16-18 травня 2008 року у місті Євпаторії відбувся семінар-дискусія Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
На семінар-дискусію з’їхалися представники УСВА з усіх регіонів України. Перелік питань, які винесли на захід, був дуже широкий. Від статутних до політико-економічних.
Особливої гостроти при обговоренні набуло питання щодо вступу та залучення до участі в діяльності УСВА колегіальних членів, тобто інших організацій колишніх військовослужбовців, працівників МВС, СБУ та інших силових структур. В ході дискусії висловлювалися різні думки та аргументи як “за”, так і “проти” цього кроку. З одного боку існує спокуса збільшення кількості членів УСВА, підвищення і активізації діяльності. А з другого, існує небезпека повного розбалансування діяльності УСВА. Таким чином питання такої важливості з наскоку вирішувати не можна, а лише після детального аналізу, чим і займеться керівний склад Спілки.
Іншим несподівано гострим питанням стало відношення “афганців” до примирення ветеранів Радянської Армії та вояків ОУН-УПА. Оскільки воно в цілому в Україні заполітизоване і може бути “розкольним” навіть для монолітної організації УСВА було вирішено надати рекомендацію членам УСВА тимчасово його не коментувати.
   З економічного блоку питань присутні виявили зацікавленість щодо пропозиції першого заступника голови УСВА Юрія Зубка по організації в кожній області реабілітаційних центрів, один з яких вже будується на Волині біля озера Світязь. Виявилася цікавою і знайшла підтримку у присутніх пропозиція голови Ревізійної комісії УСВА Володимира Сіроштана щодо організації “афганської” кредитної спілки. А керівник Житомирської обласної організації Павло Мєнтов настійливо рекомендує повернутись до ідеї створення єдиної інформаційної бази з економічних питань.
Блок мас-медійних питань набув особливого значення, оскільки стан інформаційної політики УСВА було визнано слабким. Для підвищення якості інформаційної роботи запропоновано надати газеті Спілки “Третій тост” новий статус – самостійної редакційної одиниці, з корпунктами на місцях та розгорнути роботу щодо створення власного медіа-холдингу.
   Приділяти роботі на сайті Спілки більше уваги запропоновано декількома учасниками заходу, оскільки інформація про діяльність обласних спілок на сайті майже відсутня. Керівники місцевих осередків чомусь дуже мало уваги приділяють інформаційній роботі. Ситуація вже досягла такої критичної межі, коли в інформаційному просторі про “афганців” стали згадувати лише раз на рік – 15 лютого.
   Побували на семінарі і гості. Візит ввічливості здійснив мер Євпаторії Андрій Даниленко. В своєму короткому виступі він запевнив присутніх у незмінності традиційного уважного ставлення місцевої влади до проблем “афганців” та ветеранів інших категорій.
   Взяв участь у роботі семінару і мер Севастополя, керівник кримських “афганців” Сергій Куніцин. В своєму виступі Сергій Володимирович розповів про політичну ситуацію в Севастополі та причини її загострення. Також він повідомив присутніх, що референдуму по його перевиборам не буде, оскільки ініціатори референдуму, місцеві комуністи, програли судову справу.
   При підбитті підсумків роботи було визнано, що більшість дискусійних питань, як то: колегіальне членство, реєстрація первинних організацій, розділи роботи первинних організацій, виключення з рядів Спілки, інформаційна робота, надто важливі і складні, щоб приймати з них рішення. Тому, було визнано провести засідання Правління УСВА в найближчий час з визначенням програми дій, за необхідним проведенням позачергової Конференції Спілки.
Всеукраїнська громадська організація «Закінчимо війну», яку очолює Юрій Григорович Зубко, вирішила дещо нестандартно відсвяткувати День Перемоги – не на Хрещатику чи на площі Слави, а в мальовничому місці на Київщині, між селами  Ясногородка і Дмитрівка, Вишгородського району, де незабаром буде жіночий монастир. Саме тут, на місці колишнього хутора Суха, цього дня були перепоховані останки 65 загиблих воїнів-визволителів. Останки цих невідомих  солдат віднайдено на території Вишгородського району завдяки пошуківцям групи імені генерала Ватутіна Київського міського історико-патріотичного клубу „Пошук”. Тепер могили безіменних героїв завжди будуть доглянуті, щодня линутимуть до Бога й молитви черниць за душами спочилих тут воїнів.
На заході також були нагороджені переможці конкурсу творів «Хто цей невідомий солдат» серед учнів столичних середніх шкіл №186, №15, №273 Голосіївського району. Ось рядки однієї з переможниць-одинадцятикласниці школи №273 Марини Козловської:
      Солдат він зараз невідомий,
      Бо назавжди віддав своє життя,
      Бо він поліг за майбуття,
      Полинув у вічне небуття.
   Керівник музею Великої Вітчизняної війни середньої школи №52 Світлана Іванівна Полякова, привезла з польського міста Ламбіновіци землю з братської могили радянських військовополонених, які загинули у фільтраційному таборі фашистських  загарбників. Землю цю було покладено до могил безіменних героїв.
«Війну не закінчено, поки не поховано останнього загиблого на ній солдата», - сказав на завершення заходу Юрій Зубко. І все більше людей усвідомлюють цю істину.
Напередодні 20-ї річниці початку виведення радянських військ з Афганістану (15 травня 1988 року) у навчальному центрі Внутрішніх військ МВС України за підтримки Держкомветеранів відбулася робоча зустріч представників засобів масової інформації з головою Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), генерал-майором, доктором політології Сергієм Червонопиським і головою Державного комітету України у справах ветеранів, Героєм Радянського Союзу генерал-майором Ігорем Плосконосом.
Присутні переглянули кадри документальної хроніки афганської війни. Ігор Плосконос розповів про діяльність очолюваної ним структури, стан справ у питаннях соціального захисту ветеранів, надання їм всебічної допомоги.
Сергій Червонописький говорив про діяльність УСВА – авторитетного у країні 130-тисячного громадського об’єднання з 20-річною історією, про подолання проблем і перешкод у його діяльності.
Журналісти оглянули зразки озброєння, яке використовувалося під час афганської війни, і власноруч виконати з них вправи зі стрільби.
На зустрічі було оголошено про початок конкурсу “Трагедія і доблесть Афгану” на краще висвітлення тематики афганської війни у засобах масової інформації. Конкурс завершиться 20 лютого 2009 року, підбиття його підсумків відбудеться 15 травня наступного року.
 

І. Мета і завдання

Метою конкурсу є популяризація афганської тематики як прикладу бездоганного виконання обов’язків захисника Батьківщини і просто громадянина для суспільства, виховання підростаючого покоління на прикладах мужності та героїзму, виявлених під час виконання військового обов’язку, забезпечення передавання військових традицій підростаючому поколінню.

Завдання конкурсу:

-    обмін інформацією і досвідом між учасниками ветеранського руху в Україні та за її межами;
-    стимуляція до вивчення історії виникнення, ескалації, завершення конфлікту в Афганістані та його наслідків для суспільства;
-    розвиток творчого потенціалу представників засобів масової інформації у підготовці матеріалів на військову тематику;
-    виявлення тенденцій у суспільстві по відношенню до війни в Афганістані.

ІІ. Порядок і терміни проведення

Роботи на конкурс приймаються і розглядаються в таких номінаціях: фоторепортаж, публікація, сюжет, програма.
Матеріали на конкурс приймаються до 20.02.2009 р.
За перші місця у всіх номінаціях передбачаються грошові премії, за друге-третє – цінні подарунки.
Підбиття підсумків відбудеться в середині травня 2009 р.

ІІІ. Умови проведення

До участі в конкурсі приймаються матеріали, які тим чи іншим чином стосуються афганської тематики і раніше не публікувалися в засобах масової інформації і не брали участі в інших конкурсах. Роботи на конкурс можуть бути надані автором незалежно від його роботи в мас-медіа.

ІV. Підбиття підсумків, нагородження

Судійство конкурсу проводиться журі, окремо за кожною номінацією.
Журі кожної номінації конкурсу складається з:

-    авторів, які надали матеріали на конкурс;
-    суддівської колегії.

Організаційний комітет конкурсу має право затверджувати склад суддівської колегії; міняти тип і кількість номінацій в залежності від отриманих матеріалів. При роботі журі голоси членів суддівської колегії та авторів мають однакову сумарну вагу.
Роботи представлені на конкурс, оцінюються за п’ятибальною шкалою і наступними критеріями:

-    художнє виконання;
-    корисність, інформаційна насиченость.

Матеріал з максимальною кількістю балів оголошується переможцем.
Місце проведення церемонії нагородження буде оголошено окремо.

V. Вимоги до матеріалів

Усі матеріали надаються на конкурс в електронному вигляді з поміткою: “Трагедія і доблесть Афгану”.

VI. Публікації

Усі друковані роботи, які будуть надіслані для участі в конкурсі, будуть розміщатимуться на сайті: www.usva.org.ua.

VII. DISCLAIMER

Конкурс не має комерційної мети. Організатори конкурсу залишають за собою право на незначну зміну цього Положення, повідомляючи про це на сайті.

---

15 февраля 2009 года страна будет отмечать знаменательную дату – 20-летие вывода Ограниченного контингента советских войск из Афганистана. Это не просто локальное событие, но водораздел двух эпох.
Кинокомпания «Лазурные поля» приступила к работе над десятисерийным циклом документальных фильмов, приуроченных к 2-летию вывода войск из Афганистана. Каждый фильм цикла будет фокусироваться на важном аспекте афганских событий.
В мире еще не было проекта такого масштаба, посвященного афганской теме. До 50% материала – это уникальные хроники того периода, которые ни разу не демонстрировались публично.
Цикл снимается при поддержке Федерального агентства по культуре и кинематографии Российской Федерации. Достигнута договоренность с представителями Государственного департамента и рядом сенатских комитетов США о поддержке проекта и предоставлении уникальных материалов и консультаций.
Уже состоялись две экспедиции в Афганистан. В конце мая готовится к вылету очередная экспедиция, в задачу которой, среди прочих рабочих моментов, входит встреча с президентов Афганистана Хамидом Карзаем.
В Украине группа работала с 3 по 10 мая. При поддержке и содействии Украинского Союза ветеранов Афганистана состоялись съемки и встречи в Киеве и Одессе с авторитетными ветеранами афганской войны: Сергеем Червонописким, Борисом Ткачом, Игорем Плосконосом, Валерием Гринчаком, Виктором Капшуком, Львом Гореловым, Сергеем Михайленко, Александром Котенко

---

Це той же камінь, на котрому
Нам треба сплакати свій біль
Це та ж дорога, що додому
Веде крізь смертну заметіль.
Це та ж війна, що наді мною
Колись гриміла, тут гримить.
Перебинтована чалмою,
Горить моя душа, горить.

Дмитро Павличко
Афганська війна...

Вона й досі кровоточить у серцях і душах наших співвітчизників, які пройшли крізь її горнило, передчасно посивілих батьків, чиї сини навіки залишилися молодими. Інтернаціональний обов'язок в горах Гіндукуша виконували десятки тисяч українців. До рідних домівок не повернулося  близько трьох тисяч з них...
Полковник Олександр Голованов командував змішаним
авіаполком, здійснив 343 бойових вильоти. 344-й став для Олександра Сергійови-ча останнім: 2 лютого 1989 року – за 13 днів до виведення з Афганістану він був зби-тий.
Цей день став останнім і в житті старшого лейтенанта Сергія Пішоходька – члена екіпажу Мі-8, яким командував полковник Голованов.
Підполковник Р. Хаустов – старший спеціаліст штурманської служби полку – до Афганістану поїхав за власним бажанням. Здійснив 710 бойових вильотів, у складі авіагруп та особисто знищив 35 вогневих точок, 14 складів з боєприпасами, 15 зеніт-но-ракетних установок.
Старший лейтенант І. Вишняков воював на землі,
командуючи гаубичною батареєю артдивізіону окремої мотострілецької бригади. Десятки разів брав участь у бойових операціях, охороні автоколон з мирними ванта-жами та цивільного населення провінції Кандагар. Влітку 1988-го, змінюючи під час бою пункт спостереження, підірвався на фугасі.
Сьогодні багато говорять і пишуть про ті події, їх оцінки різняться: від гарячого схвалення до ненависного осудження. В тому числі – і їх учасників: мовляв, вони там були окупантами. Та чи так це?
- Ні, звичайно, - вважає генерал-майор запасу Віталій Раєвський, який у 1985-1987 роках командував у Афганістані десантно-штурмовою бригадою. - Ми виконува-ли наказ держави. За його наслідки в усьому цивілізованому світі відповідають ті, хто його віддає.
І вони його виконали, цей наказ. Ціною власних життів.
— Наша експозиція – це понад 11 тисяч експонатів, і щоб їх зібрати, довелося об'-їздити не лише всю Україну, а й побувати за її
межами, - говорить завідувачка відділом Ірина Коломієць. - За час, що минув з дня її заснування, у нас побувало близько одного мільйона чоловік у тому числі з да-лекого зарубіжжя.
«... Воєнні дії в Афганістані тривають вже сім місяців. Загинули, покалічені ти-сячі радянських людей і десятки тисяч афганців – і не лише партизанів, а головним чином, мирних жителів: стариків, жінок, дітей – селян. Понад один мільйон афган-ців стали біженцями.
... Я прошу Вас повідомити мені про отримання і розслідування
цього листа за адресою: м. Горький, 137, проспект Гагаріна, 214, кВ. 3...»
Це — витяг з листа лауреата Нобелівської премії миру, академіка Андрія Сахаро-ва, якого він адресував, перебуваючи у засланні, Генеральному секретареві ЦК КПРС, Голові Президії Верховної Ради СРСР Леоніду Брежнєву. Датоване воно 27 липня 1980 року – через сім місяців після введення військ до Афганістану, і його копія збері-гається серед експонатів виставки. Сьогодні відомо, що рішення про початок афгансь-кої кампанії приймалося вузьким колом «кремлівських мудреців». Інколи доводиться чути про те, що найвище керівництво держави не знало про те, що в Афганістані ги-нуть люди, і тому війна там тривала майже 10 років. Це далеко не так. І щоб перекона-тися в цьому, достатньо ознайомитися з робочими
записами одного із засідань тодішнього політбюро ЦК КПРС від 31 липня 1981 року.
“Суслов: «Хотілося б порадитись. Товариш Тихонов представив записку в ЦК КПРС стосовно увіковічення пам'яті воїнів, які загинули в Афганістані. Він пропо-нує виділяти кожній сім'ї по 1 тисячі карбованців для встановлення обелісків на могилах. Справа, звичайно, не в грошах, а у тім, що коли ми вже тепер будемо увічнювати пам'ять, будемо про це писати на могильних обелісках, а на деяких кладовищах таких могил буде кілька, то з політичної точки зору це не зовсім пра-вильно».
“Андропов: «Звичайно, ховати воїнів потрібно з почестями, але увічнювати їх-ню пам'ять поки що рано».
“Суслов: «Треба подумати і про відповіді батькам, діти яких загинули в Афга-ністані. Тут не може бути вільностей. Відповіді мають бути лаконічними і більш стандартними».
Класик стверджував, що найповніше людина розкривається в листах, а «їх ря-дочки — це струни її душі». Стараннями Ірини Костянтинівни та її колег відвіду-вачі реліквійної експозиції «Трагедія і подвиг Афгану» мають змогу ознайомитися з сотнями листів воїнів, які вони писали рідним і коханим, повернувшись з бойових завдань і не знаючи, чи не стане наступне останнім у їхніх долях.
«Мамо! Я тебе дуже прошу: не переживай так, я ж бачу, що ти дуже пережива-єш, і мені тут стає сумно. Слово честі, тепер буду писати при першій-ліпшій наго-ді... Мені тут добре. Я добре пам'ятаю, як ти готувала для мене щербет, згадую смак козячого молока і меду, яким пригощав нас дід Василь. Часто згадую, як хо-дили з Ольшанки до Дорожинки, як я ніс Ігоря, а потім ми пили воду з діжки, що стояла біля дороги для трактористів...”
Тарас Мазур – його автор – брав участь в 12 бойових операціях. 2 лютого 1985 року в бою поблизу міста Чарикор подавив 3 вогневі точки супротивника і виніс з-під його вогню трьох поранених. Сам вийти
не зумів...
«Пише вам ваш найрідніший син Леонід. Зараз ми перебуваємо у себе в полку після тривалого відрядження, хоча в полку буваємо дуже рідко, тим паче у літній час. Мені став часто снитися рідний дім...»
Молодший сержант Леонід Назаренко, який написав цього листа
рідним, загинув, прикриваючи відхід товаришів-артилеристів на вогневу пози-цію.
«Залишилась остання ніч мого перебування в Союзі. Завтра зранку відлітаємо до Афганістану. Ніхто не спить. Пакуємо свій нехитрий солдатський скарб або просто сидимо... Що на нас чекає в Афганістані? Можливо, хтось і не повернеться живим та неушкодженим. Ви там, мамо, сильно не переживайте, добре?»
І далі, згадуючи дружину, автор листа Василь Лисенко пише: «Зараз отримав лис-та від Ірини, мало не розплакався – так до неї, до дому потягнуло... Дуже радий, що ви з Іриною затоваришували. Живіть так всі два роки, поки мене не буде, я приїду, зажи-вемо краще. Поки лист дійде, Ірина вже, мабуть, народить. Кого ви з бабусею хочете – онука чи онучку? Сина я назву Андрюшею, на честь старшого брата...»
А в першому листі, написаному вже з чужини, Василь писав: «Ось вже проходить перший тиждень моєї служби в Афганістані. Вражень дуже багато – про все і не на-пишеш... Попав я до взводу зв'язку, буду бігати з рацією по горах». Ідалі: «Поряд з нами стоять афганські солдати, пригощають нас апельсинами, яблуками, але воюють вони погано, наші все роблять за них, вони тільки ховаються за камінням від куль... Ви за мене сильно не хвилюйтеся, дасть Бог, все буде добре, і я приїду додому здоро-вим. Як там моя Ірина? Мабуть, вже народила? Ти її відвідувала? Я тут страждаю від невідомості».
Рядовий Лисенко брав участь у бойових операціях, забезпечував командира зв'яз-ком з підлеглими. Ірина народила сина, якого, як і хотів Василь, назвали Андрієм, але батько так і не побачив його: він загинув 27 липня 1984 року...
Їхній екіпаж називали «три танкіста, три веселих друга» - Віктор
Марманчук, Анатолій Загайко, Микола Перший. На виставці експонується фото-графія, де всі вони у хвилину відпочинку. Хлопці веселої вдачі, гітаристи, співаки. Мріяли повернутися додому і зустрітися. Але першим, у серпні 1981-го, загинув Ана-толій Загайко. У листі до його батьків Віктор написав: «З Толіком ми потоваришува-ли, як тільки потрапили до армії. Ділилися всім, навіть останнім. Потоваришували і з Миколою Першиним. Стало нас троє найкращих друзів. Толіка знали всі, і всі його поважали. Я любив його за те, що він веселий і добрий, не залишить у біді, а головне – завжди скаже правду у вічі... Я зроблю все, щоб покласти йому на могилу червоні кві-ти».
Але не судилося: Віктор Марманчук загинув через чотири місяці після Толі — 15 грудня 1981 року. У листі до його молодшого брата Олександра його друг Павло Тро-фимов написав: «Сашко, якщо ти будеш хоч на 50 відсотків такий же, як і Віктор, то ти будеш справжньою людиною. Так вважаю не лише я, а вся 3-а рота».
Листи писали, звичайно, не лише солдати-строковики, а й їхні командири – офі-цери і прапорщики. І в їхніх листах відчувається туга за рідною землею, батьками, дружинами і дітьми.
Командир мотострілецького батальйону майор Василь Герасимчук сфотографу-вався за шість днів до загибелі: з фотографії посміхається молодий чоловік, обійнявши двох цуценят. А поряд – експонується лист до батьків. Сумуючи за домівкою, він пи-ше, звертаючись до батька: «Коли писатимеш листа, поклади, будь ласка, у конверт пару насінин кропу, петрушки. В нас є територія, де кожен щось вирощує. Мій засту-пник вже виростив 6 кущів лободи, грядку картоплі, цибулі, часнику, огірки, а я хочу виростити кріп та петрушку».
Ніжні, ласкаві листи писав до дружини і сина майор Петро Бачкалов – начальник штабу зенітно-артилерійського полку. В листі до дружини від 22 травня 1984 року він писав: «... Я шалено тебе кохаю. Постійно думаю про тебе. Ця розлука дуже пригнічує мене. Я мучаюся від бажання бути з тобою, бачити тебе, обіймати, цілувати, цілувати, моя чудова жінко. Я починаю розуміти, що ти найгарніша, найжаданіша, найкоханіша жінка у світі. Краще за тебе немає нікого на землі. Люба, нехай ці пелюстки квітки ви-кличуть твою посмішку і піднімуть настрій. Нехай посмішка осяє твоє гарне обличчя. Ти завжди зі мною, ти в мене єдина, кохана, а я відданий тільки тобі, тільки ти в моє-му серці».
Кожен прожитий день віддаляє нас від тих трагічних подій. Але ми не маємо мо-рального права забувати ні про них, ні про тих наших співвітчизників, які назавжди залишилися молодими. Це потрібно не їм: це потрібно нам. Хоча б для того, щоб по-дібна трагедія не повторилася.

З нагоди Міжнародного дня музеїв вітаємо шановних співробітників нашої виставки Ірину Костянтинівну Коломієць, Ніну Михайлівну Стоноженко, Ірину Миколаївну Швець та весь персонал музею з професійним святом.

---

Відзначила золоте весілля родина Орлів з Червоного Колодязя Ніжинського ра-йону Чернігівської області – Катерина Митрофанівна і Григорій Трохимович.
Півстоліття тому в день народження нареченої одружилися молодята. Ось такий да-рунок доля піднесла Каті, вітаючи її з днем народження на всі роки вперед. Довго Григо-рій приглядався до дівчат, поки обрав собі пару. Вибрав найкращу – вродливу, лагідну, роботящу. Тоді у 1958-му, вони поклялися бути разом у біді і в радості, довіку любити й шанувати одне одного.
Усього було на віку подружжя Орлів – доброго і не дуже. Життя ставило перед ними нелегкі випробування. Батьки обох загинули на фронтах Великої Вітчизняної. Тяжкими були і повоєнні роки відбудови, складно на той час починалося сімейне життя. Та Катери-на з Григорієм не сиділи склавши руки працювали до сьомого поту, примножуючи колго-спне добро, дбали про своє господарство. Збудували власний дім, посадили сад, народили і звели на ноги двох синів-орлів – Володимира і Миколу. Здавалося, життя нарешті прине-сло щастя, спокій і достаток в родину. Та сталося непоправне: загинув в Афганістані, ви-конуючи інтернаціональний обов'язок, Микола. Разом з серцем сина згасла радість в очах, в душах поселилася вічна печаль...
Але життя триває. Підтримуючи одне одного, Катерина Митрофанівна і Григорій Трохимович дійшли разом до піввікового ювілею подружнього життя. Дивуються односельці їх невтомності, працелюбству і завзяттю. Город і квітник господині – як намальовані, завжди доглянуті й квітучі. Господар теж знаходить справу своїм рукам.
У день золотого весілля в хаті Орлів, що притулилася край села, було людно і гамірно. Розчулені і не приховували щасливих сліз. «Гірко!» - лунало у світлиці, і роки немов повернули назад...
Зі святом Катерину Митрофанівну і Григорія Трохимовича прийшов привітати сіль-ський голова Дмитро Остапець. Завітали і гості з Ніжина – члени міськрайонного комітету сімей військовослужбовців загиблих, в Афганістані, та члени спілки “афганців”: Алла За-порожець, Ія Брюховець, Ніна Пузін, Наталія Іванько, Любов Даценко.
Вітаємо вас, шановні Катерино Митрофанівно і Григорію Трохимовичу, з золотим весіллям! Вклоняємося вам за ваше нелегке життя, за ваш батьківський подвиг. Нехай ваш дім повниться щастям, добром і злагодою, любов'ю і взаєморозумінням.

---

19 лет назад для наших соотечественников закончилась Афганская война. Матери перестали волноваться при виде почтальона. Невесты – ждать тревожных писем. Все потихоньку становилось привычным. Но те, кого война коснулась вскользь, не причинив особых неудобств, сейчас цинично берутся анализировать ее причины и исход, обсуждать нужность и ненужность. Ах, как это удобно сейчас – ставить оценку событиям тех дней!
Никто из нас не скажет, что было легко и комфортно. Много наших ребят погибло. Но с какими доводами можно говорить матери погибшего слова, что сын погиб зря? Каждый погибший – герой. И уважение и почет его родным должны быть обязательно.
До сих пор у нас, «афганец», каждое напоминание о событиях той войны отзывается острой болью. Вот почему мы так волнуемся при встречах с воинами-интернационалистами (и не важно – вместе служили или нет). Вот почему при каждой встрече сердце сжимается и хочется, чтобы время тянулось помедленнее… И истории из жизни рассказываются по несколько раз – и снова внимательно слушаются. И песни, «афганские» песни, перепетые сотни раз, поются и слушаются. И погибших поминают третьим тостом. И за здоровье живых пьют. И говорят, говорят, говорят, будто наговориться не могут… и в этот миг кажется, что время остановилось. И вот уже 19 лет все происходит именно так.
Четыре года назад в санатории имени Семашко в Симеизе я встречалась с замечательным человеком. Это «афганец», поэт Александр Елагин. И, как это зачастую бывает, у нас завязались дружеские отношения. Я, как и он, пишу стихи. Созваниваясь и общаясь, выяснила для себя, что в Херсоне не только много неравнодушных, на ребята активно работают. Силами организации снято два фильма о жизни «афганцев» после войны.
Упросила Сашу выслать мне копии этих лент и сделала копии всем желающим «афганцам». Вы знаете, как умирающий от жажды человек припадает к роднику, так и мы на одном дыхании смотрели эти фильмы. Умело вплетены в сюжеты документальные кадры военных лет, удачно подобраны песни. Каждый фильм заканчивается песней «Виват!» Ю. Шкитуна. И хочется сказать: «Виват, шурави! Так держать! Спасибо за то, что не забываете напоминать о событиях, сплотивших нас всех вместе одним словом – «афганцы». Именно вам, дорогие побратимы, я посвящаю это стихотворение.
 

Кандагар

Кандагар. Вертушка. Медсанбат.
Боль такая – даже кровь взревела.
Пульс в ушах бушует, как набат,
А вокруг все строго – строго в белом.
Госпиталь. Немая тишина.
Запах йода, хлора и карболки.
Где-то далеко идет война.
Операция. В ведро летят осколки.
Взмокший лоб хирурга…
Бедный Док.
Действие наркоза ослабело.
Боли нет, а просто… просто шок.
И хирург и сестры – строго в белом.
И меня ужасно клонит в сон,
Унося от жизни настоящей.
Словно через войлочный заслон
Голос Дока – тихий, но бодрящий:
«Молодец, парнишка – будешь жить,
Если б сам не видел – не поверил…
Все. Спасибо всем. Тань, можешь шить…»
И устало вышел через двери.
Замелькали пальчики с иглой:
«Если хочешь, можно гладью вышить…»
Усмехнулась медсестричка, выгнув бровь:
«Гладью? Что-то новенькое слышу…»
Тот же голос тихо прошептал:
«Это просто присказка такая…»
Столько лет по жизни прошагав,
До сих пор я это вспоминаю:
Всюду белый цвет, как в снегопад,
Не найти белее в свете целом,
И хирург и сестры – строго в белом…
Кандагар. Вертушка. Медсанбат.

Ирина Полежайкина,
лидер «афганцев» города Зугрэса

---

На родине первого заслуженного пограничника Никиты Карацупы в селе Алексеевка Куйбышевского района Запорожской области побывали члены ООВИ "Долг" меткомбината имени Ильича и предприятия ветеранов войны "Афганец".
Инициатором поездки был Антон Бобко, подполковник запаса, председатель Мариупольского совета ветеранов пограничных войск, член совета ООВИ "Долг". В первый раз ильичевские "афганцы" побывали в Алексеевке в прошлом году, возложили цветы к бюсту легендарного пограничника. Тогда же с местными властями договорились о совместном проведении торжеств, посвященных 90-летию погранвойск. Антон Петрович совершает уже третью поездку в Запорожскую область, чтобы определить, чем можно помочь школьному музею, в котором на стендах представлены уникальные экспонаты — личные вещи Никиты Карацупы, собственноручно написанные дневники и воспоминания. Кроме того, собран богатый этнографический и археологический материал. Для обновления экспозиции Александр Чепайкин и Антон Бобко привезли 30 метров ткани, приобретенной за собственные средства. Приятно удивила уже начавшаяся подготовка к празднику в селе. К нашему приезду ученики под руководством военрука подметали территорию мемориала и рыхлили клумбы.
Совместным решением председателя ООВИ "Долг" Александра Чепайкина, Смирновского сельского головы Сергея Калашникова (в чей сельсовет входит село Алексеевка) 24 мая 2008 года определено датой проведения празднования 90-летия со дня создания Пограничных войск. В этот день сюда съедутся все желающие почтить память легендарного пограничника Никиты Карацупы и встретиться с однополчанами.
После официальной встречи нас повезли к месту захоронения советских воинов, погибших в 1941 году в адском котле, где фашистами было уничтожено почти 130 тысяч человек. Сейчас там ведутся раскопки, эксгумация и учет найденных останков. На момент нашего пребывания определено 258 останков, всего семь из них идентифицированы по нательным медальонам. Работы проводит Ассоциация поисковых отрядов Запорожской области. По словам ее председателя Владимира Смердова, никакого государственного финансирования нет, все держится на инициативе поисковиков и пожертвованиях меценатов. А вот о вкладе комбината имени Ильича в военно-патриотическую работу Владимир Смердов знает не понаслышке: в прошлом году на мемориале в селе Чапаевка Виноградненского района Запорожской области установлен памятник бойцам женского штрафбата — надломленная ветка розы. Отлит чугунный монумент весом полторы тонны в ремонтно-механическом цехе химико-металлургической фабрики ОАО "ММК имени Ильича", что в поселке Донское.