КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИГеннадій Удовенко – надзвичайно багатогранна людина, яка зуміла поєднати в собі якості дипломата, політичного діяча, парламентаря. Основою його діяльності стала винайдена ним формула «трьох П»: професіоналізм, патріотизм, порядність. Власне те, чого так не вистачає в українській політиці.
Для молодих дипломатів він був прикладом і наставником. Навіть працюючи в дипломатичних установах УРСР, що були залежні від позиції Москви, Геннадій Йосипович завжди виявляв власний дипломатичний хист з українським характером. Особливо це проявилося 1986 року, після сумнозвісної Чорнобильської катастрофи.
1984 року УРСР було обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН. Безперечно, це була багато в чому заслуга Удовенка, котрий успішно демонстрував свої професійні якості, був знавцем структури ООН і проблем, які в той час мала вирішувати ця організація.
Багаторічний досвід дипломатичної роботи Геннадій Удовенко з перших же років незалежності почав віддавати нашій молодій державі. Одержавши призначення послом до західного стратегічного сусіда – Польщі – він у стислі терміни опанував польську мову, міг вільно спілкуватися з громадянами і політиками цієї держави. Те, що сьогодні Польща є одним з важливих європейських гравців, що допомагають Україні в просуванні на шляху європейської інтеграції, значною мірою заслуга і першого посла нашої держави у Варшаві – Геннадія Удовенка.
Він очолював Міністерство закордонних справ у 1994–1998 роках. Це був нелегкий час – час становлення дипломатії незалежної Української держави. Складні переговори щодо долі ядерної зброї, щодо Чорноморського флоту та кордонів, численні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ. Саме тоді було закладено основи особливого партнерства України і НАТО, врегульовано та інституціаналізовано стосунки з Європейським Союзом.
Величезний авторитет Геннадія Удовенка в середовищі ООН призвів до обрання його на посаду, про яку в найближчий десяток років ніхто з українців не може й мріяти – Президента 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (1997–1998). Саме під його керівництвом було проведено низку реформ у цій організації, приведено її у відповідність до нових геополітичних умов. У структурі ООН цю Генеральну Асамблею називають "Асамблеєю реформ". Діяльність Геннадія Йосиповича на цій посаді засвідчила не лише його особистий авторитет, але й авторитет усієї української дипломатії.
Надзвичайно цікавим і дуже показовим є прихід Геннадія Удовенка в політику. У 1998 році чинний міністр закордонних справ України вирішує балотуватися до Верховної Ради за списками опозиційної політичної сили – Народного Руху України. Саме такі кроки і характеризують людину та особистість.
Геннадій Йосипович прийшов до Народного Руху саме тоді, коли він був потрібен. У той час легендарну партію намагалися розколоти, знищити, звести на манівці. І в цей непростий час партія потребувала саме такої людини – дипломата, психолога, управлінця. І, звісно ж, – порядного і професійного патріота.
Він вивів Народний Рух з кризи, і все зробив задля об'єднання національно-демократичних сил, завдяки чому відбулася перемога демократичних сил на виборах 2002 року. Як мало нині політиків, готових пожертвувати власними амбіціями заради України!
Ще одна грань Геннадія Йосиповича – парламентар. У Верховній Раді він очолив Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, продовживши багаторічну працю Народного Руху на побудову вільної від етнічної напруженості України, держави без ксенофобії, антисемітизму, релігійних чвар. У цей час плідно продовжувалась співпраця Народного Руху з Меджлісом кримськотатарського народу, захищались права осіб, що повернулися до рідного краю після злочинної депортації.
На жаль, в останні роки життя Геннадія Йосиповича не був потрібним багатющий досвід професійного дипломата. Жодного разу його не було запрошено на зустріч до міністерства, де він з огляду на свій величезний досвід надав би безцінні поради. Можливо, тому, що Удовенкові "три "П" – професіоналізм, патріотизм, порядність – є для когось незрозумілими або навіть ворожими? Хтозна. Проте маємо факт: з Колегії при Міністерстві закордонних справ його, як і інших колишніх міністрів ЗС, виключили.
Працюючи на відповідальних державних дипломатичних посадах у 1959–1998 р.р., зокрема заступником міністра, міністром закордонних справ України, членом Ради національної безпеки при Президентові України, членом Ради національної безпеки і оборони України, Постійним Представником України при ООН, Президентом 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, підтримував ініціативи і робив суттєві дипломатичні кроки для встановлення миру в Афганістані, ліквідації наслідків Афганської війни, визволення військовополонених, розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 р.р. У 1998–2007 р.р. як народний депутат України і голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин відстоював права ветеранів, з повагою ставився до ветеранів війни, ветеранського руху, в тому числі до Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), приймав рішення відповідно до чинного законодавства щодо захисту прав ветеранів, діяльності організацій ветеранів війни, наполегливо домагався виконання прийнятих рішень.
Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/tarasyuk/4e01aa41d78a4/
УСІЧЕНКО Іван Гнатович – державний і громадський діяч, Президент Товариства Червоного Хреста України, кандидат медичних наук, Заслужений лікар України.
Народився 19 серпня 1938 року в селі Вергуни Черкаської області, закінчив Дніпропетровський медичний інститут у 1963 році.
У 1963–1975 – працював головним лікарем Криворізької міської станції швидкої допомоги. З 1975 по 1986 рік був головним лікарем Київської міської станції швидкої та невідкладної медичної допомоги.
У 1986 році обраний Президентом Товариства Червоного Хреста України, яке сприяє органам державної влади в їх діяльності у гуманітарній сфері, здійснює відчутний внесок у вирішення найгостріших соціальних проблем країни, зумовлених, зокрема, збройним конфліктом на сході України.
За час його роботи створено Службу розшуку, запроваджено такий новий напрям діяльності як поширення знань про Міжнародне гуманітарне право, забезпечено подальшу інтеграцію Товариства у Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, вдосконалено і розширено програми з профілактики туберкульозу і ВІЛ/СНІДу, патронажну службу, укріплено міжнародну співпрацю, організовано волонтерські загони швидкого реагування, створено службу катастроф для захисту населення від стихійних лих і техногенних аварій.
У 1997 і 2001 роках представляв ТЧХУ в складі Правління Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Обрання Товариства до складу Правління стало беззаперечним визнанням його авторитету на міжнародному рівні.
І. Г. Усіченко був ініціатором створення Міжнародної Чорнобильської програми гуманітарної допомоги та реабілітації, яка, починаючи з 1990 року, діяла понад 25 років. Пересувні діагностичні бригади Червоного Хреста проводили обстеження постраждалих, вели просвітницьку роботу серед населення постраждалих регіонів. На підтримку гуманітарних програм для постраждалого від аварії на ЧАЕС населення рух залучив понад 35 млн доларів США.
Під керівництвом І. Г. Усіченка ТЧХУ плідно співпрацювало з ветеранськими організаціями України, насамперед з Українською Спілкою ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) (голова – С. В. Червонописький) та Організацією ветеранів України (голова – І. О. Герасимов).
Товариство постійно надавало допомогу родинам загиблих воїнів, прикутим до ліжок особам з інвалідністю внаслідок війни.
Спільно УСВА і ТЧХУ активно працювали в питаннях імплементації в Україні Міжнародного гуманітарного права. З 1991 року ТЧХУ і УСВА, допомагаючи державі, перебрали на себе ініціативу з реалізації важливого напряму Міжнародного гуманітарного права – розшуку військовослужбовців, які пропали без вісті в Афганістані у 1979–1989 роках, і повернення на Батьківщину колишніх військовополонених.
У Службі розшуку Товариства зростала кількість запитів щодо з’ясування долі українців, які брали участь у бойових діях в Афганістані. Через відсутність дипломатичної місії України в Афганістані були ускладнені можливості встановлення в цій країні необхідних зв’язків для проведення розшукової роботи.
І. Г. Усіченко використовував усі шляхи і можливості ТЧХУ і міжнародних організацій Червоного Хреста і Червоного Півмісяця для вирішення цієї складної проблеми. Він порушував це питання на всіх міжнародних форумах і в особистих розмовах з керівниками урядових і неурядових гуманітарних організацій. Серед багатьох заходів слід відзначити візит до Пакистану у 2000 році української делегації, у складі якої були голова Державного комітету України у справах ветеранів С. В. Червонописький, заступник голови Ю. Г. Зубко, Президент ТЧХУ І. Г. Усіченко і Надзвичайний і Повноважний Посол України в Пакистані В. С. Пономаренко.
Під час цього візиту було започатковано плідну співпрацю з Товариствами Червоного Півмісяця Афганістану і Пакистану з питань пошуку і повернення на Батьківщину наших співвітчизників. Серед широкого кола питань, що обговорювалися з пакистанською стороною, було порушено й питання про допомогу в розшуку українських військовополонених із проханням визначити місце їхнього перебування і допомогти налагодити зв’язок з родичами в Україні. Пакистанська сторона, підписавши Меморандум про взаєморозуміння та співпрацю між Товариствами Червоного Хреста України і Червоного Півмісяця Пакистану, взяла на себе зобов’язання сприяти роботі Служби розшуку Червоного Хреста України.
Питання організації пошуку наших співвітчизників, з якими було втрачено зв’язок під час бойових дій в Афганістані, обговорювалося І. Г. Усіченком з керівниками Афганського Червоного Півмісяця під час статутних зустрічей Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця у Женеві в 2001 і 2003 роках.
І. Г. Усіченко завжди з повагою ставився до ветеранів війни, враховував їхній досвід і практичні знання в галузі Міжнародного гуманітарного права, правил поведінки військовослужбовців у бойових діях.
Обирався депутатом районних і міських рад народних депутатів, а згодом – народним депутатом Верховної Ради СРСР. Автор 34 наукових робіт.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1981), Жовтневої Революції (1986), «За заслуги» третього (1998), другого (2003), першого (2008) ступенів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1981), відомчими, почесними нагородами неурядових організацій, зокрема медалю УСВА «За заслуги» трьох ступенів. За визначні досягнення в реалізації Міжнародної Чорнобильської програми нагороджений золотим орденом «За заслуги» Японського Червоного Хреста, вищою нагородою Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця – медаллю Генрі Девідсона, вищою нагородою Венесуельського Червоного Хреста, медаллю Миколи Пирогова.
АНТИПЕНКО Володимир Федорович – генерал-майор Служби безпеки України, засновник Антитерористичного центру при СБУ, перший начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Народився 23 січня 1949 р. в родині рибалки, ветерана війни в Бердянську Запорізької області. У 1966 р. закінчив середню школу і поступив до Вищого Прикордонного командного училища КДБ при РМ СРСР (Алма-Ата), яке у 1970 р. закінчив за спеціальністю загальновійськового командира.
Упродовж 1970–2007 – проходив військову службу в органах КДБ СРСР – СБ України на посадах офіцерського і керівного складу. З відзнакою закінчив Вищу Школу КДБ СРСР.
У 1986–1989 р.р. виконував спеціальні завдання у Демократичній Республіці Афганістан.
Під час служби в органах СБУ під його керівництвом було створено і розгорнуто повноцінну діяльність Управління військової контррозвідки по Прикордонних військах України. Автор проекту Указу «Про створення Антитерористичного центру при Службі безпеки України», який Президентом України виданий 11 грудня 1998 р. У 1999 – 2007 – обіймав посаду начальника Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.
Наукова робота була неавід’ємною складовою його службової діяльності. Над дисертаційними дослідженнями та іншими науковими працями ттудився ночами у вільний від служби час.
Був координатором і безпосереднім розробником визначення терміну «терористичний акт» при підготовці статті 258 Кримінального Кодексу України.
За його ініціативи та активної участі з серпня 2000 р. Штабом АТЦ розпочато роботу над проектом Закону України «Про боротьбу з тероризмом», для чого на державному рівні було створено й нормативно оформлено Колегію відповідальних редакторів і робочу групу експертів, до якої увійшли вчені з різних галузей права провідних наукових шкіл України. У березні 2003 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Створена Антитерористичним Центром система організації та управління антитерористичною операцією була у 2005 р. адаптована до міжнародних схем управління антитерористичними діями під час співпраці з Єдиним координаційним центром реагування на кризові ситуації НАТО і міжнародною Організацією із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ). У результаті тристоронніх (ОЗХЗ–НАТО–Україна) антитерористичних навчань «Joint Assistance-2005» (Львівська, Сумська обл.), в яких брали участь понад 40 держав, антитерористична система України виявила свою ефективність і універсальність щодо взаємодії у міжнародних проектах і ситуативних антикризових заходах міжнародного характеру.
Володимир Федорович був майстром спорту з бойового самбо, створив і був капітаном волейбольної команди у Штабі АТЦ.
10 листопада 1999 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні» за спеціальністю «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право». У 2004 р. у спеціалізованій вченій раді Московського державного інституту міжнародних відносин (університеті) МЗС Російської Федерації захистив докторську дисертацію на тему «Механізм міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом» за спеціальністю «Міжнародне право. Європейське право». У 2005 р. у спеціалізованій вченій раді Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України пройшов нострифікацію і за рішенням спеціалізованої вченої ради йому було присвоєно науковий ступінь доктора юридичних наук за спеціальністю «Міжнародне право».
В. Ф. Антипенко справедливо визнається засновником антитерористичної системи України та одним з основних розробників її нормативно-правової бази. Створену ним модель державної системи протидії тероризму визнано однією з найефективніших у світі й рекомендовано як зразок для країн Східної Європи.
У 2003 – 2007 – працював (за сумісництвом) на посаді професора спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України. У 2006 р. присвоєно вчене звання доцента кафедри захисту національної державності та боротьби з тероризмом.
З 2008 р. обіймав посаду завідувача кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету (ННІМВ НАУ). У 2012 р. присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права.
Поєднуючи освітню і наукову діяльність, Володимир Федорович досліджував зі своїми учнями проблеми формування міжнародного антитерористичного права як міжсистемної галузі міжнародного права, визначення сутності й поняття тероризму як злочину за міжнародним правом, досліджував проблеми протидії міжнародним злочинам, шукав шляхи підвищення ефективності реалізації міжнародного судочинства і міжнародної відповідальності за міжнародні злочини.
Він відкрив і обґрунтував новий самостійний напрям (підгалузь) науки кримінології – міжнародну кримінологію, розробив теорію терористичної асиметрії, яка відкриває значні можливості для міжнародно-правової протидії міжнародному злочину тероризму. Зробив значний внесок у розвиток концепції кримінальної відповідальності держави за міжнародні злочини, обґрунтував актуалізацію цієї концепції в сучасних умовах глобалізованого світу.
Антипенко В.Ф. розробив і впровадив у навчальний процес нові навчальні дисципліни, це, зокрема, міжнародна кримінологія, міжнародне антитерористичне право, концепція кримінальної відповідальності держави.
Саме навколо ідей Володимира Федоровича на базі кафедри міжнародного права ННІМВ НАУ створена і розвивається наукова школа міжнародної кримінології – наукова школа, заснована Антипенком.
Підготував 7 кандидатів юридичних наук і 2 докторів юридичних наук (за спеціальностями «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право», «Міжнародне право»).
Володимир Федорович – автор 9 монографій, 6 навчально-методичних праць, у тому числі 4 підручників (у співавторстві) та автор більше сотні наукових публікацій.
Заслуги Володимира Федоровича за більш як 40 років військової служби і 8 років цивільної науково-викладацької роботи відзначені багатьма державними і відомчими нагородами України та інших держав.
Нагороджений медаллю «50 років Збройних Сил СРСР» (1967), медаллю «За бездоганну Службу» третього (1977), другого (1981), першого (1986) ступенів, медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» (1979), орденом «Знак Пошани» (1988), Знаком «70 років ПВ КДБ СРСР» (1988), медаллю «70 років Збройних Сил СРСР» (1988), медаллю «За бойові заслуги» (1989), медаллю «Воїну-інтернаціоналісту» (1988), відзнакою Президента України – медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999), ювілейним знаком «10 років Прикордонним військам України» (2002), медаллю «10 років Служби безпеки України» (2002), почесним знаком голови СБУ першого ступеня (2003), медаллю «За мужність і відвагу» (2004), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» другого ступеня (2005), медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України» (2005), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» першого ступеня (2005), Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), ювілейною медаллю «15 років СБ України» (2007).
Пішов з життя 19 січня 2017 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.