День, коли закінчилась Афганська війна, не випадково став своїм для усіх, кому випала доля виконувати ратний обов’язок далеко від рідної землі. Пам’ять про нього є даниною виявленій військовій доблесті, самопожертві, подвигу героїв.
    А ще він оповитий поминальним смутком за втраченим молодим цвітом Батьківщини, зболений завданими війною шрамами у долях багатьох наших співвітчизників, їхніх родин.
    Серед тих, хто прийшов через горнило Афгану, і наш земляк – майор у відставці, орденоносець Володимир Олексійович Півнюк. Хоча уже збігло, вважай, більше кількох десятків років, відколи закінчились його афганські дороги, та вони й досі відлунюють у душі важкими спогадами. Вони ніби поділили його життя навпіл.
    У першій його половині залишилось гомінке дитинства, навчання у школі  № 4. У молодших класах навіть випала честь сидіти за партою Валі Котика.
    Та й життя тоді вирувало оптимістично. Шепетівка будувалась, вірилось у краще, каже Володимир Олексійович. Й досі приємні спогади навіюють житлові будинки ДОКу, та й саме підприємство, до спорудження яких доклав чимало зусиль його батько, який працював заступником директора деревообробного підприємства з будівництва. І сам Володимир розпочинав свою трудову біографію токарем у колективі деревообробників.
    Та все ж переміг юнацький потяг до військової романтики. Тож поступив до Кам’янець-Подільського вищого інженерно-командного училища. Як мить промайнуло кілька курсантських років. Отримав фах інженера-сапера. А далі служив там, куди закидала армійська доля – у Південній групі військ в Угорщині, згодом — у Прибалтійському військовому окрузі, в Калінінграді, а потім – у Каунасі. Звісно, у мандрах офіцера супроводжувала його сім’я.
    Та згодом випала розлука – в грудні 1981 року Володимира Олексійовича Півнюка направили за рознарядкою для надання інтернаціональної допомоги в Демократичну Республіку Афганістан.
    Новоприбулому капітану і його підлеглим довелось замінювати першу партію Обмеженого контингенту, так би мовити, «відкривачів» Афгану. На оті перші ротації випали його особливі випробування. Незвичний клімат, важкі умови служби, бойові дії посилювались багатьма помилками, до яких бійці не були готові.
    Володимир Півнюк був призначений на посаду командира роти 68-го окремого гвардійського батальйону, який входив до складу так званої Шиндантської дивізії.  Дислокувався його підрозділ у селищі Араскан – це між Шиндантом і Гератом.
    — Перші враження – спека, яка влітку сягала 50-55 градусів, і відсталість країни. В Афганістані тоді йшов, здається, 1359-й рік Сонячної Хіджри за їхнім літочисленням. У провінції Герат, де ми перебували, більшість населення не знало навіть що таке газети чи радіо, ми мовби потрапили у давні історичні часи. Тільки зброя у всіх на руках, і то сучасна – бури (англійські гвинтівки), автомати, кулемети... Словом, усе, що треба для війни, — згадує Володимир Олексійович.  
   Роботи для його інженерно-дорожньої роти вистачало. Перед бійцями стояло завдання прокладати дороги, вести розмінування, наводити мости через водні  перепони, забезпечувати інші підрозділи усім необхідним.
   За півроку напружених буднів рота Володимира Півнюка проявила себе на «відмінно». Тож не забарилось нове призначення – тепер уже заступником командира батальйону з бойової частини. Довелось відповідати за бойову підготовку, самому навчати і контролювати проведення занять. А під час бойових завдань командувати ввіреними підрозділами.
    Скільки ж було операцій проти душманів, які отримали назву «гератських», уже й не порахувати... У бойових діях доводилось брати участь практично щомісяця, як у  складі  полків, так і в складі дивізії. Не обходилось на війні і без гірких втрат.
    Про напругу ратних буднів Володимира Півнюка свідчать й записи у бойовому журналі, який вівся у саперному підрозділі. Ось короткий витяг: «...Перевірено на наявність мін 320 кілометрів доріг. Розміновано 285 квадратних кілометрів прилеглих до кишлаків полів. При проведенні інженерних робіт на підрозділ здійснено напад. Знищено до 200 бандитів, 33 душмани взяті у полон. На міні підірвалась БРДМ (бойова розвідувально-десантна машина)».
   Серед прізвищ тих, хто відзначився під час завдання, значиться і майор В. А. Півнюк, який виявив особливий героїзм у поєдинку з ворогом. За це наш земляк отримав бойову нагороду — орден Червоної Зірки.

    Та не завжди на саперів очікувала ратна удача.
    Уже добігав другий рік служби в Афгані, була вереснева пора. Підрозділ, у складі якого був Володимир Півнюк, вирушив маршем, аби доправити в іншу частину боєприпаси, пальне, продовольство, воду тощо. Треба було подолати близько 500 кілометрів, переважно гористою місцевістю. Уже подолали половину шляху, як в ущелині душмани зробили завал. Колона зупинилась.
    — Наш підрозділ йшов у голові колони. Попереду рухалась інженерна машина розмінування. Це, по суті, переобладнаний танк Т-55 з «рукою»-маніпулятором та відвалом, щоб можна було розчистити дорогу від перепон. Саме ця машина зупинилась на італійській міні ТС-5. Її специфіка у тому, що вибухає вона не одразу, а із затримкою. Вибух стався метрів за п’ять від мене, осколком був поранений у голову. На  щастя, залишився живим, — веде розповідь Володимир   Олексійович.
    Оскільки поранення було важким (осколок засів у корі головного мозку), то героя нашої оповіді вертольотом відправили спершу в Шиндант, а потім — у Ташкент, де були відповідні фахівці.
    Уже згодом Володимир Півнюк дізнався, що коли розчистили завал і колона рушила далі, то через деякий час на фугас натрапила БРДМ. Під час вибуху загинув побратим нашого земляка, з яким вони пройшли не одну бойову операцію, — старший лейтенант, командир роти  розмінування Михайло Марченко.
    А пораненому Володимиру Півнюку довелося півтора місяці пролежати у госпіталі в Ташкенті. Потім йому надали місяць для санаторно-курортного лікування, який він провів у батьків у Шепетівці та з сім’єю, у якій на той час уже підростали дві донечки.
    А після перекомісії знову повернувся дослужувати у частину. Тож для нашого земляка афганські ратні будні тривали без малого два роки й чотири місяці. Правда, після поранення він не брав участі у бойових операціях, а навчав саперської науки, передавав досвід.
    Згодом обов’язок професійного військового повернув Володимира Півнюка на місце попередньої служби, в Каунас, де він перебував на посаді начальника  штабу частини. А в 1992 році звільнився із Збройних Сил.
    Минали роки, суму додавали втрати рідних людей. Здавалося б, з плином часу й життєвих випробувань пережите мало б забутись. Проте, за словами Володимира Олексійовича, Афган так і не відходить у минуле. І про нього нагадують не лише бойовий орден, медаль «Від вдячного афганського народу», інші нагороди. Він – й у шрамах долі, гіркоті спогадів, у яких відлунює далека і водночас близька війна.
    Мабуть тому воїну-«афганцю» знову життєвою відрадою стали рідний край і його люди. Тут якось краще почувається після перенесеного інфаркту, зізнається він. Тож залишив квартиру у Києві й разом із супутницею життя Тетяною поселився на дачі у Великій Медведівці. Тут і природа красива, неподалік ставок, і повітря чисте, й люди доброзичливі. Та й до дочки Марини й онуки Вікторії є можливість завжди навідатись.
    Спершу кілька років на зимовий період перебирались до Києва, каже Володимир Олексійович. А останнім часом уже постійно мешкають у селі. Та й господарство «затягує», бо ж є своя земля, на якій клопочешся і від того здоровішим почуваєшся. Більшає й друзів та знайомих.
    Розповідаючи про новий «стиль» свого життя, мій співрозмовник мовби веселішає, відволікається від важких спогадів. Однак і про пережите треба пам’ятати. Хоча б для того, щоб донести до сучасників те, що війна є найбільшою помилкою у суспільних відносинах. Щоб уникнути бід, яких вона завдає не тільки  нинішньому, а й наступним поколінням.

Володимир НИТКА.