Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів)

ПІВНИК ГРАЙ ТА СИНЯВЕЦЬ

В одному з дачних кооперативів у лісових масивах на лівому березі річки Ірпінь за 21 кілометр від Києва, біля колишнього танкового полігону проживає сім’я військових – Тетяна Вікторівна та її чоловік Леонід Маркович. Свою трикімнатну квартиру в столиці, де вони довгий час проживали й виховували своїх чудових хлопчика і дівчинку, залишили сину з невісткою і двом онучкам. Дочці поталанило трішки більше – проживає в квартирі свекрові спільно з її сином – улюбленим чоловіком.

Нерідко, якщо не частенько, онучки – дівчатка чотирнадцяти і шести років Анжела і Марічка приїздять відвідати бабусю з дідусем. Люблять їх.

Леонід Маркович у свої сімдесят з «копійкою» – наче справжній атлет, стрункий, високий, а ще – працьовитий, інтелектуальний, з гумором і особливим ставленням до братів наших менших.

– Одного разу, – розповів Леонід Маркович мені під час збирання грибів, – до нашого будинку приповзла справжня побита кимось гадюка.

– Ви її добили?

– Звичайно, ні. Навпаки, дружина в блюдці принесла їй молока.

– І як відреагувала «повзучка»?

– Трішки скуштувала молока, а потім від побоїв померла.

– Які зробили висновки?

– Вирішили разом з дружиною завжди допомагати незахищеним тваринам. Тим більше, коли до наших грядок восени приходила сім’я зайців і без суперечок сідала за «морквяний» стіл. Зараз такого не побачиш. Чимало дачників.

А ще я дізнався, що ця сім’я підібрала кинуту людьми маленьку кішку Мулю, пізніше врятували цуценя – дівчинку Долю. Ті, в свою чергу, знайшли між собою спільну мову. Сплять разом, до лісу з господарями ходять вдвох, захищають одне одного від чужих і нічийних собак.

Тетяна Вікторівна, залишившись без роботи, зайнялася домашнім господарством: завела козу Ласку, близько двадцяти курчат, кожній подарувала ім’я. За допомогою Інтернету почала цікавитися правилами годування й догляду за «квартирантами». Результат був неочікуваний – щодня чималий «врожай» у вигляді молока і свіжих курячих яєць.

З часом з’явився і півень на ім’я Грай. Він виріс чималих розмірів. Був «одягнутий» в сіро-сталевий колір. Подружився з маленькою внучкою господарів Марічкою. Частенько супроводжував її, «показуючи» перериті ним грядки.

Леонід Маркович двічі відвозив собачку до ветеринара, коли безпритульні собаки безжалісно її пошматували. Врятував четвероногу подружку ветеран. Допоміг і кішці Мулі, що якось потрапила в біду.

Щасливо жила сім’я до того часу, коли сусіди не привезли маленького онука чи то онучку до своєї лісової оселі.

– Постійно скаржилися, що наш півень Грай заважає їх немовляті спати, – розповів мені ветеран.

Кілька місяців вчорашній бойовий танкіст полковник у відставці Леонід Васьковий намагався приборкати півня. На ніч ховав його у темному приміщенні, скотчем «закріплював» клюв, не випускав із курятника, накриваючи додатково «глушниками». Нічого не допомагало змусити півня зменшити свій «тенор». А «співав» Грай без «допінгу» підряд майже дві години. Та так голосно, бадьоро, що собачка з кішкою ховались у своїй коморі.

– Забийте свого крикуна, – вже не просили, а вимагали дачники.

Знаючи, на яку підлість можуть піти сусіди заради свого спокою, Васьковий зловив півня й зі сльозами на очах поцілував його на прощання…

З того часу Марічку непокоїла відсутність її «співака», а дідусь змушений був виправдовуватись, що недогледів Грая і той утік до лісу. Та дівчинка недовго сумувала. Вже через місяць, коли сонечко наприкінці березня почало пригрівати, Марічка у «літній» кухні запримітила метелика. Він зовні був блакитного кольору й «дрімав» з минулого року. Дівчинка знахідку показала дідусеві.

– Давай разом кімнатку зробимо метелику? – запропонував Леонід Маркович. – Його називають синявець.

– Я сама зроблю, – чомусь захвилювалась маленька. – У тебе може втікти до лісу.

Дідусь зрозумів, чому сумує внучка. Вирішив промовчати й допоміг знайти маленьку коробку. Дівчинка з допомогою соломки зробила метелику «ліжко» і переселила його до нового «будиночка». Метелик зігрівся і наступного дня, коли Марічка відкрила «кімнатку», полетів до лісу. Дівчинка намагалася наздогнати синявця і благала повернутися додому. Але метелик людської мови чомусь не розумів.

– Мабуть, до півника Грая полетів, – заспокоїла Марічку старша сестричка Анжела. – Їм удвох буде веселіше. Адже нам весело?

Марічка промовчала. Їй було дуже шкода втратити двох нових друзів – півника і метелика. Зате завжди поряд були сестричка, дідусь і улюблена бабуся. Саме вони її заспокоїли склянкою березового соку.

ПОЛІТМОРЯКИ

У далекому вже 1967 році столиця України стала морською. На території, що колись належала Києво-Могилянській академії, Дніпровській військовій флотилії, відкрили Київське вище військово-морське училище.

Конкурс для кандидатів був чималенький. Багато юнаків мріяли про морську славу. Та й форма курсантів з гюйсами і фланельками зачаровувала не тільки «морських вовків», але і дівчат. Більшість із них мріяли вийти заміж саме за військову людину – гарантоване матеріальне забезпечення. Про що ще мріяти дівчатам із сільської місцевості, яким вдалося «зачепитися» за чарівне місто?

Старшина другої статті Микола Кутік та його найближчі друзі – підопічні курсанти Василь Мурга та Андрій Носик того дня думали саме про своїх дівчаток, які вже другий рік поспіль ходили до їхнього училища на танцюльки. Балакали і про можливе одруження.

– Сьогодні неділя, на «відмінно» відпрацюємо на шлюпках по Дніпру й чухнемо на прощальний вечір до дівчат, – піднімав життєвий тонус друзям Микола.

– Чому на прощальний? – здивувався меланхолічний Василь.

– Ви забули, що у понеділок нас відправляють на Північний флот для стажування, – здивувався старшина другої статті. – А тепер усі до шлюпок.

Курсанти Кутіка йшли Дніпром за течією. Інколи їхня шлюпка випереджала на корпус «каюк» товаришів. Але частіше відставали. До фінішу прийшли сьомими. Поверталися на вантажівках разом зі шлюпками. Командування розуміло, що проти течії курсанти не зможуть дістатися Києва.

– Головне, – заспокоював друзів Микола Кутік – що ми увійшли в десятку найсильніших. – Увечері потанцюємо, а ранком «сім футів під кілем».

Через три дні курсанти вже стояли на «витяжку» перед суворим, моложавим на вигляд капітаном другого рангу – командиром ВПП – великого протичовенного пароплава.

– До артилерійських систем не підходити, до машинного відділення – тим більше ні на крок, – проводив інструкцію особисто командир.

– Питання є? – традиційно запитав «капдва».

– Як нам проходити стажування, якщо нікуди не можна заходити? – поцікавився старший групи курсантів старшина другої статті Кутік.

– Дуже просто – до військового судна взагалі не підходити.

Коли старший офіцер відійшов у свої справах, Кутік зібрав товаришів біля себе і відверто сказав:

– Нас тут не поважають.

– Тому, що ми «салаги»? – поцікавився Мурга.

– Ні. Ми – політичні працівники на судні. Ще у строкову службу я бачив, як до заступників командирів з політичної частини ставились їхні командири – з якимось презирством. Але тоді я цього не розумів, – висловив думку старшина другої статті.

Його група курсантів так і не ступила ногою на «гойдаючу» на морських хвилях палубу. Стажування пройшло в казармі й біля гальюна. Підлогу необхідно було називати палубою…