Українська Спілка ветеранів Афганістану(воїнів-інтернаціоналістів)
ПЄХОТА Володимир Юлійович — український політичний діяч, депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання, народний депутат України 2-го, 4-го і 5-го скликань.
Народився 20 червня 1939 року в Харкові. Освіта: Львівський політехнічний інститут (1966), інженер-механік; Академія суспільних наук при ЦК КПРС, економічне відділення (1985), економіст.
У 1959–1961 — слюсар-інструментальник, старший технік-конструктор Харківського електромеханічного заводу. 1961–1962 — старший механік Інституту машинознавства і автоматики АНУ, Львів. З 1962 — інженер-конструктор, начальник експериментально-механічної дільниці, начальник конструкторського бюро, 1968–1970 — секретар парткому Львівського хіміко-фармацевтичного заводу.
1970–1973 — другий секретар Ленінського райкому КПУ Львова, 1973–1980 — другий секретар Львівського міськкому КПУ. 1980–1988 — голова виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів.
З листопада 1988 — керівник справами Ради Міністрів УРСР. З травня 1991 — державний секретар Кабінету Міністрів України. Лютий—жовтень 1992 — міністр Кабінету Міністрів України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема в 1988–1992 р.р. у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та на інших посадах, брав активну участь у реалізації заходів із захисту соціальних і культурних прав ветеранів, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів, Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
У 1992—1994 — віце-президент Державної будівельної корпорації «Укрбуд». 1998–2000 — головний експерт з інвестиційних програм і капітального будівництва ДП «МаздаМоторс України», Київ.
Член політвиконкому ПРВУ (з березня 1999), заступник голови ПРВУ (жовтень 1997 — листопад 2000), член президії Політради ПРВУ; член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», керівник центрального апарату Партії регіонів (з листопада 2000), керівник центрального апарату — заступник голови Партії регіонів (з грудня 2001).
Нагороди: Заслужений будівельник України (2004), ордени Трудового Червоного Прапора (1976, 1981), Дружби народів (1986), «За заслуги» третього ступеня (1999), медалі.
ПУСТОВОЙТЕНКО Валерій Павлович – український політик, Прем'єр-міністр України з 16 липня 1997 по 22 грудня 1999.
Народився 23 лютого 1947 року в селі Адамівка Березанського району Миколаївської області. По закінченні восьмирічної школи у 1961 році вступив до Одеського ремісничого училища № 9. Трудова біографія Валерія починалася на Одеському заводі ім. Жовтневої революції: працював токарем цеху механізації і автоматизації.
Після служби в лавах Радянської Армії (1966–1968) повернувся на свій завод. З 1969 року працював старшим механіком науково-дослідної частини кафедри металорізальних верстатів і паралельно вчився на вечірньому відділенні Одеського політехнічного інституту. Тут він і зустрів свою майбутню дружину Ольгу. 1971 року молоде подружжя переїхало до Дніпропетровська.
Працював спочатку майстром виробничого навчання Дніпропетровського машинобудівного технікуму, потім – навчальним майстром кафедри технології металів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, де здобув фах інженера-механіка. По закінченні інституту 1975 року продовжив трудову діяльність у тресті „Дніпробудмеханізація”, але від науки осторонь не залишився, успішно захистив кандидатську і докторську дисертації.
У тресті „Дніпробудмеханізація” Валерій Пустовойтенко пройшов шлях від майстра до головного інженера. А 1984 року його призначили керівником цієї організації. У 1970–1980-ті роки трест був потужним підприємством, на якому працювало 6700 співробітників, брав участь у спорудженні більшості виробничих гігантів Дніпропетровщини, серед яких Нікопольський завод феросплавів і Нікопольський південно-трубний завод.
У 1986 році обраний головою Бабушкінської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, 1987 року став заступником голови виконкому міської ради та очолив Дніпропетровський міськвиконком. Протягом 1989–1993 років обіймає посаду міського голови Дніпропетровська, розгортає будівництво у місті нового житла, налагоджує виробництво, закупівлю і роботу міського транспорту й розпочинає спорудження дніпропетровського метрополітену. Крім того, мер Пустовойтенко забезпечує житлом кілька сотень сімей колишніх військових і під його безпосереднім впливом у Дніпропетровську було споруджено перший на теренах СРСР пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам.
У 1990 році обраний народним депутатом України. Він входить до складу Комісії з питань будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства. З квітня 1993 року обіймає посаду міністра Кабінету Міністрів України. У 1993 році стає першим головою Асоціації міст України. З вересня 1993 до липня 1994 року — віце-президент Української державної будівельної корпорації, заступник голови правління банку кредитно-фінансової спілки „Експобанк”.
У липні 1994 року вдруге призначений міністром Кабінету Міністрів. З липня 1997 року Валерій Пустовойтенко очолює український уряд. Одним із перших його кроків на цій посаді стало створення Інституту економічного прогнозування при Кабінеті Міністрів України, метою якого була розробка стратегічних планів розвитку української економіки. При відбудові економіки держави Прем’єр Пустовойтенко зробив акцент на відродженні трьох провідних галузей: енергетики, транспорту та агропромислового комплексу.
У 1998 році на Донбасі було створено 16 спеціальних економічних зон (СЕЗів), що дало змогу залучити на розвиток цього регіону понад 1 млрд доларів інвестицій. Водночас стрімко розвивалося українське агропромислове машинобудування. Завдяки цьому 1999 року обсяг промислового виробництва у харчовій промисловості складав 108,4%, а український ринок на 94% був наповнений продукцією вітчизняної харчової промисловості.
Також за час свого прем’єрства В. Пустовойтенко відновив галузь вітчизняного кораблебудування (за його підтримки у 1998 році на воду було спущено 17 українських суден). Тоді ж було реконструйовано олімпійський стадіон і розпочато відбудову Успенського і Михайлівського соборів у Києві, було виділено кошти на реконструкцію старовинного міста-музею Кам’янця-Подільського.
З липня 1997 по лютий 2000 В. Пустовойтенко був членом Вищої економічної Ради при Президентові України, членом Ради національної безпеки і оборони України, головою Міжвідомчої ради координації діяльності з підготовки і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку в Україні, головою Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України, головою Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України, очолював Раду голів урядів країн СНД, з травня 1999 року – президент Академії муніципального управління. У 2001 році брав участь у створенні Доктрини довготермінового економічного розвитку України на 20 років.
З липня 1996 по серпень 2000 року очолював Федерацію футболу України і по нині опікується роботою благодійної структури – Фонду сприяння розвитку футболу, що займається відродженням цього виду спорту в Україні.
З травня 1999 року очолює Народно-демократичну партію і активно займається її розбудовою та зміцненням. На початку 2000 року НДП налічувала 54 тисячі членів, а за даними на жовтень 2003 року членами партії були понад 260 тисяч осіб.
З грудня 2000 по червень 2001 року В. Пустовойтенко – радник Президента України і секретар Політичної ради при Президентові України.
З червня 2001 до квітня 2002 року – міністр транспорту України. Завдяки зусиллям В. Пустовойтенка було прийнято державну комплексну програму розвитку авіаційної галузі до 2010 року і державну програму розвитку морських портів України. У 2001 році Україна отримала членство в Європейській організації з безпеки аеронавігації (Євроконтроль), а також статус кандидата до Об’єднаних авіаційних влад Європи.
У 2002–2006 — народний депутат України, очолює парламентський Комітет з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку. За час роботи III парламентської сесії (з лютого по липень 2003 року) цей Комітет підготував близько 30 законопроектів. Особисто В. Пустовойтенко протягом цього часу вніс на розгляд до Верховної Ради України 49 проектів законодавчих актів.
Народився 20 червня 1939 року в Харкові. Освіта: Львівський політехнічний інститут (1966), інженер-механік; Академія суспільних наук при ЦК КПРС, економічне відділення (1985), економіст.
У 1959–1961 — слюсар-інструментальник, старший технік-конструктор Харківського електромеханічного заводу. 1961–1962 — старший механік Інституту машинознавства і автоматики АНУ, Львів. З 1962 — інженер-конструктор, начальник експериментально-механічної дільниці, начальник конструкторського бюро, 1968–1970 — секретар парткому Львівського хіміко-фармацевтичного заводу.
1970–1973 — другий секретар Ленінського райкому КПУ Львова, 1973–1980 — другий секретар Львівського міськкому КПУ. 1980–1988 — голова виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів.
З листопада 1988 — керівник справами Ради Міністрів УРСР. З травня 1991 — державний секретар Кабінету Міністрів України. Лютий—жовтень 1992 — міністр Кабінету Міністрів України.
Працюючи на відповідальних державних посадах, зокрема в 1988–1992 р.р. у Секретаріаті Кабінету Міністрів України та на інших посадах, брав активну участь у реалізації заходів із захисту соціальних і культурних прав ветеранів, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів, Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
У 1992—1994 — віце-президент Державної будівельної корпорації «Укрбуд». 1998–2000 — головний експерт з інвестиційних програм і капітального будівництва ДП «МаздаМоторс України», Київ.
Член політвиконкому ПРВУ (з березня 1999), заступник голови ПРВУ (жовтень 1997 — листопад 2000), член президії Політради ПРВУ; член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», керівник центрального апарату Партії регіонів (з листопада 2000), керівник центрального апарату — заступник голови Партії регіонів (з грудня 2001).
Нагороди: Заслужений будівельник України (2004), ордени Трудового Червоного Прапора (1976, 1981), Дружби народів (1986), «За заслуги» третього ступеня (1999), медалі.
ПУСТОВОЙТЕНКО Валерій Павлович – український політик, Прем'єр-міністр України з 16 липня 1997 по 22 грудня 1999.
Народився 23 лютого 1947 року в селі Адамівка Березанського району Миколаївської області. По закінченні восьмирічної школи у 1961 році вступив до Одеського ремісничого училища № 9. Трудова біографія Валерія починалася на Одеському заводі ім. Жовтневої революції: працював токарем цеху механізації і автоматизації.
Після служби в лавах Радянської Армії (1966–1968) повернувся на свій завод. З 1969 року працював старшим механіком науково-дослідної частини кафедри металорізальних верстатів і паралельно вчився на вечірньому відділенні Одеського політехнічного інституту. Тут він і зустрів свою майбутню дружину Ольгу. 1971 року молоде подружжя переїхало до Дніпропетровська.
Працював спочатку майстром виробничого навчання Дніпропетровського машинобудівного технікуму, потім – навчальним майстром кафедри технології металів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, де здобув фах інженера-механіка. По закінченні інституту 1975 року продовжив трудову діяльність у тресті „Дніпробудмеханізація”, але від науки осторонь не залишився, успішно захистив кандидатську і докторську дисертації.
У тресті „Дніпробудмеханізація” Валерій Пустовойтенко пройшов шлях від майстра до головного інженера. А 1984 року його призначили керівником цієї організації. У 1970–1980-ті роки трест був потужним підприємством, на якому працювало 6700 співробітників, брав участь у спорудженні більшості виробничих гігантів Дніпропетровщини, серед яких Нікопольський завод феросплавів і Нікопольський південно-трубний завод.
У 1986 році обраний головою Бабушкінської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська, 1987 року став заступником голови виконкому міської ради та очолив Дніпропетровський міськвиконком. Протягом 1989–1993 років обіймає посаду міського голови Дніпропетровська, розгортає будівництво у місті нового житла, налагоджує виробництво, закупівлю і роботу міського транспорту й розпочинає спорудження дніпропетровського метрополітену. Крім того, мер Пустовойтенко забезпечує житлом кілька сотень сімей колишніх військових і під його безпосереднім впливом у Дніпропетровську було споруджено перший на теренах СРСР пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам.
У 1990 році обраний народним депутатом України. Він входить до складу Комісії з питань будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства. З квітня 1993 року обіймає посаду міністра Кабінету Міністрів України. У 1993 році стає першим головою Асоціації міст України. З вересня 1993 до липня 1994 року — віце-президент Української державної будівельної корпорації, заступник голови правління банку кредитно-фінансової спілки „Експобанк”.
У липні 1994 року вдруге призначений міністром Кабінету Міністрів. З липня 1997 року Валерій Пустовойтенко очолює український уряд. Одним із перших його кроків на цій посаді стало створення Інституту економічного прогнозування при Кабінеті Міністрів України, метою якого була розробка стратегічних планів розвитку української економіки. При відбудові економіки держави Прем’єр Пустовойтенко зробив акцент на відродженні трьох провідних галузей: енергетики, транспорту та агропромислового комплексу.
У 1998 році на Донбасі було створено 16 спеціальних економічних зон (СЕЗів), що дало змогу залучити на розвиток цього регіону понад 1 млрд доларів інвестицій. Водночас стрімко розвивалося українське агропромислове машинобудування. Завдяки цьому 1999 року обсяг промислового виробництва у харчовій промисловості складав 108,4%, а український ринок на 94% був наповнений продукцією вітчизняної харчової промисловості.
Також за час свого прем’єрства В. Пустовойтенко відновив галузь вітчизняного кораблебудування (за його підтримки у 1998 році на воду було спущено 17 українських суден). Тоді ж було реконструйовано олімпійський стадіон і розпочато відбудову Успенського і Михайлівського соборів у Києві, було виділено кошти на реконструкцію старовинного міста-музею Кам’янця-Подільського.
З липня 1997 по лютий 2000 В. Пустовойтенко був членом Вищої економічної Ради при Президентові України, членом Ради національної безпеки і оборони України, головою Міжвідомчої ради координації діяльності з підготовки і проведення щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку в Україні, головою Координаційної ради з питань судово-правової реформи при Президентові України, головою Міжвідомчої комісії з питань місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України, очолював Раду голів урядів країн СНД, з травня 1999 року – президент Академії муніципального управління. У 2001 році брав участь у створенні Доктрини довготермінового економічного розвитку України на 20 років.
З липня 1996 по серпень 2000 року очолював Федерацію футболу України і по нині опікується роботою благодійної структури – Фонду сприяння розвитку футболу, що займається відродженням цього виду спорту в Україні.
З травня 1999 року очолює Народно-демократичну партію і активно займається її розбудовою та зміцненням. На початку 2000 року НДП налічувала 54 тисячі членів, а за даними на жовтень 2003 року членами партії були понад 260 тисяч осіб.
З грудня 2000 по червень 2001 року В. Пустовойтенко – радник Президента України і секретар Політичної ради при Президентові України.
З червня 2001 до квітня 2002 року – міністр транспорту України. Завдяки зусиллям В. Пустовойтенка було прийнято державну комплексну програму розвитку авіаційної галузі до 2010 року і державну програму розвитку морських портів України. У 2001 році Україна отримала членство в Європейській організації з безпеки аеронавігації (Євроконтроль), а також статус кандидата до Об’єднаних авіаційних влад Європи.
У 2002–2006 — народний депутат України, очолює парламентський Комітет з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку. За час роботи III парламентської сесії (з лютого по липень 2003 року) цей Комітет підготував близько 30 законопроектів. Особисто В. Пустовойтенко протягом цього часу вніс на розгляд до Верховної Ради України 49 проектів законодавчих актів.
У травні 2006 року виконував обов'язки заступника голови Київської міської держадміністрації. З квітня 2010 по лютий 2014 — радник Президента України. Член Ради старійшин (на чолі з Л. Кравчуком).
Викладає в Академії муніципального управління, працював головним радником голови спостережної ради Комерційного банку «Даніель».
Член Політради НДП.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1986–2014 р.р., зокрема в Дніпропетровську, а також міністром транспорту, міністром Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністром України, народним депутатом, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державні нагороди: Заслужений будівельник України (1995), Почесна відзнака Президента України (1996), орден Князя Ярослава Мудрого четвертого і п’ятого ступенів (1999, 2002) медалі «Ветеран праці», «10 років незалежності України», «25 років незалежності України», Грамота Верховної Ради України. Кавалер міжнародного ордена Святого Станіслава.
Викладає в Академії муніципального управління, працював головним радником голови спостережної ради Комерційного банку «Даніель».
Член Політради НДП.
Працюючи на відповідальних державних посадах у 1986–2014 р.р., зокрема в Дніпропетровську, а також міністром транспорту, міністром Кабінету Міністрів і Прем’єр-міністром України, народним депутатом, завжди з повагою ставився до ветеранів Афганської війни, підтримував діяльність Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), був ініціатором низки важливих законодавчих пропозицій і приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту соціальних прав ветеранів, підтримки діяльності організацій ветеранів війни, віддаючи належну повагу досвіду ветеранів, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Державні нагороди: Заслужений будівельник України (1995), Почесна відзнака Президента України (1996), орден Князя Ярослава Мудрого четвертого і п’ятого ступенів (1999, 2002) медалі «Ветеран праці», «10 років незалежності України», «25 років незалежності України», Грамота Верховної Ради України. Кавалер міжнародного ордена Святого Станіслава.