Говорити з матір'ю загиблого солдата не просто. Судіть самі: яким може бути інтерв'ю з матір'ю, яка втратила сина? Як можна розпитувати про найстрашніше горе для кожної жінки?Проте я зважилася поговорити з мамою, яка двічі чекала сина з війни. Перший раз – з Афганської, другий раз – з неоголошеної і ніяк не названої, крім як АТО.
Ми разом з воїнами-«афганцями» Олегом Дем'яненком, Олександром Марченком і Миколою Бульбою поїхали в Даньківку, що на Чернігівщині до Маслової Галини Миколаївни.
Віктор Маслов народився, виріс і жив у Прилуках, навчався у середній школі №5, відомої нині як гімназія №5 імені Віктора Затолокіна. Закінчив 8 класів, потім навчався у Прилуцькому професійно-технічному училищі.
Мав хобі – бокс. Разом з друзями часто влаштовували аматорські боксерські бої, і мама часто-густо під ліжком знаходила більше 10 пар боксерських рукавиць.
Навчався посередньо, але нарікань з боку вчителів мама ніколи не чула. З усіх предметів найбільше любив історію, багато читав. Міг годинами розповідати про Велику Вітчизняну війну. Захоплювався героїзмом наших солдатів.
– Як ваш син потрапив до Афганістану?
– Віктору сподобалася форма офіцера, який відбирав у військкоматі призовників і супроводжує їх до своєї частини. Він був такий високий, гарний у надзвичайно красивій формі. І син заходів служити в десантних військах.
– У якому навчальному центрі проходив підготовку?
– У Чирчику. Це місто за 32 км від Ташкента в Узбекистані.
– Я знаю, що саме цю учебку називали «конно-спортивною», бо треба було дуже багато бігати і готуватися до служби в гірській місцевості Скаржився, що було важко?
– Вітя взагалі ніколи не скаржився. Я, пам'ятаю, двічі літала в Чирчик. Перший раз на присягу, а другий у лютому 1987 року, вже перед самою відправкою воїнів у Афганістан. У нас лежав сніг, а в Чирчику цвіли персики. Вітя казав: «Мамо, бачиш, як тут красиво...».
– Ви, знаючи, що він служив «за річкою» (за річкою - значить у Афганістані), дуже хвилювалися?
– Дуже. Два роки як на пороховій бочці. Молитися по молодості не вміла, але переживала, як могла. Кожного дня боялася звістки про «чорний тюльпан» (чорний тюльпан — неофіційна назва військово-транспортного літака, що використовувався для перевезення тіл загиблих на війні солдат. Вперше назву з такою метою використано під час війни Радянського Союзу в Афганістані (1979–1989 роки) для літака Ан-12). Але кулі його минали, хоч контузію одну і отримав.
– Друзів там мав?
– А всі, хто пройшов Афган – то друзі. Ось бачите, і сьогодні ж ви, Світлано, приїхали із хлопцями зі Спілки «афганської». Там Віктор і Сашу Марченка зустрів, тільки ж Саша старшим лейтенантом уже був, а Вітя рядовим. Зустрілися, Вітя все розпитав у Саши про Прилуки, казав, що й сльози навернулися, коли земляка побачив. Та і друг його закадичний Саша Бровченко, теж уже в живих немає, світла йому пам'ять, за Віктором у Афган пішов служить, у військкоматі власноручно заяву написав, так мовляв і так, хочу виконати свій інтернаціональний обов'язок. – Як же, переживши таке пекло, пішов у АТО?
– А то вже такий характер. Казав, колишніх десантників не буває. їздив і в Житомир, і в Кіровоград в учебку, де проходили підготовку десантники, а тоді потрапив у таку ж у Новомосковську. А вже звідти – під Горлівку.
– Що розповідав про події?
– Спочатку віджартовувався, і коли я питала, чи стріляють там, казав, що ні. А пізніше, коли вже приїжджав додому, казав, що бачив справжнє пекло. Особливо під Авдіївкою, де їх поливали мінометним вогнем.
– Коли бачили сина востаннє?
– У серпні 2017-го. Зранку встав, почав збирати свої речі, а тоді й каже: «Мамо, у мене таке відчуття, що в цю хату я більше не повернуся. Це востаннє...» Я в сльози, говорю: «Сину, що ти таке кажеш! Будь обережним. Стережися снайперів, бо я чую по телевізору, що від їх куль багато наших гине!..» А він мене обняв і так сумно-сумно на мене подивився...
– Звідки дізналися про горе?
– Вітя загинув 28 листопада близько 16.00. А перед тим мені приснився сон, начебто вийшла я у двір, а замість двору скільки очі бачать ростуть головки капусти. Це навіть не город і не поле, а ціла плантація! Я ще подумала, де я діватиму її стільки. Вранці подивилася у сонник, до чого мені ця капуста приверзлася. Написано: поганий сон, до горя, сліз. Чим більше капусти – тим більше сліз і горя. А вранці 29 листопада прийшла сусідка. Питає: «Галю, в тебе все добре?» А я їй: «Що з Віктором?» А вона: «Ходімо в сільраду, бо чутка негарна селом пройшла». Я скільки сили туди, а там уже офіцери з Прилуцького військкомату приїхали. Сказали, що від кулі снайпера син мій загинув. Пряме потрапляння... У листопаді 15 наших полягло. Наймолодшому 21 рік. А найстаршим був мій син. 49 років. 11 листопада 2018 виповнилося б 50...
Плаче мати. Плаче її душа і серце. Так само плакало небо, коли 1 грудня хоронили Віктора Маслова на Алеї Героїв у Прилуках. Тужило небо, і дощові сльози падали на землю, яка прийняла у своє лоно військовослужбовця військової служби за контрактом 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, гранатометчика-розвідника, старшого солдата Маслова Віктора Олеговича (позивний Бача) (на знімку).
Немає слів, якими б можна втамувати біль матері. Проте воїни-«афганці» їх знаходять. Висловили бажання допомогти із встановленням пам'ятника, запевнили, що, коли Галині Миколаївні потрібна буде будь-яка допомога, вони підставлять своє плече. Тримайтеся, мамо, ми з Вами...
Світлана ЖУКОВА.