15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Коли починався Афган…
Афганські події лише на перший погляд з тих, про які згадують з нагоди пам’ятних дат.
Тема Афгану як ніколи актуальна і сьогодні. Адже полумя тієї чужої війни в незвіданому краї й досі палає смолоскипом небайдужості у долях наших співвітчизників.
І саме тому ветерани афганської війни в когорті тих, хто першим став на захист України, шанує й береже пам'ять про загиблих побратимів, проймається патріотичним вихованням молоді, кого болить проблемне ветеранське сьогодення…
До того покоління обов’язку, як ще називають воїнів-інтернаціоналістів, належить і наш земляк Василь Яворський. Й уже рівно сорок один рік збіг відтоді, як Афган став частиною його долі. З того часу, як у багатьох українських сім’ях напружено вдивлялися у карти, щоб хоч знайти, де той Афганістан і його міста, звідки приходять звістки від їхніх синів. На початку 1980-го з того далекого краю надійшов лист до батьків на Віньковеччину і від Василя Яворського…
- Я до війська призивався з Полонного, куди мене сестра забрала після закінчення школи. Там же до армії й працював на фарфоровому заводі, - згадує Василь Дмитрович. – Мені випав весняний призов. І з місцем служби повезло, як я й хотів, в Угорщині. Навіть наколки робили – «ЮГВ» (Южня группа войск). Службу проходив водієм у гвардійській мотострілецькій дивізії в місті Сегед. Вона мені подобалась, неважкою була, все таки в центрі Європи. І в частині нас було 35 хлопців з Хмельниччини, нашого призову. А ще земляк-прапорщик трапився, то «світила» перспектива стати інструктором…
Швидко збігав час, незчулись, як зустріли 1980-й рік. Однак у передноворічні дні уже трапились події, які змінять долю багатьох бійців. Адже 25 грудня почалось введення радянських військ в Афганістан, а 27 грудня уже була проведена операція «Шторм – 333» із захоплення палацу Аміна.
- Нас підняли по тривозі в ніч з 12 на 13 січня, підігнали п’ять літаків Ту-154-х і вже наступного дня ми приземлились в Душанбе. За кілька днів туди було перекинуто весь особовий склад191-го мотострілецького полку, - продовжує згадувати Василь Яворський. – А далі нас посадили на електричку і відправили на полігон під Термез. Там отримали все новеньке – від техніки до обмундирування.
Я особисто переганяв БТРи з залізничних платформ в частину.
А вже 21 січня своїм ходом через Аму-Дарю увійшли в Афганістан.
З часом було так сутужно, що годі коли було й написати рідним. То вже надіслав листа, коли опинився «за кордоном».
Не забарились і перші враження. Як тільки подолали чотирнадцять кілометрів афганської території, то зазнали обстрілу, техніка отримала пошкодження. З тієї пори таке стало звичним явищем нелегких солдатських буднів.
До кінця лютого частина Василя Яворського вела постійний супровід автоколон, які прямували з Союзу в ДРА і в зворотному напрямку.
Власне, переганяли техніку мобілізовані «партизани», а строковики були, так би мовити, янголами-охоронцями.
А далі пішла незабутня «романтика» реалій життя перших воїнів-«афганців».
- Спали в землянках, вкритих танковими тентами. Зігрівались «буржуйками». Забезпечення було нікудишнє, умови такі, що до санітарії було далеко. То й вошей та хвороб не бракувало. Та ж жовтуха за день по 20-30 чоловік «клала» в шпиталь, - продовжує розповідь Василь Дмитрович.
Таке наметове життя тривало до квітня, у перших числах якого полк маршем пройшов через перевал Саланг, міста Черікар, Кабул і зупинився за 25 кілометрів на південний-схід від міста Газні в однойменній провінції (за 143 км від Кабулу), на місці своєї постійної дислокації в Афганістані. З цього моменту 191-й мотострілецький полк отримав статус «окремого» й знаходився у прямому підпорядкуванні штабу 40-ї армії.
Умови місцевого високогір’я для бійців були доволі незвичними. Взимку снігу насипало стільки, що й танк з лопатою не міг пробитись. А влітку стояла неймовірна спека, дощу як такого не бачили взагалі.
Життя полку було «насиченим», його бійці були постійно в русі. Враховуючи, що він був безпосередньо «під рукою» у командування, то напевне не було жодної більш-менш значної операції, в якій частина не брала б участі.
Як зауважує ветеран, після кожного з таких походів отримували хіба що тижневий «перепочинок», під час якого ремонтували техніку. А далі – черговий рейд. Бійці полку виконували бойові завдання на широкій ділянці території південніше Кабулу, впритул до пакистанського кордону. А також контролювали важливу дорогу, що з’єднує афганську столицю з Кандагаром, охороняли аеродроми в містах Газні та Гардез.
Й досі не забути учаснику тих бойових дій рейди практично в усіх напрямках сусідніх провінцій, переходи замінованими ущелинами. Одного разу, під час руху колони трал «виловив» 365 мін, мов днів у році, головним чином американського, китайського виробництва. «Допомагали» і європейські країни розбурхати полум’я афганської війни.
На «вертушках» літали в основному в засади на каравани. Якось було, що Мі-25-й отримав пошкодження, то довелось два дні займати кругову оборону, поки вертоліт не полагодять і він зможе злетіти.
Перевіряли й кишлаки, яких було в окрузі багато. Адже місцеве населення довіри не викликало. Вдень ніби вітаються, «Салам» кажуть, а вночі постріли в бік бійців.
- Тихих днів практично не було. Відчували, що під постійним прицілом. Не обходилось і без втрат серед особового складу полку як бойових, так і небойових, - ділиться далі спогадами Василь Дмитрович. – Було, що, так би мовити, й дружні контакти наводили з місцевим населенням. Одного разу запросили нас у проурядовий кишлак на якесь свято. То наш командир прихопив із собою військовий оркестр. На наше здивування, при перших звуках маршу мешканці поселення у паніці порозбігались. Як виявилось, вони такого ще не бачили й не чули. Вже потім насмілились, підійшли, музичні інструменти руками торкають. А губернатор, що теж приїхав, місцевим діткам подарунки роздавав. І серед них – платтячка дівчаткам. Ми глянули, де виготовлено, виявилось на Вінницькій швейній фабриці. Словом, забезпечували всім.
Вражала афганська відсталість часів феодалізму, біднота. Будинки з цегли були хіба що в столиці. Ми нашу олімпіаду – 1980 року могли послухати, як пощастить, лише по радіо. Й досі не розумію, чого ми тоді в ту глушину влізли й що хотіли довести в країні, де століттями нічого не змінювалось…
У 1981-му для старшого механіка Василя Яворського поспіла пора завершення його афганської епопеї. Оскільки заміна десь забарилася, то краєвидами Газні довелось милуватись ще три місяці понад «норму».
Нарешті в кінці червня – додому. У великому Мі-8 «дембелі» з усіх кутків гарнізону відбули в Кабул. А звідти літаком – на сонячний Ашгабад.- Потім ще цілих два тижні добирались поїздом до Москви. Весела була дорога, святкували, раділи, що живі і побачимо рідних. Потім, правда, голова боліла, - усміхається ветеран-афганець. – А приїхав, то потрапив якраз на батьків день народження, 1 липня.
Поволі оговтався, знову приступив до роботи, втягнувся у цивільне життя. Повернувся у Полонне, завітав і до тітки у Новичі. Там і знайшов собі супутницю життя. Разом з дружиною Валентиною Степанівною виплекали двох дітей – дочку Марину та сина Дмитра.
Василь Дмитрович відпрацював добрий шмат трудової біографії на Шепетівському м’ясокомбінаті, далі, з півтора десятка літ, практично до пенсії – лісником у Кам’янківському лісництві держлісгоспу. Про нього можна сказати, що має золоті руки й активну життєву позицію.
До слова, син Дмитро служив за контрактом в українських Збройних Силах. То зі своєї частини – «артбази», переганяв військову техніку на схід, у зону АТО. Отакі паралелі доль двох поколінь, виходить.
Хоч й доволі часі спливло, проте Афган повертається спогадами дедалі частіше, зауважує Василь Яворський. Зринають у памяті походи, миттєвості служби, побратими по зброї і афганській долі.
На жаль, багатьох уже нема «в строю» нині сущих. От і на старому знімку, зробленому під час служби, поруч з Василем Яворським (крайній праворуч) стоять біля БТРа його земляки, з якими служив в одній частині. Це – Анатолій Бочуля з Городоччини, його «занесло» у Крим, Петро Фелонюк з Ганнополя, Микола Саган з Ярмолинеччини (нині уже покійний), Анатолій Ярощук з села Червоне на Полонщині, Сергій Плакса з Понінки (теж відійшов у вічність).
Афган повертається і насущними проблемами учасників бойових дій. Головне, що поруч є сила, яка може підтримати, порадити, допомогти – своя ветеранська спілка. Й що є змога спілкуватись з тими, кому теж довелось пройти крізь полумя афганської війни. Бо бойове побратимство – не підвладне часу.
Володимир Нитка
На знімку: учасник бойових дій, член Шепетівської СВА В.Д.Яворський.
