Українська Спілка ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів)
МАСОЛ Віталій Андрійович — прем'єр-міністр України (керував урядом: липень 1987–жовтень 1990, червень1994–березень 1995).
Член ЦК КПУ у 1976–1991. Кандидат у члени Політбюро ЦК КПУ в 1986–1987, член Політбюро ЦК КПУ в 1987–1990. Депутат Верховної Ради УРСР 9–11-го скликань. Народний депутат СРСР у 1989–1991. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1981–1986. Кандидат в члени ЦК КПРС у 1986–1989. Член ЦК КПРС у 1989–1991.
Народився 14 листопада 1928 року в селі Олишівка Чернігівського району Чернігівської області в родині вчителів.У 1951 – закінчив механічний факультет Київського політехнічного інституту за спеціальністю інженер-механік.
Працював на Новокраматорському машинобудівному заводі: помічником майстра, майстром, начальником бюро технічних розробок, з 1951 — спочатку заступник начальника, потім – начальник механічного цеху, згодом — заступник головного інженера, з 1963 — директор заводу. З 1971 — генеральний директор виробничого об'єднання Краматорських заводів важкого машинобудування.
Без відриву від виробництва захистив кандидатську дисертацію «Утомлюванісна міцність вуглецевої криці щодо великовантажних суднових гребних гвинтів виробництва Новокраматорського машинобудівного заводу». Кандидат технічних наук. Має авторські посвідчення за раціоналізаторські пропозиції та винаходи.
З 1972 — перший заступник голови Держплану УРСР, з 1979 — заступник голови РМ УРСР, голова Державного планового комітету УРСР.
10 липня 1987 – призначений головою РМ УРСР. Працював на цій посаді в складний період трансформації суспільно-політичного ладу, кризи й розвалу єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. Проти Масола та його союзо-центристських поглядів активно виступало національно свідоме студентство, організувавши революцію на граніті. У результаті 23 жовтня 1990 року ВР України прийняла відставку В. Масола.
Під час перших вільних виборів навесні 1990 року обраний народним депутатом України. Зосередився на парламентській роботі, працював у комісії з питань планування, бюджету, фінансів і цін.
За представленням Президента України Л. Крав¬чука був удруге затверджений ВР України 16 червня 1994 року на посаді прем'єр-міністра. Подав у відставку в березні 1995-го.
Нагороди: два ордени Леніна (1966, 1986), ордени Жовтневої Революції (1971), Трудового Червоного Прапора (1978), «Знак Пошани» (1960), «За заслуги» третього (1997) і другого ступеня (2008), Князя Ярослава Мудрого четвертого (2003) і п’ятого ступеня (1998), медалі.
МЕЛЬНИК Олександр Іванович – перший помічник – керівник групи помічників Президента України (1994).З повагою ставився до учасників бойових дій на території зарубіжних країн, сприяв статутній діяльності Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
МИКИТЕНКО Євген Олегович — український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України
Народився 25 серпня 1953 року в Києві. Дід – письменник і драматург Іван Микитенко, батько – літературознавець Олег Микитенко, брат – літературознавець і журналіст Юрій Микитенко.
У 1976 – закінчив Інститут країн Азії та Африки Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, арабська мова і література, філолог-сходознавець, референт-перекладач з арабської мови; аспірантура цього інституту (1981).
З 1976 по 1977 — перекладач арабської мови Інституту «Гіпроводгоспу» Мінмеліоводгоспу СРСР, Південний Ємен. 1978–1981 — аспірант Інституту країн Азії та Африки МДУ.
У 1981–1982 — відповідальний секретар Радянського комітету по зв'язках з письменниками Азії та Африки, консультант відділу літератур країн Азії та Африки Союзу письменників СРСР. 1982–1985 — кореспондент редакції Близького і Середнього Сходу та Африки Агентства друку «Новини» (АДН). 1985–1986 — кореспондент Інформцентру АДН в Лівані.
З 1986 по 1990 — перший секретар Посольства СРСР в Іраку. 1991–1994 — радник, завідувач відділу країн Близького і Середнього Сходу Першого територіального управління Міністерства закордонних справ України. 1994–1996 — заступник начальника Управління азіатсько-тихоокеанського регіону, Близького і Середнього Сходу та Африки МЗС України.
1996–1999 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Саудівській Аравії. 1997–2001 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Хашимітському Королівстві Йорданія за сумісництвом. З 1998–2001 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Сирійській Арабській Республіці.
З 2001 — перший заступник керівника Головного управління з питань зовнішньої політики — керівник управління з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Адміністрації Президента України.
У 2004–2010 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Об'єднаних Арабських Еміратах. 2007–2010 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Судані за сумісництвом.
З 2010 — заступник міністра закордонних справ України. 2011–2012 — спеціальний представник України з питань Близького Сходу та Африки. З 2012 — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Державі Катар.
Працюючи на відповідальних дипломатичних посадах у Міністерстві закордонних справ України, сприяв у вирішенні проблем військовослужбовців, які потрапили у полон і пропали без вісті в Афганістані, з повагою ставився до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
МОТРЕНКО Тимофій Валентинович – український державний діяч.
Начальник Головного управління державної служби України (2003–2011); доктор філософських наук, професор; до 2011 — голова редакційної колегії журналу «Вісник державної служби України», голова Експертної ради Вищої атестаційної комісії України у галузі науки «Державне управління»; член наглядових рад низки провідних вищих навчальних закладів України; член спеціалізованих учених рад Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка; член опікунської ради Європейського університету; член-кореспондент НАПН України.
Протягом 1999–2001 — голова партії «Міжрегіональний блок реформ», з 2001 року — член Народно-демократичної партії.
Тимофій Мотренко був заступником голови Координаційної ради з питань державної служби при Президентові України, членом Національної ради з питань державного управління та місцевого самоврядування, членом Міжвідомчої комісії Ради національної безпеки і оборони України з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією, заступником голови Національної ради з питань молодіжної політики при Президентові України.
Народився 22 листопада 1948 року у Вінниці.1987 року закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, набувши кваліфікацію філософа, викладача філософських дисциплін. У 1998 році закінчив Вінницьку філію Тернопільської академії народного господарства, в 1966 року працював учнем токаря, потім — токарем на Вінницькому електротехнічному та агрегатному заводах, токарем, соціологом, старшим соціологом на Вінницькому радіоламповому заводі.
З 1985 року – заступник уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Вінницькій області. Працював на партійних і адміністративних посадах, суміщаючи цю роботу з викладацькою у Вінницькому державному педагогічному інституті. З 1991 року – старший викладач, а згодом доцент кафедри світової та вітчизняної культури інституту.
У 1994 році обраний депутатом Вінницької обласної ради — головою постійної комісії облради. З 1996 року – заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації з соціальних питань.
З 1999 – заступник міністра Кабінету Міністрів України, 2000 року призначений заступником урядового секретаря Кабінету Міністрів України. 2001–2003 — заступник державного секретаря Кабінету Міністрів України, з 2003 — заступник міністра Кабінету Міністрів України.
1 жовтня 2003 року Указом Президента України призначений начальником Головного управління державної служби України. 2011 року вийшов на пенсію.
Нагороди: ордени «За заслуги» третього (1998), другого (2007) і першого (2009) ступенів, Почесна Грамота Кабінету Міністрів України з врученням пам'ятного знаку (2000), Подяка Кабінету Міністрів України (2001), відзнака Головдержслужби України — нагрудний знак «Державна служба України — за сумлінну працю», знак «Відмінник освіти України». Почесне звання «Заслужений працівник освіти України» (2003).
МУСАФИРОВА Ольга – відомий український журналіст.
Об’єктивно висвітлювала події в Афганістані у 1979–1989 р.р. і післявоєнне життя «афганців», допомагала вирішенню статутних завдань Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).