Фронтові і мирні дороги танкіста Миколи Ігнатова
Зустрічі з учасниками Другої світової війни та АТО, воїнами-«афганцями», учасниками інших бойових дій дають можливість почути правду про ті події від безпосередніх учасників, якою б вона не була – святою чи грішною та гіркою. Спілкування з ветеранами минулої війни, крім того, розширюють знання про бойові будні воїнів, що іноді стає у нагоді під час проведення пошуково-меморіальної роботи.
Цікавою і змістовною для мене стала недавня зустріч з генерал-майором у відставці Ігнатовим Миколою Павловичем, жителем столиці.
ignatov07052018_01.jpg
На війну Микола Ігнатов пішов добровольцем у вересні 1943 року у віці 17 років. На той час його батько Павло Степанович вже рік воював, залишивши вдома п’ятеро дітей, серед яких Микола був найстаршим.
У 1941 році, після закінчення семирічної школи, Микола закінчив курси механізаторів і працював трактористом, комбайнером у місцевому колгоспі с. Іванівське Володимирської області. Якраз тому він і потрапив у танковий батальйон з підготовки механіків-водіїв 9-го навчального танкового полку, який дислокувався у Володимирі. Через 4 місяці він отримав військову спеціальність механіка-водія 3-го класу та військове звання – сержант.
ignatov07052018_02.jpgПісля укомплектування екіпажів їх було направлено на танковий завод у місто Сормово Горьківської області, де вони отримали танки Т-34-85 – найбільш досконалі, на той час, середні танки.
Свій перший бій Микола Ігнатов провів у січні 1944 року у складі 95-ї танкової бригади 1-го Білоруського фронту на території Польщі біля              м. Будзіськ. Після сильної артилерійської підготовки радянські війська пішли у наступ. Цей бій запам’ятався йому тим, що поле бою було усіяне тілами мертвих і поранених солдат обох сторін, а також тим, що він вперше зім’яв ворожу самохідну артилерійську установку.
Згодом були бої за визволення польських міст Радом, Жгув, Лодзь. У боях за ці міста у період з 14.01 по 26.01.1945 сержант Ігнатов, як зазначено у нагородному листі, гусеницями свого танка розчавив 4 станкових кулемети з розрахунками, 9 автомашин з вантажем, 2 міномети і близько 30 солдат і офіцерів противника, а також у складі екіпажу знищив 2 танки «Пантера», 2 самохідні гармати, 4 бронетранспортери, 30 автомашин і більше 120 ворожих солдат і офіцерів, за що був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.
У бою за місто Лодзь підрозділ, у якому воював Микола, втратив 6 танків із 22-х. Після зазначеного бою, на танку Миколи почав пересуватися командир батальйону старший лейтенант Денисов.
М. Ігнатов брав участь у визволенні Варшави. Вже після війни він був нагороджений двома польськими медалями.
Далі бої на території Німеччини: на Кюстринському плацдармі, форсування річці Одер, бої на Зеєловських висотах.
У лютому 1945 року танк Миколи Ігнатова було підбито. Вдалося врятуватися лише йому, оскільки він знаходився у нижній частині танка.
У бою біля с. Зітцинг старший сержант Ігнатов у складі екіпажу знищив танк «Пантера», 2 самохідні гармати, 2 бронетранспортери і до 15 солдат та офіцерів противника, а також гусеницями танка зім’яв протитанкову гармату та станковий кулемет і був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.
Під час вуличних боїв у Берліні одна гусениця танка Ігнатова М. П. провалилась у тунель метрополітену. Екіпаж був змушений евакуюватися. Однак, командир танка молодший лейтенант Коровін вирішив повернутись і забрати свій планшет, який забув у танку. Коли він вилазив із танка, його вбила ворожа куля.
Екіпаж танка Ігнатова не брав участі у штурмі рейхстагу. Він проїхав біля Брандербургських воріт і згідно з наказом командування направився до Дрездена. Так завершилася війна для механіка-водія старшого сержанта Ігнатова.
За роки війни  він був легко поранений в руку і ногу (1944) та контужений (1945) але відбувся тільки недовготривалим лікуванням у медсанбаті..
Ігнатов М. П. продовжив службу у Німеччині до 1950 року на посаді механіка-водія танка, на якому і воював. Йому було присвоєно звання – старшина. Службу проходив у містах Ваймер, Гале, Айзінах.
У 1950 році він був направлений на навчання до Горьківського військово-політичного училища, після закінчення якого проходив службу у Київському танко-технічному училищі на посадах заступника командира роти з технічної частини, командира роти, батальйону курсантів. Заочно закінчив Військову академію бронетанкових військ. З посади заступника начальника училища з навчальної частини був направлений на два з половиною роки до Алжіру в якості старшого групи радянських військових спеціалістів.
Після повернення з відрядження його направлено до Київського військового округу та призначено старшим офіцером позавійськової підготовки – початкової військової підготовки у школах, на військових кафедрах.
У 1991 році Ігнатов М. П. закінчив військову службу у званні полковника. Працював 8 років у Міністерстві освіти. У 1997 році йому, як члену Ради ветеранів країн СНД, присвоєно звання генерал-майора.
На жаль, у Миколи Павловича вже померли дружина та двоє дочок, але життя продовжується. Душу ветерана зігріває тепло сердець дочки, чотирьох онуків, трьох правнуків і двох правнучок. Два внуки пішли стопами дідуся.  Олександр служив у танкових військах, дослужився до звання підполковника, зараз на пенсії. Сергій, майор танкових військ, вже четвертий рік служить у зоні АТО. Внук Олексій теж обрав професію захисника – служить у СБУ. Внук Олег працює в інституті імені М. М. Амосова.
Фронтові і мирні дороги відважного танкіста, мужнього захисника Вітчизни, генерал-майора у відставці Ігнатова М. П. відзначено орденом Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, орденами Червоної Зірки, «За службу Родине», Богдана Хмельницького III ступеня, «За мужність», більш як 20 медалями.
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської
громадської організації
«Закінчимо війну».