Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - Доля переселенців Тимура і Наталії Маткасимових

На Чернігівщині нині проживає 7 271 внутрішньо переміщена особа. За словами начальниці відділу стаціонарних установ та соціального обслуговування департаменту соціального захисту населення Чернігівської облдержадміністрації Вікторії Плиско, серед них – 433 людини з інвалідністю. Найбільше – 24 переселенці – в Бобровицькому районі.

У кожного, чиє життя зламала неоголошена війна на сході України, своя сумна історія з переселенням, особисті житейські обставини, фінансові можливості. Типові дві проблеми – житло та працевлаштування.

Подружжя Тимур і Наталія Маткасимови з Луганщини п’ятий рік (з невеликою перервою) живуть у Бобровиці. Винаймають житло. Заслужена журналістка України, до війни редакторка однієї з найкращих і найтиражніших газет «Красний Луч», радіє роботі в школі. Глава родини, досвідчений юрист і управлінець, досі безробітний. Обоє мають групу інвалідності. Статус дитини, що постраждала внаслідок бойових дій та збройних конфліктів, – у шестилітнього сина Марата.

Колишній бойовий санінструктор Тимур Маткасимов був впевнений, що після пережитого й побаченого за час служби в Афганістані вже нічого не боїться. Страх таки поселився в душі й серці. Страх за життя маленького сина, дружини і старенької мами змусив покинути все – домівку, роботу, друзів.

– Спершу шукав роботу в Бобровиці, потім – в Києві, знову – в Бобровиці. Не лише за фахом, а й охоронця чи таксиста, – розповідає Тимур. – У відділах кадрів, у центрах зайнятості читали резюме, роздивлялися мою трудову книжку. Записи про солідні посади засвідчували професійність і відповідальність. Але коли доходило до паспорта і прописки, ентузіазм роботодавців згасав. Відповідь була ідентична: «Ви професіонал. Резюме вражає. Ми вам зателефонуємо». Жодного разу відразу не відмовили, обнадіювали і не перетелефонували.

Розпочинав трудовий шлях Тимур із робітничих професій – підземний машиніст електровоза, оператор диспетчерської служби. Два роки служив в Афганістані. Фах юриста здобув у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого.

Престижні місця роботи у Красному Лучі, відповідальні посади в міській прокуратурі й міській раді: юрисконсульт управління житлово-комунального господарства, помічник прокурора, начальник міського управління юстиції. Останнє місце роботи – начальник відділу з питань діяльності правоохоронних органів міськради. Друга вища освіта – магістр державної служби. Викладав студентам правознавство.

Вдруге приїхавши в Бобровицю, знову побував у місцевому центрі зайнятості. Запропонували піти в трактористи.

Як поінформували в уже реформованому відділі сприяння зайнятості, сьогодні, як і зазвичай, на ринку праці затребувані трактористи, водії, лісоруби, підсобні працівники у фермерських господарствах. Тимур як інвалід війни має проблеми зі здоров’ям, повинен постійно проходити курси лікування. Відтак важка фізична робота йому не по силі.

– Думав започаткувати власну справу – стати експертом із земельних питань. Потрібні гроші на навчання, яких у сімейному бюджеті немає. Далі – рік безоплатного стажування, екзамен і тільки тоді вже практична робота, – ділиться Тимур.

За офіційною статистикою, в Чернігівському обласному центрі зайнятості в першому кварталі нинішнього року на обліку перебували майже 12 тисяч безробітних. На одну вакансію претендують дев’ятеро безробітних. Про пропозиції цієї служби внутрішньо переміщеним особам дізнатися не вдалося: такі відомості засекретили. А працевлаштовувати таких осіб (та ще й з інвалідністю) повинні з урахуванням нинішнього стану здоров’я.

Війна на сході України перекреслила плани Маткасимових, викинула з рідної домівки, прирекла на переїзди і пошуки засобів існування, зробила їх, за словами Наталі, вимушеними кочівниками-вигнанцями, невпевненими в завтрашньому дні.

Рятівником, надійним ангелом-охоронцем подружжя вважає Віктора Акінцова, який опікується трьома родинами вимушених переселенців, що мешкають у Бобровиці.

Віктор Акінцов у телефонній розмові зазначив, що у воїнів-інтернаціоналістів є неписані правила афганського братства й підтримки один одного у кризових ситуаціях. Отож він шукав житло для вимушених переселенців, допомагав матеріально, залучав до діяльності організації.

– Скажу по-воєнному. Професійний юрист із великим досвідом практичної діяльності, Тимур Маткасимов, мов золотий патрон, що випав із обойми, і тепер незатребуваний на ринку праці. Ситуація в нашій Бобровиці така: якщо ти «нічий», не служиш впливовим людям, роботи тобі не бачити. Знаю, що Тимур подавав резюме на посаду викладача Бобровицького коледжу економіки та менеджменту, бо має досвід викладацької роботи. Солідне резюме. Але навіть відповіді не удостоївся, – висловив власне бачення проблеми Віктор Акінцов.

Порятунком від безнадії стала для Тимура громадська робота. Він – член правління районної організації УСВА. Бере активну участь в усіх масових заходах, ініційованих «афганцями». Безкоштовно за потреби консультує їх та рідних воїнів-інтернаціоналістів. Є виграні резонансні справи. Нещодавно разом із «афганцями» та молодими активістами розчистили берег річки Бистриці. Причетний і до встановлення пам’ятного знака загиблим бійцям.

Цьогоріч з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав Тимуру Маткасимову вручили подяку Чернігівської обласної ради за сумлінну працю, високий професіоналізм, значний особистий внесок у військово-патріотичне виховання молоді.

Уперше Наталя Маткасимова з маленьким сином поїхала з Красного Луча наприкінці квітня 2014 року: чоловік лікувався в столичній клініці. Планувала десь на тиждень (навіть не взяла теплого одягу), а затримались на кілька місяців. Коли бойові дії трохи стихли, повернулися додому.

У редакції – голі стіни й погром. Друкарня не працювала, електроенергії не було. З великого колективу – троє працівників. Навіть за таких умов примудрилися випустити кілька номерів чорно-білого бюлетеня формату А4 з порадами як поводитися і куди звертатися в екстремальних умовах, як уберегти дітей від травм і каліцтва, як надати першу медичну допомогу, з адресами бомбосховищ… Це був соціальний проект – «бойові листки» роздавали людям безкоштовно. Гроші на видання – з сімейного бюджету.

– Усе, створене й набуте з великими зусиллями протягом восьми років, – матеріальна база, сучасна техніка, професійний колектив, пристойні заробітки, мільйонна реклама, зруйнувалося водночасі, – розказує Наталія Маткасимова.

У жовтні 2014 після закриття газети вони з Тимуром зайнялися волонтерством. Розносили продукти по домівках малозабезпеченим містянам, стали активними учасниками благодійного проекту «Від серця до серця». Але снаряди лягали занадто близько – залишатися в Красному Лучі проукраїнським журналістці й державному управлінцю надто небезпечно.

– Місцеві «афганці» дали нам у дорогу 500 гривень. За ніч полагодили власним коштом нашу машину. Вирушили на Чернігівщину, відгукнувшись на запрошення Віктора Акінцова, голови Бобровицької районної організації Української спілки воїнів Афганістану. Віктор орендував для нас будинок на околиці міста, – згадує Наталія. – Почувалися щасливими, що живемо подалі від бойових дій, що маленького сина не лякають вибухи й спалахи. До сліз розчулили жителі Бобровиці, які ділилися усім, чим могли.

Пенсію Тимура та допомогу Наталі по догляду за дитиною оформили не відразу. У сподіваннях на працевлаштування минуло дев’ять місяців. Чоловік марно шукав роботу. Обоє писали резюме і надсилали до Києва. Поїхали до столиці з надією, що легше знайдуть роботу.

Ліки Тимурові надавали благодійники. Матеріально Наталію підтримали колеги й Національна спілка журналістів України. Вона допомагала створювати сайт «Східного партнерства», знімала телепередачі, брала участь в діяльності громадської організації «Луганське земляцтво».

Символічні заробітки не вирішували фінансової проблеми. Оренда квартири з”їдала пенсію Тимура й соціальні виплати переселенцям. Розраховувати на постійну поміч друзів-знайомих було совісно. Отож повернулися в Бобровицю, де винаймати житло значно дешевше.

Наталії знадобився другий диплом – соціального педагога. Тепер вона працює в загально-освітній школі №2: на пів окладу – як соціальний педагог, на пів окладу – як вихователь групи продовженого дня. Щотижня має одну годину – як керівник гуртка «Юний репортер».

– Гурток діє з початку навчального року, – розповідає директорка навчального закладу Ірина Юрченко. – Учні у захваті! Нам неабияк пощастило, що до нашої школи на місце соціального педагога прийшла працювати Наталія Маткасимова. Наталія – заслужена журналістка України. Тривалий час працювала редактором газети. Думаю, що у жодній школі немає такого керівника гуртк.

– Школа, діти, гуртківці – мої крила. Переступивши поріг навчального закладу, пригадала, що і моя рідна школа в Ровеньках також має кілька будівель, розташована так же і за адресою 30 років Перемоги, – розповідає Наталія. – До гуртка «Юний репортер» прийшли найдопитливіші школярі, справжні «чомучки». Хочуть все знати про професію журналіста, прагнуть писати – і я можу їх багато чого навчити.

Професійна, освічена, з досвідом роботи і в журналістиці, і в прес-службах правоохоронних органів (Наталія Маткасимова капітан міліції), у безвиході згодна була працювати прибиральницею чи продавцем. Навіть один день стажувалася в магазині «Наша ряба». Але зрозуміла, що все це не її. Жінка дуже цінує роботу педагога, але мріє повернутися в журналістику.

За останні п’ять років нинішня орендована подружжям квартира – дев’ятий тимчасовий прихисток. Гостювали в родичів на Житомирщині, жили на базі для переселенців у Білгороді-Дністровському, орендували квартири в Києві.

– У цій квартирі господарі залишили вузеньке ліжко і шафи. Милосердні люди допомогли з меблями, зі шторами на вікна, з килимом на підлогу, з іншими речами, – Наталія з теплотою згадує кожного благодійника, зі щирою вдячністю за підтримку в часи скрути й відчаю.

Маткасимови (до війни заможна і фінансово стабільна родина), які постійно рятували від скрути інших, ніяк не звикнуть до «побирання», до статусу «чужаків».

– Люди приносили нам продукти, одяг, а синові – іграшки, – не стримує сліз Наталя. – Так і вижили. Підтримка звичайних людей зігріває серце. Та постійно мусимо доказувати чиновникам і місцевій владі, що маємо досвід та знання, що можемо бути корисними громаді.

Віднедавна Маткасимови мають постійну реєстрацію і по праву вважають себе жителями Бобровиці. У своєму приватному будинку їх прописав вже згадуваний Віктор Акінцов. Стали на квартирний облік.

У лютому цього року отримали листа за підписом заступниці міського голови Лариси Петько про відсутність можливості співфінансування заходів, передбачених пунктом 3 урядової постанови «Про затвердження Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам та здійснення заходів щодо підтримки територій, що зазнали негативного впливу внаслідок конфлікту на сході України».

За словами Бобровицького міського голови Тетяни Ковчежнюк, соціального житла потребують і чорнобильці, і багатодітні родини, й інші пільгові категорії громадян, які роками чекають власного даху над головою.

Голова Чернігівського обласного відділення Української Спілки воїнів Афганістану Олександр Соколов надіслав звернення до генерального директора товариства «Земля і воля», Героя України Леоніда Яковишина з проханням посприяти в отриманні житла Маткасимовим – родині, що опинилася в скрутних життєвих умовах. Можливість допомогти є, адже триває будівництво житлового комплексу (три багатоквартирні будинки) для працівників цього ТОВ. Звернулися з вірою в милосердя Леоніда Яковишина, впливового керівника не лише в районі.

Надавати кредити на придбання житла внутрішньо переміщеним особам не поспішають і банківські установи. Тим більше, з такими доходами, як у цієї родини.

– Бобровичани не дали і не дадуть й надалі пропасти родині Маткасимових, – запевнила в телефонній розмові очільниця центру соціального захисту населення Бобровицької райдержадміністрації Ганна Тимко.

Але людської доброти замало для розв’язання житейських проблем і цієї родини, й інших переселенців, які проживають в районі.

Вибухи, яскраві спалахи, свист куль і розриви снарядів не минули безслідно для дитини. Маленький Марат тоді дуже злякався. Фахівці кажуть, що його проблеми зі здоров’ям – наслідки тих фатальних днів. Отож хлопчина, окрім дитячого садка, відвідує ще й заняття в Боровицькому інклюзивному центрі.

Він похвалиться мені не тільки іграшковим біноклем, малюнками й саморобками, але й дипломом лауреата районного фестивалю творчості людей з особливими потребами «Повір у себе, і в тебе повірять інші». Тепер у моїй квартирі «житиме» веселе кольорове слоненя, а хлопчик готуватиме нові гостинці.

Марат із радістю каже, що він, як і тато, теж «грамотний». Тобто також має грамоту. Залюбки читає, вчить англійську мову, добре орієнтується в аудіо та відеозаписах. Допитливий і непосидючий. Інклюзивна дитина, нажахана війною.

За даними Бобровицького центру соціальних служб для сім”ї, дітей та молоді, в районі проживає 128 дітей з інвалідністю. Всі вони потребують особливої уваги, комплексної психологічно-реабілітаційної допомоги та постійного піклування. Разом із батьками фахівці відповідних служб допомагають хлопчикам і дівчаткам адаптуватися в колективах, спілкуватися з однолітками, розвивати здібності, почуватися впевнено за порогом домівки. Таким діткам непросто. Маткасимови це добре знають.

Задля сина вони готові пережити будь-які негаразди й труднощі. Війна позбавила їх багато чого, але не перекреслила віру в людей і в себе.

– Не маємо права здаватися в полон проблемам і житейським негараздам, – додає Наталя на прощання. – Син – наше ясне сонечко. Отож, все здолаємо і переможемо.