Герой нашого часу

Сергію Васильовичу Червонопиському – 65!

Сергій Васильович народився 6 липня 1957 року в Черкасах у сім'ї військовослужбовця і вчительки літератури. У роді Червонопиських, незважаючи на різні долі, панувала взаємоповага і особлива  повага до старшого покоління. Усі були раді один одному під час зустрічей і тяглися до спілкування.

На знімку, зробленому на подвір'ї у діда Єфрема, в дитячому візку сидить маленький Сергійко - майбутній десантник і Герой України. Поряд із ним - двоюрідна сестра Галя й присів дядько Федя. Стоять  дідусі Єфрем і Ваня, бабуся Аня, тато Вася, дядько Вася Новосьолов, сестра тата –  Олена, тітка Марійка, мама Ніна, сестра тата –  Наташа.

Діди відважно воювали в період фашистської навали у Другій світовій війні, про що свідчать їхні найпочесніші солдатські нагороди – медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», ордени Слави та Вітчизняної війни.  Батько, Василь Єфремович, став юним партизанським розвідником у загоні, де воював уславлений народний месник Іван Калашник.

Військова кар'єра  Сергія  була  визначена  самою  Долею, яка не залишила йому вибору. Та й за складом  характеру, і фізично, і морально він змалку був готовий до військової служби. Першим кроком до неї стало Мінське Суворовське військове училище, а за ним було Рязанське вище повітряно-десантне училище, яке закінчив у 1978 році, та Українська Академія внутрішніх справ (1999).

У 1974–1981 – служба у Збройних Силах СРСР, учасник бойових дій в Афганістані, командир парашутно-десантної роти. При виконанні бойового завдання зазнав тяжке поранення, інвалід війни першої групи. За  мужність та героїзм у виконанні військового обов'язку нагороджений двома орденами Червоної Зірки.

Звичайно, величезну роль у ставленні Сергія Васильовича до життя та роботи відіграла його мама Ніна Іванівна. Яке ж лихо у зв'язку з тяжким пораненням звалилося на всю сім'ю, в першу чергу на маму!

Саме добрі жіночі серця рідних людей були і залишаються джерелом його сили. Дружина Наташа, подолавши зрозумілий опір своїх близьких родичів,  вийшла заміж за Сергія, враховуючи не найкращі військові звички та післявоєнний стан. Бог подарував сім'ї прекрасних дітей – Вадима та Дарину. А тепер увесь рід  радіє життю наступного покоління – онуки Арини Вадимівни.

У 1983–1991  – керівник черкаських громадських молодіжних організацій (перший секретар міськкому ЛКСМУ).

З 1990 року – голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Реалізував ініціативу зі створення перших в Україні житлових комплексів для молоді (МЖК). Створив потужну, єдину в Україні громадську організацію ветеранів війни в Афганістані, своєчасно її перереєстрував як незалежну всеукраїнську організацію соціального спрямування. Організував створення об'єднань (клубів і шкіл) військово-патріотичного виховання молоді та їхньої матеріальної бази.

У 1991 – народний депутат Верховної Ради СРСР, заступник голови Комітету ЗС СРСР у справах воїнів-інтернаціоналістів, член Комітету ЗС СРСР із міжнародних справ.  Розробляв і домагався прийняття законодавчих актів щодо захисту соціальних прав учасників бойових дій на території зарубіжних держав. Автор законодавчої ініціативи про амністію учасників бойових дій, які не скоїли тяжких злочинів.

У 1992 – 2005  – голова Державного Комітету України у справах ветеранів.

Сформував перший на території колишнього СРСР центральний орган виконавчої влади з питань захисту прав ветеранів війни, забезпечив упродовж 13 років стабільну діяльність створеного Державного Комітету в законодавчій, нормотворчій та кадровій роботі, виконанні ініціативних програм протезування та виготовлення інвалідних візків за сучасними технологіями, житлового забезпечення ветеранів війни, впливу держави на громадські організації та їхню конструктивну співпрацю з органами влади.

Забезпечував виконання міжнародних гуманітарних програм, пов'язаних із ліквідацією наслідків воєн і військових конфліктів.

У 2005–2007  – народний депутат Верховної Ради України 5-го скликання, перший заступник голови Комітету ВР України у справах ветеранів, інвалідів та пенсіонерів. Брав активну участь у керівництві роботою Комітету. Автор 8 законодавчих ініціатив про внесення змін до законів України соціального спрямування.

З 2008 року зосередив основну увагу на керівництві всеукраїнською громадською організацією як голова Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), на забезпеченні виконання її статутних завдань і напрямів діяльності, на цивільному контролі за дотриманням соціального законодавства щодо членів сімей загиблих воїнів і померлих ветеранів, на подоланні спроб розколу організації та зміцненні її єдності.

Був обраний координатором Східноєвропейської секції Постійної комісії у справах Європи Всесвітньої Федерації Ветеранів.

З 2014 року в умовах зовнішньої агресії на сході України в період АТО та ООС переніс наголос діяльності організації на передачу бойового досвіду ветеранів новому поколінню захисників Вітчизни, формуванню волонтерського руху на підтримку Збройних Сил України.

У 2019–2021 роках під час пандемії для збереження демократичних процедур у роботі організації використовував сучасні методи комунікації для зміцнення єдності Спілки, вживав заходів для реалізації пріоритетного медичного обслуговування, включаючи вакцинацію ветеранів і членів їхніх сімей.

З 2022 року на початку повномасштабної загарбницької війни з боку рф з урахуванням обмежень за віком і станом здоров'я членів УСВА підтримав і взяв безпосередню участь в організації формувань територіальної самооборони, розробив рекомендації щодо адресної волонтерської допомоги між регіонами.

Долаючи моральні та матеріальні труднощі, що виникли з нав'язаною війною, наслідками пандемії, переоцінкою міжнародних відносин, продовжує віддавати всі свої сили, здоров'я та накопичений досвід громадській та державній діяльності на захист України, її незалежності та територіальної цілісності, захоплюючи особистим прикладом усіх членів організації.

Приділяє  велику увагу значенню церкви у житті родин ветеранів і процесах реабілітації, а також меморіальній роботі, збереженню правди про події і долі особистостей минулих років.

Герой України, генерал-лейтенант, доктор філософії в галузі політології, активно захоплюється науковою та творчою діяльністю. У вільний час - завзятий мисливець і рибалка.

Автор і співавтор книг:

"Історіографія війни в Афганістані" (2005. - 96 с.),

«Організований Афганський рух в Україні. Становлення та розвиток. Збірник статей» (2007. - 92 с.),

"Військово-політична спецоперація СРСР в Афганістані: словник-довідник" (2008. - 458 с.),

«Політичні та соціальні наслідки для України спецоперації СРСР в Афганістані 1979–1989 років та роль УСВА у їхньому подоланні», монографія (2008. – 156 с.),

«Афганська арена. Військово-політична спецоперація СРСР 1979–1989 рр.: Довідник» (2014. – 458 с.),

«Війни та воїни. Десант у невідомість – випробування на міцність» (2022. – 462 с.),

Автор понад 200 статей у ЗМІ з проблем соціальної політики, політичної історії, політології, ветеранського руху в Україні та зарубіжних країнах.

Нагороди: Герой України (2012 р.), орден Держави (2012 р.), орден Ярослава Мудрого 5 ступеня (2007 р.), орден Богдана Хмельницького 3 ступеня (1997 р.), орден Данила Галицького (2003 р.), два ордени Червоної Зірки (1980, 1981 рр.), медаль «Захиснику Вітчизни» (2002 р.), відомчі відзнаки, а також нагороди зарубіжних держав і неурядових організацій.

Ветерани України бажають Сергію Червонопиському багато років щасливого життя у родині та активної діяльності  на користь Україні. Миру і здоров’я Вам, шановний Сергію Васильовичу!