22 червня минула чергова річниця відколи, у 1941 році, фашистська Німеччина без оголошення війни віроломно напала на Радянський Союз. Тоді весь народ встав на захист рідної Вітчизни. Всі, хто міг, від малого до старого, взялись боронити рідну землю.

   Нелегко дістались нам Велика Перемога і відбудова зруйнованих міст і сіл, а також відновлення народного господарства.

   Однак й надалі в світі то тут, то там, виникали локальні воєнні конфлікти. Найбільшим військовим конфліктом була війна СРСР в Афганістані, в якій в більшості брали участь 18-19 річні юнаки.  

   В наш час воїни-інтернаціоналісти стали одними із перших, хто став на захист Вітчизни на сході країни. Всі, незалежно від віку та статі, допомагали армії – хто пішов добровольцем, хто підтримував наше військо матеріально, а хто, зібравши групу однодумців став волонтером.

      Нині ж, коли збігло шість років, проте війна ще не закінчилась, складається враження від діяльності нинішніх і минулих урядовців, народних депутатів, чиновників місцевого самоврядування, що захищають Україну тільки АТОвці, й що це мало не єдині захисники Вітчизни, забувши тих, хто навчав їх воювати в перші дні гібридної війни.

   Часто в ЗМІ можна прочитати коментарі, в яких зазначається, що воїни, які служили за межами України в будь-який час, то є вже чи не агресори, які вбивали мирних жителів тої чи іншої держави. Доходить до того, що й ті, хто виганяв фашистських окупантів з нашої землі, вже ніби й не визволителі. Хочу так званим "спеціалістам-експертам" сказати, що всі, хто був призваний до лав Радянської армії отримував повістки на території України будь то в сільській раді чи військкоматі. І на печатці, яка стояла на повістці, значилось, що саме Україна призвала десятки тисяч, таких як я, її синів захищати свою Вітчизну. І ратний подвиг випливає перш за все із священного обов’язку, який накладає на солдата народ, в який час він би не жив.

   Тому хочеться звернутися від імені своїх побратимів-«афганців» до Президента України, Прем'єр-міністра, і до тих, хто нині при владі, не лише з великим проханням, а й вимогою: не потрібно нас ділити ні з ким. Ми, сьогодні колишні воїни-інтернаціоналісти, були, є і залишаємось захисниками своєї Батьківщини – України. 

      День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни завжди нагадує про трагічні сторінки минулого. Зокрема, про 1941 рік, що став початком великої трагедії, яка забрала життя кожного п’ятого українця.

З нагоди пам’ятної дати у понеділок, 22 червня, актив Шепетівської Спілки ветеранів Афганістану вшанував пам'ять визволителів міста покладанням квітів до пам’ятників воїнам Другої світової війни.

      Учасник бойових дій в Афганістані, настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії протоієрей Анатолій Вересюк на міському кладовищі, біля братської могили, відправив панахиду за воїнами, які ціною свого життя відстояли нашу свободу. Пам’ять загиблих у роки війни учасники заходу вшанували хвилиною мовчання.

Володимир ПИПИЧ,

учасник бойових дій в Афганістані, член Шепетівської СВА.