АНАТОЛІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ: «ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ НАРОДНИХ МЕСНИКІВ ПОЛЯГАЛО НЕ В
ЗНИЩЕННІ ЖИВОЇ СИЛИ ПРОТИВНИКА, А В ПОРУШЕННІ РОБОТИ ЙОГО КОМУНІКАЦІЙ,
СІЯННІ ПОЧУТТЯ НЕВПЕВНЕНОСТІ Й СТРАХУ»Підпільно-партизанський рух в Україні у часи Великої Вітчизняної війни — одна з тем багаторічних ґрунтовних досліджень нашого співрозмовника — доктора історичних наук, професора, проректора Академії управління МВС Анатолія Чайковського.
— Свято «День партизанської слави» — чи не запізно воно з’явилося в Україні?
— Кожен народ має ті свята, на які заслуговує. Що ж до «Дня партизанської слави», то на моє переконання, він має бути вже тому, що це пам’ять про тих, хто добровільно, без примусу, за власним сумлінням боровся і перемагав. Кількість полеглих у тій запеклій боротьбі рахується десятками тисяч. Багатьом партизанам і підпільникам, які пройшли довгими дорогами війни, на щастя, вдалося уціліти. Тому пам’ять про тих і інших, у вигляді свята і не лише, має навіки залишитися в історії нашого народу.
Щодо питання, чи не запізно воно було проголошене — краще пізніше, ніж ніколи. Як сказав поет, велике бачиться на відстані, і добре, що хоч через 60 років після війни свято партизанів і підпільників стало фактом.
— Анатолію Степановичу, яке, на Вашу думку, значення для ходу війни мали дії партизанських загонів та з’єднань у роки Великої Вітчизняної?
— Сьогодні з’явилося безліч інсинуацій навколо ролі і місця радянських партизанів у боротьбі з гітлерівцями та їх сателітами. Прикро, що роблять це «вчені», які ще вчора писали протилежне.
Якщо без облуд говорити про історичні реалії, то вони такі: у ході підготовки й організації на окупованій території партизанської і підпільної боротьби було допущено чимало помилок. Це стало чи не головною причиною того, що партизанський рух, особливо у 1941 — першій половині 1942 років не набув очікуваного розмаху. Але варто згадати й про інше, зокрема — вимушене визнання ворога. Вже 16 вересня 1941 р. начальник штабу верховного головнокомандування вермахту фельдмаршал Кейтель видав наказ «Про придушення комуністичного партизанського руху». У ньому зазначалося: «З початком війни проти Радянської Росії скрізь на окупованих Німеччиною територіях спалахнув комуністичний повстанський рух… Уживані досі заходи… виявилися недостатніми. Фюрер звелів усюди в найсуворіший спосіб негайно придушити цей рух».
Різних приписів, щоб покінчити з «ганебним у їх тилу явищем», гітлерівці у роки війни пустили в обіг так багато, що їх навіть складно порахувати. Назвемо лише деякі: спеціальний додаток до директиви головнокомандування вермахту № 33 від 23.07.1941 р.; «Інструкція з боротьби проти партизанів» (25.10.1941 р.) головнокомандувача сухопутних військ фельдмаршала Браухіча; циркуляр «Щодо «втихомирення в Україні» (28.06.1942 р.) командувача групи армій «Південь»; «Основні вказівки для посилення боротьби з партизанським рухом на Сході» (18.08.1942 р.) Гітлера; «Настанови з боротьби проти банд на Сході» (11.11.1942 р.) Кейтеля; директива головкомату «Щодо боротьби проти партизанів» (27.04.1943 р.); вересневий циркуляр 1943 р. «Про використання авіації у боротьбі з бандами» Геринга; розпорядження головкомату вермахту «Бойові дії проти партизанів» (06.05.1944 р.) та безліч інших.
Гітлерівські генерали, які у повоєнні роки не полінувалися написати мемуари, однією з головних причин поразок на Східному фронті назвали спротив радянських партизанів, зокрема в Україні. «Збитки, завдані німецькій армії партизанами, — наголошували англійські історики Ч. О. Діксон і О. Гельбрунн у праці «Комуністичні партизанські дії», — неможливо визначити лише кількістю вбитих та поранених, знищених гармат і складів. Потрібно також врахувати втрату ворожою армією боєздатності й ударної сили. Головне ж полягало у тому, що погіршився моральний стан солдатів, які воювали в країні, де кожен міг виявитися партизаном…».
Про запеклість бойових сутичок в Україні свідчать втрати сторін: радянські партизани і підпільники — понад 100 тисяч осіб, гітлерівці, їх союзники, а також різні колаборанти — понад 400 тисяч. Однак головне завдання народних месників полягало не в знищенні живої сили противника, а в порушенні роботи його комунікацій, сіянні невпевненості й страху. Протягом 1941–1944 рр. партизани лише на дорогах здійснили більше 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. Рух поїздів на залізницях сумарно було припинено майже на 2 тис. діб. Додати сюди майже 5 тис. підірваних потягів, і можна усвідомити загальний стан справ у тилу окупантів на українських землях. Лише у 1943 р. наці-фашисти змушені були тримати в Україні 400-тисячну армію військ вермахту, СС, поліції тощо. З них 182 тис. чоловік брали участь у каральних акціях, близько 100 тис. — в охороні шляхів сполучення, понад 140 тис. перебували у гарнізонах.
— Існування партизанських країв і зон — це специфіка тільки Великої Вітчизняної війни?
— У кожній війні можна знайти приклади, коли та чи інша частина окупованої території знаходилась під контролем сил противника. Не стала винятком і Велика Вітчизняна війна. Партизанські краї і зони були унікальним явищем. По-перше, за територією це були цілі райони, насамперед лісові.
По-друге, тут повноцінно функціонували органи радянської влади, які взяли на себе головне завдання — захист, за участі партизанських сил, мирного населення від посягань фашистів, організацію і посилення спротиву ворогу.
По-третє, окупанти не раз намагалися приборкати непокірних, але із цього мало що виходило, тому не зрідка вони змушені були миритися із цим «неприємним для себе фактом».
Партизанські краї і зони мали місце в Україні та Білорусії, менше — на території Російської Федерації, насамперед через наближеність лінії фронту, насиченість прифронтових районів регулярними військами та каральними органами ворога, що серйозно впливало на хід подій.
Наявність же країв і зон свідчила лише про одне: силу й міць народної боротьби у тилу ворога.
— Наскільки насправді дієвою була участь партизанських загонів та з’єднань у визволенні міст і сіл України частинами Червоної Армії?
— Взаємодію партизанських формувань України з частинами Червоної Армії умовно можна поділити на три етапи:
• 1941 р. — перша половина 1942 р. — період оборонних боїв;
• друга половина 1942 р. — 1943 р. — взаємодія в умовах окупації через лінію фронту;
• кінець 1943 р. — 1944 р. — активна участь партизанів і підпільників у визволенні України від загарбників.
Кожному з етапів притаманні свої особливості й характерні риси. Якщо у ході першого партизани в основному вдавалися до диверсій, незрідка вимушено діяли на лінії фронту тощо, то, зміцнившись чисельно й організаційно, вони стали завдавати потужних ударів по ворожих гарнізонах і комунікаціях, здійснювати рейди по ворожих тилах, здійснювати в інтересах діючої армії розвідку і контррозвідку і т. ін.
Найбільш плідна співпраця спостерігалася у ході третього етапу, під час форсування, наприклад, Дніпра і Десни, визволення населених пунктів, вибиття з них окупантів ще до підходу радянських військ. Важко оцінити також у цей час і розвідувальну інформацію, що надходила від партизанів про ворожі оборонні смуги та інші важливі об’єкти. Це особливо проявилося під час звільнення Криму, Києва, Одеси та інших міст України.
Без будь-якого перебільшення можна сказати: окрім чотирьох Українських фронтів, Україну визволяв і п’ятий — Партизанський, в якому збройну боротьбу з ворогом вели 518 тис. партизанів, 105 тис. підпільників та 1 млн 400 тис. громадян України, які надавали всебічну допомогу партизанським формуванням, підпільним організаціям і групам.
— Прокоментуйте, будь ласка, факт участі у партизанській боротьбі дітей, жінок.
— Велика Вітчизняна війна за своїм змістом і спрямованістю була нечувано жорстокою і кривавою. Такою її вбачили, а відтак і зробили все можливе, щоб таке стало реальністю, міжнародний фашизм і його різновид — гітлерівський нацизм. З боку Радянського Союзу війна мала всенародний характер. На фронті, у тилу противника, далеко за межами Батьківщини з ворогом боролись як за військовою присягою, так і за покликанням серця.
Особливе місце у цьому протистоянні посідає партизанська боротьба і, зокрема, участь у ній жінок і дітей. У всіх її формах першим з них належить особливе місце, — починаючи з надання партизанським формуванням матеріально-побутової допомоги і завершуючи безпосередньою участю у бойових діях — як бійців, підривників, розвідників тощо. Неперевершена роль жінок у збереженні здоров’я та лікуванні поранених і хворих партизанів. Саме жінки у багатьох випадках були «цементуючою основою» загонів і груп народних месників. Їх внесок у перемогу над ворогом на партизанському фронті заслуговує найщирішої поваги.
Великою була роль жінок і у підпіллі. Тисячі з них віддали своє життя у жорстокому двобої з окупантами. Лише в окупованому Києві їх загинули сотні.
У партизанських формуваннях України воювали більше 30 тис. жінок, 6 тис. учнів шкіл, студентів технікумів і вузів. Зокрема, лише у з’єднанні Сидора Ковпака таких нараховувалося 180 осіб. Були і діти. Зрозуміло, що знаходитись у подібних умовах їх змусили обставини. Цікаво інше — заради спільної мети кожен з них виконував посильні обов’язки. Юні розвідники, мінери, зв’язкові, кухарі, санітари зробили свій внесок у розгром загарбників. Володя Дубинін, Валя Котик, десятки інших героїв-дітей боролися з наці-фашизмом, а у багатьох випадках віддали найдорожче — життя. Наприклад, 14-річний Володя Рибалевський за свій подвиг був удостоєний ордена Бойового Червоного Прапора. Сьогодні йому 80 років. Користуючись нагодою, вітаємо його з ювілеєм.
Шкода, що в сучасній Україні подвиги юних партизанів забуті.
— Після розформування Українського штабу партизанського руху Комісія у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років при Верховній Раді України стала єдиним державним органом, уповноваженим на державному рівні вирішувати всі питання стосовно діяльності підпілля та партизанської боротьби в роки війни, обліку підпільних і партизанських формувань та документування партизанів і підпільників. Нещодавно вона відзначила 60-річчя своєї діяльності. На Вашу думку, в чому полягає її значення сьогодні?
— Свого часу рішення про створення Комісії у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни було виваженим, більш того, для колишніх народних месників сьогодні воно стало доленосним. Так трапилось, що у наших непростих реаліях лише Комісія має юридичну можливість відстоювати і захищати їх права.
Комісія у справах колишніх партизанів як державний орган наділена державницькими функціями при вирішенні питань стосовно підпільно-партизанського руху в Україні та визнання громадян учасниками підпілля і партизанської боротьби та видачі їм відповідних документів. На підставі цих документів державні органи вирішували питання матеріально-побутового, медичного і житлово-комунального забезпечення добровільних захисників Вітчизни і їх сімей.
Враховуючи, що Комісія на чолі з головою Василем Коньковим, її осередки на місцях ведуть багатогранну організаторську науково-пошукову і патріотично-виховну роботу, її значення є неперевершеним. До того дня, поки живий хоча б один партизан або підпільник, Комісія має працювати.
— Що має знати сьогоднішня молодь про партизанський рух в Україні?
— Народна мудрість свідчить: «Історія — це не те, що було, а те, як це було записано». Шкода, що сьогодні у багатьох випадках історію «записують» на догоду кон’юнктурним, ідеологічним догмам. Я особисто поділяю думку Михайла Карамзіна. «Історик, — писав він, — має сумувати й радіти разом зі своїм народом. Він не повинен піддаватися пристрасті, перекручувати факти, перебільшувати щастя чи применшувати у своєму викладі нещастя; він мусить бути насамперед правдивим. Але й мусить, певне, все прикре й усе безславне в історії свого народу передавати зі смутком, а про чесноти й зваги, про розквіт говорити з радістю та ентузіазмом».
На жаль, сьогодні в історичній науці цього не спостерігається. Тому й не дивно, що про поразки, смертельні труднощі й звитяги партизанів і підпільників у роки війни сучасна молодь знає мало, а якщо і знає, то викривлено й однобоко.
Бесіду вів Володимир КОРОТИЧ