Відомо, що кожен музей – це історія. Це історія речей, подій, міст та
сіл. Музей Пам’яті – незвичайний музей. Він увібрав у себе історію
молодих життів, які трагічно обірвалися на далекій афганській землі. З Вінницької області у Демократичній Республіці Афганістан проходили службу 3193 земляки. Загинуло 143, з них троє — пропали безвісти. Стаття наукового співробітника музею Людмили Черниш «Війна в Афганістані (1979 – 1989 р.р.) очима її учасників – земляків вінничан», надрукована у науковому збірнику «Подільська старовина», який підготував Вінницький обласний краєзнавчий музей, стала фундаментом створення «афганського» музею. Вона зібрала та упорядкувала інформацію про учасників бойових дій, уродженців Могилів-Подільського району.
Відомо, що кожен музей – це історія. Це історія речей, подій, міст та сіл. Музей Пам’яті – незвичайний музей. Він увібрав у себе історію молодих життів, які трагічно обірвалися на далекій афганській землі.
З Вінницької області у Демократичній Республіці Афганістан проходили службу 3193 земляки. Загинуло 143, з них троє — пропали безвісти. Стаття наукового співробітника музею Людмили Черниш «Війна в Афганістані (1979 – 1989 р.р.) очима її учасників – земляків вінничан», надрукована у науковому збірнику «Подільська старовина», який підготував Вінницький обласний краєзнавчий музей, стала фундаментом створення «афганського» музею. Вона зібрала та упорядкувала інформацію про учасників бойових дій, уродженців Могилів-Подільського району.
Відділ Вінницького обласного краєзнавчого музею – Музей Пам’яті воїнів Вінниччини, загиблих в Афганістані, було відкрито 15 лютого 1993 року з нагоди четвертої річниці виведення радянських військ з Афганістану.
У музейній експозиції розміщені фотографії, особисті речі загиблих земляків, листи, адресовані рідним та листи від командування військових частин.
Музей є науково-дослідницьким, культурно-освітнім закладом нашого міста. Він продовжує започатковані традиції своїх попередників: збирати, вивчати, зберігати безцінні реліквії, пов’язані зі службою наших земляків в Афганістані, життя до і після повернення з Афганістану.
Музей відвідують: родичі загиблих, учасники бойових дій, військовослужбовці, учні, молодь, жителі та гості нашого міста. Впродовж року тут буває понад вісім тисяч відвідувачів. Огляд музейної експозиції не залишає байдужим нікого.
Споруда водонапірної вежі, гвинтоподібні східки, краєвиди міста – усе це на перший погляд інтригує туристів. А коли відвідувачі заходять у експозиційні зали музею, вони немовби переносяться у інший вимір життя. Воно тут зупинилося на певний час. З усіх сторін дивляться ще зовсім юні хлопчики з миловидними усмішками на лиці. Вдивляєшся у фото, знайомишся з біографічними даними, перечитуєш листи солдатів. Біль і смуток огортає серце, а на очах з’являються сльози. Зворушені від огляду експозиції, розчулені від прочитаних листів, відвідувачі свої враження залишають у Книзі відгуків. Одногрупники уродженця Жмеринського району, випускника Вінницького політехнічного технікуму Олега Кандирала, зробили такий запис: «Щиро вдячні за музей, що існує і що є куди прийти, привести дітей «зустрітися» з пам’яттю». Саме так коротко та влучно можна сказати про «афганський» музей.
З часу відкриття він став осередком та святинею «афганців» Вінниччини. Учасники бойових дій передають фото, особисті речі, розповідають конкретні факти, діляться спогадами. Спілкування з ними допомагає у пошуково-дослідницькій роботі, а саме для написання статей. Той чи інший спогад можна використати під час проведення екскурсій, читання лекцій. Таким чином, надходять експонати, а музейна експозиція доповнюється новими розділами.
Збираючи інформацію для розділу експозиції «Подільський» взвод гранатометників», а мова йде про сімнадцять подолян, які несли службу у одному взводі 66-ї окремої мотострілецької Червонопрапорної, Виборгської орденів Богдана Хмельницького, Олександра Невського, Леніна бригади, ближче познайомилася із Віктором Антоновичем Малютою. Учасник бойових дій приніс кілька фото та документи. А потім, слово за слово, і потекли спогади про службу в Афганістані. Мене найбільше вразив один із них.
Недільного ранку Віктор вирішив зробити товаришам по службі сюрприз. Ті ще спали. Він замісив тісто на броні БТРа, наліпив вареників та зварив їх. Правда, як згадував Віктор Антонович, получилися вони величенькі. Розбудив хлопців снідати. Один із побратимів, глянувши на таку незвичну на війні домашню страву, заплакав. Здавалося б, на перший погляд, тут нічого особливого. Там, у чужому краї, хлопець згадав найближчу та найріднішу людину – маму. Напевне, у такий час, кожен із побратимів думками линув до рідного дому.
На відкриття розділу експозиції приїхало десять побратимів із сімнадцяти. Доля розкинула їх у різні куточки України, а один із них живе на Камчатці. Якою теплою і щирою була їхня зустріч! Відтоді минуло чимало часу. Віктор Антонович, буваючи у Вінниці, завжди знаходить час зайти у музей. «А Ви мене ще пам’ятаєте?» – запитує.
З Вінницької області у Демократичній Республіці Афганістан проходили службу 3193 земляки. Загинуло 143, з них троє — пропали безвісти. Стаття наукового співробітника музею Людмили Черниш «Війна в Афганістані (1979 – 1989 р.р.) очима її учасників – земляків вінничан», надрукована у науковому збірнику «Подільська старовина», який підготував Вінницький обласний краєзнавчий музей, стала фундаментом створення «афганського» музею. Вона зібрала та упорядкувала інформацію про учасників бойових дій, уродженців Могилів-Подільського району.
Відділ Вінницького обласного краєзнавчого музею – Музей Пам’яті воїнів Вінниччини, загиблих в Афганістані, було відкрито 15 лютого 1993 року з нагоди четвертої річниці виведення радянських військ з Афганістану.
У музейній експозиції розміщені фотографії, особисті речі загиблих земляків, листи, адресовані рідним та листи від командування військових частин.
Музей є науково-дослідницьким, культурно-освітнім закладом нашого міста. Він продовжує започатковані традиції своїх попередників: збирати, вивчати, зберігати безцінні реліквії, пов’язані зі службою наших земляків в Афганістані, життя до і після повернення з Афганістану.
Музей відвідують: родичі загиблих, учасники бойових дій, військовослужбовці, учні, молодь, жителі та гості нашого міста. Впродовж року тут буває понад вісім тисяч відвідувачів. Огляд музейної експозиції не залишає байдужим нікого.
Споруда водонапірної вежі, гвинтоподібні східки, краєвиди міста – усе це на перший погляд інтригує туристів. А коли відвідувачі заходять у експозиційні зали музею, вони немовби переносяться у інший вимір життя. Воно тут зупинилося на певний час. З усіх сторін дивляться ще зовсім юні хлопчики з миловидними усмішками на лиці. Вдивляєшся у фото, знайомишся з біографічними даними, перечитуєш листи солдатів. Біль і смуток огортає серце, а на очах з’являються сльози. Зворушені від огляду експозиції, розчулені від прочитаних листів, відвідувачі свої враження залишають у Книзі відгуків. Одногрупники уродженця Жмеринського району, випускника Вінницького політехнічного технікуму Олега Кандирала, зробили такий запис: «Щиро вдячні за музей, що існує і що є куди прийти, привести дітей «зустрітися» з пам’яттю». Саме так коротко та влучно можна сказати про «афганський» музей.
З часу відкриття він став осередком та святинею «афганців» Вінниччини. Учасники бойових дій передають фото, особисті речі, розповідають конкретні факти, діляться спогадами. Спілкування з ними допомагає у пошуково-дослідницькій роботі, а саме для написання статей. Той чи інший спогад можна використати під час проведення екскурсій, читання лекцій. Таким чином, надходять експонати, а музейна експозиція доповнюється новими розділами.
Збираючи інформацію для розділу експозиції «Подільський» взвод гранатометників», а мова йде про сімнадцять подолян, які несли службу у одному взводі 66-ї окремої мотострілецької Червонопрапорної, Виборгської орденів Богдана Хмельницького, Олександра Невського, Леніна бригади, ближче познайомилася із Віктором Антоновичем Малютою. Учасник бойових дій приніс кілька фото та документи. А потім, слово за слово, і потекли спогади про службу в Афганістані. Мене найбільше вразив один із них.
Недільного ранку Віктор вирішив зробити товаришам по службі сюрприз. Ті ще спали. Він замісив тісто на броні БТРа, наліпив вареників та зварив їх. Правда, як згадував Віктор Антонович, получилися вони величенькі. Розбудив хлопців снідати. Один із побратимів, глянувши на таку незвичну на війні домашню страву, заплакав. Здавалося б, на перший погляд, тут нічого особливого. Там, у чужому краї, хлопець згадав найближчу та найріднішу людину – маму. Напевне, у такий час, кожен із побратимів думками линув до рідного дому.
На відкриття розділу експозиції приїхало десять побратимів із сімнадцяти. Доля розкинула їх у різні куточки України, а один із них живе на Камчатці. Якою теплою і щирою була їхня зустріч! Відтоді минуло чимало часу. Віктор Антонович, буваючи у Вінниці, завжди знаходить час зайти у музей. «А Ви мене ще пам’ятаєте?» – запитує.
Земляки - побратими:
Олег Овчінніков і Віктор Малюта (зліва направо)
Приємно усвідомити, що музейна спільнота щоразу поповнюється новими друзями і надалі продовжується співпраця з ними.
Найбільш плідним у роботі вважається місяць лютий. Уже стало традицією проводити заходи з вшанування пам’яті загиблих земляків воїнів-«афганців». Це – виховні години, тематичні вечори, зустрічі з учасниками бойових дій. Мета таких заходів, які організовуються для учнів вінницьких навчальних закладів та військовослужбовців, виховувати високий моральний дух, пам’ятаючи подвиги тих земляків воїнів-«афганців», яким не судилося повернутися, не забуваючи при цьому і живих ветеранів.
Слово патріотизм та патріотичне виховання сьогодні набули більш вагомого значення. Прикладом цьому є мужність та героїзм наших бійців на Сході України.
Ще не так давно ми знали про війну із книг, кінофільмів, екранів телевізора. Те, що чотири роки тому було чимось не реальним, сьогодні стало нашою дійсністю.
Провідною темою заходу, приуроченого 26-й річниці виведення радянських військ з Афганістану «Їх молодість обпалена війною», була доля кількох поколінь, яким випало пройти Другу світову війну, Афганістан і війну на сході.
Наш земляк Іван Григорович Білінський дев’ятнадцятирічним юнаком пішов на війну. Воював під Яссами, звільняв Румунію. Двічі був поранений. Перемогу зустрів у Берліні. Його син Олександр проходив службу у Демократичній Республіці Афганістан. За мужність та відвагу нагороджений медаллю «За бойові заслуги». З 1984 року очолює Ямпільську спілку ветеранів Афганістану.
Василь Бовкун в Афганістані з травня 1985 року. Служив у артилерійському полку у Шинданді, а згодом – у Кандагарі. Нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За відвагу», орденом Червоної Зірки. З 1996 по 2014 роки очолював Калинівську районну спілку ветеранів Афганістану. Його син Сергій проходив службу на сході України з серпня 2014 року батько не міг залишитися осторонь і прийняв рішення іти добровольцем захищати східні рубежі нашої держави. У квітні 2015 року він уже боронив суверенність України.
Учасники бойових дій стали мудрими порадниками та наставниками захисників державного кордону України. Одні з них: Василь Нечипорук, Анатолій Кондюк, Іван Мельник, Петро Мельничук, Володя Войтенко займаються волонтерською діяльністю – другі поповнили ряди патріотів.
Матерям загиблих воїнів-«афганців» випало нелегке випробування – чекати повернення синів з Афганістану. Скільки всього вони пережили, навіть важко собі уявити! З тривогою на серці матері чекали вісточки від синів, рахували дні такої довгоочікуваної зустрічі.
У Вінниці проживало дванадцять матерів загиблих воїнів-«афганців». Шестеро з них відійшли у вічність. Часто бувають у музеї: Любов Пилипівна Панченко, Марія Вікторівна Кабанова, Ганна Степанівна Валігура, Віра Василівна Молчанова, Тетяна Микитівна Олійник. Діляться своїми новинами, цікавляться усім, що відбувається. А потім з трепетом у душі, піднімаються у експозиційні зали, щоб ще раз наодинці зустрітися з сином, роздивитися такі знайомі до болю риси обличчя. Ось уже кілька років у другу неділю травня стало доброю традицією запрошувати матерів загиблих воїнів, а також жінок, учасників бойових дій на свято День Матері. Линуть вдячні рядки віршів та пісень, завчасно посивілим від горя матерям. Хочеться подарувати їм свято, щоб на їхніх обличчях засяяла лагідна та щаслива посмішка.
Матері загиблих воїнів – «афганців»: Зоя Павлівна Столярська,
Любов Пилипівна Панченко, Марія Вікторівна Кабанова
(перший ряд зліва направо).
Любов Пилипівна Панченко, Марія Вікторівна Кабанова
(перший ряд зліва направо).
З моменту заснування музей плідно працює з головою Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані Петром Андрійовичем Кирилішиним. Він постійно передає цікаві експонати, знайомить із неординарними особистостями, допомагає у придбанні експозиційного обладнання. Творча співпраця з головами обласної, міської та районних громадських організацій лягла в основу альбому «Незаживаюча рана Афгану». Видання містить матеріали про участь наших земляків у Афганській війні, висвітлює історію створення та діяльність районних спілок ветеранів Афганістану, розповідає життєві історії воїнів-«афганців».
Заслуговує уваги і співпраця із заслуженим журналістом України, автором Книг Пам’яті про загиблих подолян «Чорний тюльпан», «Чорний тюльпан – 2», Анатолієм Григоровичем Гончарем. У його творчому доробку близько тридцяти книг. Основна тема – Афганська війна та участь у ній вінничан. Для них характерна правдивість та об’єктивність викладу матеріалу, глибока емоційність, зацікавленість подіями.
Великий об’єм роботи щодо зібрання матеріалів виконав науковий співробітник Фатіх Курмаєв. Він відвідав сім’ї загиблих воїнів. Спілкуючись з рідними, записав біографічні дані військовослужбовців. Родичі передали фотографії, листи, особисті речі синів.
Працівники музею
Далі роботу продовжила група наукових співробітників у складі Катерини, Висоцької, Леоніда Маркіна, Марини Юкальчук і Фатіха Курмаєва у тому числі. Художник Василь Фоницький допоміг з оформленням експозиції. Таким чином, спільними зусиллями музейних працівників експозиція була готова до відкриття. Для цієї події обрали дату – 15 лютого 1993 року.
На урочисте відкриття й освячення музею приїхали рідні загиблих з Вінницької області, завітали представники влади, духовенство, учасники бойових дій. У п’ятьох оглядових залах стояли батьки зі свічками у руках та з болем у серці вдивлялись у фотографії синів. На завершення присутні побували на поминальному обіді.
Відтоді пройшло двадцять п’ять років. Музей Пам’яті і сьогодні не втрачає актуальності. Афганська війна відійшла в історію. Що ж залишилося від неї? Гіркота і смуток. А ще пам’ять, свіча якої не згасне. І двадцятилітні хлопці, що загинули на далекій афганській землі, залишаться навічно молодшими своїх ровесників…
Надія ДОБРОВОЛЬСЬКА,
старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.
старший науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею.