Афганська війна 1979–1989 р.р. забрала життя 3280 українців, їм судилося покласти голови під чужим палючим сонцем. Баграм, Газні, Гардез, Пулі-Хумрі, Файзабад – назви цих та багатьох інших афганських міст учасники бойових дій в Афганістані і дотепер згадують з гіркотою.
Вже 28 років не літають «чорні тюльпани» – літаки, що возили цинкові труни загиблих воїнів, але для тих, хто повернувся додому живим з афганського пекла, виконання інтернаціонального обов’язку запам’яталось на все життя.
Для молодого Василя Нечипорука, уродженця села Іванька Липовецького району Вінницької області, афганська війна розпочалась в кінці 1981 року. 22 вересня він був призваний до лав Радянської Армії. Військову підготовку проходив у місті Ілотань (Туркменська РСР). У грудні того ж року продовжив службу у артилерійському полку міста Кундуз (ДРА). Брав участь у рейдах і бойових операціях. У листопаді 1983 року звільнився в запас. Закінчив Вінницький політехнічний інститут за фахом інженер-програміст. Займався підприємницькою діяльністю. Разом з дружиною Маргаритою виростив двох дочок та сина. Нагороджений медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», Грамотою Президії Верховної Ради СРСР, відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «25 років виведення військ з Афганістану».
Але Афганістан не пройшов для нього безслідно, моральні і фізичні травми, на жаль, не виліковуються. Для всіх, хто пройшов через горнило афганської війни, виконуючи так званий інтернаціональний обов’язок, незаживаюча рана Афганістану – назавжди в їхній пам’яті. Для когось, можливо, ті події – вже історія, а для когось – біль, сторінки біографії, сторінки життя, яких не зітреш і не вирвеш.
Василь Степанович проніс цю пам’ять через довгі роки для того, щоб наш народ міг у повний голос сказати «Ні!» новим кровопролиттям і застерегти всіх від їх розв’язування, але, на жаль, сталося найстрашніше: Майдан, революція, війна на Сході – все це нова історія України. Ці сумні події сформували нове суспільство справжніх патріотів, безстрашних українців.
Одним з таких людей є учасник бойових дій в Афганістані, заступник начальника штабу обласної самооборони, волонтер Василь Нечипорук. Коли на Сході країни в березні 2014 року почалася війна, хоч і неоголошена (так і в Афганістані була неоголошена, але війна…), багато наших земляків стали допомагати військовим і в перших лавах – це воїни-«афганці». Не міг залишатись осторонь і Василь Степанович.

В травні 2014 року, після анексії Росією українського Криму, почались події в Слов’янську, перші батальйони добровольців рушили на схід України. Наша армія була, м’яко кажучи, не готова до війни. Не було фінансування, не налагоджено постачання самого необхідного , та навіть води і то не вистачало…
Василь прийняв рішення – треба їхати на допомогу. Перший гуманітарний вантаж у зону АТО, як то кажуть, збирали всім миром, відгукнулись всі небайдужі вінничани: студенти, школярі, бізнесмени, заклади культури, релігійні громади та небайдужі громадяни. Приносили у штаб речі першої необхідності. Особисті речі, предмети гігієни, продукти харчування, військову амуніцію. Василь налагодив власний «Бусик» та сів за кермо. З першої поїздки він занурився в атмосферу братерства, взаємовиручки, взаємодопомоги, згадав свої молоді роки… так було в Афганістані… і, як він каже про себе – «затягнуло…», зрозумів – він там потрібен.
На сьогоднішній день Нечипорук здійснив більше 80 поїздок на схід України. Це Слов’янськ, Щастя, Піски, Дебальцеве, Маріуполь, Мар’їнка, там, де чекають на допомогу наші військовослужбовці та ті, хто живе на лінії розмежування.
Василь Степанович жартома каже: «Я частіше там, ніж вдома…»

Найбільше закарбувалась в пам’яті поїздка в квітні 2016 року в селище Мар’їнку. Двоє волонтерів з Вінниці і шестеро з міста Бар привезли допомогу, розвантажились, і тут почався наступ диверсійної групи. Волонтери нарівні з військовими тримали оборону впродовж 5 годин. Наші військовослужбовці обійшлися без людських втрат, це заслуга також і волонтерів, приклад бойового братерства, мужності, незламності, об’єднані любов’ю до Батьківщини.
Разом з Василем Степановичем займається волонтерською діяльністю і син Микола. Батько для нього взірець у всьому. Добрі справи, які роблять батько з сином є прикладом для кожного українця.
Василь Нечипорук нагороджений відзнакою Української православної церкви Київського патріархату, медалями «За жертовність і любов до України», «Волонтер України БСП «Донбас», «Бойовий волонтер», «За гідність та патріотизм», а його 18-річний син нагороджений медаллю «Волонтер України».

Волонтери вдячні міській раді, обласній раді, підприємству «Автодор», місцевим підприємцям, які допомагають з паливом. Девізом їхнього життя є вислів: «Ми боремося за свою землю, своє майбутнє і у нас просто немає права на поразку!»

Алла ЗАРУБЕНКО,
науковий співробітник відділу військової історії
Вінницького обласного краєзнавчого музею.