Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

Таке враження, що в сучасному українському житті ми ніяк не затвердимось у думці, що Чорнобиль — це не якесь там банальне прокляття, а багатогранний виклик людині. А глобальна проблема потребує системної уваги. Маємо повне право хоча б більше знати й бачити до чого призвів Чорнобиль. Бо забагато міфів, покручів, домислів. А реальність у тому, що заростають чагарями і бур’янами опромінені села. Вони порожні й мертві. А з життя вже пішли тисячі побратимів-ліквідаторів. Чорнобиль — це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це наша пам’ять і наш нестерпний біль.
Ось про це...

ВСЕ БЛИЖЧЕ ДО ПРАВДИ

   Чорнобильська АЕС була першою атомною електростанцією України, а на початок 86-го — однією з найпотужніших в СРСР. У планах радянської влади бачилося перетворити її в найбільший енерговузол країни.
   Та не сталося. Якщо офіційною мовою, то внаслідок збігу низки обставин, починаючи з 1 год. 24 хв. 26 квітня відбулися вибухи, які призвели до руйнування реактора та будівлі четвертого блоку і викиду великої кількості радіоактивних речовин у довкілля. Це як факт. Що ж до причин аварії, то це найбільш дискусійне і суперечливе питання й до сьогодні. Що ж сталося тієї теплої квітневої ночі, то істини й зараз не дуже видно під нашаруванням брехні.
   Про диверсії й землетруси поки що серйозно говорити нема сенсу. Ці причини ігноруються за результатами розслідування КДБ у реальній співпраці з науковцями. Хоча Інтернетом все ще “бродить” екстравагантна думка групи дослідників про те, що аварія трапилася через вибух плазми під четвертим реактором станції, яку помилково було збудовано на потужних геологічних розломах. Вони і стали, мовляв, провідниками земної плазми. Бог знає, може в чомусь і наклалося...
   У останні роки в Росії навіть з’явилися спроби довести, що трагедія була навмисно спровокована з метою відірвати Україну від Росії. Не без злих американців, звичайно. Такі “чернобылеведы» відстоюють на повному серйозі незграбну думку про те, що цей болючий для всього світу “хронічний геморой” заробила сама собі бандерівська Україна. Таким нас не здивуєш, бо у сьогоденні здоровий російський глузд закінчується там, де починається любе українське питання.
   Якщо не про фахівців “з великої дороги”, а про речі коректні, то на більш-менш консолідовану версію вийшли з часом. Спочатку був майже безапеляційний висновок в дусі радянського розуміння правди: довели до критичного стану самі оператори. У самому Чорнобилі відбувся показовий судовий процес, і директор станції, головний інженер та його заступники отримали різні терміни ув’язнення. Проектанти ж відбулися легким переляком. Таким було політичне рішення Політбюро, але з ним погодилося й МАГАТЕ.
   У 91-му — нове розслідування під керівництвом авторитетного ядерника Штейнберга, ініційоване громадськістю України. Дійшли висновку, що система захисту реактора РБМК була проектована невдало, і про це розробники мовчали. Але тепер вже й МАГАТЕ звинуватило радянську сторону в попередньому дезінформуванні зарубіжної експертної спільноти.
   Не зважаючи на декілька спроб, експериментального підтвердження версії аварії досі немає. Але зараз вважається, що найімовірнішою кінцевою подією, яка викликала катастрофу, було введення стержнів СУЗ (системи управління захистом) у критичний момент випробувань. Експеримент повинна була проводити лабораторія Інституту ім. Курчатова, але її представників чомусь було відкликано в Москву напередодні сумнівних випробувань. Тому крайніми було зроблено саме станційних фахівців.
   Тільки зовсім недавно з’явився виток інформації про те, що експеримент було пов’язано зі спробою отримання рентгенівського випромінення для можливого створення рентгенівського лазера (США його вже мали на супутниках). Для цього й знадобилося жорстке нейтронне випромінення, яке можна було отримати тільки вимкнувши захист. Наскільки ці речі розсудливі й далекі від фейкових, покаже час.
   Отже фахівці-дослідники вже впевнено вийшли на висновок, що основною причиною аварії стали нейтронно-фізичні особливості і конструктивні недоліки реактора РБМК-1000, прояв яких спровокували недолугі дії працівників станції. Якщо образно, то операторам замість гальмівної кнопки поставили педаль газу.
   Маємо сукупність недбалості і самовпевненості. Не тільки не бажано, але й політично заборонено було ставити під сумнів радянські наукові досягнення в цілому, в атомній енергетиці — тим паче. Та й у світі загалом була критично надмірна переоцінка безпеки АЕС. В СРСР навіть не було ядерного законодавства. Істотно вплинув занадто жорсткий режим секретності і, відповідно, повна відсутність громадського контролю. Ще недалеко відійшли від того часу, коли “пів країни садило, пів країни сиділо”. Серед корінних причин була і міжнародна самоізоляція радянського режиму. Свій же народ переконували в тому, що вітчизняні ядерні реактори безпечніші від чайника, і вони принципово не можуть вибухати. Всі були виховані на тому, що мирний атом безпечніший від торфу і вугілля, бо повітря не забруднює. Той же РБМК сам академік Алєксандров називав самоваром. Електричним, звичайно.
   Важливо зазначити, що чорнобильські дефекти конструкції були ще й результатом спішного будівництва, проголошеного ударною комсомольською будовою. Перевага надавалася енергійним комсомольцям і комуністам, а не глибоким у знанні справи фахівцям. Та й у керівництві атомної станції не було жодного фізика-ядерника. Чисто по-радянському були у великій кількості політпрацівники й особісти, але біля керма — жодного профільного профі. Це як вручити РГД вихованцям дитячого садочка.
   Дочорнобильське попередження світові енергетики-атомники вже мали. Катастрофи подібного характеру сталися на АЕС Великобританії й США. В СРСР була атомна осінь 57-го на “Маяку”, в 100 км від Челябінська. Майже 11 тисяч мешканців регіону було переселено, але все жорстко засекретилось. У 65-му було створено атомне озеро Чиган на семипалатинському полігоні. Й дотепер це одне з найзабрудніших місць на планеті. Як і ядерний полігон Нова Земля, від якого на материковій частині олені в темноті відсвічували світло-голубим сяйвом. Та й на самій Чорнобильській АЕС до квітня 86-го було утаємничено 104 аварійних ситуацій, тільки 35 з них — з вини персоналу, всі інші — з конструкторських недоліків. Звичайно, “публіка” про це нічого не знала й не чула.
   Щодо змістовної частини аварії, то на щастя (як би цинічно це не звучало) два різних за своєю силою вибухи були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегрівання реактора і накопичення значної кількості пари. А горіння графіту тривало 10 днів. І згадувати треба все-таки 6 травня, коли завдячуючи героїці багатьох людей, тепловий вибух в самому реакторі вже став неможливим. Осінній день вшанування ліквідаторів проситься саме на цю травневу дату. Бо це був день перемоги над знавіснілим атомом. І якщо по аналогії з війною 41-45 років, то там ми не проводимо велелюдних мітингів у чорний день 22 червня.
   Були мужні й героїчні речі. Ліквідатори йшли в Чорнобиль, як на фронт. А подвиги були на кожному кроці. Майже забулося, на жаль, як троє мужніх добровольців Ананенко, Беспалов й Баранов, ризикуючи власним життям, знайшли у каламутній воді засувні клапани і відкрили їх. Бо під 185 тонами розплавленого ядерного матеріалу знаходився резервуар з 5 млн. галонів води. Розділяла їх бетонна плита, яку активна зона повільно випалювала. Потенційні паровий і ядерний вибухи зробили б, за оцінкою фізиків, територію Європи і значної частини СРСР безлюдною на десятки тисяч років. Двоє з героїв вижили.
   А взагалі Чорнобиль виявив велику кількість людей особливої культури — культури подвигу. Не дозволяючи реактору піти у грунтові води, чотириста дев’ять шахтарів день і ніч довбали тунель і все-таки заморозили тверду подушку азотом. Зараз живі з них тільки декілька десятків осіб. Як і декілька сотень з 3600 військовиків, хто лопатами скидав графіт з даху машзалу. У дистанційно керованих маніпуляторів електронні схеми у високих полях руйнувалися, тому надійним “роботом“ був саме солдатик. Як приклад азійського фаталізму, помножений на радянське виховання й дисципліну. Інколи виникає запитання: а чи змогли б ми вистояти й вийти переможцями з такої катастрофи в час нинішньої анархо-демократичної України? Мабуть, риторично...
   Стосовно кількості задіяних у ліквідації осіб, чітка статистика відсутня. За різними джерелами тільки по 86-87 роках дані розбіжні від 280 до 750 тисяч. Велика кількість смертей від променевої хвороби були саме у осіб, задіяних в найперші дні аварії. Але жоден зі 115 тисяч евакуйованих місцевих жителів від “променівки” офіційно не помер.
   В численних дослідженнях підтверджено, що кожен другий ліквідатор був людиною в погонах, і всі вони заслужили нашої шани. Якби, скажімо, не було виставлено своєчасно внутрішні війська, то не з’явилася б психологія грунтовності й надійності в самі гарячі аварійні дні. Але варто відзначити “проколи” цивільної оборони. На той час її очолювали відставні генерали й полковники, які мали й могли реагувати тільки на фугаси й запали. Зміни часу до них не дійшли. Цивільна оборона у вісімдесяті була такою грою, в яку гралися дорослі дяді. І саме їхня безпорадність багато в чому у перші чорнобильські дні призвела до невиправданої жертовності.
   Час довів, що великою помилкою була затримка евакуації. Добру половину опромінення і дорослі й діти отримали саме в дорозі, де в негативі відбилися вибраний хибний шлях проїзду колон і виїзди власними автомобілями.
    З часом “вилізло боком” те, що Чорнобиль був одразу відокремлений суцільною завісою секретності не тільки від усього світу, але й від власного народу. В країні влади, а не людей, партійних невігластва і корпоративності, робилося багато непотрібного, а то й шкідливого. Особистою поразкою вчених зі світовими іменами Алєксандрова, Лєгасова, Вєліхова стала повна безглуздість їхніх окремих рішень. Крах мирно-атомної віри для багатьох її “батьків” обернувся не тільки інфарктами, але й самогубствами, як з академіком Лєгасовим. Чорнобиль довів, що атомна енергія невблаганна. Вона не прощає помилок і не терпить такого рівня ризиків, як інші галузі промисловості. Якщо з любої війни, по Ремарку, приходить втрачене покоління, то Чорнобиль нам дав покоління розгублене.
   Розгубленим було й керівництво країни, яке думало не про спасіння людей, а про те як ефективніше збрехати. Перше повідомлення про аварію взагалі з’явилося в ЗМІ тільки через 36 годин. Польська влада вже через пару днів роздавала дітям препарати йоду. А на просторах СРСР звучало заспокійливе горбачовське “вжито невідкладних заходів”.
   У Києві 1 травня рівень радіації перевищував фоновий в десятки разів, але нині обожнюваний колишніми колегами Щербицький під тиском Кремля легкодухо погодився з участю дітей в демонстрації. Зате радіаційним хмарам було перекрито дорогу на Москву за допомогою бомбування йодитом срібла, що викликало “чорні дощі” над Україною й Білоруссю.
   Для більшовицьких стратегів людина завжди була — пісок, гній історії. Не дивно, що в активні дні ліквідації аварії країну заполонили таємні інструкції, і не тільки для партійних працівників та медиків. За їх вимоги в цеху для обробки заражених курячих тушок працівники вбиралися як на роботу в “десятку” зони. М’ясо птиці виварювалось у солоній воді, яка зливалася в каналізацію. Виварені тушки потім додавалися в паштети й ковбаси. Було й настільки забруднене м’ясо, що вимушено додавалося в кісткове борошно і йшло на корм худобі. Нічого не хоронилось. Окремі консервні банки тушкованого м’яса ще й зараз “гуляють” по армійських складах. А найкоротшим анекдотом того часу були слова: “Непоганий був народ — українці”. Незламні ми, пишаймося...
   Взагалі СРСР довго гриз мозок усьому світові. Планета огорталася глобальним жахом, бо значна частина чорнобильської радіації пішла в зарубіжжя, особливо в скандинавські країни. Радіоактивні дощі пройшли в Ірландії. В цілому забруднення дісталося 17 країнам Європи. Радіоактивні хмари зачепили навіть схід США. Взагалі ж чорнобильські матеріали більш низького рівня можна було знайти практично по всій північній півкулі.
   Спочатку від допомоги Радянський Союз гордовито відмовився. Ще довгий час тоді, та й у часи українські, не віталася інформація про зарубіжну підтримку. А вона була досить значною, особливо в перші після аварійні роки і в середині 90-х — часу суцільних злиднів і на рівні держави, і на рівні окремих сімей і людей.

ЧОРНОБИЛЬ СЬОГОДЕННЯ

   Чорнобиль в історію не відійшов. Він промовисто нагадує про себе щодня й у всьому. Планета отримала шрам, який не заростає до цих пір. Не кажучи вже про Україну, для якої це не тільки стіна плачу, але й бомба уповільненої дії.
   Нині в Україні райони, які тільки за юридичного оформлення мають статус постраждалих (тут віра народу відсутня), займають територію близько 50 тис. кв. км. Це як територія Боснії та Герцоговини. А сама зона відчуження, як найбільша закрита територія Європи, за розмірами дорівнює Люксембургу. Крім офіційної зони великі площі залишаються практично знелюдненими. Причина цього — страх перед довготривалими наслідками ядерного викиду. Бо Чорнобиль став ще й інформаційним вибухом на відповідному зламі історії, безпрецедентному за своєю значимістю.
   Та все ж нам невпинно слід твердити самим собі: Україна довела всьому світові, що може справлятися з важкими запроектними аваріями, як мінімум — не втрачати контроль над розвитком подій. Навіть в ситуації, коли міжнародні інвестори і наукові заклади бояться вкладати кошти в ліквідацію, бо в Україні у всі роки її незалежності шаленіє корупція. В нашій країні і за її межами розуміють, що багато в чому завдячуючи зарубіжному жорсткому фінансовому контролю збудовано Арку, “навідщипували” там по українським міркам зовсім символічно. Та все ж віддається належне тому, що зводилася дуже складна конструкція не тільки винятково нашими робочими руками, але й багато в чому нашими мізками. Світ вимушений рахуватися з тим, що має справу з країною, населення якої не тільки знаходиться у багаторічному чорнобильському синдромі, але й розбудовує свою державність в умовах протистояння наслідкам катастрофи. Як і з тим, що саме людство має справу з проблемою планетарного рівня. А щодо знань і досвіду, то по ліквідації таких катастроф всьому світові їх бракує. І хтось повинен бути першим. По великому рахунку, перші — це ми, українці.
   Навіть порівняння з Фукусімою потребує коректності. Так, японська аварія стала черговим попередженням, з сьомим, як і Чорнобиль, найвищим рівнем небезпеки. Але різниця не тільки в причинах (там 9-бальний землетрус). Українську радіацію вітер розніс Європою і земною кулею, а японську — незаселеним Тихим океаном. І викид був удесятеро менший чорнобильського. Та найважливіше в тому, що то була тоталітарна держава, а це розвинута країна з суперпередовими технологіями.
   Інша справа, нам не треба хизуватися нормалізацією радіаційної обстановки, бо вона залишається складною. Якщо в окремих місцях зони відчуження порівняно з 86-м радіаційний фон зменшився у сотні разів, то це не такий вже й великий привід для оптимізму. Природа не в силі “перетравити” радіонукліди швидко, під настрої людини, бо на радіоактивність не впливають зовнішні фактори. Довгоживучі елементи, період напіврозпаду яких обчислюється тисячами й десятками тисяч років, нікуди не поділися. Тому в оцінці радіаційної ситуації потрібна об’єктивність.
      А вона залежна від того, що достеменно ніхто не може чітко визначитись у кількості радіоактивних матеріалів під Укриттям (саркофагом). Якщо у відсотках до того, що було в 4-му енергоблоці, то різними “авторитетами” відстоюються об’єми від 15% до 97%. Як і в тому, що довкола ЧАЕС існує бл. 600 “могильників”, і майже всі вони — інженерні споруди у вигляді звичайних земляних ям і траншей. А залізобетонну частину контрольованих сховищ активно знищують ерозія з корозією. На думку вчених, якби хтось поховав наше ядерне сміття за часів динозаврів, то ще й сьогодні людство мало б з ним справу.
   До цього слід додати, що в Україні радіоактивно забруднено майже 9% сільгоспугідь. Це офіційно, бо за незалежними даними — до 28%. Відомо, що радіаційно обстежено площу до 55 млн га. Але складно знайти публічну інформацію про те, що 80% контрольованих продуктів лісу містять цезій-137 понад допустимі норми. Нема віри до влади і в питанні забруднення населених пунктів. Спочатку їх було 2309, розташованих на території 12 областей. Чому і на яких підставах їхня кількість зменшилася до сотні, влада з населенням публічно пояснюватись не бажає.
   Сором’язливо замовчується і “дерев’яно-машинна” бізнес-тема. Десятки гектарів лісу “тридцятки” вирубаються й вивозяться для промислової переробки. Чорнобильський ліс-кругляк навіть проявився у скандальних зловживаннях торгівлею з зарубіжжям. Також за межі зони вивезені,і в кращому випадку переплавлені, сотні одиниць брудної техніки. Деякі з машин ще й сьогодні “воюють” на Донбасі з різних сторін.
   А ще проблема в тому, що п’ята частина поверхневого забруднення зони відчуження, і в першу чергу стронцієм-90, вже внесена в ріку Прип’ять. Всю цю “радість” зустрічає Київ — перше місто на шляху чорнобильського бруду. Лякає й те, що підземні води почнуть активно розвантажуватись у Прип’ять-Дніпро буквально через 10 років. Відсутні й публічні дані щодо чистоти Дніпра.
   Також важливо знати й реагувати на те, що в 30-км зоні більше третини території не відстежується — ні веж, ні доріг, ні достойної техніки для гасіння пожеж немає. При тому, що літо в Україні стало спекотнішим і значно сухішим. Це приносить частіші й потужніші лісові пожежі, зокрема на дуже забрудненій території. На додаток слід зауважити, що великі обсяги радіонуклідів розносяться й переносяться тваринно-пташиним шляхом.
   Будьмо чесними перед собою, нашу тривогу майже не викликає те, що чорнобильська спадщина дає про себе знати в таких далеких країнах, як Уельс, де вівці масово піддалися сильному забрудненню. Чи в Італії, де й донині з’являються заражені овочі й молочні продукти. Або в Німеччині, де за відстрелених “чорнобильських” кабанів держава виплачує мисливцям грошові компенсації. А не тривожно нам тому, що там, по-перше, контроль, охорона людини і сучасні технології, і по-друге, об’єми та їх наслідки ні в яке порівняння не йдуть з українським станом речей. Саме в нашій країні виник своєрідний осередок природи в умовах антропогенної радіонуклідної аномалії.
   Самі дослідники все активніше сперечаються стосовно наслідків катастрофи для флори та фауни у забрудненому регіоні. Як факт, рівень смертності серед тварин значно вищий за середній. Вони частіше мають пухлини та інші ускладнення. Вчені вважають, що вплив радіації різниться в залежності від виду. А окремі спотворені зразки куди частіше зустрічаються в районах високого забруднення. Аж до зменшення розмірів мозку — звідси дивна поведінка. Може тому здичавілі собаки в зоні мало чим відрізняються від вовків.
   Стало зрозуміло, що Чорнобиль запустив ланцюгову реакцію, яка поступово змінить види, і ще не зовсім зрозуміло — в яку сторону. А 30-км зона має бл. 400 видів тварин, птахів, риб, 63 з них — у Червоній книзі України. Відновлено популяції бурих ведмедів, поліських лосів, рисів, оленів, зубрів, вовків і навіть розведено коней Пржевальського, яких у світі всього бл. 2 тис., і сотня з них — чорнобильські. З’явилися рідкісні чорні лелеки та єнотовидні собаки. То ж слід зважати на те, що розносять радіацію за межі зони вже не тільки традиційні кабани (їх біля 9 тис.) та сороки-ворони.
   Окремої ремарки заслуговує рибна тема. Саме у тканинах риб нагромаджується не тільки цезій-137, але й стронцій-90, ізотопи плутонію й америцію, що в цілому спричиняє пошкодження репродуктивних тканин. Ці накопичення поступово збільшуються і, якщо більш показово, то радіаційне забруднення дніпровської риби у районі Києва приблизно в десять разів вище порівняно з чистими водоймами. Багато це чи мало? Заспокоїмо себе тим, що організм людини взагалі дуже активно виводить за свої межі такого роду нукліди. І маємо надію, що у жителів придніпровських територій він з ними справляється, за умови не об’їдатися рибою по три рази на день на протязі десятиліть. До речі, вчені-медики переконані в тому, що штучні норвезькі лососі-форелі для нас, українців, значно небезпечніші своїх рідних карасів-лящів. Навіть дніпровських.
   В цілому ж дослідники вважають, що проблеми впливу радіації на флору та фауну потребують додаткового вивчення. Але не слід занадто серйозно сприймати дурню про мутантів, яку пишуть і розповсюджують гламурні панянки з центральних ЗМІ. Візуальний виняток хіба що в триметрових сомах-монстрах зі ставка-охолоджувача — враження незабутнє.
   В зоні чимало дерев з відхиленнями від звичних форм, виявлені навіть такі з них, що в’яжуться вузлами. Але вчені запевняють, що флора схильна до коротких термінів одужання. Щодо тваринного світу, то сенсаційні мутації застрягли в домислах. Як з’ясувалося, природа чинить мудро — вони просто не народжуються. А це тому, що в живому організмі існують складні механізми контролю генома, і дефектні клітини відбраковуються (не без винятків) ще на стадії формування гамет.
   Відома історія, коли одного бика і трьох корів було знайдено в лісі через декілька місяців після аварії неподалік аварійного реактора. Корів назвали Альфа, Бета і Гамма, а бика — Уран. Ця четвірка й стала основою експериментального стада, в якому, до речі, мутованих відхилень за 30 років так і не виявлено. Та все ж вчені схиляються до думки, що ризик чорнобильських мутацій зберігатиметься в найближчі 800 років. І в таких прогнозах песимізму для України достатньо.
   Як застереження, не слід сприймати серйозно нісенітницю щодо чистої городини у зоні відчуження. Авторитетні вчені вважають, що вирощувати в таких умовах чисті овочі та фрукти можна буде тільки через десятки тисяч років. Без значного посилення наукових можливостей і технологій, звичайно. Інша справа, тривалі дослідження довели, що рівень забруднення в окремих частинах зони відчуження практично дорівнює показникам з окремих територій Рівненської області. Забруднених, але там живуть люди. Добре це чи погано, їсти місцеву картоплю чи ні — вирішувати тим, хто там проживає. Владі не до них, особливо центральній. Вона обмежилася оприлюдненням висновку про те, що територія за межами 30-км зони для проживання придатна. Як показник, “експлуатований” владою, радіаційний фон у самому містечку Чорнобиль вже істотно не відрізняється від київського.
   Але не можна дистанціюватись від того факту, що жителі забруднених Чорнобилем територій за статистикою зараз дійсно мають гірші показники стану здоров’я, ніж решта жителів України. Як і того, що до аварійно саме регіон Полісся славився своїми довгожителями. Вкотре варто наголосити, що Чорнобиль — це катастрофа не лише технологічна й техногенна, але й чисто людська, з багатьма її складовими.
   На думку пересічного українця, медичний аспект аварії — річ темна, як і все, що зв’язано у нашій країні з охороною здоров’я. Вчений світ вважає, що реальні наслідки аварії на ЧАЕС для популяцій людини будуть доступні для аналізу у 2025-2026 рр., оскільки молоде покоління, яке потрапило під прямий вплив радіації, не так давно створило сім’ї і вирощує дітей. А для досліджень потрібні внуки.
   У сьогоденні маємо крайнощі від заспокійливих заколихувань до лавиноподібних даних щодо збільшень захворювань. Таке можна зрозуміти й пояснити, бо радянські лікарі, та ще довго й українські, навіть не чули про такі хвороби як тиреоїдит, гіпотиреоз чи гіпертиреоїдизм. Але тривожить інше: дотепер не існує єдиного реєстру людських втрат. За оцінками незалежних експертів і громадських об’єднань це 230 тис. осіб. За даними нашого ВГОІ “Союз Чорнобиль України” та Міжнародної організації “Лікарі проти ядерної війни” з 620 тис. ліквідаторів аварії померло вже 18% і майже 190 тис. стали інвалідами. Зрозуміло, що вимирають не “липові” учасники ЛНА на ЧАЕС (за різними даними їх від 15 до 29 відсотків), а справжні.
   В більшій мірі самі ліквідатори постраждали не від надмірного опромінення. Значна більшість з них отримали дозу у межах радіаційної травми. Але людей, з одного боку, нажахали перебільшеннями щодо захворювань, з іншого – законодавчо наобіцяли різного роду компенсацій та інших соціальних гарантій, які держбюджетом забезпечити не реально. Як результат, дехто себе самонакрутив, значно посиливши свої захворювання, а дехто став професійним позивачем у суди чи бунтарем проти влади. Вчені ж закликають зрозуміти, що фізично ми збудовані значно міцніше, ніж навіяли перші враження від Чорнобиля. Навіть на фоні пострадянської психологічної та соціальної вразливості.
   Міфічне й у тому, що майже всі ракові захворювання в Україні звалюються на Чорнобиль. Проте, як свідчить статистика, і тут вона більш-менш вивірена, на рак хворіють люди з постраждалих районів не більше, ніж з тих, де розвинені хімічна промисловість і важка індустрія.
   Дещо обнадійливою є думка вчених про те, що небезпечність малих доз радіації для людини значно перебільшується. Вони без особливих проблем нейтралізуються організмом. Більше того – низка авторитетних науковців схильна до висновків щодо позитивних ефектів малих доз (поняття гормезису).
   В останній час медики почали активно переконувати, що всі чорнобильські медичні наслідки стосуються тих людей, які набрали свою дозу в минулому. В противагу такій думці, інші медики стверджують, що негативний вплив радіації передається на усі наступні покоління. Як висновок — світова медична наука дуже повільно накопичує знання щодо своєї доказової бази. Наразі у вчених-медиків не виходить бути вільними і легкими у слові, бо людина — складний об’єкт, на який впливає величезна кількість чинників. І з цією безпорадністю вчених ми повинні рахуватись.
   Заради справедливості все-таки слід зазначити, що багатьох постраждалих від легкої форми променевої хвороби пролікували, вони зараз повноцінні люди, мають здорові родини. Як і рак щитовидки – не є смертельним діагнозом, він рано виявляється, завдячуючи системному моніторингу. Але ця тема турбує спільноту, бо найжадібніша до йоду щитовидна залоза у дітей. Та й тут слід зважати на те, що ця проблема не є тільки білорусько-українською, бо за даними ВОЗ тільки у Європі зараз виявлено 10,5 тис. випадків раку щитовидної залози, і бл. 50 тис. ймовірно захворіють. З’ясувати, яка частина захворювань стала наслідком чорнобильської аварії — вельми складне завдання для світової медицини. Не існує навіть загальноприйнятої методики обліку впливу чорнобильської катастрофи на здоров’я людини.
   Та все ж ми повинні рахуватися з тим, що є негативна динаміка в різновидності захворювань. Якщо впродовж минулих років у постраждалих переважно розвивався рак щитовидки, молочної залози і лейкемія (так звана “тріада раків”), то зараз прогресує онкологія органів травлення. Це треба знати й своєчасно звертатись до діагностики.
   Знати й те, що наукові дослідження у зоні відчуження, основного радіаційного джерела, практично не проводяться. Фінансування закінчилося ще в 90-х. Навіть “чорнобильськими бабусями” (самоселами, чи по Ліні Костенко — повертанцями) ніхто не переймається. Їм, мовляв, дітей не народжувати.
   Переселення взагалі було величезним стресом для евакуйованих. Повернулися у 86-му майже 1500 місцевих жителів (зараз живуть біля 140 осіб, з них 85 — безпосередньо у Чорнобилі). Спочатку ховалися, навіть печі розпалювали тільки вночі. Сільські бабці-новосели при перших журналістах мовчали, тільки сльози хустинами витирали. У відриві від цивілізації за багато років ці люди, здається, трохи звідлюднили. Раз на місяць листоноша їм привозить пенсію, а два-три рази на місяць приїжджає автолавка з продуктами, де вони купують хліб і крупи. Є думка вчених, що самоселам-повертанцям вже не слід покидати свої домівки. Їхні організми звикли до радіації, а в чистому середовищі здоров’я таких людей тільки погіршується.
   Саме поліське містечко Чорнобиль, якому виповнилося 800 років, впевнено зайняло місце у сумнозвісному списку поряд із Хіросімою і Нагасакі. До аварії тут мешкало 12.5 тис. осіб. Зараз крім самоселів там вахтово мешкають біля трьох тисяч працівників, які обслуговують зону відчуження і причетні до деяких робіт на ЧАЕС.
   Кинутий атомоград Прип’ять обростає лісом, зараз місцями це справжні міські джунглі. Місто-привид стало своєрідною Меккою для туристів з усього світу і сталкерів. Щодо останніх, то цих відчайдух-провідників не так вже й багато, але в “десятку” існує близько десяти порівняно зручних нелегальних маршрутів. Офіційно вважається, що у місті не проживає жодної людини, але там діють спецпральня, станція фторування і знезалізнення води, а також гараж спецтехніки ЧАЕС.
   Сама ЧАЕС припинила давати струм ще в 2000-му, коли її було зупинено з політичних міркувань. В систему станції після 86-го були вбухані колосальні кошти, і на думку фахівців на той час вона була найнадійнішою атомною електростанцією світу. Із прибуткового, так необхідного Україні підприємства, вона перетворилися на приниженого прохача і вибивача вітчизняних і зарубіжних коштів.
   Сьогодні ЧАЕС — це промисловий майданчик загальною площею 54 тис. га. На ньому неможливо провести повну дезактивацію від радіонуклідів. Поки що. Бо прикладна наука й відповідні технології все-таки не стоять на місці. Але з експлуатації вже виведено понад 60% обладнання і систем. Там працює 2400 кваліфікованих фахівців. Це завдячуючи їм, нам усім живеться спокійніше.
   Слід зазначити, що жодного разу з моменту зупинки ЧАЕС її не було фінансовано з державного бюджету в повному обсязі. Рятує ситуацію те, що в проектах станції беруть участь 28 країн-донорів. Та складнощі в тому, що за останні 10 років в Україні змінилося 18 міністрів МНС та Мінекології і виконувачів їх обов’язків. І ці абсолютно не підготовлені люди, в більшості — політики, приймали доленосні рішення в атомній енергетиці і чорнобильській темі. Такі собі “паганіні на піаніні”.
   Може тому й ведуться в Україні суперечки: промислова зона з переробки відходів і виробленням альтернативних видів енергії, чи науковий заповідник з вивчення наслідків ядерної аварії. На противагу, пройшло декілька років після Фукусіми, а там вже реалізуються плани відновлення постраждалої території і безпечної експлуатації самої станції.
   Недобре те, що залишили майданчик ЧАЕС і зону відчуження російські фахівці й науковці. Хоча здавалося б, що ядерна радіаційна безпека повинна бути поза межами політичних свар, навіть у їх гібриді. Тим паче, що “наслідила” у Чорнобилі саме Москва.
   Але й без росіян маємо предмет нашої гордості — Арку. Це велична споруда висотою 108 м і довжиною півтора футбольних поля. З її сталі можна було б побудувати 3 Ейфелевих вежі. Маючи такий захист, фахівці поступово переходять до окремих операцій з демонтажу Укриття.
   Зараз ніхто не ризикне стверджувати, що в зоні відчуження й на ЧАЕС майже все під контролем. Більше — навпаки. Тим паче, все вагомішим стає інтерес світової і вітчизняної спільноти до подальшої чорнобильської поведінки України, дій, перспектив.

БІЛЬШЕ ОПТИМІЗМУ, БІЛЬШЕ ДІЙ

   Чорнобиль для людства — це не тільки біль минулого і проблеми сьогодення, це ще й виклик майбутнього. У ньому є два шляхи: лишити як є і викидати мільярди на утримання, мотивуючи це тим, що наслідки затухають природним чином, або ж зробити сучасне високотехнологічне підприємство. Попри складність і невизначеність, суспільство ще не провело дискусію з цього приводу. Громадськість на ситуацію не впливає. Всупереч європейським прагненням, в Україні досі діє стара радянська система ухвалення рішень. Тому чорнобильська стратегія формується “небожителями”, без урахування громадської думки.
   То ж наразі Україна ще не має перспективної політики комплексної ліквідації наслідків аварії. Чорнобильські питання розкидані під відповідальність кому як попало. У цій анархії пробними камінцями виглядять окремі дії, як от пропозиції безпомічно-самопомічного Садового щодо відведення зони відчуження під його сміття. Заворушилася з цього приводу й команда Кличка. Натомість, всі розуміють, що в чорнобильській темі необхідно об’єднати і соціальні, і інформаційні, і культурні, і економічні аспекти.
   Може й не дуже впевнено і переконливо, але перші кроки у цьому вже зроблено. У квітні 2016 президентським указом створено Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник в межах зони відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення. Це майже 227 тис. гектарів земель державної власності за межами “десятки”, приблизно дві третіх території зони. Формально створено бар’єр для розповсюдження радіації і по збереженню у натуральному стані природи типових комплексів Полісся.
       реєстрацію, призначено тимчасового директора. І все ж слід розуміти, що заповідник повністю не закриє забруднену територію як таку. Адже окрім нього залишається велика площа: сама ЧАЕС, місто Прип’ять, різні сховища, укриття тощо. Охоплено тільки природну територію, де практично відсутня промислова діяльність. Природі надається можливість відновитися.
   У будь якому разі все це краще, ніж завезення й накопичення в чорнобильський зоні радіоактивних відходів, або, що не краще, використання під аграрно-промислові нужди та чисто промислові. Окрім збереження та обмеження там розпочався моніторинг, орієнтований на наукові дослідження. Це дозволить вкінці-кінців скоординувати наукові програми. У перспективі є можливість, і це вивчається, розширення заповідника в сторону Житомирщини, де вже діє Древлянський заповідник, і в сторону Білоруського радіаційно-екологічного заповідника. В цілому така заповідна територія має всі шанси стати найбільшим природним резерватом Європи. Тим паче, що все реальнішою стає ідея створення транскордонного українсько-білоруського біосферного резервуара площею близько півмільйона гектарів. Біорозмаїття радіаційно вражених територій до цього закликає.
   Маємо й застереження. Вже рік пройшов після президентського указу, та зона відчуження залишається зоною збагачення. Прикро, але лісоповал продовжується ще швидшими темпами. Ліс рубають у більшості своїй здоровий, який до обгорілої деревини ніякого відношення не має. І займаються ним все ті ж “смотрящі”, а не лісівники-екологи. Реагування влади і каральних структур на журналістські розслідування відсутні. А вони потрібні хоча б тому, що під час вирубки і вивозу грізною технікою здирається лісова підстілка, що піднімає у повітря радіоактивні частини, які потім розповсюджуються через буревії.
   Ще ось у чому повинна визначитись центральна влада, спираючись на думку громадськості. Маємо помітне зниження рівня забруднення, тому реальним стає рішення щодо чіткішого виокремлення 10-км зони, яка все більше претендує на такий собі ренесанс. Україна вже не та, і громадськість міжнародного могильника вже не дозволить. Але надійшов час системно залучати авторитетні гранти на проведення науково-дослідних робіт. Від клієнтів відбою не буде за правильної і головне — фінансово прозорої організації роботи.
   Щодо ЧАЕС, то завдячуючи Арці на 100 років проблема безпеки вирішена. Натомість Україна залишилася сам на сам з проблемою зняття атомної станції з експлуатації. А це $4 млд, суми самостійно малопідйомної за умови хронічного браку коштів. Поки що станції вдається виконувати плани на 80 відсотків за традиційного бюджетного недофінансу, але всі розуміють, що перемовини по інвестору слід посилити. Як і можливості заробляти значно більше самостійно.
   Попри сучасні можливості, вчені досі не знайшли спосіб вилучення графіту з першого, другого та третього реакторів. Відсутня у нас і необхідна інфраструктура, як то тимчасові і постійні сховища для ядерного палива та радіоактивних відходів. То ж завершувати процес зняття ЧАЕС з експлуатації будуть вже наступні покоління фахівців. Згідно з графіком це має завершитися 2064 року. Отже станцію закриватимуть утричі довше, ніж вона була в експлуатації.
   Ситуація ускладнюється тим, що станційне сховище для відпрацьованого палива вже заповнене, тому активними темпами завершуються роботи по будівництву сховища нового типу, з технологією сухого зберігання. Керівництво ЧАЕС запевняє, що вже до кінця року проблема буде вирішеною, не зважаючи при цьому на емоції щодо екологічної міни. Ми її в Чорнобилі вже маємо, і треба включати сучасні технології “розмінування”. Вже є визначеність у тому, що сховище “мокрого типу” (вода — уповільнювач нейтронів) ненадійне. Весь світ перейшов на “сухе” зберігання відпрацьованого палива. У такому проекті нас вже підвели французи, але предметно допомагають німці й американці.
   До речі, дещо складніше з “розмінуванням” проблеми для інших атомних станцій України, які експлуатують реактори типу ВВР. За зберігання радіоактивних відходів і відпрацьованого ядерного палива від них ми платимо Росії щороку по $200 млн. Будівництво свого сховища тягнеться від спільних з американцями рішень ще 2004 року, і проблеми не тільки у політиках і коштах — довго не могли знайти компромісів з виділенням ділянки. Вкінці-кінців визначились по зоні відчуження, але й тут заскрипіли міжвідомчі гальма. Якби з розумом, то чому б і не використати майданчик, де збиралася Арка, з його унікальною інфраструктурою і напрацьованою логістикою. Це на третину здешевило б проект. Але різні відомства мають свої примхи, а договірні терміни з росіянами закінчуються у 2018-у, і колишній брат з превеликим задоволенням буде дерти з нас санкції.
   Щодо росіян, то їхня примхлива поведінка призвела й до проблем з ядерним паливом, яке ми традиційно отримуємо від них. Надійшов час   визначитись: будуємо свій власний завод по виробництву палива, чи схиляємося до пропозицій все тих же американців, де якість вища, а ціни нижчі. Проблема тільки одна — не дадуть вкрасти.
   Добре, що з ЧАЕС не пішов персонал. До речі, у свій час варіант “колюче дротяне загородження” розглядався як основний. В такому випадку все розтягли б і навіть реактори винесли. Чи хтось має сумніви?
   Приємно зазначити, що плани по реалізації користі від ЧАЕС стають все реальнішими. Якби не все те ж внутрівідомче протистояння, то альтернативи процесу капіталізації станції ніхто б не надумував. Бачення перспективи у керівництва ЧАЕС і Держагентства з управління зоною відчуження, як вагомого органу виконавчої влади, з окремих питань майже протилежні. Це чимось нагадує радянські диспути щодо фізиків і ліриків. Тут і до “гадалки” не ходи, з часом закінчиться приховане протистояння тим, що 10-кілометрова частина зони змінить свій контур з круглого на еліпсовидний, згідно реального забруднення, і відійде до структури, яка буде створена на базі проммайданчика ЧАЕС. Не можемо самі визначатись на рівні здорового глузду — тупне ногою впливове зарубіжжя.
   А глузд у тому, що треба оконтурити територію з трансурановими елементами і взяти її під жорсткий контроль відповідними фахівцями. Майже вся інфраструктура ЧАЕС в живому стані, логістика також. Зарубіжний інвестор вже зацікавився планами побудови найбільшого в Україні парку сонячних батарей і вітряків. Загальновідомо, що в сонячній енергетиці найдорожчим є оренда землі і підключення до мережі. І те й інше наш Чорнобиль має. Тому вже надійшло 44 заявки на будівництво сонячних електростанцій, 13 з них від міжнародних компаній. Дві авторитетні китайські структури запросили 1000 га для своїх проектів і готові вкласти інвестиції в $1 млд. Має готовність підтримати створення “сонячних” парків і ЄБРР.

   Логіка є в тому, щоб зібрати під можливості ЧАЕС всі вітчизняні “Родони”, що забруднюють декілька великих міст. А машзали станції мають всі можливості для поховань забруднених матеріалів, бо в країні є ще й проблема важких металів. Зі ртуттю взагалі у нас порушуються всі елементарні норми поведінки. Та й позбавитись проблем радіаційної захаращеності “десятки” можна тільки з ростом можливостей самої станції. Потрібна добра воля. Слід змінювати зашкарублі рішення, не озираючись на впливові кола, які опікуються не стільки державницькими, скільки своїми приватними інтересами.

   Звичайно, зона відчуження, має безліч таємниць і проблемних питань. Доступна вона не тільки для експертів та дослідників, але й для туристів. Зовсім не випадково журнал Forbes включив Чорнобиль до переліку найекстравагантніших туристичних місць планети. Своєрідний міф навколо цього місця створили комп’ютерні ігри, де сталкери — екзотичні герої Зони. Потягнулися турагенства. Створена і активно діє туркомпанія Chernobyl, яка пропонує повітрям вертолітні тури, оглядові польоти на легкомоторних літаках, водою — програму катерами на підводних крилах. “Відштовхуватись” слід від того, що одноденний автобусний тур в зону відчуження вартує $29 з людини.
   Користь від цього є, бо лише туристи з “Чорнобиль-тур” привезли в Україну у 2016-му майже $2 млн. Екстримних іноземців притягує грандіозний експеримент під назвою “Природа проти людини”. Рекламні підтеми мають широкий спектр креативу. Як приклад — чи з’їсть нашпигована радіацією природа місто Прип’ять, як проковтнула більшість сіл у зоні.
   Є, звичайно, й ризики. Бо відомий “ківш смерті” (працював безпосередньо у 4-му блоці) навіть у декількох метрах від себе у випроміненні перевищує норми в 10 тис. разів. Здалеку — чому б і ні, але спокуса провокує, бо радіація, як кажуть, не пахне...
   Сам Чорнобиль — це не лише радіаційна аварія, у цього міста дуже цікава історія. Але турист приносить чималі кошти саме за “ковші”. Нема сумнівів у тому, що незабаром з’являться турмаршрути і під Арку. Якщо до 2015-го переважали росіяни, то зараз найбільше туристів з Польші, Чехії та США.
   Вітчизняні ж відвідувачі зони проявляють чималий інтерес до колишнього радянського об’єкту «Дуга-1» або «Чорнобиль-2» – радіолокаційної станції для виявлення пусків міжконтинентальних балістичних ракет. На всіх картах це був піонертабір. Сама станція так ніколи й не вступила повністю в бойове чергування. Але на її завантаження у повному об’ємі замикався перший блок ЧАЕС. Цікава сама конструкція з антен — 700 м завдовжки і 150 м заввишки (чому б зараз не монстр-вітряк?). Після аварії станцію спочатку законсервували, потім частково демонтували, а ще частково мародерно розпотрошили , бо тільки міді й срібла там були десятки тонн. Розсекретили об’єкт повністю аж у 2013-му.
   Зараз у зоні відчуження є місця навіть зі смертельно небезпечною радіацією, але вже зрозуміло, що чорнобильський туризм буде розвиватися далі і має для України великі перспективи. Тільки минулий рік приніс 36 тис. платних відвідувань, з них 12 тис. – українці, і через цей інтерес переступати було б безглуздо.
   Попри сучасні негаразди по типу Чорнобиля і Фукусіми, атомна енергетика у минуле не відходить. Зміна клімату є настільки вагомою проблемою, що не дивлячись на труднощі з радіоактивними відходами, цей вид енергетики знову став затребуваним. А світовий океан, як з’ясувалося, тримає у своїх глибинах 4-5 млд. тонн урану. До подальшого використання атомної енергетики виявили готовність 19 країн світу, серед них навіть такі як Білорусь, Єгипет, Алжир, В’єтнам. Вже переглянули свої рішення про відмову Італія та Швеція. І для того, щоб на плечі майбутніх поколінь не перекладати нерозв’язаних проблем, Чорнобиль буде вивчатися все більше, все глибше. Величезні кошти починають вкладатися саме в культуру безпеки. Своїм відлунням чорнобильська катастрофа спонукає до пильності, кличе людство до консолідації заради власного порятунку.
   Світ світом, а Україна ще довго буде спокутувати наслідки Чорнобиля-86. Для нас це поняття цілодобове. Але в ньому все більше оптимізму.