгуками, і дотепер здійснює реальну допомогу обдарованим дітям і молоді зробити перші кроки у своєму становленні.
Після відставки Л. Кучма не відсторонився від участі у житті країни, але не брав участі в активних політичних проектах, виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації. Його оцінка ситуації в Україні була заснована на його досвіді й не містила політичних амбіцій.
23 червня 2014 року Л. Кучма увійшов до тристоронньої контактної групи і представляв Україну на переговорах з «ДНР» і «ЛНР» за участі представників Росії та ОБСЄ. 2 лютого 2015 року Президент П. Порошенко призначив Л. Кучму офіційним представником України у тристоронній групі з врегулювання конфлікту на Донбасі.
Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора (1976), лауреат Ленінської премії (1981), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993), Золотий орден Св. князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ МП), орден Святого рівноапостольного князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ КП). орден Золотого Орла — найвища нагорода Казахстану (1999), орден «Золота Віфлеємська зірка» (Палестина) (2000), орден Лицарів Гробу Господнього (2000), найвища Державна нагорода Республіки Молдова «Орден Республіки» (2003), диплом і медаль почесного доктора Національної академії державного управління при Президентові України (2004), орден Української православної церкви преподобного Іллі Муромця першого ступеня (2004), Почесний знак Співдружності Незалежних Держав (2004), диплом почесного доктора, мантія і медаль Національного університету «Узбекистан» імені Мірзо Улугбека (2011), орден «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеня (РФ, 2004).
Л. Д. Кучма – Почесний громадянин міст України: Білгорода-Дністровського, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Севастополя, Полтави, а також Єревана (Вірменія).
Монографії, книги: «Вірю в український народ» (2000), збірка виступів Леоніда Кучми (2000), «Про найголовніше» (2001), «Україна — не Росія» (2003), «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні» (2004).
Народився в 1961 р. на Житомирщині. 20 квітня 1980 р. був призваний до лав Радянської Армії. Спеціальність військового зв'язківця набув у навчальному підрозділі військ зв'язку сухопутних військ ЗС СРСР у Самарканді, потім направлений для подальшого проходження військової служби до Обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан. Рядовий Кирилішин брав участь у забезпеченні зв'язком командування 40-ї загальновійськової армії під час проведення бойових операцій. На¬городжений знаком ЦК ВЛКСМ «Військова доблесть» і медаллю «Воїну-інтернаціоналістові від вдячного афганського народу», ювілейними медалями. 5 травня 1982 р. звільнився у запас.
Працював електромонтером на хімічному заводі ім. Свердлова у Вінниці. У 1983 – 1988 – навчався на природничо-географічному факультеті Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського.
14 листопада 1991 р. обраний головою Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані, яку очолює й понині.
У 1992–2013 – працював на різних посадах у Вінницькій обласній державній адміністрації, у виконавчому комітеті обласної ради, Державному комітеті України у справах ветеранів. Успішно завершив навчання в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Захистив магістерську роботу на тему: «Війна в Афганістані та соціальні наслідки для України».
За плідну працю та активну громадську діяльність нагороджений відзнаками Президента України – орденами «За заслуги» і «За мужність» третього ступеня, орденом Державного комітету України у справах ветеранів «Вірність бойовим традиціям», Подякою Президента України, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, Почесною Грамотою Державного комітету України у справах національностей та релігій, почесними грамотами обласної державної адміністрації та обласної ради, відзнаками Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
КРЮЧКОВ Георгій Корнійович — радянський та український політик. Депутат Верховної Ради УРСР 9, 10, 11 скликань. Член ЦК Компартії України. Народний депутат Верховної Ради України 3 і 4 скликань. Дійсний член Академії проблем безпеки, оборони і правопорядку (Москва), професор.
Народився Георгій Крючков 20 жовтня 1929 року в селянській сім’ї в селі Гусарка, що на Запоріжжі. 1947 року вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив з відзнакою. В інституті здобув не лише ґрунтовні спеціальні знання, а й навчився аналізувати, обстоювати власні переконання. Вже через чотири роки після закінчення вузу був призначений заступником начальника Запорізького обласного управління юстиції.
Чесність, принциповість Георгія Крючкова сприяли тому, що в грудні 1955 року його обирають секретарем, а через два роки — другим секретарем Запорізького обкому комсомолу. У 1956 — вступив у КПРС. З 1960 року – на партійній роботі у Запорізькому обкомі Компартії України: керівник лекторської групи, заступник завідуючого відділом пропаганди та агітації, завідуючого оргвідділом.
Понад 20 років Г. К. Крючков працював у апараті ЦК Компартії України, з них понад 13 років очолював відділ організаційно-партійної роботи, обирався до складу ЦК. Був депутатом Верховної Ради УРСР кількох скликань. У 1985–1988 роках працював у апараті ЦК КПРС. У 1989 — народний депутат СРСР. Працював у Комітеті ВР СРСР з питань боротьби зі злочинністю, член Конституційної комісії. 1990 — помічник Голови РМ УРСР.
У листопаді 1988 року Георгія Корнійовича обирають першим секретарем Одеського обкому Компартії України.
Перебуваючи з квітня 1990 року на пенсії, він деякий час працював радником Ради Міністрів УРСР, радником ЦК Компартії України, а після заборони партії активно займався її легалізацією, згуртуванням комуністичних сил. У визнанні Конституційним судом України заборони компартії неконституційною — значна його заслуга.
Двічі (1998 і 2002) Г. К. Крючков обирався народним депутатом України за списком КПУ. В обох скликаннях (1998–2000 і 2002–2006) входив до складу парламентського Комітету з питань національної безпеки й оборони, шість років очолював його. Саме під керівництвом Г. К. Крючкова Комітет забезпечив приведення практично всього масиву законодавства у цій сфері у відповідність до норм Конституції України 1996 року. Підсумки цієї роботи узагальнено у збірнику законодавчих актів «Правові основи військового будівництва та військово-цивільних відносин», виданому українською, російською та англійською мовами.
І після завершення депутатських повноважень Георгій Корнійович займається активною громадською діяльністю. Він — член ЦК Компартії України, член Української Ради Миру, відповідальний секретар громадсько-політичної організації «Український форум».
Погляди й активна політична позиція Георгія Крючкова знайшли відображення в його численних виступах у ЗМІ та книгах: «Всегда оставаясь самим собой. Позиция коммуниста» (2002), «Больных вопросов не обходить» (2003), «В гуще событий» (2004), «Трудные уроки. Раздумья бывшего партийного работника» (2004, 2009), «Украинское общество: бремя проблем. Беседы на политические темы» (2007), «Что происходит с нашей страной?» (2009), «Украина перед судьбоносным выбором» (2010), «Ожидания и разочарования» (2011) тощо.
Нагороди: ордени Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора (двічі), «Знак Пошани», Князя Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, медалі, а також ордени «Дружби» (Російська Федерація) й «Співдружність» (Співдружність Незалежних Держав). Г. К. Крючков — лауреат премії ЦК Компартії України ім. В. І. Леніна та ім. Ярослава Галана.
КУЗЬМУК Олександр Іванович — український політик, генерал армії України (1998), кандидат військових наук (2005). Народний депутат України 4-го та 6-го скликань. Член фракції Партії регіонів (з 2007), член Комітету з питань національної безпеки і оборони (з 2007).
Народився 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутсього району Хмельницької області. Батько — Кузьмук Іван Федорович — військовослужбовець, заступник командувача 1-ї гвардійської загальновійськової армії, начальник Вищого військового училища, генерал-майор.
Освіта: Харківське гвардійське вище танкове командне училище (1975); Військова академія бронетанкових військ, командний факультет (1983); Академія ЗС України, почесний магістр державного військового управління; Міжнародний інститут управління, бізнесу і права, бакалавр економіки.
1975–1978 — командир танкового взводу; 1978 –1979 — командир танкової роти; 1979 –1980 — заступник начальника штабу танкового полку; 1980–1983 — слухач Військової академії бронетанкових військ; 1983–1984 — командир батальйону танків і спеціальних машин танкового полку забезпечення навчального процесу академії; 1986– 1988 — командир цього полку; 1988–1990 — заступник командира мотострілецької дивізії; 1990–1992 — начальник штабу — заступник командира мотострілецької дивізії; 1992 –1993 — командир мотострілецької дивізії.
Військову службу проходив у Групі радянських військ в Німеччині, в Білоруському, Московському, Ленінградському, Прикарпатському Одеському військових округах.
У 1993–1995 — командир 32-го армійського корпусу, старший військовий начальник в АР Крим. У 1995–1996 — командувач Національної гвардії України. 11.07.1996 – 24.10.2001 — міністр оборони України; член Ради національної безпеки і оборони України (1996–2001, 2004–2005).
24.09.2004–03.02.2005 — міністр оборони України. 2005–2007 — Віце-прем'єр-міністр України. Радник Прем'єр-міністра України на громадських засадах (2003 –2005). Радник Президента України (поза штатом), (до 2006). член Комісії з доопрацювання та узгодження проектів Кримінального, Кримінально-процесуального і Кримінально-виконавчого кодексів України (1998–2001).
Генерал-лейтенант (1995), генерал-полковник (1996).
Нагороди: ордени «За заслуги» третього ступеня (2010), Богдана Хмельницького першого (2002), другого (1999) і третього (1997) ступенів, Данила Галицького (2004), Іменна вогнепальна зброя (1999), Державна премія України в галузі науки і техніки (1999), Відзнака Міністерства оборони України «Доблесть і честь», орден Св. Дмитра Солунського третього ступеня (УПЦ, 1999), 15 медалей, 6 орденів і відзнак іноземних держав.
КУЧМА Леонід Данилович — український політик, Прем'єр-міністр України (13 жовтня 1992 – 21 вересня 1993), Президент України (19 липня 1994 —23 січня 2005).
Народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкіні Чернігівської області. У 1960 р. здобув освіту інженера-механіка у галузі ракетної техніки на фізико-технічному факультеті Дніпропетровського університету.
У 1960–1982 – інженер, старший інженер, провідний конструктор, помічник головного конструктора, технічний керівник випробувань ракетно-космічних комплексів космодрому Байконур (Казахстан). Паралельно з 1975 по 1981 – секретар партійного комітету Конструкторського бюро «Південне», пізніше – з 1981 по 1982 — секретар парткому Виробничого об'єднання «Південний машинобудівний завод» — на той час найбільшого заводу військової та ракетно-космічної техніки, а також цивільної продукції у Радянському Союзі.
З 1982 по 1986 — перший заступник генерального конструктора КБ «Південне», з 1986 по 1992 — генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод».
У 1990–1992 – народний депутат УРСР (XII скликання, пізніше – Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки.
Жовтень 1992—вересень 1993 — Прем'єр-міністр України, голова Ради національної безпеки і оборони.
З метою створення належних умов для активної участі ветеранів війни в Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах у суспільному виробництві, сприяння благодійній і гуманітарній діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 2 квітня 1993 р. № 238 «Про сприяння діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану».
З грудня 1993 — президент Ради промисловців і підприємців України. У 1994 – народний депутат України другого скликання, член міжрегіональної депутатської групи.
19 липня 1994 — обраний на посаду Президента України.
З урахуванням громадської думки та у зв’язку з проведенням адміністративної реформи в Україні Указом Президента України від 4 січня 1997 року №3/97 утворено Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України. Головою Комітету було призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 27 листопада 1997 року №1309/97 затверджено Положення про Комітет. До сфери впливу Комітету ввійшло 5 млн. ветеранів Великої Вітчизняної війни, ветеранів зарубіжних воєн і конфліктів, а також сімей загиблих воїнів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1997 року № 397 “ Питання Комітету у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України ” встановлено граничну чисельність працівників центрального апарату – 60, в тому числі 27 – уповноважених представників у місцевих органах виконавчої влади. Першим заступником голови Комітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступником голови Комітету – Аблазов Валерій Іванович.
Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді Указом Президента України від 23 лютого 1999 року № 202/99 в Україні було установлено свято – День захисника Вітчизни, яке відзначалося щороку 23 лютого.
Указом Президента України від 13 березня 1999 року №250/99 Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах при Кабінеті Міністрів України перейменовано в Комітет України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах.
14 листопада 1999 – вдруге обраний на посаду Президента України.
На початку 2002 року Україна оголосила про наміри добитися асоційованого членства в ЄС. 24 березня 2003 року Україна і НАТО відкрили громадськості Цільовий план Україна – НАТО, який було схвалено у листопаді 2002 року на Паризькому саміті. У 2004 році Л. Кучма виключив з Військової доктрини положення про вступ України до НАТО та Європейського Союзу як кінцеву мету політики євроатлантичної та європейської інтеграції країни. 15 червня Кучма заявив, що на нинішньому етапі Україна не готова вступити до НАТО і перебуває на такій самій відстані від НАТО, як від Євросоюзу.
Указом Президента України від 15 грудня 1999 року №1573/99 утворено Державний комітет України у справах ветеранів на базі Комітету України у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах. Головою Держкомітету призначено Червонописького Сергія Васильовича. Указом Президента України від 22 червня 2000 року № 811/2000 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» затверджено Положення про Держкомітет.
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001 року №288 «Питання Державного комітету України у справах ветеранів» дозволено Держкомітетові мати колегію з 13 осіб, затверджено її персональний склад. У сфері впливу Держкомітету залишилося 5 млн. ветеранів війни, їхні сім’ї та сім’ї загиблих, але додатково визначено обов’язки брати участь у формуванні соціальної політики держави стосовно всіх 11 млн. ветеранів, тобто ветеранів війни, військової служби і праці.
Першим заступником голови Держкомітету призначений Зубко Юрій Григорович, заступниками – Аблазов Валерій Іванович і Раєвський Віталій Анатолійович. Усі роки діяльності Держкомітету його очолювали учасники бойових дій в Афганістані, добре відомі у ветеранському середовищі особи, які користуються повагою і довірою ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Робота Держкомітету і його представників в областях сприяла активізації і консолідації ветеранського руху в Україні й конструктивній співпраці ветеранських організацій з органами виконавчої і законодавчої гілок влади.
На підтримку ініціативи громадських організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов’язок на території інших держав, Указом Президента України від 11 лютого 2004 року № 180/2004 в країні установлено День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який відзначається щороку 15 лютого.
11 листопада 2004 року Л. Кучма презентував Президентський фонд «Україна» і нову книгу «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні». Метою діяльності фонду є сприяння розбудові та консолідації громадянського суспільства, а також захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні. Згідно зі статутом він є благодійною організацією, створеною відповідно до Конституції України та Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Основними напрямами роботи фонду є гуманітарна діяльність з підтримки обдарованої молоді в Україні, а також науково-експертна, аналітична робота і міжнародна співпраця (підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян; організація і здійснення заходів з метою захисту культури, мистецтва і духовності, книговидання; підтримка талантів у сфері освіти; сприяння перспективній творчій молоді; підтримка сільських бібліотек тощо. Президентський фонд «Україна», за відгуками, і дотепер здійснює реальну допомогу обдарованим дітям і молоді зробити перші кроки у своєму становленні.
Після відставки Л. Кучма не відсторонився від участі у житті країни, але не брав участі в активних політичних проектах, виступаючи публічно з коментарями стосовно поточної ситуації. Його оцінка ситуації в Україні була заснована на його досвіді й не містила політичних амбіцій.
23 червня 2014 року Л. Кучма увійшов до тристоронньої контактної групи і представляв Україну на переговорах з «ДНР» і «ЛНР» за участі представників Росії та ОБСЄ. 2 лютого 2015 року Президент П. Порошенко призначив Л. Кучму офіційним представником України у тристоронній групі з врегулювання конфлікту на Донбасі.
Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора (1976), лауреат Ленінської премії (1981), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993), Золотий орден Св. князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ МП), орден Святого рівноапостольного князя Володимира першого ступеня (1999, УПЦ КП). орден Золотого Орла — найвища нагорода Казахстану (1999), орден «Золота Віфлеємська зірка» (Палестина) (2000), орден Лицарів Гробу Господнього (2000), найвища Державна нагорода Республіки Молдова «Орден Республіки» (2003), диплом і медаль почесного доктора Національної академії державного управління при Президентові України (2004), орден Української православної церкви преподобного Іллі Муромця першого ступеня (2004), Почесний знак Співдружності Незалежних Держав (2004), диплом почесного доктора, мантія і медаль Національного університету «Узбекистан» імені Мірзо Улугбека (2011), орден «За заслуги перед Вітчизною» першого ступеня (РФ, 2004).
Л. Д. Кучма – Почесний громадянин міст України: Білгорода-Дністровського, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Севастополя, Полтави, а також Єревана (Вірменія).
Монографії, книги: «Вірю в український народ» (2000), збірка виступів Леоніда Кучми (2000), «Про найголовніше» (2001), «Україна — не Росія» (2003), «Своїм шляхом. Роздуми про економічні реформи в Україні» (2004).