КНИГА ВДЯЧНОСТІ ТА ПОШАНИНародився 11 жовтня 1948 року на Одещині.
Закінчив Одеський політехнічний інститут 1971 року за спеціальністю «промислова електроніка».
З 1971 – майстер, секретар комітету комсомолу, заступник начальника, начальник цеху, секретар парткому Хмельницького ДП «Новатор»; інструктор відділу оборонної промисловості Хмельницького обкому і ЦК Компартії України.
З 1990 – директор Київського підприємства авіаційного приладобудування «Радіовимірювач». Член ради асоціації «Укравіапром», експертно-консультативної ради науково-виробничого журналу «Арсенал-ХХІ», голова науково-технічної ради підприємства «Радіовимірювач».
Очолюючи Київське підприємство авіаційного приладобудування «Радіовимірювач» у складні роки перетворень у державі, завдячуючи таланту керівника, особистій наполегливості й відповідальності перед народом, зберіг високотехнологічне конкурентно спроможне виробництво, колектив фахівців у сфері обладнання літаків. Завжди з повагою ставився до ветеранів, використовуючи і пропагуючи їхній досвід і авторитет. Виховав двох синів, які своєю діяльністю допомагають УСВА у вирішенні статутних завдань.
Основним напрямом наукової, творчої та виробничо-технічної діяльності В. Федоренка є розвиток базового ряду бортових авіаційних радіотехнічних навігаційно-посадкових систем, які забезпечують безпеку польотів літальних апаратів, і сервісної апаратури до них. З авіоніки, її досліджень і перспектив розвитку опублікував 12 статей, 3 доповіді на міжнародних науково-технічних конференціях, підготував 7 наукових звітів з НД і ДКР, а також книги з історії підприємства та оригінальні особисті висловлювання з життєвих досліджень і висновків.
Кандидат технічних наук, доктор філософії, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (2005), Заслужений машинобудівник України (1998), Почесний авіабудівник України (2006).
Нагороджений Почесною грамотою Київського міського голови, Золотим знаком Української спілки промисловців і підприємців, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, орденом «За заслуги» третього ступеня (2004).
ФОМИНА Віра Петрівна – керівник структурного підрозділу Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні 1939–1945 років», кандидат історичних наук.
Брала активну участь в наукових дослідженнях, аналізі музейних матеріалів і експонатів, у створенні першого на теренах СНД державного музею воїнів-інтернаціоналістів, багатьох творчих експозицій, присвячених подіям в Афганістані та інших зарубіжних країнах, у виховній роботі з населенням України, насамперед, з молоддю, на прикладах героїзму і самовідданості учасників бойових дій в інших державах.
АНТИПЕНКО Володимир Федорович – генерал-майор Служби безпеки України, засновник Антитерористичного центру при СБУ, перший начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету.
Народився 23 січня 1949 року в родині рибалки, ветерана війни в Бердянську Запорізької області. У 1966 році закінчив середню школу і вступив до Вищого Прикордонного командного училища КДБ при РМ СРСР (Алма-Ата), яке у 1970 році закінчив за спеціальністю загальновійськового командира.
Упродовж 1970–2007 – проходив військову службу в органах КДБ СРСР – СБ України на посадах офіцерського і керівного складу. З відзнакою закінчив Вищу школу КДБ СРСР.
У 1986–1989 р.р. виконував спеціальні завдання у Демократичній Республіці Афганістан.
Під час служби в органах СБУ під його керівництвом було створено і розгорнуто повноцінну діяльність Управління військової контррозвідки по Прикордонних військах України. Автор проекту Указу «Про створення Антитерористичного центру при Службі безпеки України», який Президентом України виданий 11 грудня 1998 р. У 1999–2007 – обіймав посаду начальника Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.
Був координатором і безпосереднім розробником визначення терміну «терористичний акт» при підготовці статті 258 Кримінального Кодексу України. За його ініціативи та активної участі з серпня 2000 року Штабом АТЦ розпочато роботу над проектом Закону України «Про боротьбу з тероризмом». У березні 2003 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про боротьбу з тероризмом».
Створена Антитерористичним центром система організації та управління антитерористичною операцією була у 2005 році адаптована до міжнародних схем управління антитерористичними діями під час співпраці з Єдиним координаційним центром реагування на кризові ситуації НАТО і міжнародною Організацією із заборони хімічної зброї.
10 листопада 1999 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні» за спеціальністю «Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право», а у 2004 – докторську дисертацію на тему «Механізм міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом» за спеціальністю «Міжнародне право. Європейське право». У 2005 році за рішенням спеціалізованої вченої ради йому було присвоєно науковий ступінь доктора юридичних наук за спеціальністю «Міжнародне право». У 2006 – присвоєно вчене звання доцента кафедри захисту національної державності та боротьби з тероризмом.
В. Ф. Антипенко справедливо визнається засновником антитерористичної системи України та одним з основних розробників її нормативно-правової бази. Створену ним модель державної системи протидії тероризму визнано однією з найефективніших у світі й рекомендовано як зразок для країн Східної Європи.
У 2003–2007 – працював на посаді професора спеціальної кафедри Національної академії Служби безпеки України.
З 2008 – обіймав посаду завідувача кафедри міжнародного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету. У 2012 – присвоєно вчене звання професора кафедри міжнародного права.
Поєднуючи освітню і наукову діяльність, Володимир Федорович досліджував зі своїми учнями проблеми формування міжнародного антитерористичного права як міжсистемної галузі міжнародного права, визначення сутності й поняття тероризму як злочину за міжнародним правом, досліджував проблеми протидії міжнародним злочинам, шукав шляхи підвищення ефективності реалізації міжнародного судочинства і міжнародної відповідальності за міжнародні злочини.
Він відкрив і обґрунтував новий самостійний напрям (підгалузь) науки кримінології – міжнародну кримінологію, розробив теорію терористичної асиметрії, яка відкриває значні можливості для міжнародно-правової протидії міжнародному злочину тероризму. Зробив значний внесок у розвиток концепції кримінальної відповідальності держави за міжнародні злочини, обґрунтував актуалізацію цієї концепції в сучасних умовах глобалізованого світу.
Розробив і впровадив у навчальний процес нові дисципліни, це, зокрема, міжнародна кримінологія, міжнародне антитерористичне право, концепція кримінальної відповідальності держави.
Саме навколо ідей Володимира Федоровича на базі кафедри міжнародного права ННІМВ НАУ створена і розвивається наукова школа міжнародної кримінології – наукова школа, заснована Антипенком.
Підготував 7 кандидатів юридичних наук і 2 докторів юридичних наук (за спеціальностями «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право», «Міжнародне право»).
Володимир Федорович – автор 9 монографій, 6 навчально-методичних праць, у тому числі 4 підручників (у співавторстві) та автор більше сотні наукових публікацій.
Заслуги В. Ф. Антипенка за більш як 40 років військової служби і 8 років цивільної науково-викладацької роботи відзначені багатьма державними і відомчими нагородами України та інших держав.
Нагороджений медаллю «50 років Збройних Сил СРСР» (1967), медаллю «За бездоганну службу» третього (1977), другого (1981), першого (1986) ступенів, медаллю «За відзнаку в охороні державного кордону СРСР» (1979), орденом «Знак Пошани» (1988), знаком «70 років ПВ КДБ СРСР» (1988), медаллю «70 років Збройних Сил СРСР» (1988), медаллю «За бойові заслуги» (1989), медаллю «Воїну-інтернаціоналісту» (1988), відзнакою Президента України – медаллю «Захиснику Вітчизни» (1999), ювілейним знаком «10 років Прикордонним військам України» (2002), медаллю «10 років Служби безпеки України» (2002), почесним знаком голови СБУ першого ступеня (2003), медаллю «За мужність і відвагу» (2004), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» другого ступеня (2005), медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України» (2005), нагрудним знаком «Хрест Доблесті» першого ступеня (2005), Почесною грамотою Верховної Ради України (2006), ювілейною медаллю «15 років СБ України» (2007).
Пішов з життя 19 січня 2017 року, похований у Києві на Лісовому кладовищі.