Сучасна війна на сході країни породила в історії України нову плеяду воїнів-героїв, подвиги яких ще належить гідно оцінити й вшанувати після завершення війни. Але поряд з ними ми не повинні забувати і героїв Другої світової – живих, яких залишилося дуже мало, і полеглих, зокрема, тих, яким до цього часу не віддано належну пошану.
Моєму давньому знайомому ветерану війни, жителю м. Києва полковнику у відставці І. Ф. Нечаєву в листопаді минулого року виповнилося 94 роки. Він – Почесний громадянин Новоград-Волинського Житомирської області, і добре, що місцева влада не забуває ветерана, підтримує з ним контакт, а він у свою чергу, незважаючи на поважний вік, торік брав участь у заходах, присвячених річниці визволення міста від фашистських загарбників.
Нещодавно через веб-сайти ОБД «Меморіал» і «Подвиг народу», а також у Віктора Андрійовича Куксюка, жителя села Маковище Київської області, я дізнався про військову долю двох полеглих героїв – братів Андрія та Василя Куксюків, уродженців села Озеряни Брусилівського району Житомирської області, які загинули на минулій війні.
Спочатку про долю Андрія – батька Віктора Андрійовича. У 1939 році він був призваний на військову службу. Служив у Дніпровській флотилії. 1941 року потрапив у полон. Колону військовополонених фашисти гнали з Києва в Житомир, і по дорозі, в селі Кочерів Радомишльського району, бійця, який йшов поруч з Андрієм Куксюком, упізнав місцевий поліцай. Поліцай забрав з колони свого односельчанина, а заодно і Андрія.
У грудні 1943 року після звільнення Брусилівського району від фашистів А. Ф. Куксюк знову пішов на війну. У квітні 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 4 березня біля населеного пункту Берзна Камянець-Подільської (нині Хмельницької) області першим досяг траншеї противника і знищував фашистських вояків, а також за те, що 12 березня біля села Орлинці тієї ж області, незважаючи на танкову атаку противника, знищував ворожу піхоту.
Другу медаль «За відвагу» А. Ф. Куксюк отримав 8 серпня 1944 року за усунення під вогнем противника чотирьох пошкоджень лінії зв’язку в районі населеного пункту Сокольники в Польщі. У тому ж бою він зазнав поранення.
Третьою медаллю «За відвагу» він був нагороджений 26 лютого 1945 року за те, що, ризикуючи життям, забезпечував безперебійний зв’язок штабу батальйону в жорстоких боях за Фрідевальде (Німеччина).
За рік А. Ф. Куксюк нагороджений трьома медалями «За відвагу», і було йому лише 24 роки. Цією медаллю нагороджували воїнів винятково за хоробрість, проявлену в бою, на відміну від деяких інших медалей та орденів, які нерідко вручали «за участь».
Загинув старшина А. Ф. Куксюк у бою біля Ернау (Німеччина) 25 березня 1945 року. Там же і похований. Його син не знав про подвиги батька і був вражений отриманою інформацією. Він повідомив мені, що на війні загинув і брат батька Василь Федорович Куксюк, 1903 року народження. І ня знову пошуки через тіж веб-сайти дали результати.
Виявилося, Василь Федорович пішов на війну в грудні 1943 року. Службу проходив, як і менший брат, телефоністом взводу зв’язку. 2 вересня 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 27 липня 1944 року в районі села Липники Львівської області при відбитті атаки противника під сильним артилерійським і мінометним вогнем усунув дев’ять пошкоджень телефонної лінії між батальйоном і штабом полка, що сприяло утриманню позицій батальйону.
Свій останній бій В. Ф. Куксюк прийняв 1 лютого 1945 року біля польського села Кози, ведучи вогонь по фашистах, за що посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
Житель селища Брусилів П. Д. Липко допоміг знайти дочку В. Ф. Куксюка – Віру Василівну. Вона проживає в Житомирі, все своє трудове життя присвятила роботі в школі. Їй минуло 84 роки. Чоловік і старший брат померли, дітей не мала і тепер, на жаль, залишилася одинокою.
Інформація про батька дуже схвилювала Віру Василівну. Тепер вона знає місце поховання і про подвиги батька, й на душі від того стало спокійніше.
Нещодавно через веб-сайти ОБД «Меморіал» і «Подвиг народу», а також у Віктора Андрійовича Куксюка, жителя села Маковище Київської області, я дізнався про військову долю двох полеглих героїв – братів Андрія та Василя Куксюків, уродженців села Озеряни Брусилівського району Житомирської області, які загинули на минулій війні.
Спочатку про долю Андрія – батька Віктора Андрійовича. У 1939 році він був призваний на військову службу. Служив у Дніпровській флотилії. 1941 року потрапив у полон. Колону військовополонених фашисти гнали з Києва в Житомир, і по дорозі, в селі Кочерів Радомишльського району, бійця, який йшов поруч з Андрієм Куксюком, упізнав місцевий поліцай. Поліцай забрав з колони свого односельчанина, а заодно і Андрія.
У грудні 1943 року після звільнення Брусилівського району від фашистів А. Ф. Куксюк знову пішов на війну. У квітні 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 4 березня біля населеного пункту Берзна Камянець-Подільської (нині Хмельницької) області першим досяг траншеї противника і знищував фашистських вояків, а також за те, що 12 березня біля села Орлинці тієї ж області, незважаючи на танкову атаку противника, знищував ворожу піхоту.
Другу медаль «За відвагу» А. Ф. Куксюк отримав 8 серпня 1944 року за усунення під вогнем противника чотирьох пошкоджень лінії зв’язку в районі населеного пункту Сокольники в Польщі. У тому ж бою він зазнав поранення.
Третьою медаллю «За відвагу» він був нагороджений 26 лютого 1945 року за те, що, ризикуючи життям, забезпечував безперебійний зв’язок штабу батальйону в жорстоких боях за Фрідевальде (Німеччина).
За рік А. Ф. Куксюк нагороджений трьома медалями «За відвагу», і було йому лише 24 роки. Цією медаллю нагороджували воїнів винятково за хоробрість, проявлену в бою, на відміну від деяких інших медалей та орденів, які нерідко вручали «за участь».
Загинув старшина А. Ф. Куксюк у бою біля Ернау (Німеччина) 25 березня 1945 року. Там же і похований. Його син не знав про подвиги батька і був вражений отриманою інформацією. Він повідомив мені, що на війні загинув і брат батька Василь Федорович Куксюк, 1903 року народження. І ня знову пошуки через тіж веб-сайти дали результати.
Виявилося, Василь Федорович пішов на війну в грудні 1943 року. Службу проходив, як і менший брат, телефоністом взводу зв’язку. 2 вересня 1944 року був нагороджений медаллю «За відвагу» за те, що 27 липня 1944 року в районі села Липники Львівської області при відбитті атаки противника під сильним артилерійським і мінометним вогнем усунув дев’ять пошкоджень телефонної лінії між батальйоном і штабом полка, що сприяло утриманню позицій батальйону.
Свій останній бій В. Ф. Куксюк прийняв 1 лютого 1945 року біля польського села Кози, ведучи вогонь по фашистах, за що посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни першого ступеня.
Житель селища Брусилів П. Д. Липко допоміг знайти дочку В. Ф. Куксюка – Віру Василівну. Вона проживає в Житомирі, все своє трудове життя присвятила роботі в школі. Їй минуло 84 роки. Чоловік і старший брат померли, дітей не мала і тепер, на жаль, залишилася одинокою.
Інформація про батька дуже схвилювала Віру Василівну. Тепер вона знає місце поховання і про подвиги батька, й на душі від того стало спокійніше.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації
«Закінчимо війну».
член Всеукраїнської громадської організації
«Закінчимо війну».