| "Третій Тост" №7-8 (607-608) квітень 2018 рік |
|
Вітаємо з травневими святами!
Міжнародний день солідарності трудящих – це свято єдності людей праці, тих, хто відбудував країну, створює матеріальні та духовні блага, забезпечує поступовий розвиток суспільства, відстоює гідні умови життя, стверджує демократичні цінності, надихає всіх нас на творення щасливого майбуття. Дорогі ветерани! Шановні співвітчизники! Сьогодні, як ніколи, потрібна консолідація всіх верств українського суспільства на засадах національної ідеї та патріотизму. Лише за такої умови Україна може досягти вершин цивілізації і прогресу. Особливо значні дати 8 і 9 травня – День пам'яті та примирення і День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Вклоняємося подвигу народу, який переміг фашистських загарбників, відбудував зруйновану країну, виховав нові покоління патріотів. Слава переможцям! Воїни-інтернаціоналісти завжди рівнялися і брали для себе бойовий і трудовий досвід старшого покоління, вони стали гідними спадкоємцями ветеранів Другої світової війни і продовжують їхні бойові й трудові традиції. І сьогодні, у наш складний час, незважаючи на вік і поранення, вони першими стали на захист Батьківщини, активно займаються волонтерською діяльністю, військовою підготовкою, патріотичним вихованням молоді. У ці святкові дні хочеться сподіватися на краще життя, на порозуміння в суспільстві, на відродження України як великої європейської держави, а головне – щоб у країні запанував довгожданий мир і спокій. Нехай тепло весни наповнить наші серця і душі добром, любов’ю та впевненістю у завтрашньому дні! Бажаю вам, дорогі ветерани, шановні співвітчизники, миру, щастя, здоров'я, благополуччя і життєвих гараздів! З глибокою повагою –
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.
К Дню Великой Победы
Писать о таких людях, как Лев Николаевич Горелов, одновременно и легко, и сложно. И здесь нет противоречий. Легко – ведь жизнь их так насыщена событиями, что можно повести писать. Не нужно ничего выдумывать и приукрашивать – реальных фактов хватает. А сложно – потому что не знаешь, как масштаб такой личности «ужать» в газетные рамки. Как выделить главное? Да и что именно самое главное в его жизни? Наверное, служба Родине и беззаветная преданность Воздушно-десантным войскам. Именно его считают десантником номер один в Украине. Хотя давно уже не прыгает с парашютом. Но память о годах службы и о людях, с которыми довелось пересекаться, помнит отлично. ЖИЗНЬ И ВОЙНЫ ГЕНЕРАЛА ГОРЕЛОВА Он родился 2 августа 1922 года. Вся страна жила надеждами на будущее. Ведь только-только закончилась Гражданская война, впереди – восстановление хозяйства, разваленного за годы войны. Маленький Лева, конечно же, этого всего не знал. Рос обычным сорванцом: играл с друзьями, учился в школе, мужал. Рос вместе со страной, учился любить ее и, конечно же, защищать. После школы поработал немного слесарем на авиазаводе, а вскоре был призван в армию. Сначала служил в спортивной команде военкомата, где напрыгал 100 прыжков. А потом был направлен на Дальний Восток, в 202-ю бригаду ВДВ. «Первый прыжок отлично помню. Боялся ли? Первый прыжок – еще человек толком ничего не понимает. А вот второй, третий – уже волнуешься. Если кто-то говорит, что он не волнуется, не верьте. Чем больше прыгаешь, тем больше волнение, потому что осознаешь всю опасность. Были ли ребята, боявшиеся прыгать? Были, конечно. Помню, я уже командовал дивизией и как-то зимой решил напрыгать минимум командира дивизии. А прыгали так: с аэродрома взлетали и на аэродром прыгали. И вот смотрю, самолет выбросил бойцов, садится и выходит солдат. Я спрашиваю: «Сынок, что случилось?» «Боюсь, боюсь, что парашют не раскроется». Я тогда беру его парашют, отдаю ему свой и идем с ним, прыгаем вместе». От октября 40-го до июня 41-го время пролетело, как один день. Так иногда бывает, что полгода пролетают, как один день, а один день вмещает в себя целую вечность. Таким днем стало 22 июня. Лев Николаевич вспоминает, что именно в тот день их подразделение совершало прыжки. В самолете к нему подошел командир и сказал одно слово: «Война». После этого дня жизнь уже не была такой, как раньше. Хотя, конечно, на Дальнем Востоке мало что изменилось. Только подготовка десантников усилилась. Ведь японцы, потерпевшие двумя годами ранее тяжелое поражение в конфликте на Халхин-Голе, предпочитали сидеть тихо, выжидая, как пойдут события на Западе. В то же время советские десантники проходили серьезную подготовку, чтобы пополнить обливающиеся кровью дивизии на фронте. Тяжело было парням усидеть на месте. Они рвались в бой, писали рапорты, стучались в двери с одним требованием: отправьте на фронт. Но у командования были другие планы относительно их. Лев попал на войну только в апреле 45-го. Наверное, Господь сохранил его для долгой жизни. Но повоевать ему все-таки пришлось. Командуя десантной ротой, он даже награду получить успел. В наградном листе на орден Красной Звезды отмечено, что «гвардии лейтенант Горелов Лев Николаевич, прикрывая правый фланг полка в боях за Кляйн Варасдорф 30 на 31.03.45 года с малыми потерями отразил автоматной ротой без поддержки артиллерии три контратаки четырех бронетранспортеров с автоматчиками противника, обеспечил овладение полком Кляйн Варасдорф, при этом проявил личное мужество, находясь в боевых порядках роты, личным примером воодушевлял подчиненных на стойкость». Свой первый бой Лев Николаевич вспоминает во всех подробностях. Помнит, будто это было только вчера. Тогда, выполнив задачи в Будапеште, 114-я стрелковая дивизия двинулась на Вену и вышла к реке Раба. Передовым отрядом шел 357-й гвардейский стрелковый полк, ротой в котором командовал гвардии лейтенант Лев Горелов. Но немцы уже заняли оборону на другом берегу и продвижение было остановлено. Вспоминает Лев Горелов: «Полк стоит. Подъезжает маршал Советского Союза Малиновский – командующий фронтом. Спрашивает у командира дивизии, который к этому моменту тоже был в полку: «В чем дело?». «Ну, вот, сопротивление оказывают». «Что вы принимаете, какое решение?», – у командира полка спрашивает. «Сейчас разбираем населенный пункт, делаем плоты и после артиллерийской подготовки будем уничтожать противника на том берегу». На что Малиновский ответил: «Я ваш план не утверждаю. Даю вам десять плавающих машин американских. Вот вы сейчас готовьтесь, а ночью роту переправьте на тот берег, пусть она там поработает и способствует с утра атаке. Есть такая рота?». «Есть». А я, командир автоматной роты, стою рядом с ними. «Вот вам задача». Я сначала провел разведку, походил по берегу, понаблюдал. Ночью форсировали реку. На том берегу уничтожили командный пункт полка и артиллерийскую батарею. И перешел к обороне, не подпуская подхода противника к реке». Утром переправился полк и выполнил боевую задачу. Уже на марше роту лейтенанта Горелова догнал маршал Малиновский и поблагодарил командира за службу. А менее чем через месяц закончилась война. Дивизия подошла к Вене, а 357-й полк направили на Чехословакию. Там, по пути к Праге, Лев Николаевич и встретил День Победы. «Дивизия подошла к Вене и разделилась. Часть сил пошла на Вену, а часть – на Прагу. Наш полк двинулся на Чехословакию. Моя рота была в головной походной заставе. Ночью мы захватили много транспорта. На лошадях, на повозках ехали уже. Уже не пешком шли. И я впереди на коне оторвался от роты. И слышу: стрельба, крик, шум. Возвращаюсь в роту, а мне говорят: война закончилась. Это ночью было. Отметили, как только зашли в населенный пункт. Там нам население само водку дало. Так отметили». После войны Лев Николаевич командовал ротой, потом, отучившись в Академи имени Фрунзе, командовал полком, позже – дивизией. В 60-х годах Горелова назначили военным советником в Египте. «Главная наша задача была подготовить дивизию для обороны Суэцкого канала. Но случилось так, что в этот период Анвар Садат принял решение убрать всех советских советников из Египта. Мы успели провести несколько полноценных дивизионных учений. Жаль было расставаться с египетскими офицерами. Тем более, что они были достаточно способные ученики и у нас с ними сложились замечательные отношения». Конечно, хотелось расспросить о многом. О жизни, о службе. И не только о военном, но и о мирном времени. Но, чтобы не переутомлять ветерана, пришлось ужиматься с расспросами и строить беседу только по самым ключевым моментам. 1968 год, Чехословакия: Горелов командует дивизией. И в это время советское руководство принимает решение о вводе войск в эту страну. «Дело в том, – вспоминает Лев Николаевич, – что еще в 67-м году американцы приняли решение о том, что нужно сделать все возможное, чтобы вывести Чехословакию из Варшавского договора. Оппозиция начала готовить боевые отряды. Рабочий класс, чтобы не допустить гражданского противостояния, принял решение просить Советский Союз о вводе войск». Прага была взята ночью за четыре часа. В том числе под контроль десантников перешли склады с оружием. Лев Николаевич командовал 7-й воздушно-десантной дивизией. А для того, чтобы результат был таким, провели серьезную подготовку. Когда министр обороны СССР маршал Гречко ставил задачу, Горелов сделал важное замечание: «Десантники не готовы к операции. Нигде в уставах не сказано, да и не учились мы брать такие крупные населенные пункты». «Ну вот он мне и поставил задачу учиться и разрабатывать стратегию штурма населенных пунктов». Так город Полоцк на некоторое время превратился в базу для отработки действий ВДВ. Самое интересное, что все отрабатывалось на реально строящихся домах. Утром, пока еще не пришли рабочие, десантники учились захватывать здания, штурмовать, удерживать. Слишком любопытным отвечали, что разрабатывается устав для воздушно-десантных войск. Собственно, благодаря подготовке, ввод войск в Чехословакию прошел достаточно гладко. На пути была только одна стычка, в которой погибло девять чехов – при штурме министерства связи. У десантников потерь не было. И в целом, в ходе этой операции 7-я воздушно-десантная дивизия не потеряла ни одного бойца. Комдив гордится тем, что ввел 12000 человек в Чехословакию и 12000 вывел, не потеряв ни одного солдата. В 1970 году Л. Н. Горелов был переведен в Сухопутные войска первым заместителем командующего 14-й армией (город Кишинев). Через три года окончил курсы при Военной академии Генерального штаба имени К. Е. Ворошилова. В октябре 1975-го после беседы с маршалом Куликовым был назначен главным военным советником при президенте Республики Афганистан. О его афганской эпопее известно, наверное, все. Именно об этом периоде жизни Льва Николаевича расспрашивают журналисты, именно об этих годах пишут потом много и глубокомысленно. Но тут удивляться не стоит, ведь судьба повернулась так, что Горелову была уготована поистине эпохальная роль. Он был главным военным советником в Афганистане, о котором тогда в Советском Союзе мало кто слышал. Если бы в то время провести на улицах модный нынче опрос на тему: "Что вы знаете об Афганистане", то вряд ли мы услышали бы содержательный ответ. Ну, да есть такая страна. Но, увы, в это время в этой далекой стране происходила цепочка событий, приведшая в итоге к кровопролитной войне, которая длится до сих пор. В 1975 году Мухаммед Дауд свергнул Захир-Шаха. Новое правительство обратилось к Советскому Союзу с просьбой прислать советников для обучения армии. Вот так Горелов попал в Афганистан. Инструктируя его перед поездкой, начальник Генерального штаба, будущий маршал Советского Союза Куликов сказал: «Ваша задача – обучать афганскую армию, вывести ее в поле. В политику не влазьте. Только обучение». Лев Николаевич так вспоминает о своем знакомстве с Афганистаном и его вооруженными силами: «Первое, что сказал Дауд на совещании: «Не дай Бог волос с головы советского советника упадет – голову сниму». И приказал предоставить мне все необходимое для работы. Он также разрешил мне приходить к нему в любое время и докладывать о положении дел в вооруженных силах. На тот момент афганская армия насчитывала 400 тысяч человек. Это три армейских корпуса, на вооружении было 600 танков, из которых 100 – новейшие на тот момент Т-62, и другие подразделения. Описывая обстановку, Дауд мне сказал, что основной противник – Пакистан. Положение усугубляется тем, что туда ушли те, кто поддерживал Захир-Шаха. Они ушли в Пакистан, сейчас там и формируются. Словом, основной противник – это Пакистан, которому помогает Америка, поддерживает его во всех антиафганских «начинаниях». На западе – с Ираном – отношения складывались ровнее». Когда Горелов в 1979 году на заседании Политбюро заявил о том, что категорически против ввода войск в Афганистан, он руководствовался знаниями, приобретенными за годы работы в восточной стране. Он был знаком и с Тараки, и с Амином. С последним много раз встречался, проводил совместно операции: Ургунскую, по отражению вторжения пакистанских войск, и Барикотскую. «Амин был очень грамотным человеком, хорошим организатором, – вспоминает Лев Николаевич. – И, конечно, самая большая ложь была, когда заявили, что он сотрудничает с американцами. Он Леониду Ильичу написал два письма. Просил встретиться с ним на любой территории. Я сам вез одно письмо и передал его начальнику Генерального штаба. Но ответа Амин так и не получил». В 1979 году Горелова вызвали в Москву. Он тогда еще не знал, что обсуждается решение о вводе войск. Брежнев решил послушать мнение специалистов. В кабинет Лев Николаевич зашел вместе с начальником Генштаба маршалом Огарковым. За столом сидели Брежнев, Громыко, Устинов. Пономарев. В общем, полный состав Политбюро ЦК КПСС. «Я поздоровался. Брежнев спрашивает: «Здравствуйте, присаживайтесь. Что будете – кофе или чаек?». У них на столе стоят стаканы, чай с лимоном. Я ответил: «Спасибо, я только что из-за стола". «Когда приглашают, неудобно отказываться, садись», – говорит Брежнев. Сел. «Вызвали вас, чтобы вы доложили обстановку в Афганистане». Я отвечаю: «Леонид Ильич, политическую обстановку в стране, я уверен, вы знаете, потому что посол недавно у вас был. Я лишь задержу ваше время. Я доложу обстановку с чисто военной точки зрения». Ну и рассказал ему, что афганская армия находится в стадии формирования, обучается. Трудность состоит в большой протяженности границ, которые армия и охраняет. Времени на обучение в этих условиях было мало. Сейчас формируются погранвойска. Укрепим ими армию, сделаем ее более многочисленной. Нам нужны средства связи и вертолеты на случай развертывания боевых действия, вторжения банд. Он на меня посмотрел и говорит: «Так войска надо вводить или нет?». Я говорю: «Леонид Ильич, мое, и не только мое мнение, но и генерала Павловского, который меня напутствовал до встречи с вами, таково: вводить войска не нужно! Не нужно, Леонид Ильич!». «Но, почему?». «Армия способна во взаимодействии с пограничниками контролировать положение дел на границе. Это первое. Второе: если мы введем туда войска, американцы предпримут все, чтобы сделать боеспособными вооруженные отряды, которые формируются за границей из числа беженцев. Они их подготовят. Придет время, когда они вторгнутся в Афганистан. И третье: наша армия не готова драться в горах». Вмешался Устинов: «Вы не расписывайтесь за армию!». Я говорю: «Дмитрий Федорович, есть у меня основания так говорить. Ко мне же в группу приезжают офицеры-советники из наших внутренних округов. Вы их собираетесь ввести в Афганистан? Они понятия не имеют, что такое горы! Я пробыл в Одесском округе сколько лет, но ни одного учения в горах не провел. Такое положение дел во всех внутренних округах. Они не готовы. Ну и четвертое: ввод войск потребует колоссальных материальных затрат. Кроме того, будут людские потери. И еще одно. Хоть и говорят, что войска наши собираются расставить по гарнизонам, могу сказать, что так вряд ли получится. Придется нам воевать первым эшелоном, а афганцам – вторым». Он говорит: «Спасибо, товарищ генерал. Идите, чайку попейте в соседнюю комнату. Если хотите что-то посущественней – выбирайте, пожалуйста, по здоровью». Позже я узнал, что мое мнение проигнорировали». Уже сам ход войны показал, что Горелов был прав. На все сто процентов. Но, увы, история сложилась так, как сложилась. В январе 1980 года генерал получил назначение на должность заместителя командующего войсками Одесского военного округа по вузам и вневойсковой подготовке. С 1984 года – в запасе. Живет в Одессе, почетный гражданин города-героя. Занимал руководящие должности в ветеранских организациях. Непререкаемый авторитет среди десантников Украины. Хочется пожелать Льву Николаевичу долгих лет жизни и самое главное – здоровья. Ведь уже не так много людей, способных оставить для нас память о тех далеких годах.
Беседовал Евгений ЛЕВЧЕНКО
по творческому заданию пресс-службы УСВА.
Розписався на Рейхстазі
Друга світова війна – одна з найжорстокіших в історії людства, і, напевно, не було жодного її учасника, від рядового солдата до генерала, який би не думав про те, як вижити й перемогти ненависного ворога. Житель станції Чоповичі Житомирської області гвардії рядовий Василь Васильович Філоненко не тільки залишився живим у пеклі війни, але й дійшов до Берліна.На його долю ще з малих літ випадало багато випробувань. Але доля, мабуть, була прихильна до нього, адже вдалося пройти всі ті випробування і вижити, навіть тоді, коли, здавалося, смерть була неминуча. Василь ріс у багатодітній сім’ї. Батько Василь і мати Параска, крім нього, мали ще семеро дітей. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років сім’я жила непогано: мали коней, кілька корів, свиней. Старші діти робили заготовки для Чоповицької меблевої фабрики і заробляли, хоч і невеликі, гроші. Та прийшла колективізація, а за нею голодомор 1932–1933 років, і сім’я залишилися без худоби, запасів хліба та овочів. Життя стало нестерпним. Місцеві члени комітету незаможних селян, представники сільради і міліції нишпорили по хатах і забирали останні продукти. За це їх прозвали «Червона мітла». Якось під час чергового обшуку мати сховала у невеличкій торбинці квасолю, поклала на піч і наказала Васильку лягти на неї, щоб «комнезами» не знайшли. Але ті зігнали хлопчика з печі, знайшли і забрали квасолю. У господарстві Філоненків була свиня і малі поросята, які загинули від хвороби, але сім’я з’їла їх. Взимку 1933 року впродовж тижня померли батько і мати. У ті страшні дні сусіди говорили йому: «Поплач, синку, твої ж батьки померли». Але з притаманною дітям відвертістю він сказав: «Я не можу плакати, бо дуже їсти хочу!». І це свідчило не про бездушність, а про те, наскільки нелюдськими були страждання дев’ятирічної дитини, що голод відібрав почуття жалю навіть до найближчих людей. Василько разом із одинадцятирічним братом Іванком якось знайшли у клуні на дні діжки залишки висівків. Закип’ятили воду, кинули туди висівки, додали потертих жолудів, а щоб був ще й запах, опустили кілька разів у кип’яток торбинку, в якій колись зберігалися оселедці. Потім вони ще неодноразово використовували торбинку з цією метою. Навесні 1933 року Василько з Іванком на лузі збирали та їли траву, щоб хоч якось вгамувати голод. Тут же знепритомніли. Їх знайшли сусіди, виходили, але через деякий час Іванко помер. У тому ж році від голоду померла сестра Марина і найменший братик Андрійко. Восени 33-го в селі був хороший врожай картоплі у тих, кому вдалося посадити. Діти просили її в людей. 1941 року прийшла ще більша біда – війна. 22 червня Василь разом з однолітками пас корови. У небі на невеликій висоті з’явилися літаки з хрестами на крилах, які летіли над залізницею в бік Києва. Один із літаків опустився нижче, і біля хлопців упав град куль. На щастя, вони не постраждали. Пілот бачив, по кому стріляв, і, мабуть, задовільнився тим, що налякав дітей. Вдома вони дізналися, що розпочалася війна. Через кілька днів на військову службу призвали найстаршого брата – Григорія. На прощання він сказав Василю: «Війни вистачить і на твою долю». Невдовзі він пропав безвісти. І тільки 1990 року син В. В. Філоненка – Володимир прочитав у газеті «Сільські вісті» про те, що учні з Скалати Тернопільської області розшукують родичів загиблого в їхньому місті Григорія Васильовича Філоненка. На День Перемоги Василь Васильович відвідав могилу брата. Його щиро і гостинно прийняла місцева влада, учні, громадськість. Запропонували виступити на мітингу, але хвилювання і сльози не дозволили йому це зробити… Однак повернімося в буремні роки війни. 5 серпня 1941 року гітлерівці зайняли станцію Чоповичі. Окупація тривала до листопада 1943 року. Восени цього року вони хотіли залучити Василя до служби в поліції, але він, не бажаючи того, втік із села назустріч Радянській армії. Відразу ж після звільнення села був мобілізований брат Микола. Доля звела їх на курсах підготовки у Народичах. Василь проходив підготовку на зв’язківця, а Микола – на кулеметника. Якось Микола сказав йому: «Я буду першим номером кулеметного розрахунку і довго не повоюю, мене скоро вб’ють після прибуття на передову, а ти зв’язківець – ще поживеш». Після завершення курсів брати служили в одній роті. Слова Миколи виявилися пророчими. Під час бою 19 січня 1944 року в Мозирському районі Білорусії знайомий боєць повідомив про загибель брата. Він прибіг до вказаного місця і побачив понівечене осколками тіло. На жаль, не мав часу його поховати, рота йшла в наступ. Лише гірко заплакав і побіг наздоганяти бойових побратимів… Під час підготовки матеріалу було встановлено точне місце поховання Миколи – село Скригалів Мозирського району. Через місяць, 19 лютого, над Василем знов нависла тінь смерті – він був тяжко поранений. Лікування проходив у Сибіру. Потім знову потрапив на фронт. Війна котилася все далі на захід – ближче до лігва фашистів. В один із весняних днів 1945 року батальйон, в якому служив Василь, зупинився на перепочинок біля дороги, що вела на Берлін. Серед бійців виділявся непосидючістю зовсім ще юний боєць-новобранець Михайло. Хлопчина на дорожньому вказівнику, де було зазначено, що до Берліна 90 кілометрів, нижче числа хімічним олівцем написав великими літерами: «Х…ня! Дійдемо!». Напис на знаку помітив генерал, який проїздив біля місця розташування бійців. Він зупинився, наказав командиру зібрати особовий склад, і коли той стурбовано (невідомо було, з якого приводу їх удостоїв уваги сам командир дивізії) доповів, що бійці за його наказом вишикувані, суворо запитав про те, хто зробив напис на вказівнику. Мовчали, очікуючи розносу від генерала. І тоді генерал суворо повторив своє запитання. Винуватець вийшов зі строю і зізнався у скоєному. Генерал дивився деякий час на бійця і мовчав, ніби роздумуючи, як з ним вчинити, і потім сказав: «Молодець, солдат! Ти дуже влучно висловив бойовий запал радянських воїнів. За стійкість духу, мужність і рішуче прагнення громити ворога оголошую тобі десять діб відпустки!». І вже зовсім по-батьківськи додав: «Їдь додому, синок, а ми за цей час і без тебе до Берліна дійдемо». 22 квітня 1945 року на підступах до Берліна під сильним артилерійським і мінометним вогнем Василь усунув шість пошкоджень телефонної лінії і забезпечив безперервний зв'язок батальйону з підрозділами. Його нагородили медаллю «За бойові заслуги». 25 квітня розпочався штурм Берліна. Гітлерівці в передсмертній агонії чинили шалений опір. Бої точилися за кожний будинок. В одному з боїв, забезпечуючи батальйон зв’язком, Василь наштовхнувся на групу німецьких солдат, вступив у нерівний бій і вогнем із автомата знищив п’ятьох солдат і десятьох взяв у полон, захопив два станкові кулемети і міномет. За цей подвиг його було нагороджено орденом Слави третього ступеня. Після взяття рейхстагу панувала неймовірна радість і полегшення від того, що закінчилася ця страшна війна. Усі, хто бажав, ставили свої підписи на колонах, стінах. Залишив свій підпис і гвардії рядовий 83-го гвардійського стрілецького полку 27-ї гвардійської стрілецької дивізії В. Філоненко. Я знав Василя Васильовича ще в розквіті сил, і це була людина дуже тиха і спокійна. Так війна дуже змінювала людей: скромних і непомітних часто робила відважними і безстрашними, а, на перший погляд, сміливих і геройських іноді навпаки – боягузами. Війна завершилася, але не закінчилася служба. Василь Васильович зміг повернутися додому тільки 1947 року. Працював у місцевому колгоспі. Цього року в Україні знову був голод. Кожного дня, йдучи на роботу, біля будинку сестри Надії він бачив у вікні її трирічного синочка Толю. Серце краяв біль від того, що дитина голодувала. Восени, щоб якось допомогти сестрі, Василь під час оранки землі після збирання врожаю знаходив картоплини, клав їх у кишеню шинелі, а наприкінці робочого дня шинель присипав землею, щоб легше було знайти. Вночі приходив і забирав картоплю. Якби це стало відомо керівництву колгоспу, його могли б судити за крадіжку. У 1954 році Василь одружився з Ольгою. Народили двох дітей. Дружина померла молодою, в 31 рік. Знову одружився, з Тетяною, у них народився син. З 50-х років і до виходу на пенсію працював у Коростенському відділенні Південно-Західної залізниці бригадиром, майстром. Помер у 2007 році, але пам'ять про нього живе у дітях, внуках і правнуках. Про свої подвиги на війні Василь Васильович не розповідав, але тепер його нащадки знатимуть про них і можуть пишатися дідом-героєм.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну».
Юбилей
Четверть века «афганскому» братству
В Республиканский дворец культуры ветеранов приехали члены организации из всех уголков страны, делегации Украинского Союза ветеранов Афганистана (воинов-интернационалистов) и Фонда инвалидов войны в Афганистане Литвы. Белорусский союз ветеранов войны в Афганистане отметил 25-летие В Афганской войне участвовали около 32 тысяч белорусов. Из горячей точки не вернулись 789 человек, без вести пропали — 12, более 2 тысяч получили ранения, контузии и увечья, свыше 45% перенесли инфекционные заболевания. Пережив суровые испытания, воины-«афганцы» сплотились, чтобы сохранить память о мужестве и героизме, для взаимной помощи и поддержки. Председатель Белорусского союза ветеранов войны в Афганистане Валерий Гайдукевич зачитал поздравление от Президента Беларуси Александра Лукашенко: «Много лет в горячей точке планеты советские военнослужащие показывали истинный пример верности и служения Родине. Пережив суровые испытания, бывшие однополчане сплотились для сохранения памяти о мужестве и героизме. Четверть века Белорусский союз ветеранов войны в Афганистане не дает забыть боль жестоких потерь, напоминает о хрупкости и ценности мира. Ваши сплоченность, сила и уверенность достойны подражания. Имея заслуженный авторитет, вы вносите значительный вклад в сохранение единства и согласия в обществе, воспитание молодого поколения, по праву считаетесь преемниками боевой славы ветеранов Великой Отечественной войны», – сказано в поздравлении. — Большинство воинов-«афганцев», а их сегодня в стране более 20 тысяч, — это самодостаточные люди, – сказал В. Гайдукевич. – Но есть те, кому не обойтись без нашей помощи. Мы вникаем в конкретные ситуации, касающиеся трудоустройства, жилищно–коммунальных вопросов, разбираемся и помогаем. Работаем над тем, чтобы внести некоторые изменения в порядок определения инвалидности. Назрела необходимость корректировки закона о ветеранах с учетом сегодняшних реалий. — Наш Союз на протяжении всех лет занимается патриотическим воспитанием молодежи, – отметил зампредседателя Юрий Батян. – Новое поколение воспитываем в духе любви и уважения к своей стране, ее истории и героям. Личным примером учим молодежь добру и справедливости. Председатель УСВА, Герой Украины генерал-лейтенант Сергей Червонопиский от имени братской организации поздравил белорусских «афганцев» с юбилеем, поблагодарил за теплый дружеский прием и отметил: – Беларусь стала для меня вторым родным домом. Я здесь учился в военном суворовском училище, служил в 103-й Витебской парашютно-десантной дивизии, и я искренно рад, что дружба и сотрудничество между нашими организациями продолжается. И уже теперь наши дети и внуки – такие же патриоты, как и мы. Состоялся праздничный концерт, после которого боевые побратимы смогли пообщаться, вспомнить боевую молодость и обговорить сегодняшние проблемы.
Пресс-служба УСВА.
Воїни-«афганці» – українській армії
І в будні, і в свята не забувають галичани про українських захисників, які воюють з російським агресором на східних кордонах нашої держави. Скуштували галицької паски Напередодні Великодня подбали про те, щоб хлопці-галичани могли скуштувати паски повною мірою відчути радість цього свята й домашнє тепло. На заклик волонтерів відгукнулося багато людей: і учні навчальних закладів, і підприємці, і жителі населених пунктів району, а також представники влади. У Вербну неділю в церкві Різдва Христового, що в Галичі,паски було освячено. І з Божим благословенням на щасливу дорогу галицькі волонтери на чолі з головою районної організації Української Спілки ветеранів Афганістану Михайлом Вітовським вирушили на схід. Маршрут пролягав через міста Щастя, Попасна, Торецьк, Світличне, де несуть службу наші земляки. З радістю приймали бійці великодні подарунки з галицької землі: паски, домашні страви, консервацію, овочі, фрукти, миючі засоби й багато інших корисних речей. Подарувати святковий настрій воїнам вдалося завдяки сприянню та допомозі міського голови Галича Ореста Трачика, депутатів Івано-Франківської обласної ради Володимира Магаля і Андрія Іваськіва, сільських громад сіл Кінчаки (голова – Михайло Мах), Мединя (голова – Іван Стус), приватних підприємців Дмитра Горчака, Олексія Марковського, Ігоря Королевича, агрохолдингу «Мрія», колективу Галицького територіального центру надання соціальних послуг, релігійних громад церкві Різдва Христового УГКЦ і храму святого Володимира УАПЦ міста Галича. Окрема подяка – відділу освіти Галицької райдержадміністрації, який організував благодійну акцію на підтримку воїнів-захисників серед учнів навчальних закладів району.
Михайло ВІТОВСЬКИЙ,
голова Галицької районної організації УСВА.
Допомога від волинян
Генератори, засоби гігієни, побутова хімія – це все те, що вчергове зібрала Волинська обласна організація УСВА для воїнів АТО, які служать на передовій.У зоні антитерористичної операції волонтери побували вже безліч разів, раніше воїни отримали продукти харчування, теплі речі, а також безпілотник. Як розповів голова обласної організації УСВА, депутат Волинської обласної ради Григорій Павлович, волонтери відвідають передову, починаючи від Світлодарської дуги й закінчуючи Широкіним. Воїни отримають все те, що замовляли, а також продукти харчування та одяг. Григорій Павлович подякував усім тим, небайдужим, хто допоміг зібрати необхідні речі, зокрема, Фонду ІГОРЯ ПАЛИЦІ «ТІЛЬКИ РАЗОМ», ПАТ «Теремнохліб», підприємцям Олегу Дмитруку та Олександру Мигальчуку, ТОВ «Забіяка», компанії «Луцьк Експрес», а також пекарні міста Любомль.
Прес-служба Волинської обласної організації УСВА.
Активно отстаивать свои права
В Одесской области в здании Тарутинской райгосадминистрации состоялось отчетно-выборное собрание районной организации УСВА. В работе приняли участие председатель Одесской областной организации УСВА Ю. М. Ермаков, председатель Тарутинского районного совета ветеранов И. С. Гончаренко, председатель Белгород-Днестровской организации УСВА А. Л. Кротов, военный комиссар района Г. А. Кирлан. Присутствующие минутой молчания почтили память погибших и умерших боевых побратимов. Председатель Тарутинской районной организации УСВА П. А. Скрипник подтвердил полномочия собрания и предложил избрать президиум. Председателем собрания был избран Ю. М. Ермаков. Юрий Михайлович тепло поприветствовал участников, вкратце рассказал о текущей ситуации в стране, о задачах, которые сегодня ставятся перед воинами-интернационалистами. «Главная наша задача – укрепление наших рядов, – отметил он. – Нельзя допустить раскола организации, ведь только совместными усилиями можно отстаивать свои права. И только вместе мы – сила, надо только не быть пассивными и не бояться отстаивать свои права на всех уровнях». Председателя областной организации УСВА поддержал в своем выступлении Анатолий Кротов: «Сейчас очень сложное время, вы сами все видите и знаете, самое главное, что изменилось отношение власти, нам стали предъявлять другие требования, так сказать, в духе нового времени. Как бы там ни было, но мы сами должны справляться со своими проблемами и задачами. А основная наша задача – не допустить раскола, быть едиными, поддерживать друг друга, активно участвовать в патриотическом воспитании молодежи. Поэтому я целиком поддерживаю Юрия Михайловича в том, что мы должны сплачивать свои ряды, активно отстаивать свои права и участвовать в общественной жизни», – сказал он. Участники собрания обсудили отчет председателя районной организации П. Скрипника о работе правления, которую признали удовлетворительной. Председателем Тарутинской районной организации УСВА вновь избран Петр Анатольевич Скрипник, избран новый состав правления и ревизионной комиссии. Юрий Ермаков внес предложение: для активизации работы первичных организаций на местах необходимо увеличить количественный состав правления, куда должны войти представители всех населенных пунктов. Это предложение было единогласно одобрено всеми участниками собрания. Обсуждены другие организационные вопросы.
Пресс-служба Одесской областной организации УСВА.
Отчеты и выборы николаевских «афганцев»
В отчетно-выборной конференции Николаевского областного союза воинов-интернационалистов и запаса приняли участие делегаты от всех районных организаций «афганцев» области. Заслушав доклады председателя НОСВИиЗ Юрия Леонидовича Соловья и председателя ревизионной комиссии Олега Ивановича Нартова, делегаты приступили к обсуждению работы правления за отчетный период. В прениях приняли участие председатели Николаевского, Первомайского, Витовского и Березнеговатского районов, городов Южноукраинска и Николаева. Работу правления признали удовлетворительной. Делегаты единогласно вновь избрали председателем НОСВИиЗ Юрия Леонидовича Соловья, а его заместителем Александра Александровича Завражина, избрано новое правление областной организации.
Пресс-служба НОСВИиЗ.
Последнее предупреждение
На площади под стенами Днепропетровского областного совета 3 апреля собрались ветераны боевых действий в Афганистане и на Донбассе. Главное требование — увольнение скандального главного врача КЗ «Областной клинический центр медико-социальной экспертизы» ДОС Виктора Концура. Недовольство ветеранов вызвало то, что они около двух месяцев не могли пройти комиссию по установлению группы инвалидности. Дело в том, что в областном КЗ лежало около 450 дел ветеранов, которые упорно никто не хотел рассматривать. В. Концур ссылался на то, что они изъяты полицией. Однако активисты выяснили, что полиция изъяла лишь двадцать дел, остальные же находились в кабинете главврача, а не в архиве, как того требуют правила. Это активисты выяснили во время митинга 7 декабря прошлого года под зданием КЗ «Областной клинический центр медико-социальной экспертизы» ДОС. Разъяренные ветераны провели «мусорную люстрацию». После этого подали на рассмотрение облсовета ряд заявлений с требованием уволить В. Концура. В ответ глава Днепропетровского областного совета Глеб Прыгунов пообещал «навести порядок». 14 марта активисты выяснили, что об их заявлении депутаты облсовета даже не знали — за две недели они «потерялись» в недрах бюрократического аппарата. Представители общественных организаций воинов АТО и ветеранов Афганистана собрались под стенами областного совета с требованием немедленного рассмотрения их заявлений на профильных комиссиях с дальнейшим вынесением на сессию. К протесту присоединились бойцы Украинской добровольческой армии и полка «Днепр-1». «Люстрацию В. Концур не понял, он начал терроризировать и увольнять врачей из МСЭКов по надуманным поводам, пытаясь свалить всю вину на них. С требованием уволить Концура мы пошли в облсовет, обращались в облгосадминистрацию. Нас не услышали. Мы дошли до Администрации Президента Украины, однако там заявили, что этот вопрос нужно решать на местном уровне. Сегодняшний митинг — последнее предупреждение, после этого мы перейдем к более радикальным действиям», — заявил ветеран первой волны мобилизации из 25-й бригады Андрей Мазур. После объявления требований к митингующим вышел начальник отдела антикоррупционной политики и прав человека исполнительного аппарата Днепропетровского облсовета Дмитрий Батура. Он заявил, что профильная комиссия областного совета все же рассмотрела обращения ветеранов и уже создала проект решения по увольнению В. Концура. Проект депутаты рассмотрят на ближайшей сессии. В свою очередь, митингующие пообещали собраться в день сессии и проконтролировать выполнение своих требований.
АЛЕКСЕЙ ВАЛЕНКО.
Разом і в бою, і в праці
Протягом кількох років спілку ветеранів-«афганців» Кегичівщини на Харківщині очолює підполковник у відставці, кавалер ордена Червоної Зірки Олександр Пасічник.– Головне покликання нашої організації – турбота про вирішення життєвих, соціальних питань воїнів-«афганців», вшанування пам’яті загиблих товаришів, – розповів він. – Ну і, звичайно, це військово-патріотичне виховання молоді. Виховання патріотизму і відданості Батьківщині. До нашого осередку входять військовослужбовці, яким довелося виконувати інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Серед них колишній льотчик полковник Валерій Шпильовий, кавалери ордена Червоної Зірки Микола Халоїмов і Геннадій Личко з села Власівки. У Парафіївці проживає Сергій Таран, нагороджений медаллю «За відвагу». Гідно виконували свій військовий обов’язок й інші члени нашого осередку, який сьогодні налічує шістдесят ветеранів. Регулярно з членами спілки обговорюємо злободенні питання, шукаємо шляхи їх вирішення. Придбали спеціальний перехідний кубок, який вручаємо кращій спортивній молодіжній команді (на знімку), часто буваємо у навчальних закладах району, де ведемо патріотичну роботу. Беремо активну участь у заходах, які проводяться в районі. Нещодавно в Бесарабівському НВК провели патріотичний захід на честь земляка Віталія Галевского, який загинув у Афганістані. Директор школи І. В. Юсова разом з активістами спілки знайшли колишніх солдат, які служили разом з В. Галевським. Організували зустріч з ними. В’ячеслав Гасанов розповів, як на його очах Віктор був поранений кулею снайпера. В’ячеслав виніс пораненого із зони обстрілу, надав першу допомогу, але рана була смертельною… Головне завдання спілки – вшанування пам’яті наших загиблих і померлих бойових побратимів. У парку райцентру закладено основу пам’ятника на честь загиблих земляків і прикордонників. Виготовлено проектну документацію, думаємо вже навесні його відкрити. Щороку відвідуємо могили загиблих в Афганістані земляків А. Лінговича, А. Колеснікова, В. Галевского. Ми завжди підтримуємо одне одного, допомагаємо батькам загиблих друзів. А головне – ми разом і в бою, і в праці.
О. ХРАПАЧ,
ветеран праці.
В гостях у гимназистов
В Харьковском специализированном учебно-воспитательном комплексе имени В. Г. Короленко состоялась традиционная встреча с ветеранами-«афганцами».По приглашению директора Александра Николаевича Белоусова в гости к гимназистам пришли участники боевых действий в Афганистане Геннадий Ломакин, Николай Руднев, Игорь Москаленко, а также заслуженный учитель Украины Валентина Ивановна Дрободько. Праздничный концерт радовал воинов-интернационалистов, а рассказы и воспоминания ветеранов очень понравились детям.
Пресс-служба ХГСВА.
Нагороди для ветеранів-добровольців
Виконком Вінницької міської ради за мужність і високий професіоналізм, активну громадську діяльність, участь у патріотичному вихованні молоді та з нагоди відзначення Дня українського добровольця нагородив учасника бойових дій в зоні антитерористичної операції на сході України приватного підприємця, учасника бойових дій в Афганістані Олексія Едуардовича Логачова Грамотою Вінницької міської ради та її виконавчого комітету з врученням грошової премії. Відповідно до розпорядження голови обласної державної адміністрації з метою вшанування бойового подвигу, самовідданості громадян, які присвятили своє життя служінню українському народу, посилення суспільної уваги і турботи про захисників рідної землі, збереження й розвитку національних військових традицій Почесною грамотою облдержадміністрації та обласної ради з виплатою грошової винагороди нагороджено Василя Павловича Бовкуна – учасника бойових дій в Афганістані, добровольця, учасника бойових дій в зоні антитерористичної операції на сході України, військового пенсіонера (Калинівський район) і Віктора Володимировича Шаргородського – учасника бойових дій в Афганістані, добровольця, учасника бойових дій в зоні антитерористичної операції на сході України, завідувача складом приватного підприємства (Вінницький район).
Прес-служба Вінницької обласної Спілки ветеранів війни в Афганістані.
Вітаємо з ювілеєм!
Голові Запорізького міського об’єднання
УСВА В. М. Зарві
Шановний Валентине Михайловичу!
Від імені Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) прийміть щирі сердечні вітання з нагоди Вашого ювілею – 60-річчя з дня народження!Ви з честю виконали свій військовий та інтернаціональний обов’язок, брали участь у бойових діях в Афганістані, а після звільнення з військової служби стали лідером «афганського» руху в області. Ви є добрим і гідним прикладом для своїх бойових товаришів і родин загиблих. З 1991 року Ви берете активну участь в роботі Спілки ветеранів Афганістану Шевченківського району Запоріжжя. З 2001 року обраний головою цієї організації, а з 2010 року – головою Запорізького міського об’єднання УСВА, яке об’єднує більше десятка міських і районних організацій та налічує близько двох з половиною тисяч осіб. Ваша організація активно займається патріотичним вихованням молоді, пропагандою «афганського» руху, впроваджує в життя принципи вірності бойовим традиціям і братерства. За сприяння організації проведено міжнародний зліт, концерти «афганської» пісні, створені ійпрацюють кімнати бойової слави, пересувна фотовиставка часів Афганської війни. Організація веде активну роботу з увічнення пам’яті загиблих бойових побратимів, під постійним наглядом перебувають члени сімей загиблих військовослужбовців, інваліди війни, і вирішення їх проблем є першочерговою для Вас задачею. За Вашої участі кілька сімей воїнів-інтернаціоналістів одержали житло й поліпшили свої умови проживання, ветерани війни і родини загиблих оздоровлюються в медичних закладах області та України. Ваш авторитет, вміння працювати з людьми, тісна співпраця з керівництвом району та міста приносить взаєморозуміння у рішенні різних питань ветеранів локальних війн, а добрі справи спрямовані на зміцнення авторитету Української Спілки ветеранів Афганістану, бойового братерства і ветеранського руху в області та в країні, викликають найглибшу пошану серед ветеранів війни і сімей загиблих. Від щирого серця висловлюю слова глибокої поваги за Вашу активність, цілеспрямованість, наполегливість, принциповість і бажаю подальших успіхів в усіх благородних діях. Дай Боже Вам, шановний Валентине Михайловичу, міцного здоров’я, щастя, родинного затишку, благополуччя, нових звершень на життєвому шляху та мирного неба над головою! З повагою –
Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ,
голова УСВА.
Люди і час
Безвусим юнаком Юрій Кифорук пройшов воєнний гарт в Афганістані, що наклало відбиток на його подальшу долю, світогляд і характер. Бойовий шлях солдата відзначений Грамотою Президії Верховної Ради СРСР і медаллю «Від вдячного афганського народу».Афганський гарт Непросто йому було і в мирний час як фермеру-початківцю: кілька років поспіль підстерігала невдача, але він не склав руки в безнадії, а добився свого – створив міцне сільськогосподарське підприємство, господарюючи на землях Семенівської і Чорноморівської сільських рад. Але успішний агробізнес став не самоціллю, а засобом для самоствердження як особистості й громадянина, бо поринув з головою у громадську діяльність. – Коли було створено Каховське товариство воїнів-інтернаціоналістів, Юрій у числі перших включився в його роботу, надаючи, крім того, й фінансову допомогу. Матеріальна підтримка сімей загиблих воїнів-«афганців», інвалідів війни та учасників бойових дій, дітей-сиріт з підшефного дитбудинку «Радість» стала для нього почесним обов’язком і справою честі. Юрій Андрійович зробив вагомий внесок у будівництво пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам у Каховці, виділивши значну суму коштів. За таку активну життєву позицію відзначений почесними орденами «Звитяга. Честь. Мужність», «Ветерану воїну-інтернаціоналісту», медаллю «За благодійність», – розповідає голова районного товариства Костянтин Мєшков. Як тільки постала загроза державній цілісності та суверенітету України, розпочався новий етап його громадської – тепер уже волонтерської діяльності: підтримка воїнів-захисників на південних кордонах, поїздки до військових на Чонгар і в Каланчак. Створивши зі своїм бойовим побратимом Олександром Назаруком громадську спілку «Кордон», спрямували її діяльність на надання матеріальної підтримки й допомоги Збройним Силам України, зокрема – військовим підрозділам у зоні АТО, де проходили службу земляки-каховчани. Не залишається Юрій Кифорук байдужим і до справ Семенівської і Чорноморівської (тепер уже об’єднаної Роздольненської) громад, користується повагою у сільських жителів, котрі виявили йому довіру, обравши депутатом Каховської районної ради. Так, громадська робота відбирає багато часу, але завжди поруч з Юрієм його дружина Наталя – надійний друг і помічник. 25 березня директору ТОВ «Натюр-Агро» депутату районної ради Юрію Кифоруку виповнилося 50 років. Численні друзі, однодумці, передусім воїни-«афганці» вітають Юрія Андрійовича зі славним ювілеєм, бажають наснаги і здоров’я, успіхів у роботі й щедрих врожаїв, сімейної злагоди і домашнього затишку.
Прес-служби УСВА та Херсонської
обласної організації УСВА.
Українська Спілка ветеранів Афганістана
СТУПКА Богдан Сильвестрович — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011). (воїнів-інтернаціоналістів) КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИ Народився 27 серпня 1941 року в смт Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там солістом, а тітка — головним концертмейстером. Богдан Ступка хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. Влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету. У 1961 році закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі ім. М. Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драматичний театр ім. І. Франка. Того ж року на запрошення наставника Б. Ступка перейшов до цього театру. 1984 року закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України. Богдан Сильвестрович завжди з повагою ставився до ветеранів війни, і вони також високо цінували талант актора, роботу державного і громадського діяча незалежної України. З багатьма учасниками бойових дій на території інших держав він підтримував добрі стосунки, сприяв розвитку культури у середовищі ветеранів. 2001 року очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. 22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер. Похований в Києві на Байковому кладовищі. ТАРАСЮК Борис Іванович — український політик і дипломат, народний депутат, міністр закордонних справ України. співпрезидент Парламентської асамблеї ЄвроНЕст, директор Інституту євроатлантичного співробітництва, голова громадської ради часопису «ЄвроАтлантика», Закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет міжнародних відносин і міжнародного права (1975). У 1975–1981 роках — аташе, третій, другий, перший секретар МЗС УРСР. 1981–1986 — другий, перший секретар Постійного Представництва України при ООН, Нью-Йорк. 1986–1987 — перший секретар відділу міжнародних організацій МЗС УРСР. 1987–1990 — інструктор відділу закордонних зв'язків ЦК КПУ. 1990–1991 — радник, заступник начальника відділу головного радника МЗС України. У 1991–1992 — керівник секретаріату Міністерства закордонних справ України — начальник відділу політичного аналізу і координування, МЗС України. З березня 1992 — заступник міністра закордонних справ України, голова Національного комітету України з питань роззброєння (червень 1992 — квітень 1995), голова Державної міжвідомчої комісії з питань вступу України до Ради Європи (1993–1995). З грудня 1994 до вересня 1995 — перший заступник міністра закордонних справ України. З вересня 1995 до квітня 1998 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Бельгія, в Королівстві Нідерланди і Великому Герцогстві Люксембург (за сумісництвом, листопад 1995 — квітень 1998); глава Місії України при НАТО (жовтень 1997 — квітень 1998). З квітня 1998 до вересня 2000 року – міністр закордонних справ України. Залишивши дипломатичну службу, активно зайнявся політикою. Став співзасновником і директором Інституту євроатлантичного співробітництва (ІЄАС). У 2002 році був обраний народним депутатом. Очолив Комітет з питань європейської інтеграції. У травні 2003 року обраний головою Народного Руху України, 2006 року переобраний народним депутатом. Знову очолив Комітет з питань європейської інтеграції. Навесні 2003 року з групою однодумців заснував перший національний недержавний ілюстрований часопис міжнародного життя «ЄвроАтлантика» Інституту євроатлантичного співробітництва. У 2005 році вдруге призначений міністром закордонних справ України. 1 грудня 2006 року формально був звільнений Верховною Радою України (247 голосів), проте надалі продовжував свою роботу на посаді, вважаючи це рішення неконституційним. 30 січня 2007 року Президент України прийняв відставку Бориса Тарасюка. Народний депутат України 6-го скликання з 2007 до 2012. Втретє очолив Комітет з питань європейської інтеграції. З грудня 2012 року — народний депутат України 7-го скликання. Голова підкомітету з питань співробітництва з НАТО і Міжпарламентською конференцією з питань Спільної політики безпеки та оборони Європейського Союзу, питань Східного Партнерства та ПА ЄВРОНЕСТ Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції. 15 червня 2013, після об'єднання частини Народного Руху України і Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина», був обраний одним із заступників лідера «Батьківщини». Дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посол України (1992). З 1993 року — член Українсько-американського консультативного комітету, член ради директорів Інституту досліджень Схід–Захід (Нью-Йорк). Працюючи на відповідальних посадах у МЗС, з повагою ставився до ветеранів війни, сприяв розвитку міжнародної діяльності Державного комітету України у справах ветеранів і Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) у реалізації гуманітарних програм, зокрема у розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у період війни 1979–1989 рр. Нагороджений орденами «За заслуги» третього (1996), другого (1999), першого (2005) ступенів, відомчими відзнаками, нагородами неурядових організацій, зокрема медаллю «За заслуги» УСВА, а також нагородами зарубіжних держав. ТЕЛЕШУН Сергей Александрович — доктор политических наук (2001), кандидат исторических наук, доцент (1996), профессор (2001); Заслуженный деятель науки и техники Украины (2012); заведующий кафедрой политической аналитики и прогнозирования, руководитель Учебно-научного комплекса «Анализ политики» Национальной академии государственного управления при Президенте Украины; профессор кафедры теории государства и права Национального университета внутренних дел; профессор кафедры общественно-политических наук Национального педагогического университета им. М. Драгоманова. Президент общественной правозащитной организации «Общественная амнистия», Глава наблюдательного совета БФ «Содружество». Председатель Украинского национального комитета Платформы «Диалог Евразии». Родился 31 августа 1962 года. Окончил с отличием Киевский педагогический институт им. М. Горького (1983–1988), исторический факультет, преподаватель истории и общественных дисциплин; Национальную Академию МВД Украины (1998—2000), факультет правоведения, юрист, аспирантуру Киевского педагогического университета им. М. Драгоманова (1991—1994), кандидатская диссертация «Национальный вопрос в программах украинских политических партий конца ХІХ — начала ХХ в.в.» (защитил в 1996 г.), доцент; доктор политических наук, профессор, докторская диссертация "Государственное устройство Украины: проблемы теории и практики (защитил в 2000 г.); Институт государства и права им. Корецкого НАН Украины. С 1989 — преподаватель истории и обществоведения, заместитель директора по воспитательной работе Киевской средней специальной школы им. Н. Лысенко; 1989 — преподаватель, заведующий методическим кабинетом кафедры политической истории Киевского пединститута им. М. Горького; с 1992 — ведущий специалист, Совет безопасности при Президенте Украины; с 1994 — заведующий отделом связей с объединениями граждан; руководитель управления внутренней политики Администрации Президента Украины (1995—1997).; консультант Президента Украины (1997—2000).; с января 2005 по ноябрь 2006 — советник Президента Украины (вне штата); 1992 — 2006 — президент Благотворительного фонда «Содружество»; с 2006 – руководитель Украинской юридическо-промышленной группы; профессор кафедры теории государства и права Национальной Академии внутренних дел; профессор кафедры общественно-политических наук Национального педагогического университета им. М. Драгоманова. С 2006 года — заведующий кафедрой политической аналитики и прогнозирования, руководитель Учебно-научного комплекса Национальной Академии государственного управления при Президенте Украины. Основатель и руководитель журналов «Спецслужбы и мир», «Безопасность и мир», «Национальный интерес». Глава общественного экспертного совета Украины. Почетный магистр права. Автор более 700 работ по проблемам права, политики, истории, этнологии, конфликтологии, национальной безопасности, опубликованных в Украине, России, Германии, Франции, США, Турции, Польше, Великобритании и других странах. Работая на ответственных должностях в Администрации Президента Украины, с особым вниманием и уважением относился к проблемам и деятельности организаций ветеранов войны, способствовал реализации важнейших гуманитарных программ, укреплению ветеранского движения, его общественной и политической активности, пользовался высоким авторитетом в среде ветеранов Украины. Награды: Заслуженный деятель науки и техники Украины (2012), ведомственные награды, неправительственных организаций, в том числе медаль УСВА «За заслуги» третьей степени, награды зарубежных государств.
На захисті соціальних прав ветеранів війни і родин загиблих воїнів
Для здобуття освіти22 березня Президент Петро Порошенко підписав Закон України № 2300-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни та їхніх дітей для здобуття професійно-технічної та вищої освіти», прийнятий Верховною Радою України 27 лютого 2018 року. Закон спрямований на забезпечення єдиних засад надання учасникам бойових дій (незалежно від підстав надання відповідного статусу), особам з інвалідністю внаслідок війни та їхнім дітям державної цільової підтримки для здобуття професійно-технічної та вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах. Законом надано право на державну цільову підтримку для здобуття професійно-технічної та вищої освіти у таких навчальних закладах усім категоріям учасників бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та їхнім дітям. Зокрема, таку державну допомогу буде надано особам, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, у тому числі в складі добровольчих формувань, що в подальшому були включені до складу Збройних Сил України, та інших утворених відповідно до законів України військових формувань і правоохоронних органів, учасникам бойових дій на території інших країн. Державна цільова підтримка для здобуття професійно-технічної та вищої освіти надається у вигляді: повної або часткової оплати навчання за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів; пільгових довгострокових кредитів для здобуття освіти; соціальної стипендії; безоплатного забезпечення підручниками; безоплатного доступу до мережі Інтернет, систем баз даних у державних і комунальних навчальних закладах; безоплатного проживання в гуртожитку; інших заходів, затверджених Кабінетом Міністрів України. Відповідні зміни внесено до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про професійно-технічну освіту», «Про охорону дитинства», «Про вищу освіту». Закон набирає чинності з 1 січня 2019 року. ________________________________________
ЗАКОН УКРАЇНИ
Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни та їхніх дітей для здобуття професійно-технічної та вищої освіти
Верховна Рада України постановляє:I. Внести зміни до таких законівУкраїни: 1. У Законі України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 45, ст. 425 із наступними змінами): у частині сьомій статті 12 слова і цифри "зазначеним у пункті 19 частини першої статті 6 цього Закону" виключити, а після слів "до закінчення" доповнити словами "такими дітьми"; частину першу статті 13 доповнити пунктом 28 такого змісту: "28) право на державну цільову підтримку для здобуття ними та їх дітьми професійно-технічної та вищої освіти у державних та комунальних навчальних закладах, передбачену статтею 12 цього Закону для учасників бойових дій та їх дітей". 2. У Законі України "Про професійно-технічну освіту" (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 32, ст. 215; 2013 р., № 52, ст. 729; 2015 р., № 30, ст. 271; 2017 р., № 11, ст. 104): у статті 41 слова і цифри "відповідно до пункту 19 частини першої статті 6" замінити словами "особами з інвалідністю внаслідок війни відповідно до", а після слів "до закінчення" доповнити словами "такими дітьми"; у статті 441: назву після слів "учасників бойових дій" доповнити словами "осіб з інвалідністю внаслідок війни"; у частині першій слова і цифри "відповідно до пункту 19 частини першої статті 6" замінити словами "особами з інвалідністю внаслідок війни відповідно до", а після слів "до закінчення" доповнити словами "такими дітьми". 3. У частині чотирнадцятій статті 19 Закону України "Про охорону дитинства" (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 30, ст. 142; 2015 р., № 30, ст. 271; 2017 р., № 11, ст. 104) слова і цифри "відповідно до пункту 19 частини першої статті 6" замінити словами "особами з інвалідністю внаслідок війни відповідно до". 4. В абзаці першому частини сімнадцятої статті 44 Закону України "Про вищу освіту" (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 37–38, ст. 2004; 2015 р., № 30, ст. 271) слова і цифри "відповідно до пункту 19 частини першої статті 6" замінити словами "особами з інвалідністю внаслідок війни відповідно до", а після слів "до закінчення" доповнити словами "такими дітьми". II. Прикінцеві положення 1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2019 року. 2. Кабінету Міністрів України: – привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; – забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом; – забезпечити набрання чинності всіма зазначеними у цьому пункті нормативно-правовими актами одночасно з набранням чинності цим Законом.
Президент України П. ПОРОШЕНКО.
м. Київ,
27 лютого 2018 року. № 2300-VIII.
Юридична консультація
Приватизація квартир – у межах норм
Підкажіть, чи можу я приватизувати квартиру, якщо вже брав участь у при-ватизації, — запитує Вадим Чередниченко з Дніпра.Безоплатна приватизація житла, що перебуває у дер¬жавному житловому фонді, як масове правове явище на¬було поширення із прийняттям Закону України «Про приватизацію держав¬ного житлового фонду» від 19 червня 1992 року, – відповідає юрист, правозахисник Юлія Сегеда: Відповідно до пункту 5 статті 5 цього закону кожний гро¬мадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлово¬го чеку або з частковою допла¬тою один раз. Але рішенням Конституцій¬ного суду від 10 червня 2010 року в справі за конституцій-ним зверненням громадянки Власової Г. І. щодо офіційного тлумачення положення пун-кту 5 статті 5 Закону України «Про приватизацію державно¬го житлового фонду» (справа про безоплатну приватизацію житла) №15-рп/2010 було роз’яснено, що право гро¬мадян України на безоплат¬ну приватизацію державного житлового фонду вважається реалізованим один раз, якщо: громадянин України повністю використав житло¬вий чек для приватизації жит¬ла у державному житловому фонді та в його власність без¬оплатно передано в одній чи кількох квартирах (будинках) загальну площу з розрахунку санітарної норми 21 квадрат¬ний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім’ї та додатково 10 квадрат¬них метрів на сім’ю; у власність наймача і кож¬ного члена його сім’ї передано загальну площу однієї кварти¬ри (будинку), що перевищує встановлену санітарну норму, з оплатою вартості надлишкової загальної площі приватизова¬ного житла; у власність наймача і кож¬ного члена його сім’ї передано загальну площу житла меншу, ніж встановлена санітарна норма, а залишок житлового чека використано для приватизації частки майна держав¬них підприємств, земельного фонду; весь житловий чек ви¬користано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду. Приватизація загальної площі в кількох квартирах (будинках) державного жит¬лового фонду в межах вста¬новленої санітарної норми і номінальної вартості житлово¬го чека не є повторною. Тому право громадян на безплатну приватизацію жит¬ла обмежується не кількі¬стю квартир або будинків, а встановленою законом площею. Тож якщо ви при¬ватизували менше ніж 21 квадратний метр площі й додатково 10 квадратних метрів на сім’ю, то можете ще приватизувати житло у межах цих норм.
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімейПОСТАНОВА Відповідно до частини другої статті 97 Бюджетного кодексу України, статті 481 Житлового кодексу Української РСР Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Затвердити такі, що додаються: Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей; Порядок виплати грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для деяких категорій осіб, які брали участь у бойових діях на території інших держав, а також членів їх сімей.
Прем’єр-міністр України
№ 214.В. ГРОЙСМАН. Київ, 28 березня 2018 р. Більше про порядок та умови визначення механізму надання субвенцій з державного бюджету читайте на сайті УСВА після самої постанови.
СКОЛЬКО ПОЛУЧАТ ВЕТЕРАНЫ
Кабинет Министров установил размеры и порядок выплаты ежегодной разовой денежной помощи участникам боевых действий. Соответствующее постановление "Некоторые вопросы выплаты в 2018 году разовой денежной помощи, предусмотренной законами Украины "О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты" и "О жертвах нацистских преследований" приняли14 марта. Ежегодная разовая денежная помощь к 5 мая предусмотрена в следующих размерах: – для лиц с инвалидностью вследствие войны и бывшим малолетним узникам концентрационных лагерей, гетто и других мест принудительного содержания, признанных лицами с инвалидностью вследствие общего заболевания, трудового увечья и по другим причинам: первой группы – 3685 грн; второй группы – 3265 грн; третьей группы – 2845 грн; – для участников боевых действий и бывшим несовершеннолетним узникам концентрационных лагерей, гетто, других мест принудительного содержания, а также детям, которые родились в указанных местах принудительного содержания их родителей, – 1265 грн; – для лиц, имеющих особые заслуги перед Родиной, – 3685 грн; – для членов семей погибших и супругам умерших инвалидов вследствие войны, супругам умерших участников боевых действий, участников войны и жертв нацистских преследований, признанных при жизни лицами с инвалидностью вследствие общего заболевания, трудового увечья и по другим причинам, которые не женились во второй раз, – 630 грн; – для участников войны и бывших узников концентрационных лагерей, гетто, других мест принудительного содержания, лицам, которые были насильно вывезены на принудительные работы, детям партизан, подпольщиков, других участников борьбы с национал-социалистическим режимом в тылу врага, – 525 грн.
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
Деякі питання надання пільг у готівковій формі з оплати проїзду усіма видами транспорту загального користування на міських, приміських та міжміських маршрутах
Відповідно до пункту 8 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення ” Закону України від 6 грудня 2016 р. № 1774-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” Кабінет Міністрів України постановляє:1. Затвердити Порядок надання пільг у готівковій формі з оплати проїзду усіма видами транспорту загального користування на міських, приміських та міжміських маршрутах, що додається. 2. Установити, що фінансування витрат, пов’язаних з наданням пільг у готівковій формі з оплати проїзду усіма видами транспорту загального користування на міських, приміських та міжміських маршрутах, здійснюється за рахунок місцевих бюджетів відповідно до підпункту “ґ” пункту 3 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України. 3. Обласним та Київській міській державним адміністраціям забезпечити у двомісячний строк з дня набрання чинності цією постановою затвердження розміру щомісячної готівкової виплати у 2018 році.
Прем’єр-міністр України
В. ГРОЙСМАН.
№ 197.14 березня 2018 р, Київ. Більше про порядок визначення компенсації надання пільг у готівковій формі читайте на сайті УСВА після самої постанови.
Збір підписів триває
Відповідно до рішення Правління УСВА від 20.03 2018 року наполегливо звертаю увагу членів УСВА на обмеження прав ветеранів Афганської війни, які введені постановою КМУ від 14 березня 2018 року «Деякі питання надання пільг у готівковій формі з оплати проїзду усіма видами транспорту загального користування на міських, приміських та міжміських маршрутах».Інформую про те, що на Офіційному інтернет-представництві Президента України розміщено надіслану електронну петицію про скасування монетизації пільгового проїзду. Електронна адреса: https://petition.president.gov.ua/petition/43866 ЕЛЕКТРОННІ ПЕТИЦІЇ Офіційне інтернет-представництво Президента України Скасування монетизації пільгового проїзду (Скасувати постанову КМУ від 14.03.2018 року «Деякі питання надання пільг у готівковій формі з оплати проїзду усіма видами транспорту загального користування на міських, приміських та міжміських маршрутах») №22/043866-еп До 4 квітня на підтримку петиції зібрано 976 голосів з 25000 необхідних. Триває збір підписів. Для того, щоб підтримати петицію, необхідно авторизуватися на вказаному сайті. Прошу терміново організувати висловлення кожного члена УСВА на сайті Президента України з приводу монетизації пільгового проїзду.
Голова УСВА
С. ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ.
Нові видання
У Золотоноші в Будинку дитячої та юнацької творчості відбулася презентація збірки віршів «Пил Баграма» нашого бойового побратима прапорщика у відставці Івана Миколайовича Нерівного.Афганом обпекло, та не зламало У залі були присутні старшокласники, заступник міського голови Світлана Суддя, начальник міського Будинку культури Станіслав Щербатюк, настоятель Свято-Успенського собору отець Ярослав, директор краєзнавчого музею ім. М. Пономаренка Віта Ямборська, член Спілки журналістів України Олександр Кирко, працівники районної бібліотеки, родина і друзі автора та учасники бойових дій. Літературне свято відбулося за підтримки Золотоніської міськрайонної спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), яку очолює Микола Добреля, а також директора черкаського ПП «Еліт-Транс» Володимира Шевченка і колективу мисливців Золотоніського і Драбівського районів, його провела методист Будинку дитячої та юнацької творчості Тетяна Кобець. Прозвучало багато теплих слів про автора, діти читали його вірші, гурт «Чумацький шлях» виконав пісню «Мы вернемся», а сам поет розповів про створення збірки і порадував присутніх новими віршами. Хто ж він – Іван Нерівний? Народився на Харківщині, дитинство мелькнуло, як метеорит, строкова служба, школа прапорщиків і Запорізька двічі орденоносна зенітно-ракетна бригада в Золотоноші. І хоч добре тут служити на посаді старшини підрозділу, та невдовзі він опинився в Афганістані й на власні очі побачив, що таке пил Баграма, бо службу продовжив у баграмському автомобільному батальйоні старшиною роти наливників. Їх називали «вогняними Ікарами», бо коли в цистерну з пальним потрапляла куля, за кабіною водія виростали велетенські вогняні крила. Тоді на війні, Іван завів зошита, якого підписав «Афганская тетрадь», і невдовзі в ньому з’явилися віршовані рядки, кількість яких збільшувалася з кожним днем. У творчому доробку Івана Нерівного – балада, а на один з віршів – «Пыль Баграма» Олександр Вовк написав музику, і вірш став піснею: Пыль Баграма, пыль Баграма, Словно соль на открытую рану. Это ты в память прожитых лет На висках свой оставила след… Після повернення з Афганістану працює на різних посадах, переймається справами «афганської» спілки (спочатку це був клуб «Шураві»), виступає в школах, співає в церковному хорі. Він оптиміст і вірить, що в Україні буде свято: А хочеться, щоб справді було свято, Пісні і квіти, і дитячий сміх, І у віночках чарівні дівчата Пливли б у танці… Свято для усіх! Що можна подарувати поетові? Я написав вірша і вручив його Івану Нерівному на презентації збірки «Пил Баграма»: Талант – це те, що нам дано від Бога, Його не купиш і у скарбниці не знайдеш, А у поета – нелегка дорога, Її здолаєш, якщо ти прямо йдеш. Асфальту на дорозі цій немає – Все більш каміння, ями, рівчаки, Як сонце припече, то пил ковтаєш І маєш в нагороду мідяки. Та той мідяк дорожче діаманта, Бо не все добре, що отак блищить. Бувають радощі в житті і свята Й від болю серце інколи щемить. Виконував військову клятву свято І поклик Батьківщини, як завжди, В Афганістані ти беріг солдатів, Щоб в їх родинах не було біди. Іван! Братішка! Хоч Афган на скронях Залишив позначки лихі свої, Тримай міцніше Музу у долонях, А в серці хай співають солов’ї.
Анатолій СКРИПНІК,
член Національної спілки журналістів України, учасник бойових дій, підполковник у відставці.
Я там – ще й досі на війні…
Фінальним акордом своєрідної трилогії, присвяченої тим, хто пройшов випробування пеклом чужої війни, стала ця книга. Першим було «Відлуння афганських гір», потім – «У горнилі локальних воєн», і ось тепер – «Світлини пам'яті». Ця книга подій – про назавжди об'єднаних 15-лютневою датою колишніх воїнів. І мова не тільки про воїнів, випробуваних пе¬клом афганського сонця, а й про їхніх матерів – справжніх українських мадонн. Вони чекали, сподівалися, вірою своєю і любов'ю, молитвами і чистими слізьми на віддалі оберігали синів від ворожих куль. На сторінках «Світлин...» немає вимислу – правду про події неоголошеної війни розповідають реальні люди, її учасники. «З кожної сторінки промовляє до нас Доля – не лише тих, кого вже понад три десятиліття в народі звуть «афганцями», а й їхнього оточення – матерів, дружин, дітей, друзів, побратимів... Пам'ять – вона не тільки сценарист цієї книги, вона її особливе організуюче тло», -- сказав у передньому слові Артур Дерев'янко, на той час голова Держслужби у справах ветеранів війни та учас¬ників АТО. Ще однією особливістю видання став його колективний герой – Уманська міськрайонна спілка ветеранів Афганістану, яка впро¬довж понад трьох десятиліть вчить «афганців» допо¬магати один одному долати життєві труднощі й перепони. Ор¬ганізація уманських воїнів-інтернаціоналістів є однією з кращих в Україні, багато в чому завдячуючи своєму незмінному лідерові, людині слова і діла, патріоту і громадянину – Олегу Зайченку. Саме він – ініціатор видання книги «Світлини пам'яті», як і двох попередніх збірок. Кожна з частин створеної авторським колективом трилогії має свої особливості й неповторність. При тому, що спільне у цих ви¬дань теж є. Починаючи з імен основних авторів-упорядників і до благодійників, завдяки яким задум ініціаторів став реальністю. Автори більшості «Нарисів про героїв» (таку назву має один з розділів книги) – відомі в Умані майстри пера, члени Національної спілки журналістів на чолі із Заслуженим журналістом України Ва¬лентиною Козицькою. До слова, перша книга «Відлуння афгансь-ких гір» побачила світ (це сталося в 2003 році) у тому числі й завдя¬ки найактивнішій участі в її створенні колективу газети «Уманська зоря», очолюваного на той час Валентиною Андріївною. Ще один автор збірки – Ольга Тодчук. Це завдяки її творчому лету з'явився у книзі розділ «Афгансь¬кі» матері», ставши словесним пам'ятником самій Ользі Василівні: боляче, та їй не судилося перегорнути сторінки нової книги. Зате ця жінка, поетичним акордом якої завершується цей розділ, сама стала «мадонною з печальними очима», яка оберігає долю книги, що вирушила у самостійне життя. А друкований шлях у самостійність проклав цьому виданню, як і багатьом книгам у нашому місті, видавничо-поліграфічний центр «Візаві». І зробив це, як завжди, відповідально і майстерно.
Людмила СЛОБОДА.
Творчість
У місті Перещепине на Дніпропетровщині воїн-інтернаціоналіст, голова Перещепинського осередку Новомосковської об'єднаної ради ветеранів Афганістану УСВА Анатолій Преда за допомогою колективу районної школи мистецтв зібрав «Коло гітаристів».Мій друг – гітара Тепер немає свят без гітар. І немає буднів, коли б не лунали пісні під гітару. Цьому музичному інструментові пощастило. Або не пощастило? Гітара доступна усім, як зброя – герою, як посох – мандрівникові, як іграшка – гуляці, вона служить і віртуозу, і недоучці... Пісня супроводжує людину завжди. Пісні, заспівані під гітару, здатні передавати почуття, які людина відчуває в різні періоди свого життя. Це пісні серйозні й жартівливі, про дружбу і кохання, про армію і війну. Сьогодні сучасні й співзвучні слова Андреса Сеговія, сказані ще у позаминулому столітті: «Музика схожа на океан, а музичні інструменти подібні островам, розкиданим в океані. Мій острів – гітара». Ось таким островом спасіння від полум'я війни стала гітара для Анатолія Преда, який пройшов цей пекучий шлях афганськими воєнними дорогами в 1984–1985 роках у провінції Газні. Шість струн звучить в моїй гітарі, У кожної струни – душа. Вона – подруга, з нею в парі Я помирав і воскресав... У гітари велика влада над часом, вона завжди в моді, через неї в світ музики долучається чимало молодих людей. Великий відсоток школярів, відповідаючи на запитання на якому інструменті хотіли б навчитися грати, назвали саме гітару. У «Колі гітаристів» взяли участь учні Новомосковської районної дитячої школи мистецтв. Усі вони та їхній педагог – викладач відділу народних інструментів Володимир Сухоребров – виконали музичний твір. Працівники мистецької школи, готуючись до навчання без вікових обмежень, були дуже раді бачити Олександра Пономаренка, Андрія Бабаскіна, Євгена Кравченка, які також часто у своєму житті беруть до рук гітару. Заступник директора Тетяна Маласай та учасники висловили побажання зустрітися знов у цьому колі з іншої тематики, але центральною постаттю зустрічей, звісно ж, буде гітара. Як справжній друг, вона дарує людям радість, допомагає справитися з життєвими негараздами.
Олена ПРЕД,
автор ідеї, директор Новомосковської районної дитячої школи мистецтв.
Обов’язок не обирають
У Первомайську на Миколаївщині у читальному залі центральної бібліотечної системи військовослужбовці, студенти медичного коледжу, старшокласники місцевих шкіл і читачі згадували про військові конфлікти, які виникали у світі протягом буремного двадцятого століття. Військовослужбовці згадували про локальні війни, що роками тривали на території окремих держав, і вшановували військових, які виконували свій обов’язок у гарячих точках: Північній Кореї, Чехословаччині, на Кубі, у В'єтнамі, Ефіопії, Єгипті, Анголі та в Афганістані. Офіцер відділення з морально-пси¬хологічного забезпечення військової частини Олексій Гродецький, воїн-інтерна¬ціо¬наліст, який брав участь у військовому конфлікті в Чехословаччині, Віталій Забуранний, мати загиблого воїна-«афганця» Євгенія Зінов’єва (на знімку – в центрі) – автор книги «Память, которой не будет конца», яка побачила світ минулого року, поділилися своїми спогадами. Організатори продемонстрували присутнім сюжети з документальних і художніх фільмів про локальні війни. Бібліотекар Людмила Волох розповіла про нашого земляка, підполковника Андрія Суліму, який загинув в Афганістані, а бібліотекар Світлана Чабан охарактеризувала книгу про воїнів-інтер¬націо¬на¬лістів Первомайщини. Історик, краєзнавець і поціновувач військових пісень Ігор Крушельницький виконав кілька музичних композицій на воєнну тематику.
За повідомленням
офіційного сайту міста.
Спорт і відпочинок
Символ мужності й перемоги
Починаючи з 1986 року в Глибочанській середній школі Тростянецького району на Вінниччині проводиться лінійка пам’яті та змагання з баскетболу і волейболу на Кубок Сергія Гаврилюка. Воїн-інтернаціоналіст героїчно загинув у Афганістані 5 квітня 1985 року. Нагороджений орденами Червоної Зірки і посмертно – Червоного Прапора. Сьогодні пам'ять про уродженця селища Крижополя передається з покоління в покоління, а щоб згадати про героя, до школи завітали голова Тростянецької районної Спілки ветеранів Афганістану «Саланг» Володимир Корнієнко, сільський голова Валентина Горбань, яка працювала в школі, організувала і вела роботу з вшанування пам’яті героя, учасники бойових дій в Афганістані В. Павшуков, І. Плаксій, В. Паламарчук. Цього року на початку змагань відбулася товариська зустріч з волейболу між командами ветеранів Афганістану «Саланг» і Глибочанської школи. Перемогла дружба. У змаганнях на Кубок Сергія Гаврилюка з баскетболу і волейболу перемогли студенти Верхівського сільськогосподарського коледжу, яких тренерує учасник бойових дій в Афганістані В. Г. Паламарчук. Друге місце виборола команда молоді села Глибочок, третє – учні Глибочанської школи. Переможці отримали кубок, який став символом добра, мужності, пам’яті й перемоги.
Прес-служба Вінницької обласної
Спілки ветеранів війни в Афганістані.
Ростуть вправними і сильними
Досвід роботи Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану зі школами міста і району доводить, що значно зростає роль військової підготовки у стінах навчального закладу, який дає юнакам і дівчатам знання і вміння, пов’язані у майбутньому з військовою діяльністю. На це спрямовано чимало заходів, організатором яких виступають «афганці».На базі НВК №1 проведено спартакіаду допризовної молоді серед учнів загальної середньої освіти, Запросили ветеранів Афганістану. В. Окорський, А. Андреєв, О. Гуринович, В. Сягровець брали участь у суддівстві змагань. Спартакіада складалася із п’яти видів: стрільби з пневматичної зброї, розбирання і складання автомата Калашникова, спорядження магазину АК, підтягування на поперечині, комплексної силової вправи. У загальному заліку перемогла команда НВК №1 (на знімку), яку підготував учитель предмету «Захист Вітчизни» О. Болюх. Учні цього навчального закладу представлятимуть місто на обласних змаганнях. Друге місце посіла команда СЗОШ №2 (вчитель – В. Пилипчук), третє — НВК №3 (вчитель – В. Кудрін). В особистому заліку переможцями стали: у стрільбі – Марія Сорока (ЗОШ №1) з результатом 48 балів, з розбирання і складання АК – Роман Лавренюк (ЗОШ №4) з показником 23,8 секунди, із спорядженням магазину найкраще впорався Дмитро Гордійчук (НВК №1) – 17 секунди, у підтягуванні на поперечині не було рівних Тарасу Савчуку (СЗОШ №2) – 30 разів, а у комплексній силовій вправі перемогу здобула Вікторія Ткачук (ЗОШ №4) – 53 рази. Переможці й призери нагороджені грамотами, кубками і медалями Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану.
Володимир ПИПИЧ,
член Шепетівської СВА.
Кубок залишився у господарів
Осипенківський дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки (Бердянський район Запорізької області) вже 18 років поспіль проводить районний волейбольний турнір для юнацьких команд на Кубок пам’яті воїна-«афганця» В. Проходи. 18 березня 1986 року на ворожій міні обірвалося життя юнака з приазовського села Осипенко Володимира Проходи. Під час прокладання шляху для проходження військової техніки на мінному полі хитрий механізм міни перехитрив сапера… Традиційно після урочистого відкриття змагань ветерани покладають квіти на могилу побратима й відвідують стареньких батьків героя-земляка – Ірину Іллівну і Петра Івановича. У фіналі змагалися три кращі команди району – юнаки з Берестівської та Осипенківської територіальних об’єднаних громад і збірна Новотроїцької та Андріївської шкіл. На турнір запрошують воїнів-«афганців» Бердянська і району. У запеклій і по-спортивному жорсткій боротьбі знов перемогли організатори турніру. Учасники отримали медалі, грамоти, кубки. Кращий гравець отримав іменний кубок. Бердянська районна організація ветеранів Афганістану забезпечила безкоштовні обіди для всіх учасників змагань. Спонсорами виступили народний депутат України О. С. Пономарьов, П. О. Новосела, підприємці Ю. М. Погорілий, В. Д. Коломієць, Осипенківська сільська рада.
О. НОВОСЕЛА,
заступник директора Осипенківського ДЮКФП, голова Бердянської районної організації воїнів-«афганців».
Віддали життя за наше майбутнє
У Тисменицькій спеціалізованій школі відбувся фінал традиційного відкритого районного турніру з волейболу, присвяченого пам’яті загиблих в Афганістані земляків.Започаткований 2011 року Тисменицькою районною організацією УСВА, районною радою фізкультурно-спортивного товариства «Колос» й за підтримки райдержадміністрації і районної ради волейбольний турнір щороку збирає велику кількість учасників і прихильників. Це нагода для спортсменів продемонструвати свою майстерність і характер, а головне – вшанувати пам'ять загиблих земляків – учасників бойових дій в Афганістані Володимира Себедина, Петра Майстра, Михайла Присяжнюка, Василя Костюка та Ігоря Сущинського. На урочистому відкритті турніру присутні хвилиною мовчання вшанували світлу пам'ять загиблих воїнів. Голова Тисменицької районної ради Тетяна Градюк відзначила співпрацю керівництва району з громадськими організаціями ветеранів різних воєн, зокрема й на території інших держав, наголосила, що ми маємо берегти світлу пам’ять про тих, хто віддав життя за наше майбутнє, всіляко поширювати історію про їхню бойову звитягу і подвиги в ім’я України. Керівник апарату Тисменицької РДА Ярослав Татарин, начальник відділу в справах молоді та спорту РДА Василь Дзудзило, в. о. голови Івано-Франківської обласної організації УСВА Віктор Омелько, голова районної організації УСВА Дмитро Сатур побажали здоров’я, успіхів, спортивних перемог усім учасникам турніру. Після напружених поєдинків перше місце здобула команда Старих Кривотул, яка до титулу чемпіона Тисменицького району додала звання володаря кубку волейбольного меморіалу. Милуванчани стали срібними призерами, а третє місце здобули волейболісти зі Старого Лисця. Переможці нагороджені кубком, подяками і медалями.
Оксана САКОВСЬКА.
На полі – юнаки і ветерани
У залі спортивного комплексу "Фрегат" міста Первомайська на Миколаївщині відбувся обласний турнір з міні-футболу на честь учасників бойових дій на території інших держав.У сквері пам’яті біля меморіалу загиблим воїнам-інтернаціоналістам відбувся мітинг. Заступник міського голови, начальник управління соціального захисту населення міськради Ольга Колесніченко, голова Первомайського міського товариства ветеранів Афганістану Володимир Йонга, голова Арбузинської районної спілки ветеранів Афганістану Едуард Церуш і голова міської федерації футболу Микола Флакей закликали юних футболістів свято берегти пам’ять про подвиг воїнів-інтер¬¬націо¬налістів, побажали спортивних досягнень і перемоги. Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих і поклали квіти до пам’ятника. Протоієрей Сергій Вендель благословив і освятив зібрання. У змаганнях взяли участь юні футболісти 2007–2008 років народження з Арбузинки, Благодатного, Южноукраїнська, Первомайська і району. Переможцем стала командна дитячо-юнацької спортивної школи управління освіти Первомайської міської ради, друге місце виборола команда "Олімп" (Южно¬ук¬ра¬ї¬нськ), третє – «Дербі-Цитадель» (Первомайськ). Переможці нагороджені кубками, медалями, грамотами. Кращим гравцям кожної команди вручено подарунки, а всі учасники отримали солодощі. У рамках змагань відбувся турнір з міні-футболу серед ветеранів (50+). Перше місце завоювали гравці з Южноукраїнська, друге посіли первомайці, третє – футболісти з Побужжя. Переможці та призери нагороджені кубками і грамотами.
Відділ інформаційної діяльності
Первомайської міської ради. |