Українська Спілка ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів)
НАДРАГА Василь Іванович – український політик. Доктор економічних наук, член Політради Народної партії.
Народився 19 серпня 1958 року в Каменську, Бурятія.
Освіта: Луганський державний педагогічний інститут, історичний факультет (1976—1981), «Історія і педагогіка»; Регіональний інститут менеджменту (Луганськ, 1993–1995), «Менеджмент у виробничій сфері»; Українська академія державного управління при Президентові України, «Державне управління»; кандидатська дисертація «Взаємодія владних структур політичних і громадських організацій як засіб підвищення ефективності управління на регіональному рівні» (Національна академія державного управління при Президентові України, 2003).
Трудова діяльність: 1975 — учень слюсаря шахти «Таловська», місто Молодогвардійськ. 1981 — заступник секретаря комітету комсомолу Луганського державного педагогічного інституту. З 1982 — служба в армії.
1984 — інженер, заступник секретаря комітету комсомолу Луганського верстатобудівного заводу. 1985 — другий секретар Ленінського райкому ЛКСМУ міста Луганська.
1987 — заступник директора СШ № 17 Луганська. 1990 — художній керівник Молодіжного центру «Панорама», 1990 — інженер Центру науково-технічної творчості молоді «Союз», Луганськ.
1990 — заступник директора Науково-виробничого підприємства «Технопромтек». 1992 — керівник господарчого підрозділу Ленінського райвідділу народної освіти Луганська. 1993 — консультант з питань роботи Луганської міськради, згодом завідувач відділу Луганського міськвиконкому. 1995 — заступник голови, голова Кам'янобрідської райради міста Луганська.
1998 — заступник голови з політико-правових питань Луганської облдержадміністрації. 1999–2002 — начальник Луганського обласного управління Пенсійного фонду України. 2006 — перший заступник генерального директора Федерації роботодавців України. 2009 — голова правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, згодом генеральний директор Федерації роботодавців України.
У березні – грудні 2010–міністр праці та соціальної політики України, грудень 2010 — серпень 2012 — перший заступник міністра.
Народний депутат України 4 скликання з (2002–2006), виборчий округ № 104, Луганська область, Голова підкомітету у справах пенсіонерів і пенсійного забезпечення Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (з 2002).
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1998–2012 р.р.,
зокрема в Луганській державній адміністрації, Верховній Раді України, Міністерстві соціальної політики України, був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Нагороди: Заслужений учитель (1998), Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). орден «За заслуги» третього ступеня (2003).
НЕДБАЙЛО Анатолій Костянтинович – військовий і громадський діяч.
Народився 28 січня 1924 року в місті Ізюм Харківської області. У 1942–1983 роках служба в Збройних Силах (Військово-повітряні сили, генерал-лейтенант у відставці).
1943 року закінчив Луганську (Ворошиловградську) військову авіаційну школу пілотів, у діючій армії – з березня 1943 року, льотчик-штурмовик. За період Великої Вітчизняної війни здійснив 219 бойових вильотів на літаках Іл-2, брав участь у боях за визволення України від фашистських загарбників.
За мужність, військову майстерність і результативність ударів по ворогу в період Великої Вітчизняної війни нагороджений двома орденами Леніна (1945), трьома орденами Червоного Прапора (1943, 1944, 1945), орденом Олександра Невського (1944), трьома орденами Вітчизняної війни першого ступеня (1944, 1945, 1985), орденом Вітчизняної війни другого ступеня (1944), двома орденами Червоної Зірки (1943, 1982), орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» третього ступеня (1975), медалями. У квітні 1945 року А. К. Недбайлу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, в червні 1945 року він нагороджений другою медаллю Золота Зірка і званням двічі Героя Радянського Союзу.
У післявоєнні роки закінчив Червонопрапорну Військово-Повітряну академію, передавав свій бойовий досвід наступним поколінням військових у вищих навчальних закладах: у 1951 – 1953 – заступник начальника вищої офіцерської школи льотчиків-інструкторів; 1953–1956 – викладач кафедри методики бойової підготовки Червонопрапорної Військово-Повітряної академії; 1956–1957 – начальник штабу важкого бомбардувального авіаційного полку; 1957–1962 – начальник кафедри тактики та історії воєнного мистецтва ХВАІВУ; 1962–1964 – заступник начальника Казанського артилерійського технічного училища; 1964–1968 – начальник факультету заочного навчання Ризького вищого командно-інженерного училища; 1968–1983 – заступник начальника Київського вищого військового авіаційного інженерного училища.
Після звільнення у відставку 1983 року у званні генерал-майора брав активну участь в діяльності громадських організацій і громадському житті держави. Автор двох книг спогадів, виданих у Києві, багатьох інтерв'ю.
Особливою повагою Анатолій Костянтинович користувався у ветеранів війни, з організаціями яких підтримував тісні ділові стосунки, насамперед з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), і віддавав свій авторитет на зміцнення ветеранського руху.
За заслуги перед Україною відзначений державними нагородами – орденом Богдана Хмельницького трьох ступенів, медалями, почесними нагородами УСВА і присвоєнням військового звання генерал-лейтенант.
Близько 40 років мешкав у Києві. Разом з дружиною – Катериною Михайлівною, яка брала участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни і була механіком з авіаційного озброєння в тій же військовій частині, де служив чоловік, виховали двох синів-авіаторів.
Помер А. К. Недбайло від тяжкої тривалої хвороби 13 травня 2008 року. Він був останнім з двічі Героїв Радянського Союзу, які пов’язали життя з Україною. Похований разом з дружиною у Києві на Байковому цвинтарі.
Народився 19 серпня 1958 року в Каменську, Бурятія.
Освіта: Луганський державний педагогічний інститут, історичний факультет (1976—1981), «Історія і педагогіка»; Регіональний інститут менеджменту (Луганськ, 1993–1995), «Менеджмент у виробничій сфері»; Українська академія державного управління при Президентові України, «Державне управління»; кандидатська дисертація «Взаємодія владних структур політичних і громадських організацій як засіб підвищення ефективності управління на регіональному рівні» (Національна академія державного управління при Президентові України, 2003).
Трудова діяльність: 1975 — учень слюсаря шахти «Таловська», місто Молодогвардійськ. 1981 — заступник секретаря комітету комсомолу Луганського державного педагогічного інституту. З 1982 — служба в армії.
1984 — інженер, заступник секретаря комітету комсомолу Луганського верстатобудівного заводу. 1985 — другий секретар Ленінського райкому ЛКСМУ міста Луганська.
1987 — заступник директора СШ № 17 Луганська. 1990 — художній керівник Молодіжного центру «Панорама», 1990 — інженер Центру науково-технічної творчості молоді «Союз», Луганськ.
1990 — заступник директора Науково-виробничого підприємства «Технопромтек». 1992 — керівник господарчого підрозділу Ленінського райвідділу народної освіти Луганська. 1993 — консультант з питань роботи Луганської міськради, згодом завідувач відділу Луганського міськвиконкому. 1995 — заступник голови, голова Кам'янобрідської райради міста Луганська.
1998 — заступник голови з політико-правових питань Луганської облдержадміністрації. 1999–2002 — начальник Луганського обласного управління Пенсійного фонду України. 2006 — перший заступник генерального директора Федерації роботодавців України. 2009 — голова правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, згодом генеральний директор Федерації роботодавців України.
У березні – грудні 2010–міністр праці та соціальної політики України, грудень 2010 — серпень 2012 — перший заступник міністра.
Народний депутат України 4 скликання з (2002–2006), виборчий округ № 104, Луганська область, Голова підкомітету у справах пенсіонерів і пенсійного забезпечення Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (з 2002).
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1998–2012 р.р.,
зокрема в Луганській державній адміністрації, Верховній Раді України, Міністерстві соціальної політики України, був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів при вирішенні кадрових питань, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Нагороди: Заслужений учитель (1998), Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2003). орден «За заслуги» третього ступеня (2003).
НЕДБАЙЛО Анатолій Костянтинович – військовий і громадський діяч.
Народився 28 січня 1924 року в місті Ізюм Харківської області. У 1942–1983 роках служба в Збройних Силах (Військово-повітряні сили, генерал-лейтенант у відставці).
1943 року закінчив Луганську (Ворошиловградську) військову авіаційну школу пілотів, у діючій армії – з березня 1943 року, льотчик-штурмовик. За період Великої Вітчизняної війни здійснив 219 бойових вильотів на літаках Іл-2, брав участь у боях за визволення України від фашистських загарбників.
За мужність, військову майстерність і результативність ударів по ворогу в період Великої Вітчизняної війни нагороджений двома орденами Леніна (1945), трьома орденами Червоного Прапора (1943, 1944, 1945), орденом Олександра Невського (1944), трьома орденами Вітчизняної війни першого ступеня (1944, 1945, 1985), орденом Вітчизняної війни другого ступеня (1944), двома орденами Червоної Зірки (1943, 1982), орденом «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» третього ступеня (1975), медалями. У квітні 1945 року А. К. Недбайлу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, в червні 1945 року він нагороджений другою медаллю Золота Зірка і званням двічі Героя Радянського Союзу.
У післявоєнні роки закінчив Червонопрапорну Військово-Повітряну академію, передавав свій бойовий досвід наступним поколінням військових у вищих навчальних закладах: у 1951 – 1953 – заступник начальника вищої офіцерської школи льотчиків-інструкторів; 1953–1956 – викладач кафедри методики бойової підготовки Червонопрапорної Військово-Повітряної академії; 1956–1957 – начальник штабу важкого бомбардувального авіаційного полку; 1957–1962 – начальник кафедри тактики та історії воєнного мистецтва ХВАІВУ; 1962–1964 – заступник начальника Казанського артилерійського технічного училища; 1964–1968 – начальник факультету заочного навчання Ризького вищого командно-інженерного училища; 1968–1983 – заступник начальника Київського вищого військового авіаційного інженерного училища.
Після звільнення у відставку 1983 року у званні генерал-майора брав активну участь в діяльності громадських організацій і громадському житті держави. Автор двох книг спогадів, виданих у Києві, багатьох інтерв'ю.
Особливою повагою Анатолій Костянтинович користувався у ветеранів війни, з організаціями яких підтримував тісні ділові стосунки, насамперед з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), і віддавав свій авторитет на зміцнення ветеранського руху.
За заслуги перед Україною відзначений державними нагородами – орденом Богдана Хмельницького трьох ступенів, медалями, почесними нагородами УСВА і присвоєнням військового звання генерал-лейтенант.
Близько 40 років мешкав у Києві. Разом з дружиною – Катериною Михайлівною, яка брала участь у бойових діях Великої Вітчизняної війни і була механіком з авіаційного озброєння в тій же військовій частині, де служив чоловік, виховали двох синів-авіаторів.
Помер А. К. Недбайло від тяжкої тривалої хвороби 13 травня 2008 року. Він був останнім з двічі Героїв Радянського Союзу, які пов’язали життя з Україною. Похований разом з дружиною у Києві на Байковому цвинтарі.