ФРОНТОВІ ПОДВИГИ БІЙЦЯ ВІЙСЬКОВОЇ РОЗВІДКИ
Цю історію про свого родича, учасника Другої світової війни Ширченка Василя Степановича мені розповів житель Києва, уродженець селища Чоповичі Житомирської області Микола Миколайович Шоботенко. Частину інформації (про подвиги і нагороди героя) вдалося знайти через веб-сайт «Подвиг народу».
Кожного разу, коли починаю писати про воїнів Другої світової війни, схиляю голову перед подвигом живих і полеглих воїнів сучасної війни на сході України, «афганців», воїнів, які брали участь в інших бойових діях. З великою повагою ставлюсь до них і не можу їх не згадати бодай кількома словами.
Пишу ж про героїв минулої війни тому, що чим далі хід історії відділяє нас від Другої світової, тим рідше ми можемо почути розповідь про війну з вуст її учасників або їхніх родичів, а така інформація дуже важлива для збереження правди про ті часи.
Коли розпочалася війна, Васі Ширченку було 15 років. Він був п’ятою дитиною в сім’ї. Мав відвертий характер, не любив несправедливості.
Одного разу, не погодившись з наказом німецького коменданта Вінера, який відзначався жорстоким ставленням до місцевих жителів, голосно і зло вилаявся. Чи фашист зрозумів зміст його слів, чи просто йому не сподобався тон підлітка, але він сильно через всю спину вдарив його нагайкою. Цей випадок хлопець запам’ятав на все життя.
Після звільнення селища Червоною армією в листопаді 1943 року Василь втік на фронт. Тоді йому було лише 17 років але мав велике бажання помститися ворогам за смерть старшого брата, який загинув під Сталінградом, і за особисту образу від фашистського коменданта.
Випадково потрапив до батальйонної військової розвідки. Наступного вечера його викликав до себе командир і сказав, що у зв’язку з відсутністю розвідників, які пішли за «язиком», йому доручається доставити таємний пакет у визначений населений пункт і до світанку повернутися в розташування підрозділу.
Бійцю видали запечатаний пакет, і він вирушив у дорогу. По дорозі біг, по полю йшов і в призначене місце прибув вчасно. Вартовий запитав пароль і, отримавши потрібну відповідь, провів до командира. Той подякував за виконане завдання і теж вручив пакет.
До свого підрозділу повернувся на світанку. Як виявилося, завдання було випробувальним, і після цього 16 грудня 1943 року його зарахували в штат батальйонної розвідки, і Вася став рядовим Ширченком.
Служба в розвідці була різноманітна і водночас важка. Проводилися заняття, як теоретичні, так і практичні. Після завершення курсу навчання новачків включали в групи досвідчених розвідників і відправляли на виконання бойових завдань. Нерідко групи поверталися не в повному складі, а іноді й взагалі не поверталися.
Свою першу нагороду – медаль «За відвагу» Василь отримав 23 червня 1944 року за те, що, як зазначено в наказі про нагородження, стійко відбив дві контратаки противника і особисто знищив двох фашистів.
А вже 27 липня 1944 року (минув лише місяць після нагородження) як видно з нагородного листа, під час бою на шосе Росульна–Червоне в Івано-Франківській області, Ширченко сміливо атакував ворожу колону і вогнем зі свого автомата знищив 12 угорських солдат і 9 захопив у полон. Його приклад додав духу та сміливості товаришам по зброї, було розгромлено колону противника чисельністю до батальйону, яка не встигла розгорнутися в бойові порядки. За цей подвиг юний розвідник був нагороджений орденом Слави третього ступеня.
Наступний подвиг Василь здійснив 5 жовтня 1944 року. Під час бою в горах за село Канора Закарпатської області, незважаючи на смертельну небезпеку, він підповз до ворожого кулеметника і прицільно кинутою гранатою знищив кулеметний розрахунок, що дало можливість стрілецьким підрозділам швидко просунутися вперед, уникнувши великих втрат особового складу. Автоматним вогнем і гранатами він знищив 11 угорських солдат. Сміливість і героїзм рядового Ширченка було відзначено орденом Слави другого ступеня.
27 березня 1945 року під час бою за населений пункт Вільхва (Польща), виконуючи бойове завдання з розвідки переднього краю оборони противника, Василь висунувся далеко вперед і встановив розташування вогневих засобів і сил ворога. Повертаючись назад, був обстріляний групою фашистських автоматників. Прийнявши нерівний бій, він знищив вогнем із автомата частину гітлерівців, а коли підоспіла підмога, знищив ще шістьох, інших взяв у полон.
Розповідаючи про героїзм солдата, згадав про ще одного ветерана війни – Людмилу Степанівну Кравець, з Києва уродженку Запорізької області (нині покійну). Її подвиг дуже вразив мене. Вирішив коротко розповісти про неї, оскільки путінська пропаганда намагається всіляко применшити внесок українців та інших народів колшнього СРСР у перемогу над фашистською Німеччиною.
16 квітня 1945 року під час бою на Кюстринському плацдармі під Берліном, рятуючи екіпаж підбитого танка Т-34, вона сама зазнала поранення, проте не залишила поле бою. Після шаленого вогню противника її рота змушена була залягти, втративши при цьому командира роти і командирів взводів. І ось ця 22-річна невисока дівчина, не побоявшись смерті й відповідальності за долю своїх товаришів, перебрала командування ротою на себе, старший сержант підняла і повела бійців в атаку! Фашисти були вибиті з траншеї, і рота заволоділа станцією Зітцинг. Під час вуличних боїв у Берліні Людмила була вп’яте поранена за роки війни – з липня 1941 року.
За свій подвиг Л. С. Кравець була удостоєна звання Героя Радянського Союзу, була нагороджена трьома орденами Червоної Зірки.
До речі, серед Героїв Радянського Союзу українців 17,4%, а серед чотирьох Героїв Радянського Союзу, які водночас були і повними кавалерами ордена Слави, двоє українців. Навіть російські джерела інформації змушені визнати, що серед загиблих військовослужбовців було найбільше росіян і українців. Відтак всяке приниження внеску українців у перемогу над нацистською Німеччиною є блюзнірством над пам’яттю загиблих воїнів і образою для живих.
Повертаючись до подвигів Василя Ширченка, зазначу, що за останній подвиг він був представлений командиром батальйону до нагородження орденом Слави першого ступеня, однак був нагороджений орденом Червоної Зірки. Нагорода вища за орден Слави першого ступеня, проте вона позбавила його дуже поважного і шанованого в армії і в суспільстві статусу повного кавалера ордена Слави (1967 року вони були прирівняні до Героїв Радянського Союзу).
Чому так сталося? Під час війни командування часто вносило корективи в отримані подання на нагородження від нижчих командирів – нагороджували або вищими, або найчастіше нижчими відзнаками.
Однак, за словами самого Василя Степановича, не виключено, що тут не обійшлося без жінки. Річ у тім, що в нього були любовні стосунки з фельдшером Тетяною. Як потім виявилося, вона подобалася командиру полку, проте в любовному трикутнику верх взяла молодість і привабливість солдата. Тетяна відповіла взаємністю Василю. Це стало відомо командиру полка, однак він не міг вжити якихось заходів до дисциплінованого і відважного солдата, а от стати повним кавалером ордена Слави міг завадити, навіть ціною вищої нагороди. Любов на війні, як і в мирному житті, могла творити чудеса, а могла і озлоблювати людей.
Фронтовий роман не мав продовження – Тетяна була поранена і відправлена в госпіталь. Сліди її загубилися.
Війну розвідник закінчив у Німеччині. Повернувся в рідне село, одружився. Працював завідуючим тваринницькою фермою, бригадиром хмелярів, був членом правління колгоспу. Дуже вимогливого і справедливого, керівництво колгоспу побоювалось його за прямолінійність. Він завжди відстоював свою думку. навіть якщо вона не збігалася з думкою керівництва.
Василь Степанович мав золоті руки. Не було такої роботи по домашньому господарству, з якою він не міг впоратися, навіть діжки робив.
Було в нього двоє синів: Петро – військовий моряк, капітан третього рангу, Володимир працював у селі. Залишилася донька Валентина, працює на керівній посаді в «Укрзалізниці». Характером, мабуть, вдалася в батька. Мала середню технічну освіту, а коли виникла необхідність мати вищу, вступила на заочне відділення Державного транспортно-економічного університету і вчилася в одній групі з сином Олексієм.
Помер фронтовик від тяжкої хвороби 1995 року – на 69 році життя. Воїн помер, а пам'ять і слава про нього повинні жити.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської
громадської організації
«Закінчимо війну».
член Всеукраїнської
громадської організації
«Закінчимо війну».